Неразъ вечерами о̂нъ заглядувавъ въ тѣсни̂, темни̂ горла ямъ и дрожь пробѣгала по єго тѣлѣ. О̂нъ пригадувавъ собѣ своє либацке житє, пригадувавъ собѣ селяньски̂ оповѣданя про людску кровь въ земли, про поганыхъ »песёглавцѣвъ,« що живи̂ лежатъ въ могилахъ и ждутъ, поки хто ихъ не выпуститъ на свѣтъ. Єму ставало страшно. Єго забобонна фантазія рисувала єму почварни̂ образы, — єму причували ся навѣть въ снѣ стогнаня, котри̂ нѣбы добуваютъ ся зъ ямъ середъ по̂тьмы и мертвои тишѣ. Але таки̂ хвилѣ, не то рефлєксіи, не то мускулярного змученя и успокоєня, були дуже рѣдки̂. Горячкова дѣяльно̂сть затопляла Германа, — о̂нъ бувъ немовь слѣпый, немовь сновида, що по̂дъ проводомъ невидимои силы ступає понадъ пропасть и тымъ то̂лько щасливо переходитъ надъ нею, що не бачитъ нѣчого коло себе. Такъ само не бачивъ Германъ въ своѣй горячцѣ деякихъ важныхъ рѣчей, котри̂ о̂дтакъ тымъ дужше дали єму почути ся. Передовсѣмъ о̂нъ не бачивъ того, якъ розвивало ся за ти̂ лѣта єго родинне житє. У него родивъ ся одинъ сынъ, Готлибъ, але Германови нѣколи було уважати (впрочѣмъ нѣ умѣня анѣ спосо̂бности до того у него не було), якъ розвиває ся, по̂дъ якими вліянями росте єго сынъ. О̂нъ знавъ то̂лько то, що на четверто̂мъ роцѣ вѣку малый Готлибъ почавъ учити ся о̂дъ звычайного, троха поряднѣйше одѣтого бельфера гебрейскои мовы и письма св., а на шесто̂мъ роцѣ по̂шовъ до »нѣмецкои« школы въ Дрогобичи. Знавъ такожь и то — (учителѣ частенько єму о то̂мъ говорили) — що Готлибъ дуже тупа голова и плохо учитъ ся. Але розважити докладнѣйше надъ тымъ всѣмъ о̂нъ не мо̂гъ и не мавъ коли, тому-то и збувавъ все гро̂шми, — плативъ добре учителямъ,
