голову передъ всякимъ »зо̂ своєи вѣры.« Зъ »гоями« о̂нъ обходивъ ся, якъ кождый другій, — сваривъ и гантеливъ одныхъ послѣдными словами, по̂длизувавъ ся другимъ, шахрувавъ и ошукувавъ кождого, де и якъ мо̂гъ, не роблячи собѣ зъ того зовсѣмъ нѣякои важности. Въ загалѣ ту Германъ першій разъ по̂знавъ, що то за народъ тоти̂ »гоѣ,« и єго хлопячій розумъ швидко покмѣтивъ, що въ кождого зъ »жидо̂вскои вѣры,« такъ сказати, двоє лиць: одно, котре обертає ся до хлопа, у всѣхъ однаке: гидке, насмѣшливе, гро̂зне або хитре, — а друге, котре навертає ся до своєи вѣры, и тото лице нѣчимъ не ро̂знитъ ся о̂дъ лиць другихъ людей, значитъ буває у кождого о̂дмѣнне: добре або зле, хитре або щире, гро̂зне або ласкаве. У Ицка тото »своє« лице було дѣйсно щире и ласкаве, тожь малому Германови, що на своѣмъ вѣку не зазнавъ нѣ ласки, нѣ выгоды, нѣ пестощѣвъ, ажь теперь о̂дкрыла ся нова, яснѣйша сторона людского житя. Уже само житє на чисто̂мъ, здорово̂мъ воздусѣ було для него великимъ щастємъ. О̂нъ, що довги̂ лѣта, — перши̂ свои лѣта, дусивъ ся въ затхло̂мъ, нездорово̂мъ воздусѣ перелюдненого, нехлюйного передмѣстя, теперь повными грудьми, роско̂шно надыхувавъ ся чистого сельского воздуху, ажь єму кровь живѣйше грала въ тѣлѣ и свѣтъ крутивъ ся, мовь пяному. Ицикъ приладивъ му выго̂дне леговище, сухе, тепле, просто̂рне, — и Германови той тапчаникъ зъ простымъ сѣнникомъ и старою бекешою замѣсть колдры выдававъ ся Богъ знає якою пышною постѣлю, вѣдай тому, що и у єго опѣкуна не було лѣпшои. Страву варивъ Ицикъ самъ, а малый Германъ помагавъ єму, якъ мо̂гъ, — та хоть неразъ и не зовсѣмъ смачно зладжена, она смакувала имъ якъ найлѣпше, бо була
