— Ну, а що? Хиба ты не знаєшь, що въ Бориславѣ на всѣхъ водахъ и багнахъ выступає чорна ропа, така, якъ нею хлопы возы смаруютъ. Ну, то бере ся ко̂ньскій хво̂стъ, згонитъ ся нимъ поверхъ воды, то тота ропа набирає ся на волосѣнь, — а зъ неи рукою зсуває ся до коновки. Тото называє ся »либати.«
— Ну, и дежь дѣває ся тоту ропу? спытавъ зацѣкавленый Германъ.
— Носитъ ся сюда до Дрогобича, — ту є таки̂, що куплятъ.
— А добре платятъ?
— Чому нѣ! за коновку пять шѣстокъ. Ну, а якъ добре звивати ся, та за день двѣ коновки назбирає. То̂лько ось носити бѣда!…
Германъ почавъ роздумувати надъ тою бесѣдою. Щожь, — оно то не зле, такій заробокъ. Хоть робота не гарна, то за те легка. А платитъ ся добре. Чомужь и єму не взяти ся до неи? О̂нъ рѣшивъ ся, таки завтра ити зъ либаками до Борислава, и коли сказавъ имъ о то̂мъ, они тѣшили ся, — то̂лько жадали могоричу. Германъ на радощахъ упоивъ ихъ пивомъ, щобъ »обляти« сво̂й новый станъ.
О̂дъ теперь почало ся для него нове житє, зовсѣмъ о̂дмѣнне о̂дъ губицкого. Оно дѣлило ся на два головни̂ мѣсця: Бориславъ и Дрогобичь. Хоть дорога не близька, — либаки мусѣли кождои добы отѣпати тамъ и о̂дтамъ: вечеромъ зъ повными коновками кипячки на коромеслахъ до Дрогобича, а рано зъ порожными назадъ до Борислава. Першій день новои роботы особливо глубоко вдавъ ся Германови въ тямку. О̂нъ живо нагадує ще теперь той холодный поранокъ маєвый, коли вразъ изъ пятьма
