— Знаєшь що, Гершь, — сказавъ Ицикъ, — ходи зо мною.
Германъ выдививъ ся на него, мовь не розумѣвъ того слова. »Куды?«
— До Губичь! Тамъ у мене хата є, — и ко̂нь є, и во̂зокъ, — поѣдемо зъ весною платянки мѣняти. Хочешь? Ей, то файно такъ жити, — и тво̂й тато по̂йшовъ, та бѣдный умеръ!
Германъ не мавъ куды повернути ся, — не мавъ де ночи переночувати, а Ицикъ не хотѣвъ єго покинути и того таки дня попровадивъ зъ собою до своєи хаты. Холера вже притихла, о̂дколи по̂шли осѣнни̂ холоды та слоты, але люде ще не вспѣли отямити ся по̂сля страшного нещастя. Загаломъ, по улицяхъ рѣдко видно було чоловѣка, а де и показало ся людске лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленѣле, що, бачило ся, ти̂ люде повыходили ино що зъ вязниць, де довги̂ лѣта конали въ вогкости, холодѣ, по̂тьмѣ та всѣлякихъ мукахъ.
Дорога до Губичь була не близька, а ще до того розмокла, иляста земля чѣпляла ся но̂гъ, важила мовь кайданы, такъ, що нашимъ пѣшоходамъ духъ захвачувало зъ натуги. Але мимо силуваня они ишли такъ поволи и незначно, мовь слимаки. Ицикъ ще якъ ще, — але схорованый малый Германъ! Тому мало що не до смерти приходило ся, закимъ долѣзъ до Ицкового помешканя. Єго добродушный опѣкунъ и нѣсъ єго на рукахъ и провадивъ,— радше сказати, волѣкъ за собою, и приговорювавъ, додававъ силы. По̂зно въ ночи они дочапали до цѣли и Германъ, скоро допавъ лавки, поваливъ ся и заснувъ, мовь забитый.
