Сторінка:20-40-ві роки в українській літературі (1922).djvu/51

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


— „Не слухай“! пан кричить; „лупіть, деріть, Рябка!“
 Деруть Рябка, мов пір'я,
 На галас збіглась двірня;
— „Що? як? за що? про що?“ Не знає ні один.
„Пустіть!“ кричить Рябко: „не будь я песький син,
Коли вже вдержу більш!“
 Рябко наш хоч не бреше.
Так що-ж? Явтух Рябка знай все по жижках чеше.
— „Пустіть, швидчій, пустіть!“ пан на ввесь рот гукнув
 Та й з хати сам умкнув.
— „Пустіть!“ гукнули всі: „Рябко вже вдовольнився“.
— „Чим, люде добрі, так оце я провинився?
За що-ж глузуєте?“ сказав наш неборак;
„За що знущаєтесь ви надо мною так?
За що, за що?“ сказав, та й попустив патьоки,
Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.
— „За те,“ сказав один Рябкові з наймитів,
„Щоб не колошкав ти в ночі своїх панів;
За те… але щось тут… ходім. Рябко, лиш з хати:
Не дуже, бачу, рот тут можна роззявляти.
Ходім, братко, на двір.“
 Пішли.
 — „Це не пусте,“
Сказав Явтух Рябку: „оце тебе за те
По жижках, бра Рябко, так гарно пошмагали,
Що пан із панею цю цілу ніч не спали.“
— „Чи винен я цьому? Чи ти, Явтух, здурів?“
— „Гай, гай!“ сказав Явтух. „Рябко! ти знавіснів.
Ти винен, бра Рябко, що ніччю розбрехався:
Ти-ж знав, що вчора наш у карти пан програвся!
 Ти-ж знав,
 Що хто програв,
Той чорта (не тепер на споминки!) здрімає, —
Той батька рідного, розсердившись, програє!

— 26 —