Закрякали крюки чорні
На селах і в полі.
Задумалась березина:
Віти ж мої, віти!
За живеє зачепили…
Де ж мені вас діти?
Поріжуть вас, мої віти,
На різки, березки!
Посхніть лучче, дрібні мої,
Бо вже біда близько.
Посхніть лучче, та ще й хутче,
Поки нема з'їзду[1];
Поки нема розмежовки,
Підете на гнізда;
А так… а так… Віти мої!
Де мені вас діти?
Люде добрі, правдивії!
Поріжте, спаліте!
Не слухали дрібні віти,
Ні добрії люде;
Задумалась неволенька:
«Що то з того буде?»
Зневажили, не слухають
Щирої поради;
Озвалася неволенька,
Що з волі не рада.
А ні з волі, а ні з поля,
Ні з своєї хати:
Слізьми, крів'ю землю змочем,
А не хочем знати.
Загинемо, замучите,
Або рівні будем:
Чи всі тяглі, чи всі піші;
Ми всі одні люди.
Ми всі рівні в царя, в пана…
Бийте… Ваша воля!
