Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/23

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Зобрався знову в путь і за спину надів
 Доріжній клунок.
Старшина дав йому шухлядку в подарунок
 І каже, що в ней є алмаз.
— „Не треба мні, казав мудрець, я всім довольний.
Я не кохаюся в тому, мов який князь;
Сам бачиш — я здоров, як птах у небі вольний.
А з голоду в людей ніхто не пропадав.
 Коли людей і сам не руйнував“.
Пан старшина незчувсь од дивування,
 Й прохав у жарти в мудреця,
 Щоб він сховав його давання
 Для найдурнішого глупця.
Мудрець узявши йде, і зграя навіжена
Йому назустріч пре, що ступить тільки шаг.
Не треба тут було лихтарні Діогена,
Бо дурней аж кишить в селі і города́х!
 Який-же з них дурніший —
Не швидко розбере і самий розумніший;
 Морока мудрецю з алмазом тим,
 Сам ледве не зробивсь дурним.
„Ось, дума, поплетусь в гетьманськую столицю.
 Там хутко збуду цю дурницю“.
 Приходить. — Чує грук гармат,
У накри довбиш б'є, а сурмачі труб'ять.
 Во всіх церквах дзвонять.
 Народ гукає п'яний.
— „Чого-т-се, друже? — він у першого спитав.
Народ мов іздурів?“ — „А це-ж гетьман обраний,
Бачш, їде з булавой! Що т'се рейментував,
 Того трохи не вбили,
 А били, кілько захотіли
Да вже в Московщину на вік запропастили“.
— „А глянь-же, йон-же глянь!“ Мудрець зараз пізнав

— 10 —