Та ти не гедзкайся! виймай лиш ключ мерщій
Та дать калганної скажи твоїй Одарці,
Та люльку ке лишень!.. Ось, ось і Онопрій!
Гей, хлопці, вип'ємо калганної по чарці…
(„До Терешка“, 1832 р.)
Тим-же настроєм, напр., перейнято другу оду до Пархома (1827 р.). Бажання забути про тяжкі суперечності сучасного, бо це може позбавити можливости вести веселе безжурне життя, опановує автора уже з двадцятих років і призводить його врешті до тих останніх творів, де вже виявилося його поривання до урядової кар'єри, до тепленької посади, до різних зовнішніх прикрас. У цих останніх віршах („До химерних пранців“, „До Терешка“, „Ой час нам, Грицьку, пошануваться“, панегірики до Андронікова й Бебутова, вірші, що він писав у Петербург з метою одержання „Галки“) Гулак-Артемовський виступає перед нами, як кар'єрист-урядовець, що користується українською мовою тільки для того, щоб потішити яку-небудь вельможну особу в столиці і тим самим примусити її звернути свою ласкаву увагу на автора. Пристосовуючись до тодішнього урядового курсу, автор виступає, як російський патріот, прихильник Миколаївської теорії про „православіє, самодержавіє і народність“, ці три основи російської державности. У відносинах Гулака до „Пранців“, „Ягличваньців“, поляків — виявляється його надзвичайна пиха й великодержавні мрії, які так само цілком відповідають тодішній урядовій політиці, що таку страшну поразку зазнала лише за нещасливої кримської війни.
