Сторінки минулого (1966)/4/Добровольці в Царгороді

by Олександр Лотоцький

◀ Справа українського флоту

Сторінки минулого. Частина 4 Олександр Лотоцький Добровольці в Царгороді

«В путах шайтана» ▶

1966

ДОБРОВОЛЬЦІ В ЦАРГОРОДІ.

Як уже зазначалося, Царгород став базою союзницької допомоги Добровольчій армії. Се був той „тил“, де біля головки, що провадила постачання та інші функції для бойових частин, купчились елєменти і орґанізаційні, і ще більше — роскладові, те військо, що не воює, а старається з свого військового положення витягати найбільше користи та не гребує при тім усякими засобами.

Останній акт драми чи — власне — мелодрами Добрармії, по кримській катастрофі вже одіграно та підсумки її діяльности підведено. Як би там не старалися ще й досі ґлорифікувати її ролю в минулому її ж колишні відповідальні проводирі, загальний білянс її існування трудно визнати за позитивний. Вона безумовно скрахувала та з своїм крахом звязала банкротство цілої державної системи, якої була спадкоємним продовженням. Трудно було б повірити, коли б все те не на очах відбувалося, що, хоча б у часі свого найбільшого упадку, ота все ж таки велика держава виявить остільки мало живої сипи та здорового розуму для своєї самоохорони. Бо ж не можна забувати, що Добрармія якраз втілювала в собі елєменти тої військової сили зруйнованої держави, яка й по війні заховувала ще досить невикористаних засобів — і людським, і технічним матеріялом, та діставала широку допомогу з невикористаних військових запасів Антанти, якими ся остання розсипала щедро, бо вони їй були вже непотрібні. А до того ж біля військового командування Добрармії облипли і духові сили колишньої великої держави, увесь мозок її інтеліґенції, що без ріжниці поглядів докладала рук до урятування положення.

Убійчий вплив російського самодержавного режиму зараз по революції виявився у відсутності власної думки, волі та сили тих чинників, що пробували боротись з новою автократією у формі большевизму. Російські політичні люде, що стали на чолі революційного уряду, показали повну свою нездатність. Російські білі ґенерали, що стали на чолі окремих та між собою незвязаних військових ґруп, одразу ж піддаються під чужий провід: на півночі Юденич стає під команду анґлійського ґенерала Марча (який дав йому 45 хвилин на створення правительства), Колчак так само — під команду анґлійського ґенерала Нокса, Денікин–Вранґель — під команду союзної влади в Царгороді, де впливи переходили по черзі од французів до анґлійців (Денікин був ставлеником Анґлії, пізніше Вранґель — Франції). Тут, в басейні Чорного Моря, Антанта взяла російське військо під свою опіку та на своє удержання, даючи йому зброю, амуніцію, одяг, технічне майно, врешті допустилася (власне — Франція) нечуваного у міжнародніх стосунках факту, — визнала уряд ґен. Вранґеля без державної території.

Цілковите нерозуміння союзниками фактичних відносин на сході Европи приводило до наслідків, яких, правдоподібно, могло б не бути, коли б західні переможці трохи більше розумілися в тутешніх справах. Поставивши собі ціллю поборювати большевиків, союзники виконували сей план силами російської реакції, скупченими біля російських ґенералів, що так само далекі були од розуміння нових революційних обставин та діяли незмінними методами старого режиму. „Добровольче“ військо скеровувано не на того ворога, якого мала на увазі Антанта та якого і провідники Добрармії повинні були мати на оці, а на ті небольшевицькі краї, що в часі революції доходили свого національно-державного права. Юденич воював проти північно-західніх народів — фінів, естів, латишів, Денікин–Вранґель проти України, Дону, Кубані та народів Кавказу, а Колчак навіть проти тих російських областей, що перейняті були стремлінням до самоуправління. Ідучи до перемоги над большевиками шляхом попереднього насильного приборкання сих народів та країв, трактуючи їх визвольні змагання як зраду, російські ґенерали врешті тратили свою провідну ціль та застрявали на сих посередніх завданнях, а тим часом большевиків залишено на боці та дано їм можливість орґанізуватися і зміцнюватись, щоб врешті перемогти обидві, що взаємно себе поборювали, ворожі їм протибольшевицькі сили: армії білих ґенералів та аложенів б. Росії.

Самий склад добровольчої армії не обіцяв успіху. За винятком військових частин, що терористичним способом змобілізовано їх на Україні, на Доні та на Кубані, значно більша решта добровольців вступали до армії добровільно тому, що за час війни сі люде одійшли од своїх попередніх професій та могли існувати лише з найманої військової праці. Се в суті речі були кондотєри, що порвали живий звязок з народнім життям та з народньою масою і свою службу оцінювали з погляду воєнного ремесла. За всього патріотичного шуму, що оточував сю армію, вона, за певними, розуміється, винятками, не могла йти в ряд з національними арміями колишніх підяремних народів Росії.

До всього ту ненародню армію чорним гайворонням оточили та іменем її діяли що не на єсть реакційні елєменти російського громадянства. Бачимо тут все старих знайомих старого російського режиму, тих персонажів, що нічого не забули, нічому не навчились. За час колчаковсько-денікинсько-вранґелівської епопеї майже всі російські громадянські кола, за невеликими винятками, однодушно орієнтувалися на добровольчу армію з її урядовим антуражем, що був до дна пересякнутий духом реакції та унітарного російського імперіялізму. Тож бачимо, що на окупованій добровольчим військом частині української території відновлено старорежимні ґенерал-губернаторства, дореволюційні закони та знову покликано старий особовий склад адміністрації. В Царгороді була змога пізнати усю систему і дух добровольчої армії та її „южно-русскаго правительства“, що навіть у самій термінології не могли одійти од того режиму, який ніби традиційною проказою перейняв російську громадську думку. І тому військовий та державницький крах згаданих кондотєрських підприємств, зокрема врешті вранґеліяди, мав ширше значення, — був крахом цілої проґрами, національно-державницьких ідеалів взагалі російського громадянства, що, врятувавшись зпід большевицького обуха, лише здолало вложити свій ідейний капітал у ту з усякого погляду безнадійну вранґеліяду.

За мого перебування в Царгороді військовими представниками ґен. Денікина та Вранґеля („представитель главнокомандующаго вооруженными силами Юга Россіи при союзномъ командованіи въ Константинополѣ“) були ґен. Агапієв, після Бенцінґер, нарешті Лукомський. Під час большевицької навали на Одесу переїхало до Царгороду біля тисячі самих військових старшин, що були в Одесі у формованій там „Южно-русской арміи“ ґен. Шварца та в Криму у немуштрових частинах добровольчої армії. Все це був „махровий“ цвіт московської реакції, приклонники єдиної-неділимої, і перебування їх у Царгороді утворювало дуже піднесену з сього погляду атмосферу. Попід вікна мого помешкання ходили ґрупи старшин та, підносячи кулаки, вигукували: „Украинскій самозванецъ!“ З часом більша частина сих старшин поїхала до Новоросійська. Частина старшин — біля 200 чоловік — поїхала через Владивосток до Колчака; се ті, що поки що не вирішили, на яку саме силу їм орієнтуватися, та рахували, що за час двохмісячного переїзду обставини зясуються та зясують для них позицію. Були й такі, що хоч бажали вступити до добровольчої армії, але їх туди не приймали; з наказу ґен. Денікина про декого з них (бувші високі штабні старшини ґен. Шварца) роспочато кримінальні справи за неоддачу скарбових грошей, вивезених з Одеси. Декого з них настановлено ґенералами з наказу б. гетьмана, але його накази не визнавалися в армії Дені

Мечеть Султана Сулеймана Пишного.

кина за дійсні. Окрему категорію старшин складали контррозвідники союзного командування в Царгороді та представника добровольчої армії.

Серед сих старшинських кадрів були типи, небезпечні для самої Добрармії. Один із старшин — поручник Харузин — застрелив у помешканні б. російського Посольства в Царгороді начальника штабу денікинської армії ґен. Романовського, який того дня прибув до Царгороду разом з ґен. Денікиним, коли сей останній здав командування ґен. Вранґелеві. Ся подія викликала велику констернацію в союзних сферах. Анґлійці зараз вивезли Денікина до Анґлії.

Серед усього старшинського складу Добрармії в Царгороді найприкріше вражіння робили б. старшини української армії, яких було тут досить у старших ранґах. Бувші українські ґенерали Прохорович та Райський виявляли себе запеклими ворогами України. Ґен. Дашкевич-Горбацький переконував людей вступати до армії ґен. Денікина. Ґен. Мустафин (колишній одеський градоначальник) шукав побачення зо мною, а коли удалося йому попасти на службу до добровольчої армії, почав залякувати людей, щоб не мали діла з українським Посольством. Полк. Козинець (писався вже Козинцев) нераз звертався до мене в ріжних справах, а врешті разом з Дашкевичем-Горбацьким поїхав до Денікина. Один нині небіжчик, не гірший старшина, щирий українець, не раз звертався до мене за допомогою, звернувся навіть тоді, як по довгих заходах перед ґен. Бенцінґером дістав у нього посаду; а коли перед тим я запропонував йому працю в українському бюрі преси, він одмовився і в розмові з одним із урядовців Посольства отверто признався, що боїться попсувати собі репутацію в очах росіян (саме тоді клопотався про посаду). Але за найогидніше треба уважати поступовання одного — як він називав себе (хоч паперів своїх, коли був у мене, не міг показати) — „військового аташе У. Н. Р. при союзному командуванню в Одесі“, ніби то полковника ґенерального штабу. Випрошував у мене не раз грошову підмогу, а поруч з тим, як мені стало відомо, витрачав по ресторанах великі суми, заявляв себе в Посольстві українцем, а в шантанах лаяв усе українське, мову українську називав собачою, а свою службу на Україні вимушеною. Через ґен. Бенцінґера подав він рапорта до начальника штабу ґен. Денікина і в тім рапорті покликався на свої заслуги перед добровольчою армією, коли був на посаді військового аташе в Одесі. Рапорт той повернувся назад з такою резолюцією ґен. Лукомського: „офицерамъ, по личному желанію, а не по предписанію начальства служившимъ въ большевистской и имъ подобныхъ арміяхъ, не мѣсто въ рядахъ Добрарміи“. Поступовання таких військових найбільше доводило до пониження українського престижу в Царгороді.

Отже українську армію провід Добрармії прирівнював до большевицької. Це свідчило, що він не припускає якої будь спільної акції між Добрармією та армією українською проти большевиків. Український провід, за всього глибокого розуміння традиційних московських тенденцій Добрармії, не поділяв її фатальної помилки та уважав, що для боротьби з спільним ворогом може тактично знайтися і один спільний фронт між противниками большевизму. Такі міркування дуже прикро завели українську сторону, коли українське військо увійшло в Київ 29 серпня 1919 р. Добровольці, що другого дня теж увійшли до Київа та зовнішньо додержували спільности протибольшевицької акції, несподівано та підступно змінили тактику, роспочали бій на Хрещатику та роззброїли кілька українських військових частин, які, покладаючись на добру згоду з добровольцями, не ужили належних засобів охоронної обережности. Київський інцидент розреклямовано було в Царгороді, як великий тріюмф Добрармії, і українському Посольству потрібно було ужити великих зусиль, щоб ослабити вражіння від сенсаційних добровольських повідомлень про київську перемогу^[1]. Антантські чинники спокійно дивилися, як добровольці, ворогуючи з українцями, досить взагалі безнадійно провадили війну з большевиками на широкому фронті од Волги до Збруча. У тій пасивній толєранції неосвідомлених в ситуації та глухих до стороннього голосу царгородських представників Антанти треба шукати чи не одної з головних причин большевицької перемоги.

Та перемога мала для Добрармії характер катастрофальний. „Велика армія великої держави“ уміщалася — в останні свої дні — у Криму, маючи ледви десять тисяч дійсно боєздатного війська на тих „сотні тисяч“ тилу, що на них Антанта витрачала великі засоби та, на них покладаючись, іґнорувала живу, патріотично настроєну, боєздатну українську силу. Пів-року добровольці обороняли Перекоп, куди большевики посилали гірші кадри, а самі тим часом орґанізували свої бойові сили. Зєднавши врешті свої сили, по закінченні польсько-московської війни, большевики кинули їх на добровольчу армію. 5. X. 1920 р. большевицьке військове командування оголошувало, що „перший етап ліквідації Вранґеля закінчено“, що захоплено у добровольців 20 тис. полонених, 100 гармат, силу скорострілів, до 100 паровозів і 2 тис. вагонів та табори з великим запасом знаряддя — з десятками тис. набоїв гарматних та міліонами патронів. 10. X. опановано Перекопом, а 15-го большевики розлились по території Криму, де згромадились рештки добровольчої армії та великі юрби збігців, що сунули слідом чи попереду тої, так званої в даних умовах, армії. Говорилося, що крім кількасоттисячної цивільної людности урятовано 70 тис. війська, 10 гармат, частину кулеметів. Як після показалося, сі цифри перебільшено, — в тих умовах паніки та непорядку, що завше товаришать катастрофі, не можна було осягти таких результатів: і цивільної, і військової людности урятовано значно менче. Щодо військових були плани спровадити їх, за допомогою Антанти, знову для боротьби з большевиками. Але ті фантастичні проекти викликали скепсис і серед самих росіян^[2]. Французи прийняли втікачів на свій кошт, лише просили по деяких краях, головно славянських, дати їм притулок. Згоду на те давалося неохоче. Турецький уряд протестував проти висадки в Царгороді стотисячного натовпу, бо се дійсно викликало великі економічні та всякі інші пертрубації в турецькому житті.

Отже старими методами відбудувати єдину Росію не довелося. Трудно вірити, щоб удалося досягти сього новітними засобами насильства та терору над безправним та обезволеним людом. Tertium non datur. На місці старого, спорохнявілого трупу мають повстати нові та живі орґанізми.

——————

1. Українська сторона не вважаючи на те, і пізніше не виключала можливости військового порозуміння з Добрармією для боротьби з большевиками. Коли Франція визнала уряд »Главнокомандующаго вооруженными силами Юга-Россіи« ґен. Вранґеля, то одною з умов, на які сей уряд мусів при визнанні погодитись, було зобовязання знайти реальний шлях до порозуміння принаймні військового, з антибольшевицькими національними новотворами на території кол. російської імперії, при чому, розуміється, в першу чергу малося на увазі Україну. Для переговорів зїздилися делегації од уряду ґен. Вранґеля з ґен. Ногою на чолі та од уряду У. Н. Р. на чолі з полк. Литвиненком. Провадились аналоґічні розмови і у Варшаві між українською військовою тут місією, а після спеціяльною делєґацією на чолі з міністром С. Стемповським та »Русским Политическим Комитетом« Б. Савінкова, якому підлягали армія ґен. Балаховича та добровольчі формації ґен. Перемикина. Ті і другі переговори стратили своє значіння, коли наступили події, що були натуральним наслідком низькоокого націоналістичного поступовання Добрармії: Вранґель катастрофічно упав, большевики, звільнившись на добровольчому фронті, звернули свої сили проти української армії.
2. Знаний військовий письменник полк. К. Шумський так тоді писав у »Посл. Новостях« (3. XII. 1920): »Люди хладнокровные, здравомыслящіе и свободные въ сужденіяхъ, не могутъ не признать, что потери колоссально велики и что мы имѣемъ передъ собой лишь »прорывъ изъ Крыма« небольшой группы войскъ безъ оружія и снаряженія, тогда какъ главная масса войскъ и средствъ осталась въ рукахъ противника.

   Поэтому мы не должны удивляться тому, что въ теченіе цѣлыхъ 2 недѣль не найдено рѣшенія вопроса, что дѣлать, куда направить остатки врангелевскихъ войскъ и массы бѣженцевъ. Самъ Врангель призналъ въ своемъ приказѣ, что эти войска могутъ быть полезны, если Европа вооружится противъ большевиковъ. Однако мои газетные коллеги по дипломатической части сообщаютъ совершенно иное, — что Европа дѣлаетъ шаги къ тому, чтобы сговориться съ большевиками.

   При такихъ условіяхъ мы будемъ имѣть, вѣроятно, передъ собой еще не одинъ десятокъ Сирійскихъ или Кавказскихъ проектовъ, но ни на одинъ шагъ не подвинемся къ конкретному разрѣшенію вопроса, — что дѣлать съ остатками арміи Врангеля и куда ихъ направить? Очевидно, мы напрасно ищемъ разрѣшенія волроса въ стратегической области, напрасно прочерчиваемъ для арміи Врангеля операціонныя направленія въ ту или другую сторону, — ибо теперь, повидимому, здѣсь мѣсто вовсе не для стратегіи, а скорѣе для благотворительности«.