Тебе не стане в сих місцях,
Для мене радості не стане;
І світ померкне ув очах,
А горе камнем в серці ляже.
Коли б ти знала, що терплю,
Яку несу на серці муку,
Як ізгадаю про розлуку, —
Ножем пробила б грудь мою,
Щоб я не жив, не бачив світу,
Такого горя не терпів
І більше вдруге не любив.
О я, безумний, без отвіту!
Я сам давно і вірно знав,
Як лихо тяжко тих карає,
Хто щиро любе та кохає;
Не поберігсь, в біду попав!
За те ж і чашу буду пить,
Вона давно в душі готова;
Вона гірка; та що ж робить,
Коли моя такая доля!
Не так було, зовсім не так
Робити треба в мої літа;
Всі радості під ноги в прах,
І жить без ласки, без привіта.
О, для чого ж я полюбив
Тебе у сих місцях роди́ни?
Хіба для того, що вони
Навік для мене опостили!
Усе тут каже про тебе:
Де ти жила, де ти ходила,
Де ти гляділа на мене,
Де ти зо мною говорила.
О вір мені, що сі місця,
