Я присягаюсь, не вірять; ззираються мов би на диво:
Он вам, погляньте, зразок, як уміють ховать таємниці.
Так і марнується день. А що-вечора в серці молитва:
Хуторе мій, та коли-ж я вернуся до тебе, коли-ж я
В давніх рукописах, сні і яснім безтурботнім дозвіллі
Той пожаданий знайду одпочинок од гамору й руху?
Як і коли родичів Пітагора — боби я побачу
І біля них на столі огородинку, салом прилиту?
Ночі блаженні, вечері богів, коли давнім звичаєм
Я й мої гості їмо перед ларом, а челядь проворна
Тим, що зосталось, живиться. П'ємо, та немає ніяких
Правил у нас божевільних, і кожний п'є по охоті.
Цей почувається в силі, — міцніше вино вибірає,
Той попиває легеньке. Помалу зринає розмова,
Та не про те, що там діється в нас, по сусідніх господах,
І не про те, як танцює Лепор. Обмірковуєм завжди
Речі поважні, що всіх нас обходять і завжди на мислі:
В чому покладено щастя, в чеснотах душі чи маєтку
Що нас принаджує в дружбі: правдива любов, чи виго́ди,
Що є найвищим добром і де грані доброго й злого.
Цервій, мій добрий сусіда, при кожній щасливій нагоді
Нас научає байками. Як стануть Ареллія славить
За нещисленні скарби, він подумає й так починає:
„Раз мишенятко сільське, повідають, приймало міського
