Перейти до вмісту

Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/102

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Як човнові море, для мене світ білий
 Ізмалку здавався страшним;
Да як заховаться? Не можно-ж вік цілий
 Пробути з собою одним!
Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
І може недоля і лютеє горе
 Пограються з човном моїм.

 
 

„Ні, мамо, не можна нелюба любить!
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти.
Хай лучче я буду ввесь вік дівувати!“
 — „Хіба-ж ти не бачиш, яка я стара?
 Мені в домовину лягати пора.
 Як очі закрию, що буде з тобою?
 Останешся, доню, одна сиротою!
А в світі якеє життя сироті?
І горе і нужду терпітимеш ти.
Я, дочку пустивши, мовляв, на-поталу,
Стогнать під землею, як горлиця, стану“.
 „О, мамо-голубко, не плач, не ридай.
 Готуй рушники й хустки вишивай.
 Нехай за нелюбом я щастя утрачу…
 Ти будеш весела, одна я заплачу!“
Ген там, на могилі, хрест божий стоїть.
Під ним рано й вечор матуся квилить:
— „О, боже мій милий! що я наробила!
Дочку, як схотіла, із світа згубила!“
1840 р.

 

 

ЗАВДАННЯ. Загальний настрій лірики Гребінчиної на підставі двох наведених зразків.

 
— 106 —