Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/63

153

Мов зима круг мене завиває люта,
Душу мою хвору закувала в пута:
Розгубив надїї, що зазнав колись,
Які були сльози — кригою взялись.

Пташенятка, співи, пахощі та квіти…
Не воруште думки, — де її подїти?
Бо ви нагадали, що весна прийшла,
Але не для мене цьвітом зацьвіта.

 

IV.

 

О краю мій! Прощаючись на віки,
В останнїй раз дивлюсь на все сумне.
Хай раб дурний цїлує слїд владики,
Перед деспотом низько спину гне.

Хай пада він до долу перед катом,
Лякаючись мов звіра віддалїк…
Де скрізь ярмо невольницьке, нема там
Пуття, та вже не діждеш ся й по вік.

Вперед, вперед! Туди полину в даль я,
Де сонечко проблимує зі тьми…
Ти, синє море, затопи провалля,
Що залягло від давна між людьми!

Пливу в той край, що визволив ся з панства,
Що як другі безсило не замовк,
А поборов всї заходи тиранства,
Осяяний огнем нових думок.

Переклав

Павло Грабовський