ведливість пана, що не вмів оцінити відданости Рябка, дала, правда, привід авторові намалювати яскраву картину гнітючого кріпацького насильства й знущання; але в остаточному присуді автор не даремно прикладає до панів епитети дурних („Той дурень, хто дурним іде панам служити…“) або злих („А доки-ж буде нас зле панство зневажати…“[1]. Рябко страждає через те власне, що він попав до таких панів. У пізнішій байці „Пліточка“ (1827) ця тенденція визнати непорушною соціяльну нерівність визначається ще яскравіше, бо „тільки на світі великим рибам жить, а нам малим в кулак трубить“; маленька пліточка врешті не бажала більшого, а все, „що Бог послав, чи то багато, чи то трошки, в кушір залізши, їла мовчки“, і це, очевидно, автор радить усім „маленьким“, усім соціяльно пригніченим.
Поруч з цією тенденцією й майже одночасно з нею виразно визначаються у творах Гулака инші ідеї: думка про марність цього світу і про неминучість смерти, що врешті зрівняє всіх, багатих і бідних, проймає оди до Пархома, до Гараська та ин. вірші. І через те поет радить у веселому житті забувати цю неминучість нещасливого кінця.
|
Та й доки-ж коротать, Терешку, вік в журбі! |
- ↑ Цікаво, що з цими словами звертається він саме до Квітки, який, малюючи иноді недобрих панів, цілком приймав проте самий інститут кріпацтва.
