Сторінка:Boa constrictor. Повість Івана Франка. 1884.djvu/8

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

2

шопы, помежи глинисти̂ горы, що мовь мурашки невпинно нишпорятъ коло закопо̂въ, — тьфу, чи то люде? Чи таки̂ на свѣтѣ люде? зачорнени̂ скро̂зь нафтою та глиною, мовъ вороны; на нихъ пошарпани̂ шматы — не то шко̂ра, не то якесь невидане полотно, — о̂дъ нихъ на сто кроко̂въ вѣє незносный духъ нечистоты, сопуху, шинко̂въ, зопсутя! И голосы у нихъ — нѣ, се не людски̂ голосы, а якійсь крикъ глухій, хриплый, немовь дренько̂тъ розбитого баняка. А якій позо̂ръ у тыхъ людей — дикій, зловѣщій! Ко̂лька ихъ, що помимо раннои поры по̂дхмелени̂ ишли до ямъ (тверезому годѣ выдержати въ глубинѣ!), поглянули въ о̂кно и побачили Германа. О̂дъ ихъ поглядо̂въ єму якось стало моторошно.

— Таки̂ люде, — подумавъ собѣ, — якбы видѣли мене въ багнѣ, то не то, що бы мя не вытягли, а ще бы мя глубше пхнули.

И ось въ яко̂мъ товариствѣ приходитъ ся єму, аристократови, проводити цѣлого по̂втора дня. О̂нъ сплюнувъ кро̂зь отворене о̂кно и о̂двернувъ ся. Єго очи живо оббѣгли комнату — чистеньку, веселу свѣтличку. Гладка лякирована по̂длога, мальовани̂ стѣны, круглый столикъ зъ орѣхового дерева, комода и »писемне« бюрко, — ось що передъ всѣмъ насувало ся оку. Всё блищало, яснѣло до сходячого сонця, що саме кидало перше промѣня кро̂зь о̂кна до комнаты и золотисто-кровавыми переливами грало на гладкихъ, блискучихъ предметахъ. Але очи Германа о̂двернули ся о̂дъ нихъ, — о̂нъ не мо̂гъ знести сильного свѣтла. На боково̂й стѣнѣ, супроти дверей, у по̂въ-тѣни висѣвъ великій образъ въ золоченыхъ рамахъ, — на нѣмъ спочили очи Германа. Була се досыть хороша и вѣрно списана картина тропичнои, ин-