Третя частина моїх „Сторінок минулого” спинилася на початках революції. Хронолоґічним продовженням моїх заміток памяти мали б бути спомини з доби революційної бурі — Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Але події тої бурхливої доби так ще свіжі, проходять вони в памяті та переживаються ще й досі ніби під безпосереднім вражінням, а ті вражіння — на тлі великого національного здвигу — мають в собі досить гіркого. Тож трудно було б не сказати гіркого слова з приводу того, що діялося, та щодо тодішніх дієвих персонажів, які і нині перебувають чи в умовах розсіяння на чужині, чи — що гірше — по той бік; а про сих останніх, із зрозумілих причин, ліпше взагалі не згадувати. Се приводить мене до думки поки-що проминути в своїх записах сю добу, тим більше, що багато вже про неї писано та, правдоподібно, іще писано буде. Коли б навіть могли появитися десь скоро мої про сей час спогади, то хиба лише в уривках з того, що, таки маю надію, написано буде[1].
З цих розважань вирішив я для дальшої частини своїх спогадів, що отсе появляються в друку, взяти час пізніший та обставини більш нейтральні, коли, одірваний од рідного терену, працював я в інших обставинах, у столиці Туреччини на становищі посла Української Народньої Республіки. До сього спонукає мене також бідність нашої мемуаристики в ділянці дипломатії. В дуже відповідальну хвилю нашої історії український уряд спромігся вислати закордон для дипломатичної праці багато своїх представників, обсадивши майже всі важливіші, з дипломатичного погляду, пункти. Наші дипломати, хоч і не могли, в дуже несприятливій міжнародній ситуації, осягнути бажаних результатів своєї праці, та все ж і за згаданої ситуації таки дещо досягали та здобували в тій праці досвід, що, хоч як би був він обмежений, всеж придався б бодай їх наступникам.
І досвід моєї праці в Царгороді, як не були б малі практичні її результати, так само, припускаю, може бути корисний хоча б уже тим, що дасть уяву нашим майбутнім дипломатам, в яких трудних обставинах може ще, в тому чи іншому окремому випадкові, доведеться їм працювати. Досвід царгородський ледве чи не найбільш показний з сього погляду, бо Царгород, по закінченні світової війни, став саме базою безпосередньої на нашому терені акції — російської, і союзних переможців. Тут, на Босфорі, до якого так прагнули дістатись учасники Антанти, скупчилася інтелєктуальна і мілітарна сила колишньої Росії: провід тодішнього російського уряду, військовий провід Добрармії, широкий апарат політичної контррозвідки російської та — в тісному з нею контакті — союзної, увесь чималий апарат пресової служби — і все те на тлі численної маси політичних російських збігців з Московщини та з України, на якої території вони перед тим переховувались. Поруч з тим військові представники Антанти, що заступали в переможеній Туреччині представників дипломатичних, вже з традиції допомагали своїй колишній союзниці не лише військовими засобами, гойно перетранспортовуючи на українську територію військову амуніцію для Добрармії, але й іншими найрізнороднішими способами. А серед тих способів не останнє місце займали — пасивні чи й дуже активні — перешкоди діяльності українського дипломатичного представництва, що була скерована проти всемірно підпомаганої колишньої союзниці переможців. Повість про сі обставини української дипломатичної праці в столиці переможеної та по руках звязаної у своїх міжнародних чинах Туреччини, припускаю, не буде безпослідна для тих українських дипломатів, що, може, працюватимуть в аналоґічних умовах.
Для своєї праці, не міг я, на жаль, скористати із матеріялів українського Міністерства Закордонних Справ, до якого посилав свого часу докладні доповіді з Царгороду; в моїм розпорядженні були лише уривки з тих доповідів, що випадково заховалися у мене по двадцятилітніх блуканнях, за яких так легко все розгублюється. Деякі корективи до прогріхів моєї памяти подали мені — мій колишній співробітник кн. Я. Токаржевський-Карашевич (він був моїм наступником в українському Посольстві в Царгороді та про час своєї там діяльности написав спомини, які буде видруковано окремо) і мої діти — дочка Оксана та син Борис; останній привів до порядку та скореґував документальні додатки до сеї книги. В розділі, що торкається діяльности Українського Посольства в Болгарії, користав я з цінних вказівок б. співробітника сего Посольства П. І. Сікори. На жаль, доля позбавила мене найціннішого джерела, з якого міг би черпати і факти, і потрібні корективи для своїх споминів, — вказівок моєї Дружини, світлій памяті якої присвячую і сю частину моїх спогадів, овіяних Її незримою участю.
