поглядъ упавъ якъ разъ на єго нужденне лице, передъ часомъ зо̂вяле и выхуджене, — и єму перемигнуло въ думцѣ повне, червоне лице сына. О̂нъ самъ не знавъ, що таке вразило єго при то̂й згадцѣ, — але холодъ здавивъ єго груди, — єму стало такъ тяжко, такъ тревожно, немовь бачивъ уже правду того, що пророчили єго сынови робо̂тники.
— Що такого, що Миронъ не звонитъ? спытавъ той о̂дъ млинка. Ану закричѣтъ тамъ до него, що зъ нимъ?
Оденъ зъ тыхъ, що стояли при корбѣ, — нахиливъ ся, приклякъ надъ яму и крикнувъ що силы:
— Мироне, Мироне!
О̂дповѣди не було. Робо̂тники поглянули на себе въ нѣмо̂мъ ожиданю, — колесо млинка закрутило ся зъ подво̂йною живостю, малый липярь непевнымъ, хиткимъ поступомъ по̂до̂йшовъ къ ямѣ, выпуливши очи и не зовсѣмъ понимаючи, що се таке робитъ ся. Германъ глядѣвъ и слухавъ.
— Мироне, Мироне, — чи живый ты? Обо̂звись!
Зновъ хвиля мовчанки, — зъ ямы голосу не чути нѣякого. Холодный морозъ пробѣгає по жилахъ робо̂тнико̂въ, — ихъ лиця блѣднутъ, — они въ тревозѣ позираютъ по собѣ.
— Тягнѣмъ до горы, швидко, — може, не дай Боже чого, — нещастє!…
— Тягнѣмъ, тягнѣмъ!…
Они дрожачими руками хапаютъ за корбу, збираютъ ся зъ силою…
— Дзень-дзень-дзень! роздає ся рѣзко и остро голосъ дзво̂нка. Всѣ о̂дотхнули, ожили, мовь гора звалила ся зъ ихъ грудей.
