Вона пригадує собі. Її віддали, чотири роки тому, за норманського шляхтича. Се був здоровий хлопчиско, бородатий, румяний, барчистий, з коротким розумом і веселим темпераментом. Їх поженили з маєткових мотивів, яких вона зовсїм не знала. Вона була би охотно сказала „нї“, але казала „так“, рухом голови, аби не перечити батькови й матери. Вона була Парижанка, весела, повна житя.
Чоловік впровадив її до своєї норманської палати. Се був обширний, мурований будинок окружений дуже старими деревами. Узгірє покрите густо ялиною замикало вид із переду. Праворуч прогалина відслоняла вид на долину, зовсїм пусту, що тяглась аж до делеких ферм. По при огорожу був перехід до гостинця, до котрого було три кільометри.
Ох! вона згадувала все: свій приїзд, свій перший день на новім помешканю й дальше свое самітне житє.
Висївши з повозу вона поглянула на стару будівлю і рішила сьміючись:
— Се не веселе!
Її чоловік розсьміяв ся собі й відповів:
— Но, но, якось то буде. Побачиш. Менї не було тут нїколи нудно.
Сей день вони провели час обіймаючись і їй не видав ся він занадто довгим. На другий день почалось знов те саме і так справдї зійшов цїлий тиждень у пестощах. Опісля вона занялась внутрішним урядженєм хати. Се тревало добрий місяць. Днї сходили за днями на незначних роботах, що одначе забирали час. Вона пізнала значінє ріжних господарських
