Хиба жъ хто руйнуе козацськую волю?
Хиба жъ помарнjло у чистому полю?
Зхотjлось гуляти — багацько простору
Вjдъ чорного Бугу до тихого Тору.
Чого твои очj, — такj яснj очj,
Якъ зjрькj вкраинськj о-самjй пjвночj,
Слjзами нальються, якъ глянуть на гори
Дѐ сонечко красне сjдае у морj?
Ой, мабуте мила твоя тамъ витае,
Де сонечко ясне за гори сjдае!
Ой, мабуте, хлопче, недо̀бра та мила,
Шо хлопця на-вjкj безъ жалю згубила!
Якъ орлиця въ лjсj весною воркуе,
Чого твое серце, козаче, сумуе?
Чого воно тихне, либонь умирае,
Коли соловейко въ садку заспjвае?
Якъ наши дjвчата смеркомъ коло хати
Зачнуть-собj гарно спjванки спjвати, —
Чого ти, козаче, тодj не спjваешъ,
А тjлькj шо нишкомъ слjзкj утираешъ?
Хиба жъ тобj жити на свjтj не мило,
Шо очj померкли, а личко змарнjло?...
Закинь же, козаче, за гору кручину —
Вона ужене бо тебѐ въ домовину.
«Не кину кручини!, козакъ вjдвjчае,
Нехай болить серце, нехай изнивае!
Тодj тjлькj, братцj, всю смуту покину,
Коли ляхъ поганiй покине Вкраину.»
