лякого подро̂бя, якого потребуютъ селяне, и гайда зъ тымъ добромъ по селахъ! Яка утѣха була для Германа, сидѣти зъ заду на возѣ на скрынцѣ: — зъ переду и зъ заду копицѣ онучь и всѣлякого »фурфантя,« а понадъ тыми сѣрыми купами ледви выглядає мала головка жидика въ дрантаво̂й шапчинѣ, зо̂ здоровыми румянцями на лицяхъ, румяна, весела. Кругомъ пышни̂ зелени̂ поля, шумячи̂ дубровы, блискучи̂ срѣблисти̂ рѣчки, а надъ головою пого̂дне, голубе небо, — и тепло, сумирно, любо довкола, — голосы пташенятъ зливаютъ ся зъ черкотомъ сверщко̂въ, шелестомъ зеленого листя, шваркотомъ потоко̂въ въ одну далеку, стро̂йну гармонію щастя, величи и спокою.
Ехъ, ко̂лько то разо̂въ нагадує Германъ Гольдкремеръ, миліонеръ, єще и теперь тоти̂ часы свого веселого, вольного, правдиво циганьского житя! О̂нъ нагадує ихъ, не то щобы зъ якоюсь особливою радостею, — о̂нъ зъ погордою дивитъ ся теперь на тогдишну бѣдно̂сть, на забѣги о пару крайцаровъ, на утѣху, коли имъ удало ся вымѣняти богато онучокъ — єго навѣть злитъ тота тиха радо̂сть, тото вдоволенє, яке чувъ тогди; але все таки якійсь тайный, незнаный голосъ шепче єму, що се була найщасливѣйша пора єго житя, що тихе щастє, сумирни̂, пого̂дни̂ дни, котри̂ проживъ въ бѣдности, на Ицково̂мъ во̂зку, не вернутъ ся для него нѣколи.
А то ѣдутъ бувало дорогою посередъ по̂ль: довкола нѣ живои душѣ, збо̂жє ще не достигло, — легенькій вѣтрець филями-филями клонитъ важке колосє половѣючого жита. Вусатый ячмѣнь денеде вырѣзує ся ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитує ся на своихъ стро̂йныхъ, гладонькихъ стеблахъ. Куды окомъ кинь, не видно хаты людскои,
