— Слава тобѣ, Господи, що живый! Охъ а мы вже гадали…
— Або ту далеко до бѣды?
Зновъ зво̂нокъ, — знакъ, щобъ тягли кибель до горы. Корба закрутилась, — балаканка урвалась и довгу хвилю Германъ не бачивъ нѣчого окро̂мъ одностайныхъ розмахо̂въ корбы. О̂нъ о̂дступивъ о̂дъ стѣны и озирнувъ ся, не знаючи, чи ити до кошары чи нѣ. Але думка про лѣнивство робо̂тнико̂въ пропала зъ єго головы. О̂нъ ще дрожавъ о̂дъ того тревожного ожиданя, закимъ роздавъ ся голосъ зво̂нка, — въ єго головѣ, правда, не було бурѣ, котра тамъ передъ хвилею лютувала, — але всѣ враженя мѣнили ся, перелѣтали, затирали ся, мовь тѣни въ хмарный день. Навѣть ти̂ слова, котри̂ ро̂пники говорили про єго сына, щезли якось зъ єго памяти, — що бо̂льше, они якось немовь злекшили єго душу, зняли зъ неи частину гнѣву на »непотрѣбного лямпарта«, якъ звычайно звавъ дома Готлиба. »A всежь таки о̂нъ мо̂й сынъ, и якъ прийде до маєтку, буде умѣвъ єго шанувати« — сказавъ о̂нъ самъ до себе твердо и рѣшучо, немовь силувавъ ся самъ себе переконати. Тота твердо̂сть утѣшила єго, — о̂нъ зъ уподобанємъ повторювавъ по ко̂лька разо̂въ: »A таки о̂нъ мо̂й сынъ!« Мѣжь тымъ якось безъ свѣдома по̂шовъ далѣ, до третои ямы. Она була трошка о̂дсторонь о̂дъ тамтыхъ. Высокій, до половины дерномъ покрытый горбокъ кругъ неи вказувавъ, що она вже давно выкопана. Кошары надъ нею не було, — она и будована була ще по давному. Се була перша яма, зъ котрои плыло головне жерело Германового маєтку. Але о̂дъ ко̂лькохъ лѣтъ она стояла пусто, о̂дколи жерело кипячки въ нѣй вычерпало ся. Ажь теперь, коли замѣсть
