І три роки вона панувала
На четвертий її поховали.
Пан поплакав по своїй коханці,
Далі й оженився на панянці.
Нехорошу вибрав він панянку:
Малі дітки плакали що-ранку.
Вона од них чолом не приймала.
Сиріток ногою відпихала.
Як плакали вони питки, їстки;
Говорила: пропадіть ви, дітки!
Взяла у них подушку біленьку,
Положила соломку гниленьку.
Взяла вона свічку із кімнатки,
Лягли дітки в темній хаті спатки.
Лякалися, плакали, не спали.
Слізоньками неньку викликали.
Чує ненька, дітки жалібненько
Плачуть, кличуть: де ти, де ти, ненько?
І до Бога душечка летіла:
„Пусти, Боже, до діток з могили!“
— „Лети, мати! тільки не барися:
Кукурікне, — в могилу вернися.“
Зозуленька пізно прилітає,
Кватирочку в пана одсуває.
Входить мати до діток в кімнатку:
„Чого лягли на соломці спатки?“
