теперь починати, — страхъ перенявъ єго середъ тои широкои, безлюднои улицѣ, такъ якъ колись въ ночи при видѣ огнико̂въ, що ту и тамъ блискали зъ о̂конъ. О̂нъ ледво мо̂гъ собѣ пригадати, що таке зъ нимъ дѣяло ся передъ недугою. Єму збирало ся на плачь, — але якось здужавъ перемочи себе и по̂йшовъ, куды очи видятъ, чалапкаючи своими маленькими но̂жками по болотѣ улицѣ.
— Гершь, Гершь! А ходи сюда! крикнувъ хтось на него зъ боку жидо̂вскою мовою. Хлопчина обернувъ ся и побачивъ невеличкого, зизоокого жида зъ рѣдкимъ, жовтавымъ поростомъ на бородѣ. На жидѣ була дрантава бекеша и чоботы, облипли̂ по сами̂ ко̂стки густымъ болотомъ. Германови зразу чудно стало, що́ хоче о̂дъ него той незнакомый жидокъ, — и о̂нъ мимоволѣ по̂до̂йшовъ къ нему.
— Не по̂знаєшь мене? спытавъ жидокъ.
Герхманъ кивнувъ головою и выпуливъ на него очи.
— Я Ицикъ Шубертъ, — знаєшь? Моя бабка тамъ жила зъ твоєю мамою, — знаєшь?
Германъ ледви-не-ледви пригадавъ собѣ Ицка, але на згадку о матери, самъ не знаючи чому и про що, заревѣвъ на весь голосъ.
— Ну, ну, не плачь, — сказавъ жидокъ благимъ, добродушнымъ голосомъ. Видишь, и мои померли, — що робити? Всѣ померли, всѣ до одного, — додавъ о̂нъ сумно, немовь самъ до себе, — и Тавба и бухеръ, — всѣ! Ну, ну, — ша-тихо, небоже — плачь непоможе! А я гадавъ, що и ты капоресъ, а вно ты ще живый!
Германъ нѣчого не говоривъ, то̂лько хлипавъ и обтиравъ очи рукавомъ.
