Він насилу підвівся і, мабуть, хотів іти далі. Торговка побачила, що він похитнувся, спираючись на полудрабок воза.
— Що, зморилися?
— Так, дуже зморений, — промурмотів той.
Тоді вона різко, немов незадоволено, штовхаючи його, промовила:
— Ну, мерщій лізьте на мого воза! Ото через вас тільки час гаємо… До ринку їду, то там вас і вивалю разом з городиною.
А що він відмовлявся, то вона майже піднесла його своїми дужими руками, кинула на моркву з ріпою, зовсім таки розсердившись і гукаючи:
— Та годі вже того, дайте нам чистий спокій. Ох, ви ж мені вже остогидли… Та ж, кажу, що до ринку їду. Спіть, я збуджу.
Вона й собі вилізла, сперлася спиною на полудрабок, сидячи боком і тримаючи віжки Бальтазара, що рушив кроком, уже знову дрімаючи та помахуючи вухами. Інші вози рушили за ними, і вся валка в темряві поволі посувалася далі, знову гуркочучи колісьми попри сплячі фасади будинків. Хурщики знову поснули під свитами на своїй городині. Той, що балакав з торговкою, укладався, бурмочучи:
— Ото ще — всіх п'яниць по дорозі збирати!… І яка їй охота…
Вози котились, коні самі простували, поспускавши голови. Чоловік, що його мадам Франсуа підняла, лежав на животі; довгі ноги йому губилися десь у купах ріпи, зваленої в задок воза; лицем він ткнувся в моркву, що стриміла пишними пучками. І, розкинувши руки, знесилений, обхопивши високу гору городини, щоб не злетіти, як трусоне возом, він поглядав поглядав перед себе, на дві безконечні ряди газових ліхтарів, які наближалися й зливалися там, у височині, між силою інших ясних крапок. На обрії стояла велика біла хмара випарів, обгортаючи сонний Париж ясною млою відлисків усіх його вогнів.
— Я з Нантеру, на прізвище мадам Франсуа, — за хвилину почала городниця. — Відколи мені помер мій
