Перейти до вмісту

Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/23

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

приємністю. До Карамзина[1] Гулак-Артемовський ставився з побожною пошаною, хвалив Устрялова[1], але Полевого[1] ненавидів і лаяв на лекціях“. М. Ф. де-Пуле характеризує Гулака-Артемовського так: „як професор, він не тільки не приносив ніякої користи, але рішуче був шкодливий, був великий балаклій, що виїздив на фразах, не знав свого предмета, не займався ним, а через те залишав своїх слухачів величезними неуками в рідній історії.“ Копф у спогадах про харьк. професорів (1843—1845 р.р.) каже: „лекції Гулак-Артемовський читав по Карамзину напам'ять, без зшитка, висловлюючись високомовно, маючи на меті тріскучими фразами вплинути на своїх слухачів.“

„Професор, ректор, — пише Чиріков, — педагог, адміністратор, Гулак-Артемовський був справжнім сином свого часу, при тому, так мовити, офіціяльним сином „отечества“. Він був урядово-офіціяльним всюди й на лекціях своїх по російській історії, під час яких що-разу висловлював досконало засвоєні ним Миколаєвські принціпи самодержавія, православія й народности; він гремів своїм ораторським голосом, кажучи про велич і славу Росії, що вона обов'язана своєю славою цим-же трьом непорушним стовпам нашої батьківщини“[2].

 

 
— 23 —
  1. 1,0 1,1 1,2 Відомі російські історики.
  2. Взято з книги акад. Д. І. Багалія — „Просвіта. Очерки по исторіи украинской культуры“. Харьків. 1912, стор. 361—363.