Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/116

В зеленім лузі без людей;
А луг аж стогне під волами,
Під кіньми гарними й вівцями.
Багацько у його добра,
Отласу, хутра і срібла,
На-видноці і під замками.
Та пишний Кочубей не тим,
Не довгогривими конями,
Не батьківськими хуторями,
Не злотом, бачите, яким
Його що-год дарує Крим —
Дочкою гарною своєю
Ти забагатів, Кочубею!

Та й правди нічого ховать,
Нігде нема Марусі рівні,
Вона мов квітка та дубрівна,
Що тілько стала розцвітать,
Тополя буцім на могилі,
Гинкий та гнучий стан премилий;
Як шум біліє вся вона;
Кругом дівоцького чола,
Мов хмари, коси бовваніють,
Як маківочка — ріт красіє,
Очиці — як зірки блищать.
Вродливая, ні втять, ні взять!

Та не одною ліпотою
Маруся звісна стала всім;
А більше розумом своїм,
Вітливим серцем і цнотою.
Зате моторних женихів
Свати товчуться у порога,
Та щось вінця, мов кайданів,
Лякається моя небога;

— 120 —