Як човнові море, для мене світ білий
Ізмалку здавався страшним;
Да як заховаться? Не можно-ж вік цілий
Пробути з собою одним!
Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
І може недоля і лютеє горе
Пограються з човном моїм.
„Ні, мамо, не можна нелюба любить!
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти.
Хай лучче я буду ввесь вік дівувати!“
— „Хіба-ж ти не бачиш, яка я стара?
Мені в домовину лягати пора.
Як очі закрию, що буде з тобою?
Останешся, доню, одна сиротою!
А в світі якеє життя сироті?
І горе і нужду терпітимеш ти.
Я, дочку пустивши, мовляв, на-поталу,
Стогнать під землею, як горлиця, стану“.
„О, мамо-голубко, не плач, не ридай.
Готуй рушники й хустки вишивай.
Нехай за нелюбом я щастя утрачу…
Ти будеш весела, одна я заплачу!“
Ген там, на могилі, хрест божий стоїть.
Під ним рано й вечор матуся квилить:
— „О, боже мій милий! що я наробила!
Дочку, як схотіла, із світа згубила!“
1840 р.
ЗАВДАННЯ. Загальний настрій лірики Гребінчиної на підставі двох наведених зразків.
