ли, і добрі коні, і добрі люде — усе є, усього — багацько! А тих, мовляв, дівчат та молодиць… не против ночі згадуючи! О бодай їх! досі з думки не йдуть. Одну списав покійничек Котляревський „Наталку Полтавку“, та увесь світ звеселив; усі наші, і москалі, і німці, і турки — не нахвалються: спасибо, говорють, хоть хахол, а викинул штуку знатную! Що-ж би було, якби всіх списать!… Та годі з ними! у мене така кумедна натура: як тільки заговорив про дівчат, то і до завтрого не перестав-би. А я таки своє: довіку не забуду, як я жив у Полтавській губернії, недалеко від Пирятина. Може вам коли переїздом траплялось бувать у Пирятині? Город путящий: усякі там є крамарі і бублейниці, є і церков Божа, як слід, з дзвоницею, і пошта є, і поштарі ходять, мов ті москалі з чорними комірами, і письма роздають чесно, не розпечатувавши. Гарний город! А краще усього у йому бублики: ні в Прилуці, ні в Лубнях, ні в самому Ніжені нема таких бубликів. З Київа проїзжающі купують: да не нахвалються. От що! Жив я собі недалеко од сього лепського города у селі. Кожний тобі день було що не-будь там веселить серце. Ждеш, було, весни як бозна чого. От після Стрітення і стане подувать ген відтіля з Запорожжя тепленький вітерець; сонечко, вибравшись угору, уже геть припікає, а сіроми волики, стоя біля тину, знай вигрівають свої боки. Незабаром сніжок понявся водою; скрізь вода; степ синіє як море, а по ньому од сонця як жар грають іскри. Де набереться у Господа тієї птиці; скрізь летять гуси, журавлі, лебеді; мов яке летюче військо кудись поспішає. Жайворошки щебечуть під небесами ласточки в'ються, бугай гуде у болоті, а біля його знай раз-у-раз, свистить овчарик! Усе живе, усе дише!
Далі, трохи просохне, стануть палить степи. Вийде чоловік у поле, викреше огню, положить його у солом'яний віхоть, розмаха гарненько, да й кино на долівку; за-
