20
Ірина ДОВГАЛЮК
матеріали по використанні бібліотеці берлінській або іншій, з якою ми до того часу зможемо увійти в порозуміння" [35, с. 266][1].
По приїзді до Львова Ф. Колесса тут же взявся до транскрибування мелодій з фонографічних валиків. Паралельно розпочалися і перемовини про публікацію зібраних матеріалів. Оскільки коштів на їх друк Леся Українка вже не мала, а пошуки додаткових грошей не увінчалися успіхом, видавництво взяло на себе НТШ. Товариство також оплатило Ф. Колессі транскрибування мелодій і підготовку матеріалів до видання. Так йому був виплачений авторський гонорар за списування дум та іншого кобзарсько-лірницького репертуару з фонографічних валиків: "38 корон (= 15 рублів) від аркуша формату Етнографічного Збірника" [21, с. 47].
Під час підготовки матеріалів до друку Леся Українка та К. Квітка "живо цікавилися справою записів і видання [15, с. 67], давали Ф. Колессі багато різних підказок та потрібну для видання інформацію. Леся Українка дуже хотіла доконче видати записані мелодії. Зокрема вона писала: "Субсідатор бажає, щоб записі були виготовлені до опублікування негайно і видані хоч гектографом або дешевою літографією, коли на друкування не вистачить його засобів. Записі мають бути видані не стісняючись малою скількістю їх" [15, с. 66]. Леся Українка вважала, що така публікація стане добрим, наочним прикладом для наступних збирачів дум та зацікавленням для субсидаторів, адже "маючи в руках вже готовий випуск кобзарських співів… легше буде приєднувати до помочі дальшим таким виданням людей на Україні" [35, с. 257].
У своїх попередніх вимогах до висліду проекту Леся Україна категорично наполягала на тому, щоб у дослідженні традиції народних виконавців обмежитись записом та публікацією лише "історичних дум та пісень кобзарських". Поетеса безапеляційно, досить різко відкинула позицію ЕК НТШ взяти до уваги також і "репертуар лірників, а також псальми, козачки і т. п." [8, с. 318]. Однак, чи то подальша пропозиція НТШ оплатити видання, а чи на практиці особисто переконавшись у потребі записати та видати не лише думи та історичні пісні, а й інші твори з репертуару кобзарів і лірників, Леся Українка в ході підготовки видання змінила свої попередні умови. Вона вже не ставила таких рішучих претензій до жанрового складу публікації, називаючи все, що окрім дум було записано від співців-сліпців "люксусовими додатками" [35, с. 445].
У ході обговорення видання Леся Українка також попросила згоди Ф. Колесси перед публікацією матеріалів дати переглянути "передмову і тексти записаних дум якомусь відомому письменникові або ученому з російської України (краще аби передмову переглянув письменник, а тексти учений)" [35, с. 255], посилаючись на те, що людина, не привична до певних говорів, може щось не зрозуміти, а відтак "лехко допустити фонетичні помилки". Ф. Колесса, звісно ж, погодився. Однак дуже швидко від такої перевірки подружжя відмовилося. "Прислухавшись до фонетики Гончаренка, ми вже відступаємось від свого бажання, щоб тексти кобз[арських] співів перевіряв хтось з українців, не переслухавши тих текстів з фонографа або з живого виконання, — писала львівському фольклористові Леся
- ↑ Заснування такого фонографічного архіву у Львові було доручено Ф. Колессі. Однак початок Першої світової війни завадив звершенню цього починання.
