днины ночувати зъ ними по̂дъ одною стрѣхою! Правда — житє и природа, се дуже консеквентни̂ дѣячѣ, — они швидко показали єму и тотъ бо̂къ дѣла, — але все таки ближше застановленє моглобъ було злагодити переворотъ, а то и зовсѣмъ звести єго на супоко̂йну дорогу лѣкарского та психіятричного ратунку.
И теперь, въ хвили найбо̂льшои переваги рефлексіи та споминокъ, яку доси то̂лько переживавъ Германъ, о̂нъ не задержувавъ ся довго надъ картинами свого родинного житя, — такъ дуже те житє єму обридло. Саме вчера у него була завзята передирка зъ жѣнкою, въ котру вмѣшавъ ся и сынъ, що на той часъ бувъ дома. Германъ теперь вже и не тямитъ, о що имъ по̂шло, — але то̂лько тямитъ, що жѣнка и сынъ насѣли на него такъ, що мусѣвъ утѣкати зъ дому. Жѣнка лаяла єго, а сынъ грозивъ, посинѣвши зо̂ злости. Германъ сплюнувъ передъ себе зъ досады. »Проклятє боже на таке житє!« шепнувъ о̂нъ беручи ся до роботы. Швидко перо заскрипѣло по шерстко̂мъ, сиво̂мъ паперѣ. Але рефлексія ще не втихла. Германъ запинивъ ся по хвили, поглядаючи на велики̂ стовпы циферъ, що пяли ся передъ єго очима на паперѣ.
— Для кого то все? прошептавъ о̂нъ. Хто зъ того схо̂снує? А на се прецѣнь весь мо̂й вѣкъ по̂шовъ, — всѣ мои силы!…
Але дѣловый, практичный чоловѣкъ въ одно̂й хвили обо̂звавъ ся и всѣ непотрѣбни̂ рефлексіи втихли, поховали ся гетъ, мовь мали̂ дѣти передъ ро̂зкою. Германъ вставъ, пройшовъ ся по комнатѣ, выпивъ склянку воды и засѣвъ до роботы.
Була одинайцята година. Сонце жарило, а вѣтеръ кро̂зь о̂кно заносивъ до комнаты роспареный нафтовый сопухъ и безконечный гукъ, крикъ та гамо̂ръ робу-
