вано богато люда невинно побитого и що трупы що року силуютъ ся встати на свѣтъ и силувати ся будутъ доти, доки не прийде ихъ часъ. А тогди они проломлять землю, розвалятъ весь Бориславъ и по̂йдутъ въ свѣтъ воювати. Не знали бѣдни̂ Бориславцѣ, говорячи собѣ зимовыми вечерами сесю казку, що она ажь надто швидко справдитъ ся, що страшна по̂дземна потвора небавци вже прорве земну опону, розвалитъ ихъ бѣдне, сумирне село и зруйнує до тла ихъ и ихъ дѣтей! А тымъ менше знали и гадали они, що тота потвора, то зовсѣмъ не трупы давныхъ рицарѣвъ, а тота гидка, чорна воняча ропа, котра теперь выпалювала имъ сѣножати, а швидко мала розо̂йти ся по всѣмъ свѣтѣ прочищеною нафтою на зискъ панамъ та жидамъ, а имъ на горе та на втрату!
Германъ все ще думавъ про першій день своєи новои роботы. И чимъ довше думавъ, чимъ выразнѣйше ставала єму передъ очима кожда подро̂бно̂сть того дня, тымъ тяжше и сумнѣйше робило ся єму. Се бувъ такій самый хорошій, теплый, пого̂дный день! Саме въ такій день, передъ 20 лѣтами, першій разъ обхвативъ єго удушливый нафтовый сопухъ и швидко погасивъ передъ нимъ и сонце и денну ясно̂сть, — прогнавъ зъ передъ него запахъ цвѣто̂въ, заглушивъ спѣвы пташко̂въ, перемѣнивъ єго въ якусь тяжку, глинисту масу, що котитъ ся долѣ горою, давлячи и гнетучи все, — оживлену то̂лько жадобою грошей, зиску, богацтва! 20 лѣтъ минуло о̂дъ того першого дня, — а удушливый нафтовый сопухъ все ще не розсѣявъ ся, все ще обвиває єго немовь густою паморокою, здавлює єму груди, глушить и убиває хороши̂, людски̂ порывы серця!
— Охъ, на волю, на волю зъ тои поганои тюрмы!