Сторінки минулого (1966)/4/Інформаційна праця

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ІНФОРМАЦІЙНА ПРАЦЯ.

У Царгороді потрібна була яко мога більш широка інформаційна праця, бо через близькість та постійність звязків Царгороду з Україною він фактично був головним джерелом, з якого європейська преса інформувалася про обставини на Україні. Добра інформація потрібна була і безпосередньо — для успіху діяльности самого Посольства. За воєнного часу держави Антанти не могли діставати належних відомостей про Україну через свого російського союзника, бо в Росії українське життя було всемірно придушено в певності, що настав час раз назавше покінчити з „мазепинською інтригою“; а як з Росії й виходили які відомості в українській справі, то мали вони характер негативний та ворожий українству. Все ж, що виходило з центральних держав, де власне й розвинуто було інформаційну працю, само собою, приймалося аліянтами з цілком виразним упередженням. З тим упередженням прийшли військові представники Антанти і до Царгороду та відповідно тут поводились.

За єдине та виключно вірогідне джерело союзне представництво уважало круги російські, власне добровольчі. З тими кругами звязане воно було ще за часу війни, добровольцям воно давало військову допомогу, то вже тим самим схилялося вірити своїм союзникам, а не кому іншому; а як хто інший поширював відомості незгідні з тими, що їх подавалося з російського боку, або навіть ворожі щодо російської сторони, то се вже згори викликало нехіть та спротив з боку аліянтів. А той спротив у окупаційних військових обставинах приймав форми, з якими не стикалися інші українські дипломатичні представництва у повоєнній Европі.

За сих сприятливих до російської Добрармії обставин російську пресову службу було в Царгороді розвинено дуже сильно. Росіяне взагалі добре розуміли фатальне для „майбутньої Росії“ значіння тих подій, які відбувалися по війні на близькому Сході, російська преса не таїла свого гіркого почуття від того та лише тішила себе думкою, що із зміною обставин „все, нынѣ происходящее, — як тоді писалося, — не что иное, какъ сонное видѣніе“. Тож добровольче командування тратило на пресову аґітацію великі гроші. Крім субсидованої французь
Сторінка турецької газети з інтервю та з портретом Оксани Лотоцької.
кої преси („L'Ententé“, „Stambul“), мало воно спеціяльні аґенства, що безоглядно фальшували усякі відомості в російських інтересах. Головне значіння мало тут аґенство „Русагенъ“. Появилося воно в половині травня 1919 р. та ставило собі завданням „освѣдомлять міровую печать о событіяхъ, затрагивающихъ въ какой либо мѣрѣ интересы Россіи, и вести систематическую борьбу съ искаженными свѣдѣніями, распространяемыми совѣтскими органами“; не менчу, а чи й не більшу увагу присвячувало воно тим відомостям, що виходили з українського Посольства. Ся аґенція мала свої відділи по головніших осередках Европи (Париж, Лондон, Рим, Милан, Варшава, Білгород, Прага) та на тому терені, що був під окупацією Добрармії (Ростов, Катеринодар). В складі тої аґенції були тоді старі приятелі українські, як Д. Вергун, А. Сидоров, а найбільш активну ролю тут одігравав А. Філіпов, недавний співробітник київської „Трибуни“, що, за впливовою українською протекцією, приїхав до Царгороду з охоронним листом нашого м-ва закордонних справ, в якому всім установам наказувалося допомогти п. Філіпову. Пізніше, коли Кубанська Рада вислала з Кубані друге добровольче бюро „Освагъ“, воно теж знайшло собі притулок у Царгороді поруч з „Русагеномъ“ та конкуровало з ним щодо сенсаційности видуманих звісток, переважно про події на Україні. Бувший одеський градоначальник Мустафин привіз з собою цілий виводок газетної братії з Одеси, прибув і уславлений фантастичністю своїх вигадок, самою долею провіденціяльно названий Н. Брешко-Брешковський. Аґентури тих установ провадили настирливу аґітацію проти України і в друках, і в усяких публічних та непублічних виступах і відвідували редакції царгородських газет у тих випадках, коли в якій появиться що прихильне для України. Нормальна фантазія уявити не може, що вигадували отсі фабрики фальшивих звісток. Зокрема про мене „Осваг“ писав, що я — „бѣглый матросъ“, утік до Царгороду, викравши сестру-жалібницю з військового шпиталю, ограбувавши перед тим якусь княгиню Горчакову. Перші місяці Посольство освідомляло головним чином турецькі кола — урядові та громадські — через турецьку пресу, де крім усяких інформаційних заміток та ширших статей про Україну було уміщено інтервью зо мною[1] та з моєю дочкою, що завела близькі стосунки з поступовим турецьким жіноцтвом. З турецьких газет найбільш охоче друкувала звістки про Україну „Іфгам“, якої редактором був Гусейн Раґіб-бей, пізніше — видатний дипломат нової Туреччини.

З приїздом до Царгороду, в серпні, кн. Я. Токаржевського-Карашевича поставлено пресову справу на твердіший грунт. Стало можливим порозумітися з кількома місцевими газетами, які стали уділяти досить уваги і місця українським справам. З огляду на те, що звістки, які подавалося з української сторони, були більш провірені та певні і, крім політичного змісту, мали в собі багато фактичних відомостей, інтересних для ділових царгородських кругів, між тим як матеріял „Русагена“ та „Освага“ складався переважно із загальних тверджень політичного змісту, визначаючись при тому характером очевидної тенденційности, то газети охотніше містили звістки з українського джерела, а інших або зовсім не містили, або освідомлялися попереду про певність тих звісток[2]. Таким чином складна та дуже дорога, до того ж згори підпомагана, російська орґанізація в Царгороді багато тратила на своїм значінні за менших витрат з боку Посольства.

Не можу тут не згадати, що в пресовій справі Посольство було не лише в трудному, але й просто у безвихідному положенні. Одірвані од світа своєрідними союзними кордонами, ми знали про події на Україні ледве чи більше, ніж пересічний царгородець. Даремно, перериваючи ті кордони, посилалося до наших урядових чинників благання — присилати камянецьку пресу, — жадного відгуку на них не приходило. Аж пізніше, коли я, переїзжаючи через Варшаву та користуючись ласкавою гостинністю тутешньої української місії, опинився в кімнаті „Hotelu Europejskiego“ (де така кімната постійно удержувалась для переїзжих дипломатів), — мою увагу звернули на себе якісь складені горою на шафі пачки, видимо, приготовані кудись для пересилки. Діставши з шафи кілька таких самих пачок, я мало не обмер з перечуття: то було кладовище посилок українських газет, опакованих у Камянці в міністерстві пропаґанди та перевезених до варшавської місії — для дальшої пересилки. Тут була і для Царгородського Посольства велика кількість пачок, за які ми в Царгороді ладні були життя своє віддати. А увесь той скарб вичікував на отельовій шафі слушної „оказії“ — та так і не діждався. Так би мовити, недотягнення урядової техніки…

Крім пресової інформації, Посольство роспочало видавництво брошур, що мали ріжнородньо освітлювати українську справу. Для читача турецького перевидано, з моїм довшим доповненням, брошуру в турецькій мові „Туреччина й Україна“, видану перед тим „Союзом Визволення України“. В мові грецькій, спеціяльно в справі автокефалії української церкви, видано в скороченні мій меморандум, поданий до патріярхату. В мові французькій я виготовив два збірники — один „L'Ukraine indépendante“, з стислими провідними статтями на теми української державної незалежности, другий трохи ширший, де, крім статей засадничого змісту, містилися і деякі інформації в українській справі, переважно звязані з діяльністю українських дипломатичних установ закордоном.

На українське Посольство почався орґанізований похід ворожих російських сил, що вживали всіх способів свого впливу на представників Антанти. Перше, чого досягли вони, се — надзвичайні цензурні репресії щодо звісток в українській справі. В наслідок спеціяльних роспоряджень місцевої союзницької влади з часописів виключалося усякий український матеріял — не тільки статті, не тільки звістки, але й саму назву України викреслювалося, як у найгірші старі часи царського режиму в Росії та в певній аналогії з тим, що виробляли добровольці на тих територіях, які вони часово опанували на Україні. З призначених до друку брошур удалося, до початку репресій, випустити лише дві — в мовах турецькій („Туреччина та Україна“) та грецькій (в справі автокефалії). Обидві французькі брошури союзницька цензура не випустила з друкарні[3].

Третю, роспочату друком, французьку брошуру кн. Я. Токаржевського-Карашевича про Україну та Туреччину в минулому та сучасному вже й не додруковано, бо зявитися на світ вона з очевидністю не могла.

Таке безязике положення змусило мене, в цілях інформування, принаймній, самих царгородських дипломатів, звернутися до всіх дипломатичних представників у Царгороді, союзних і нейтральних, до кожного зокрема, щоб вони, з огляду на фактичну блокаду Посольства щодо його кореспонденції, переслали мій лист до української дипломатичної установи в своїй державі. Мене менше обходило те, чи буде той лист переслано, — я мав на увазі, що той лист, поданий незапечатаним, конечне буде прочитаний у дипломатичних установах Царгороду та в певній мірі заступить ту інформацію, яку провадити українське Посольство було позбавлено виданою аліянтами забороною. Ось той лист, мало цікавий для українських дипломатів, та більш, правдоподібно, інтересний для дипломатів царгородських, яким треба було проказувати азбуку української справи та загальники української ситуації:

„Через велику трудність одправки до Вас спеціяльного курєра почуваюся вимушеним, щоб послати Вам сього листа, звернутися до дипломатичного представництва країни, в якій Ви перебуваєте.

„Напевно, Вам вже відомо, за яких обставин оддано було большевикам Одесу. Наше Правительство уживало всі засоби, щоб увійти в порозуміння з військовим командуванням Антанти, і в тій справі
Перша сторінка брошури, в турецькій мові, про Туреччину та Україну.

їздили до Одеси в протязі трьох місяців ріжні уповноважені Українського Правительства і врешті прибули туди Голова Ради Міністрів, Міністр Закордонних Справ і Міністр Військових Справ. Головна перешкода до доброго кінця тих переговорів полягала в тому, що Військове Командування Антанти, опіраючись формально на факт невизнання нашої Держави Антантою, фактично іґнорувало домагання Українського Правительства та, навпаки, старалося опертися на ті військові і цивільні орґанізації, що, перебуваючи на території України, під охороною Антантської військової сили, не були дійсно нічим звязані з Україною — ні з її Урядом, ні з її народом, ні, взагалі, з її інтересами. Прикрі наслідки того були цілком натуральні. Становище на таких основах не могло бути певним, і многолюдне, промислове українське місто перейшло до рук большевиків з усіма установами, з великим майном, в тім числі військовим, і се значно утруднило дальшу боротьбу України з большевицькою Совітською Республікою.

„Більш чотирьох з половиною місяців Одеса перебувала в руках большевиків, які використували своє посідання тим містом на шкоду не тільки України, але й інших держав, що боряться з большевизмом. Проте принціпіяльна позиція військового командування Антанти на Сході після такого досвіду ні мало не змінилася, і воно, як і попереду, піддержує виключно орґанізацію загально-російського типу, — як добровольча армія, а до всього, що вважала за свій обовязок представляти йому Українська Лєґація в Константинополі, ставиться без найменчої уваги. Українська Лєґація зверталася до Антантського Комісаріяту в Констянтинополі в таких справах“.

Поінформувавши затим про ті справи, в яких Посольство зверталося до представників Антанти в Царгороді (перевіз на Україну полонених українців-галичан та українців б. жовнірів російської армії, що воювали на антантському фронті, справа українського флоту та ін.), та зазначивши, що заходи Посольства не зустріли тут належної уваги, я завважав:

„Таке становище не можна визнати за нормальне, бо воно не тільки порушає інтереси України, але й, взагалі, не відповідає інтересам боротьби з большевизмом, інтересам установлення порядку на Сході Европи.

„Вважаю за свій обовязок подати Вам сі, з особливою ясністю тут, в Константинополі, очевидні, факти, на випадок, коли б Ви визнали за потрібне довести про них до відома Правительства, при якому Ви акредитовані, пояснивши при тім, що вони шкодять і навіть безпосередньо інтересам самих держав Антанти.

„З самого початку, коли появився большевизм у Великоросії і почав виявляти агресивні тенденції, Україна явилася першим і завзятим ворогом його. Боротьбу з ним безупинно веде вона скоро вже два роки. В боротьбі тій вона не тільки не має ніякої піддержки зовні, а, навпаки, зустрічає самі труднощі і перешкоди. Коли вона напружує свої сили для смертельного удару ворогові, як свойому, так і цілої культурної Европи, в той час, при певній пасивності тих держав, що так само заінтересовані в боротьбі з ним, близчі сусіди України нападають на її покинуті оборонцями частини території, захоплюють військове майно і одволікають військові сили її боротьбою на кільки фронтів. Коли все ж таки Україна і за сих найтяжчих обставин не гнеться під бойовою силою большевизму та не піддається усяким спокусам щодо альянсу з ним, держави Антанти творять нові перешкоди для успішної боротьби України з большевизмом. Вони піддержують проти України ту орґанізацію — Добровольчу армію, що посягає на цілість і самостійність Української держави і своїми агресивно-ворожими виступами ослаблює сим Україну в боротьбі з большевизмом. Було б, на мою думку, дуже бажано звернути увагу Правительства, що Ви при ньому акредитовані, яке в тім криється фатальне непорозуміння, що може повести до фатальних наслідків, не тільки для самого Сходу Европи. Ви самі добре знаєте, що ми не вороги Добровольчої армії, коли вона сама не виявляє до нас ворожих аґресивних замірів; навпаки, ми вважали б її за свого спільника, оскільки вона бореться із спільним нам ворогом — большевизмом. Такою принціповою позицією нашою пояснюється факт, що коли добровольчі військові частини приходять в ті місцевості України, де населення, повставши проти большевиків, виганяє їх з своєї землі, то українське населення радо зустрічає ті добровольчі частини, як своїх спільників в боротьбі з большевиками; такі факти бачимо в Лівобережній Україні, на Схід од Дніпра, куди ще не прийшло військо Директорії, що посувається з Заходу; так було і при увільненні від большевиків Одеси.

„Але інша річ, коли під зверхнім виглядом боротьби з большевизмом керманичі добровольчої армії провадять цілком сторонні для тієї боротьби політичні замахи — окупувати Україну, позбавити її національно-державної незалежности, як се ясно вони і виявляють. На сім полі в Українського Народу не може бути нічого спільного з Добрармією.

„Таким чином, цілковита і безоглядна піддержка державами Антанти і зокрема Англією Добрармії в її замахах щодо Української Держави неминуче веде до конфлікту двох сил, що мають одну мету — боротьбу з большевизмом, і, які б не були результати того конфлікту, врешті він мусить ослабити ті сили. І ті антантські чинники, що ведуть до сього, мусять ясно собі уявити всю справу і свідомо взяти на себе одповідальність за всі наслідки, які стануться від того взаємного ослаблення сил в інтересах спільного їх ворога.

„Незалежно од того, така односторонність у відносинах мусить повести і до інших прикрих наслідків, до яких не можуть без уваги поставитися держави Антанти. Для обєктивного ока мусить бути цілком ясна ріжниця удільної ваги тих двох сил, з якими Антанті доводилося і тепер знову доводиться мати діло на північ од Чорного Моря.

„Одна сила — то реальна сила Українського Народу, що на своїй власній території обороняє свої реальні інтереси своїми ж власними силами і засобами. Народ той, колись поневолений чужою державою, що висисала з його економічні і культурні сили, тепер зрозумів свої інтереси; свідком його свідомости і його сили та енергії єсть його нинішня завзята боротьба з большевизмом, чужим для його психіки, не тільки соціяльно, але й національно, бо той большевизм стає перед ним в конкретній формі так само національно-московського імперіялізму. Цілком очевидно, що 40-міліонний, здоровий фізично і талановитий духово, народ, прокинувшись для нового національно-державного життя, не перестане боротися проти всякого нового поневолення, звідкіль воно не загрожувало б, поки не досягне своєї мети. Друга сила — Добрармія, сила екстериторіяльна, що не має ні своєї території, ні свойого уряду, бо територія великоруського народу, імперіялістичні інтереси якого та армія репрезентує, опанована большевицьким урядом. Не маючи власної території, Добрармія мусіла собі шукати грунту спершу на землі війська Донського, аж поки ріжниця завдань і інтересів з донським населенням не примусила її перевести свої установи на Кубань; але й тут та ріжниця привела до тяжких конфліктів, що примусили її знову шукати нового грунту — на Україні, звідки вже раз, в листопаді 1918 року, вона мусіла вийти під збройним натиском Українського Народу. Та армія існує не власними засобами, не засобами того народу, який вона має представляти, а засобами сторонніми, чужими, — засобами тих країн, де вона тимчасово осередкувалася (Україна, Донщина, Кубань), в здебільшого — засобами чужоземними. Так само — і се найважніше — складається Добрармія не з тих народніх елєментів, як на Україні, що стають у військові лави з самого лиш горожанського обовязку боронити од ворога свою землю, свій нарід; вона здебільшого складається з тих елєментів, що за час пятилітньої війни, одірвавшись од своїх попередніх занять і професій, фактично стали військовими професіоналами і поза сією своєю професією вже їм трудно знайти собі інше відповідне заняття. Се вже армія не народня, а специфічно професіональна і в значній мірі од народніх мас одірвана, що і дає себе почувати, коли вона входить у близчі стосунки з тими масами.

„Як се показалося на Україні, в Донщині, на Кубані, психолоґія Добрармії дуже значно, навіть до протилежности, росходиться з психологією народньої маси, навіть настроєної зовсім не по большевицькому. Політичні ідеали її коріняться в режимі старої колишньої Росії, і там, де вона дістає в свої руки владу, вона наставляє адміністрацію із складу типових слуг старого ладу і навіть у старих типових формах (генерал-губернатори, губернатори, пристави і т. и.), за старими засадами урядування (національна нетерпимість і національні переслідування).

„Се все доводить велику ріжницю по суті між двома згаданими силами, з якими доводиться мати діло Антанті на північ од Чорного Моря. Перша — то живий народній орґанізм, що живиться власними соками — матеріяльними і моральними силами своєї землі і свого народу; друга — то механічна, професіональна орґанізація, що існує лиш по-скільки і поки вона знаходить піддержку зовні. І цілком ясно, що остаточна перемога останеться за живою народньою силою, хоча б навіть на який час перевага була на стороні технічно-краще озброєної професіонально-військової організації. В широких народніх конфліктах звичайно перемагає сила жива над силою механічною.

„Тому не може бути ніякого сумніву, що політично-національні експерименти Добрармії на Україні засуджені на безперечний і конечний неуспіх. Доля тієї армії на Україні не може бути іншою, як була вже в листопаді 1918 року, коли лише завдяки великодушности Українського Правительства частини її дістали дозвіл вийти з України на Донщину.

„Коли ж се так станеться, — а воно не може статися інакше вже через попередній досвід і саму лоґіку життя, — то які з того мусять бути наслідки для тих держав Антанти, що одверто дають свою допомогу одній стороні проти законних і справедливих інтересів другої? Ясно, що така лінія поступовання не може викликати доброго почуття з боку українського народу до тих, хто завдає йому тяжкий удар в таку трудну і відповідальну добу його життя. Для дальших політичних і економічних перспектив сих чинників на Україні така тактика ставить великі перешкоди, — бо навіть в справах економічних, не кажучи вже про політичні, психологія народня, народні настрої, відограють величезну вагу. Такий приклад вже був на Україні в недавньому часі, коли німці в минулому році, фактично окуповавши Україну, накинули їй свій уряд і свій внутрішній лад, — то народ однодушно повстав під лозунгом: „геть німців“, — і через три тижні на Україні знову стало нинішнє національне Правительство. Для держав Антанти ситуація після того склалася як найкраще, щоб її використати. Але Одеська справа з її сумним кінцем вже в якійсь мірі попсувала ту ситуацію. І встає дуже поважна небезпека, щоб поновлення Одеської справи та продовження її в більш широкому масштабі проти інтересів Української Народньої Республики не повернуло насильно народніх настроїв на Україні в сторону, протилежну інтересам держав Антанти.

„Буду дуже радий, коли сі факти і спостереження придадуться Вам, Високоповажанний Добродію, для освідомлення Правительства, при якому Ви акредитовані, в надії, що зміною нинішньої політики щодо Української Народньої Республіки можна досягти найкращих наслідків в спільних інтересах обох Держав“.

Мав я нагоду довідатись, що моя оцінка характеру та значіння Добрармії не залишилася без сліду. Серед царгородських дипломатів, союзницьких та нейтральних, не раз піднімалася розмова на сю тему, особливо коли та армія все більш врахувала, та визнавалася річевість тої оцінки. Але й сильніші арґументи, в тім числі і такий річево-переконливий, як остаточний крах денікинського, а затим — врангелівського безнадійного підприємства, не могли зрушити тої самонадійної упертости переможців, що фактично підкопала живу силу української армії та полехчила большевикам перемогу над нею.

——————

  1. В турецькому щоденникові „Іфгам“ з 4 вересня 1919 р., ч. 36, надруковано таке інтервю зо мною:

    Події, що відбуваються в Росії, — загадка для тих, що живуть у Туреччині. Уряди Корейського, Лєніна, Колчака та всі держави, що відокремилися від Росії: Україна, Польща, Азербайджан та інші, — все це набрало остільки складного вигляду, що стає надзвичайно тяжко правильно судити про ситуацію, яка там складалася та як се може одбитися на майбутній долі Туреччини. Не можна задовольнятися самими лише тенденційними повідомленнями аґенцій, а звістки, що їх подають европейські часописи, суперечать одна одній.

    Державне життя — це сукупність внутрішніх та зовнішніх відносин кожної нації. Ось чому ми, бажаючи зазнайомитись з подіями, що сталися на широкій території старої Росії, відвідали посла України п. Лотоцького і прохали його подати нам деякі інформації. Посол — людина надзвичайно прихильна до турків. З того, з якою охотою та насолодою він викладав нам історію дружніх у минулому відносно між турецькими султанами та українськими гетьманами, ясно видко, що його симпатія та прихильність до турків не лише особисті чи дипльоматичні, але що це й справді прихильність щирого приятеля. Наш співробітник перш за все запитав п. Посла про відносини між Україною та Туреччиною, а після того поставив йому кілька питань про деякі рухи в Росії.

    — Чи можу довідатись дещо про нинішні й майбутні відносини України до Туреччини?

    — Туреччина й турки в громадській думці українців зайняли дуже цінну позицію, що спирається на історичних спогадах. Я не маю найменшого сумніву, що ці дві держави будуть в майбутньому природними союзницями. Цей союз існував уже в минулому. Султан Махмед IV і український гетьман Дорошенко, як ви знаєте, склали між собою союз, який потім нераз відновлювано, бо цього вимагало політичне й ґеоґрафічне положення обох народів. У кінці XVIII століття російський уряд, знищивши українське військо, опанував Україною. Тоді решти нашого війська знайшли притулок у Туреччини. Аж до останнього часу політичні особи, що втікали перед переслідуванням Росії, знаходили собі пристановище в Туреччині. Гостинністю, яку виявляла до них Туреччина, вона здобула й забезпечила собі тверду прихильність України.

    Нині ж Україна — самостійна держава, визволена від російського абсолютизму. Варта уваги обставина, що, здобувши незалежність, Україна за перший свій обовязок уважала встановлення добрих відносин із Туреччиною. Ваш Уряд призначив до Києва посла й консула, а Україна вислала сюди мого попередника.

    — Яка ваша думка щодо майбутніх відносин між Туреччиною та Україною?

    — Немає сумніву, що ці відносини, і тепер дуже добрі й щирі, перетворяться остаточно в справжній, природній союз. Я вважаю, що цей союз — байдуже, чи хто цього хоче, чи не хоче — потрібний і неминучий, бо обидві держави в багатьох відношеннях потребують одна одної. Перш за все потрібна їм взаємна допомога політична, є також і чималі господарчо-фінансові та промислові підстави для добросусідського співжиття. Подумайте, що в майбутньому Туреччина й Україна встановляють легкий і вигідний для обох обмін своїми продуктами. З економічного погляду ми й турки потребуємо одні одних. Туреччина постачатиме нам металі, як напр. оливо та нікель, сірку, вапно, мрамор, шкіри, тютюн, шовк, овочі та вовну. Особливо потрібна нам вовна для різного текстильного виробництва, щоб визволитися від панування російської промисловости. На обмін за це все Україна може також вивозити до Туреччини багато товарів. Хоч Туреччина й хліборобська країна, але потребує закордонного борошна. Крім борошна, Україна може постачати вам і цукор, головний предмет продукції нашої країни. Крім цього, ми вивозимо також чимало солі, вугілля та металів. Віддаль між Туреччиною та Україною з огляду на їх ґеоґрафічне положення така невелика, що кошт транспорту товарів буде низький. Умови трансакцій покращають, коли в обох країнах будуть засновані банки й інші фінансові установи та транспортові підприємства.

    Вже й сих небагатьох даних, гадаю, досить, щоб зрозуміти, оскільки близькі взаємні політичні, економічні та інші інтереси вяжуть Туреччину з Україною.

    — Чи не можете ласкаво подати мені кілька інформацій щодо форми й діяльности Українського Уряду, який стоїть тепер при владі? Хто там править, большевики чи помірковані соціялісти?

    — Політичне обличчя нинішнього Українського Уряду найкраще окреслює слово: „національність“. Так, Український Уряд перш за все національний уряд, бо всі партії обєдналися під національним прапором, щоб визволити країну від російської неволі. Як тільки большевицька Росія, що своїм імперіялізмом ані трохи не різниться від царської Росії, здобула фактичну силу, вона поставила собі ціллю завоювати Україну. Україна — перша держава, що проголосила війну большевикам. Уже раз удалося відбити з нашого краю цю навалу, що залила Україну. І тепер наш край докладає всіх зусиль, щоб викинути большевицькі сили по-за свої національні межі; це нам удається, і треба ждати, що в недалекому майбутньому Україна буде цілком очищена від большевиків. Демократичні партії і демократичний уряд, що уважливо прислуховується до народніх настроїв, не можуть бути большевицькими тоді, коли народні маси ведуть уперту боротьбу проти большевиків. Розуміється, такий Уряд не може бути й консервативним — він переводить ширші демократичні реформи.

    Питання, що більш за все цікавить Уряд, це — поза визволенням краю від большевицької навали — питання земельне. Тому що у вас у Туреччині земельне питання властиво не існує, ви у цьому відношенні нас, мабуть, не зовсім розумієте. У колишній Росії величезні простори землі належали поодиноким власникам, бо для русифікації України царська Росія роздавала ці землі нашої країни у величезних розмірах різним фаворитам-вельможам; а покривджені малоземельні чи й безземельні селяне, автохтони на своїй землі, працювали, як раби, на чужинців-узурпаторів своїх великих та розкішних земельних просторів. Отож земельну справу ми хочемо конечне розвязати та перш за все повернути землю її справжнім власникам. Але ті, що володіють цими землями, звичайно, невдоволені й кричать, що ми большевики.

    — Яке відношення України до інших невеликих держав, що повстали навколо Росії?

    — Слово „Росія“ означає тепер Росію під большевицькою владою, — аджеж ми формально знаємо Совєтську Російську Республіку. Ми в стані війни з нинішною Совєтською Росією. Що ж торкається інших малих держав, то наші відносини з ними дуже добрі. Перший спільний конґрес народів, що бажали визволитись з російської неволі, відбувся з ініціятиви України. На цьому конґресі всі вони заявили про своє бажання визволитися зпід російського гніту. Тепер ці самі народи обєдналися в Парижі через своїх представників і на мировій конференції ведуть спільну акцію у тому самому напрямку.

    Для Туреччини, як і для згаданих невеликих держав, Україна — природне забороло проти Росії. Коли б Росія знову обєдналась з Україною, вона здобула б змогу здійснити імперіялістичні наміри, які мала щодо сусідніх народів, особливож щодо Туреччини. Ви добре знаєте, що золотою мрією колишньої Росії було заволодіння Протоками, а се фактично знищило б Туреччину, як державу.

    — Не відмовте ласкаво поінформувати мене, яке становище України відносно урядів Колчака та Денікина. Аджеж Колчак заявляв, що до скликання російських установ чи зборів він we визнає держав, які відокремились від Росії.

    — Воно справді так, але право вирішати долю України належить не Колчакові, а українцям. Поки Денікин і Колчак воюють проти російських большевиків, їх можна вважати фактично за наших союзників, бо ми також воюємо з большевиками, а тому бажаємо успіху Денікинові та Колчакові. Якщо це буде потрібно, ми навіть готові в сій справі допомогти добровольчій армії. Одначе, якщо Денікин, залишаючи на боці Москву, виступить проти України та її самостійности, тоді доведеться поступити з ним цілком інакше, — так, як було поступлено свого часу. У 1918 році Денікин намагався завоювати Україну, але український народ викинув його за її кордони.

    Розмова наша з п. Послом довго затяглася. Не хотячи забирати у нього більше часу, я подякував йому за інформації, що мають таку вагу для майбутніх зносин між Україною та нашою державою, і попрощався з ним.

  2. В тих тяжких обставинах факти з пресової ділянки часом давали нам чималу розвагу. Коли, напр., по обняттю влади над Добрармією Вранґелєм замість Денікина, представники російських аґенцій вимагали від редактора „Journal d'Orient“, щоб він на доказ своєї безсторонности видрукував біоґрафію нового шефа Добрармії (бо взагалі він, ніби то, містить лише те, що подає йому українська лєґація), редактор звернувся за перевіркою фактичної сторони тої біоґрафії до п. Токаржевського-Карашевича, який провадив у Посольстві пресовою справою; сей останній порадив доповнити текст біоґрафії лише одною подробицею, що ґен. Вранґель походив із старовинної німецької фамілії; ефект тої інформації в колах союзницьких переможців дуже був великий. Другий випадок. Про наступ на Київ добровольчої та української й польської армій не було в Царгороді певних відомостей, при чому російські аґентури поширювали звістки про великі тріюмфи Добрармії. На се один з дотепних співробітників „Stamboul'а” подав опис урочистого в'їзду Петлюри до Київа, при чому зворушливо оповідалося, як він зійшов з коня на Софійській площі, підняв грудочку землі, притулив до своїх грудей та виповів якісь дуже зворушливі слова. Се цілком вигадане оповідання робило на читачів велике вражіння. Коли добровольчі агенти аж пінились, доводячи, що се — неправда, їм на се одповідали: »якже може бути неправда коли подано навіть такі конкретні подробиці, як ота грудочка землі на Київській площі«.
  3. Щоб наочно показати, що то за невинний був матеріял, з безстороннього, незасліпленого московськими інсінуаціями, погляду, подаю титули статей, що містилися в тих брошурах:

    1. „Les origines de I'Etat Ukrainien“, „Notre constitution“, „Nos relations internationales“, „Nos rapports avec la Grande Russie“, „La situation de I'Etat Ukrainien au Congrès international“.

    2. „L'Ukraine indépendante“, „La Russie impérialiste“, „L'Ukraine contre une Constituante panrusse“, „Un manifeste des Etats de I'ancienne Russie“, „La lutta contre le bolchévisme en Ukraine“. „A Son Excellence Monsieur le Président de la Conférence de la Paix“ (меморандум голови української делєґації в Парижі Г. Сидоренка), L'Ukraine demande l'appui de l'Entente pour combattre le bolchévisme“, „Aucune entente n'a été conclue entre Ukrainiens et bolchéviks“, „La production agricole en Ukraine“, „L'Ukraine dans la presse étrangère“, „Aperçu historique de l'Ukraine“, „Représentants diplomatiques d'Ukraine en Europe“, „Organisations Ukrainiennes en Europe et aux Etats- Unis“.