Й щиро його, по-хазяйськи, в убогій норі частувало.
Завжди ощадне, скупе, воно порішило цим разом
Справити бучний бенкет і для гостя свого дорогого
Не пожаліло ні зернят вівса, ні запасів гороху,
Витягло навіть кишмиш і шматочок надгризений сала,
Ріжноманітністю страв догодити бажаючи гостю,
Що, гордовитий, ледви доторкався тих ласощів сільських.
Гість гидував, а господарь, на свіжій прилігши полові,
Ввічливо сам споживав лиш кукіль лихий та голодний.
Зрештою гість не втримався: „Скажи, що тебе спокушає,
Брате мій, жити отут на узліссі, в ярах та по горах?
Чи ти волієш звірів лісових, ніж міське товариство?
Слухай, ходімо зо мною: наш вік, само знаєш, короткий,
І нічому земнородному не врятуватись од смерти.
Тож хоч живімо, як слід: поки нашого віку, втішаймось
Скороминушим життям; пам'ятаймо, що далі — могила“.
Ці красномовні слова прийшлись до вподоби сільському, —
Помандрувало за гостем у світ той принадний. Чималу
Путь перейшли вони, поки захоплені, раді, спинились
Перед міською стіною. Вже ночі тьмяна колесниця
Стала як раз на середині неба, коли мишенята
Розташувались в заможному домі, де килими пишні
Пурпуром ясним горіли по ложах слонової кости.
