живої мови, з живих стосунків із ним. З цією метою я почав улаштовувати етнографичні подорожі з Харькова по сусідніх селах, по шинках, які в той час були справжніми народніми клубами. Я слухав розмови, записував слова й вирази, вмішувався в бесіди, розпитував про народнє життя-буття, записував всі відомості, що мені подавались, і примушував співати мені пісень. На все це я не шкодував грошей і як що не давав їх прямо в руки, то годував та поїв тих, з ким вів бесіду.
Не дивлячись на невелике моє знайомство з українською мовою й народністю, я задумав писати по-українському і почав складати вірші, що в майбутньому вийшли з друку під назвою „Українські балади“. Коли я пробував читати мої твори знайомим українцям, бувшим своїм товаришам, то зустрівав дуже непохвальні думки, де-хто глузував з мого незнання і зазначав мені огріхи, до-хто звертав на сміхи саму ідею писати на українській мові.
Дивно, що Амвросій Лук'янович Метлинський, що потім сам писав і друкував по-українському, належав до супротивників моїх ідей про українське писання. Я не піддавався нічому і все більше і більше захоплювався.
В лютому 1838 року я розпочав драматичний твір і протягом трьох тижнів витворив „Саву Чалого“, взявши зміст з відомої народньої пісні, але зробив велику історичну помилку, не до речі віднесши подію, про яку співалося в цій пісні, до першої половини XVII віку, тоді як воно відносилося до першої половини XVIII. Коли я прочитав свого „Саву Чалого“ І. І. Срезневському в присутності де-яких знайомих українців, він дуже похвалив мій твір, а инші знаходили в ньому різні огріхи.
