небудь живѣйшій крокъ. Она такъ бояла ся всякого руху, всякои змѣны довкола себе! Она и сынови свому передала тото идіотичне лѣнивство и тоту тупо̂сть, то̂лько що у Готлиба до неи примѣшала ся ще о̂тцева горячка, выступаюча рѣдкими выбухами лютости и вѣчною жадобою нищеня, псованя та траченя всего безъ думки и безъ цѣли. Правда, школа, товариство, въ котре о̂дтакъ во̂йшовъ Готлибъ, обтесали троха єго дику вдачу, але не змѣнили єи. Она выявляла ся теперь рѣдше, нѣжь впередъ, але все таки выявляла ся, скоро що небудь зъ боку дало до сего досыть сильный товчокъ.
Германъ не швидко успѣвъ докладно приглядѣти ся всему тому. Зъ разу не клавъ на то великои ваги. Але вѣчна нерухомо̂сть, бездѣйно̂сть и уперто̂сть жѣнки лютила єго, — горячкового, непосидючого спекулянта. О̂нъ часто починавъ зъ нею сварку, але все надармо. Она неразъ и о̂дповѣдати єму не хотѣла, або на єго бесѣду о̂дповѣдала на-по̂въ добродушнымъ, на-по̂въ глупымъ смѣхомъ. Германъ лютивъ ся и выбѣгавъ зъ дому. Подо̂бни̂ сцены послѣдными часами ставали що разъ частѣйши̂. Германови робило ся дома чимъ разъ прикрѣйше, о̂нъ чувъ ся немовь въ рѣзницко̂й ятцѣ, переповнено̂й запахомъ свѣжого мясива. Щось мовь перло єго зъ дому, — але самъ о̂нъ не знавъ, куды дѣти ся. Та щастє єго, що о̂нъ не зовсѣмъ ще ясно бачивъ, що се за люде, зъ котрыми єму треба жити, — що се за натуры, єго жѣнка и сынъ! Щастє єго, що о̂нъ не знавъ, чому они таки̂ дивни̂, каприсни̂, уперти̂, — що о̂нъ уважавъ ихъ здоровыми людьми! Колибъ о̂нъ бувъ знавъ, яка велика мѣрка помѣшаня розуму и психичнои недуги лежитъ въ ихъ крови, о̂нъ певно не бувъ бы мо̂гъ и
