поганьше. О̂нъ самъ не знавъ, чому кождый разъ при думцѣ о Ицку и Губичехъ єму робитъ ся якось такъ на души, якъ тому, хто блудячи въ густо̂мъ, темно̂мъ лѣсѣ, крутыми стежками, наразъ выйде на невеличку поляну, залиту яснымъ, сонѣчнымъ свѣтомъ, заповнену тепломъ и пахощами цвѣто̂въ. О̂нъ почавъ думати про дальше своє житє по̂дъ вагою того вражѣня, и єму бачило ся, що ось о̂нъ зновъ запускає ся въ темный лѣсъ, въ котро̂мъ єму призначено блудити безъ выходу, — а доки, до якои цѣли, — хто єго знає! Єму становилось чимъ разъ тяжше, тѣснѣйше, — якось душно и лячно. Помимо сонѣчного жару єму пробѣгъ морозъ поза плечима.
О̂нъ по̂шовъ до Дрогобича, самъ не знавъ чого. Не було у него певнои думки про заробокъ, до котрого при то̂мъ не мавъ нѣ вмѣлости нѣ охоты. Ко̂лька день о̂нъ живъ яко-тако на одержани̂ грошѣ, але коли побачивъ, що грошѣ минаютъ ся и подумавъ, що опо̂сля о̂нъ зо̂стане зовсѣмъ безъ нѣчого, голый и голоденъ, перелякъ ся дуже и завзявъ ся — радше туй згибати, а не кивати бо̂льше тыхъ грошей. Розумѣє ся, зъ того завзятя такожь не булобъ нѣчого выйшло, колибъ не щастливый случай, котрый показавъ єму якій-такій заробокъ. Въ шинку, въ котро̂мъ о̂нъ ночувавъ, зо̂йшли ся одного вечера яки̂сь чорни̂, страшни̂ люде. Германъ зразу боявъ ся ихъ, але почувши, що бесѣдуютъ межь собою по жидо̂вски, по̂до̂йшовъ ближше и ставъ слухати. Се були сами̂ молоди̂, 18 — 20 лѣтни̂ парубки, котри̂ завтра выбирали ся до Борислава »либати« кипячку. Германъ довго слухавъ ихъ бесѣды про те »либанє«, але не знавъ, що оно таке. О̂нъ запытавъ ся одного зъ нихъ, котрый о̂дповѣвъ єму, выпиваючи душкомъ склянку пива:
