то о̂нъ шпарко увивавъ ся межи сельскими хлопятами, якъ швидко о̂дправлявъ ихъ, якъ зручно умѣвъ по̂дсунути кождому то, чого той хотѣвъ, и бравъ о̂дъ него шматъ у-затроє бо̂льше, якъ вартъ товаръ. И ко̂лько то було сваро̂въ, крико̂въ, проклятій на тыхъ сельскихъ выгонахъ. Особливо зъ жѣноцтвомъ була тяжка рада. Упре ся одна зъ другою и не вступитъ ся: дай ѣй тото або тото за то̂лько онучь! Але тутъ Ицикъ бувъ уже зовсѣмъ не той, що дома: упре ся и собѣ, и насваритъ на бабу и споганитъ ѣй всю родину, и таки поставитъ на своѣмъ. Довго тягнутъ ся торги та передирки. Ицикъ поволеньки по̂дганяє конину горѣ селомъ, все въ супроводѣ цѣлои гурмы сельскихъ хлопятъ та дѣвчатъ, у котрыхъ нема платянокъ, и котрымъ зависливо дивити ся на ножики, перстенѣ та скиндячки, що други̂ понамѣнювали.
Поволи ѣдучи горѣ селомъ, во̂зокъ чимъ разъ то бо̂льше наповнює ся платянками, — Ицикъ поглядає на ихъ наскидани̂ копицѣ и засукує руки, — знає, що швидко набере ся въ него сотнаръ и буде можь везти до ливеранта въ Дрогобичи. Ажь ось они середъ села, противъ широкои, мурованои корчмы. Ицикъ звертає конину на брудне, обширне подво̂рє. Арендарь Мошко єго знакомый. Ту о̂нъ пообѣдає, — розумѣє ся за гроши, — печеныхъ бараболь и молодои цыбульки, и побалакає »зо̂ свею вѣрою,« — ту и конину попасе и онучки въ коморѣ зложитъ за часъ, бо єму невыго̂дно зъ ними возити ся. Єго приймаютъ радо, — єму такъ любо посидѣти въ тѣсно̂мъ ванькири, завалено̂мъ трохи не до повалы бебехами, — єму такъ любо гуторитъ ся середъ вереску жидо̂вскихъ бахуро̂въ, та урыванои бесѣды двохъ селянъ, що широко розсѣли ся въ корчмѣ на лавцѣ, выпили
