Сторінки минулого (1966)/4/Спеціяльні урядові доручення

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
СПЕЦІЯЛЬНІ УРЯДОВІ ДОРУЧЕННЯ.

За від'їздом українського посла в Болгарії О. Шульгина до Парижу, для участи в українській Делегації на Мирову Конференцію, уряд доручив мені мати звязок та догляд за сусіднім українським Посольством — в Болгарії, а пізніше — і за місією на Кавказі.

В тих обставинах одірваности од світа, в яких я жив у Царгороді, не мав я можливости виконувати ті доручення стало та систематично. Час од часу можна було листуватися — і то за оказії — із співробітником Посольства в Софії, П. І. Сікорою, діставати повідомлення про положення Посольства і його працю та давати принагідні поради. Докладніше міг я ознайомитись з справами того Посольства, коли прибув у своїх справах до Царгороду радник Посольства, що провадив, за відсутністю посла, справами, Ф. Г. Шульга. Безпосередньо з справами Посольства в Болгарії познайомився я пізніше, двічі переїзжаючи через Софію, — по дорозі до Камянця і повертаючись звідти. Останнім разом, по моїй загальній доповіді урядові, дістав я поновлене доручення „ознайомитись з справами Посольства УНР в Болгарії і, на випадок, коли визнаєте се за потрібне, ужити відповідних роспоряджень щодо діяльности та складу згаданого Посольства, а також увійти в безпосереднє порозуміння з урядом Болгарії“.

Відносини Болгарії до України треба завше розглядати під кутом погляду її відносин до Росії, з якою вяжуть її давні спогади про визволення зпід турецької влади та постійне користування з російських культурних огнищ. До самої війни багато болгарів діставали виховання в Росії, здебільшого на кошт російський; не вважаючи на трохи взагалі погордливе тут відношення до „братушек“, виховувано їх у відданості Росії та її інтересам. Тому, за всіх словянських симпатій до братів-українців, у душі болгарина, навіть у більшій мірі, як у серба, все ж переважають вдячні спогади про „могутнього північного орла“, визволителя Болгарії. Такі настрої не зникли і за війни, не вважаючи на те, що Росія і Болгарія були на противних, ворожих фронтах. По війні багато ще залишилось російських вихованців на всіх становищах — політичних та приватних, і вони створювали ту політично-громадську погоду, в якій українська справа не могла дістати ні обєктивного освітлення, ні — тим більш — обєктивного до неї відношення. Поставлена у весь свій зріст українська проблєма, надто порушала твердо засвоєні погляди болгарина-русофіла, що звик дивитись на Росію, як на єдиний-неділимий колос. Тож коли в часі бойових стиків української армії з Добрармією доходили до Болгарії звістки про військову перевагу сеї останньої, то серед широких кол болгарського громадянства се викликало радісний настрій та — в залежності од сього — нехіть, що виявлялася й навні — до українства. Поразка центральних держав, а після й української армії вже остаточно розвязала настрої тих, хто раніше, за твердого положення центральних держав, або уважав, з мотивів зовнішніх, неприхильну орієнтацію щодо України за невідповідну, або рахував на майбутні практичні можливості в звязку з повстанням сильної та ґеоґрафічно близької держави. Українське Посольство, визнане обміном ратифікаційних грамот та раніш трактоване гонорово й урочисто, опинилось у стані не завше й толєрованого — навіть з боку чинників офіціяльних. Прихильники України серед болгарського громадянства попали в трудне положення і здебільшого притихли.

Склад українського Посольства в Болгарії: Сидять: військовий аташе ґен. Б. Бобровський, посол О. Шульгин, радник Ф. Шульга; Стоять: возний С. Дараган, урядовець Ю. Налисник, аташе Посольства І. Додул, машиністка М. Пчелінська, старший секретар В. Драгомирецький, секретар Д. Шелудько, секретар П. Сікора.

Се вже була надто пристрасна, вульґарна пересада у пересічній болгарській опінії, зрушеній з обєктивних засад не лише старими, угорі згадуваними, традиціями, але й головно жалюгідними для Болгарії наслідками війни, у яку втягли Болгарію центральні держави, що визнали Україну. На останню тепер безоглядно й неслушно накидалось усе, що звязувалось з німецькою ініціятивою, та забувалось при тім усе, що вязало Болгарію з Україною тими глибокими взаєминами, що їх ніяк не слід було забувати. А в тих взаєминах було таки дещо цінного. Досить згадати про участь українця Венеліна у справі болгарського національного відродження, про ідейні та літературні впливи Шевченка і Марка-Вовчка в болгарському письменстві, про активну участь українського громадянства у визвольній війні 1877–8 рр., про значіння Драгоманова в життю болгарському. В українсько-болгарських відносинах були моменти, що, і за психолоґічно оправданого русофільства, залишали багато місця не лише для доброго міжнароднього порозуміння, але й для тісного духового співжиття народів, що у свойому минулому однаково пережили багато лиха та не лише один одному із взаємною симпатією спочували, але й практично допомагали. Та свіжі події по великій війні і нові, що в наслідок тих подій утворилися, обставини повернули ті відносини далеко назад — аж доводиться відновляти їх мало не од початку.

За згаданих угорі обставин, що склалися по війні, застав я Українське Посольство в Софії у стані дезорганізованому. Посол О. Я. Шульгин, по упадку гетьманату, діставши призначення до участи в українській Делєґації на Мировій Конференції, від'їхав до Парижу. Радник Ф. Г. Шульга, на якого перейшло керування Посольством, як уже згадувалось угорі, виїхав з Софії у власних справах та, на мою пропозицію, подався до демісії. Старшим дипломатичним представником залишився перший секретар Посольства, рекомендований на те становище К. В. Лоським, В. Драгомирецький, якого знав я ще з Петербургу. Колишній урядовець російського міністерства внутрішніх справ, з походження галичанин, він ще в Петербурзі виявляв деякі українські симпатії, сполучаючи їх одночасно з участю в українофобських Славянському Благодійному та „Галицко-Русском“ товариствах. Сю подвійність своїх настроїв заховав він, коли з розбитого корабля урятувався на українській службі. Сумлінний урядовець, він за твердої влади був би дуже цінним працьовником у державній машині. Коли ж так різко понизились українські фонди на міжнародньо-політичній біржі, не міг він не відчути певного побоювання за свою дальшу долю і тому, розуміється, не міг бути справжнім провідником української акції за тих скомплікованих обставин. Ся провідна роля натурально перейшла до новітньої української молоді, що загніздилася в Посольстві, — до двох молодших секретарів Ф. Шелудька і П. І. Сікори, головно до сього останнього, та канцелярійних урядовців Ю. Налисника і М. Лаврика. В тих обставинах, коли керманичі Посольства одійшли чи охололи, вони взяли керму „на свій страх і риск“ у свої руки. Аташе Посольства Й. Додула я вже не застав у Софії, як і військового аташе — ґен. В. Бобровського. Доля сього останнього була типовою для колишніх непозбавлених українського національного чуття „малороссов“, що, виховавшись у російській імперській кузні, не знали, на яку ногу ступити у своїй, українській державі. Коли, по заломанню фронту центральних держав у Салоніках, прибула до Софії військова місія од Добрармії та старі товариші добре на Бобровського насіли, він захитався, а врешті таки поїхав до Денікина. По большевицькій навалі на Севастопіль був тут розстріляний. Отже ціла справа Посольства упадала на плечі двох-трьох людей, що, бачучи безнадійність дальшої праці за нових обставин, в часі мого приїзду готувалися до виїзду з Болгарії.

А обставини ті справді тяжкі були, — не лише унеможливлювали українську дипломатичну працю надалій, але й зводили на нівець поважні здобутки тої праці у минулому. Особливо відчулася зміна курсу у болгарських відносинах до українського представництва, коли міністром закордонних справ був Маджаров. Запросивши до себе старшого секретаря В. Драгомирецького, він радив сидіти тихо та навіть не зноситись з міністерством офіціяльно. Слідом затим видано через офіціяльну аґенцію комунікат, що українського Посольства в Болгарії немає, єсть лише певна ґрупа приватних людей. На уваги з того приводу, подані українським представником, міністр вивязувався запевненням, що се і йому самому неприємно, але іншого виходу немає. З фактичним запровадженням антантської окупації цей комунікат потвердив поновно міністр закорд. справ Маджаров. З боку ж окупаційної влади (французької, бо Болгарія входила в сферу французької окупації) В. Драгомирецькому було заявлено, що як французький уряд не визнає України та її уряду, то й українське Посольство не може бути визнане, як дипломатичне представництво, хоч члени Посольства можуть у Софії залишатися, як люде приватні. При тім було заборонено зноситися з українським урядом та його представниками закордоном — і через курєрів і навіть шляхом почтової кореспонденції. На пропозицію повернути грамоти Маджаров просив не вимагати сього, бо все те відносно братерського народу робиться під натиском сторонньої сили. Так ті грамоти і по досі залишилися в актах болгарського міністерства.

Насувалися і навіть заповідалися репресії, але їх у дійсності не було, — навіть з самим болгарським урядом, власне з міністерством закорд. справ, зносини продовжувались, бо все ж болгарський уряд слідкував уважно за перипетіями української збройної боротьби, і найчастіше через директора п. Баламезова звертався за інформаціями щодо положення на Україні. Члени дипломатичного корпусу в Софії розуміли тяжке положення українського Посольства та в міру можливости старалися прийти йому на допомогу. Старшина дипломатичного корпусу запросив до себе п. Драгомирецького та попередив, що проти Посольства провадиться денікинцями якась акція та, коли б що сталося, то він виступить в оборону. Рівнож і польський посол, проф. Ґрабовський, приїздив до Посольства особисто та повідомляв, що на Посольство може впасти якась прикра несподіванка, — в такому випадкові пропонував притулок у Посольстві польському. Приїздив адютант і від царя Бориса з попередженням про можливість великих неприємностей та з обіцянкою стати у такому випадкові в оборону Посольства.

Всі ті хмари над українським Посольством розійшлися без грому. Терен болгарський не грав якоїсь ролі з погляду допомогової для добровольців акції, яку провадила Антанта з терену турецького. До того ж українське Посольство в Софії, обезглавлене через відсутність своїх чолових представників, вже досить анульовала і місцева болгарська влада, тоді як влада турецька додержувала іншої позиції щодо українського дипломатичного представництва і сама його ролі не поменшувала, а навпаки. Пізніше один болгарський старшина, близький до справ розвідочних, казав, що у французькій розвідці були відомості, ніби українське Посольство се — укрита большевицька аґенція та фабрика фальшивих грошей, — те саме, що денікинські аґенти роспускали і про Царгородське Посольство.

Тяжко відчувалася відірваність од зовнішнього світа з огляду на перлюстрацію кореспонденції, — пересилати листи можна було, як і в Царгороді, лише оказією. Один, напр., грецький старшина приватно двічі одвозив кореспонденцію до Атен, звідки вона безборонно розсилалась далій.

В таких умовах трудно було провадити яку будь діяльність далій. Було се дуже прикро, бо Посольство здолало розвинути ріжнородну працю, що давала широкі основи для майбутніх українсько-болгарських взаємин. Найтісніший був контакт з болгарськими колами літературними та науковими, і на сій, літературній, ділянці осягнуто найбільших результатів. В першу чергу тут треба зазначити незабутню поміч з боку проф. Івана Дмитровича Шишманова та його сина Дмитра Івановича.

Батько — Іван Дмитрович — се одна з найясніших постатів, які довелося мені зустрічати. Звязки його з українством давні, — був жонатий з дочкою М. П. Драгоманова — Лідією Михайловною (Драгоманов на прикінці життя професорував у Софії). Був членом Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, йому належить монографія про Шевченка в болгарській мові. Памятаю, з молодих літ, скільки живого інтересу в українських кругах викликали, бувало, приїзди І. Д. Шишманова до Києва. Ті звязки поновлено, коли з установленням дипломатичних відносин України приїхав І. Д. Шишманов, призначений сюди не без огляду на його звязки з українством та через теж саме і прийнятий тут з надзвичайною повагою й сердечністю.

Проф. І. Шишманов, болгарський посол на Україні.

Повернувшись до Болгарії, він залишався вірним приятелем України і в тих тяжких обставинах, що наступили по подіях кінця 1918-го — початку 1919 р. р. Обставини ті були дуже тяжкі для нього особисто. Зміна курсу у відношенні до України послідовно потягала за собою в Болгарії великі неприємності для тих, хто був близько з українськими справами звязаний. В першу чергу та найбільше потерпів від тої зміни курсу Іван Дмитрович, — був одірваний од наукової та й усякої іншої праці. Коли почались нагінки на Посольство, він заходив туди, хоч се ще більш ускладняло його положення, та запрошував співробітників Посольства до себе, потішав їх, бувши певний, що прийде час, коли обставини переміняться.

Я застав І. Д. Шишманова в Софії і в обидва рази мого там перебування він присвячував мені багато уваги та часу. Водив мене по софійських культурних осередках та, не вяжучись особистими для нього наслідками взаємин з одіозною в очах русофільської більшости особою українського посла, широко знайомив мене з людьми та повів і до царського палацу, де поруч зо мною росписався у відвідувальній книзі.

Пізніше Іван Дмитрович уважав навіть за ліпше виїхати з рідного краю та тяжко бідував закордоном. Помер 1928 р. у Осло на міжнародньому конґресі.

Велике мав я моральне задоволення, змігши, щасливим збігом обставин, зробити пізніше послугу вдові його Людмилі Михайлівні. Коли повстав Український Науковий Інститут у Варшаві, завдяки сприятливости тодішніх Міністра Освіти Сл. Червинського та Директора Департаменту Науки В. Суходольського удалося купити для Інституту у п. Шишманової цінний для дослідження історії українського руху архів М. П. Драгоманова, — то було поважною допомогою для дружини небіщика, нині вже також покійної.

Був у постійних зносинах з Посольством та давав звязки й поради молодий Шишманов — Дмитро Іванович.

Досить широко розвинуло Посольство взаємини з колами громадськими та літературними. Засобами його видавано два орґани в болгарській мові — тижневик „Украинско-Български Преглѣдъ“ та місячник „Украинското Слово“. Перший, що служив для політичної інформації, провадив П. Сікора разом з видатним болгарським публіцистом, що був редактором „Преглѣду“, сам багато писав та перекладав. „Украинското Слово“, проваджене Д. Шелудьком, — мало літературно-науковий характер. Через се видавництво Посольство звязувалось з науковим та літературним світом Болгарії. Постійним співробітником був публіцист та видавець Ніколов. Містив свої статті проф. Младенов. Поет Челінгіров давав переклади українських поезій, переважно Шевченка, академик-маляр Баджов дав окладинку для „Преглѣду“.

Не простий був підхід до по русофільському настроєних учених та літераторів, що з засади уважали українців за зрадників „русскаго дѣла“. Треба було досить праці для обєктивного освітлення української справи та українсько-російських відносин. З двох братів Бобчевих, що уважали українців за руїнників Росії, один врешті змінив свою думку. Ученик Шишманова та наступник його по катедрі Младенов довго сперечався щодо термінології, — згоджувався лише на „южнорусів“, а пізніше перейшов на „українців“. Преса не мала сталої лінії, — показувала той чи інший тон в залежності од політичної ситуації і в себе вдома, і — головно — на Україні. Офіціяльна преса стала вкінці держатись ухильчиво. Але, з другого боку, редактор одної незалежної ґазети Кьорчев, коли інша преса не хотіла містити українських комунікатів, запропонував для сього свою ґазету.

До видань напливали листи від окремих осіб та од ґруп журналістів, політиків, військових, урядовців, студентів, ґімназистів, — просили давати вказівки та літературу в українській справі. Велику прихильність виявляв, у листах до редакції, митр. старо-загорський Мефодій.

З артистів виступали на українських концертах дружина знаного артиста п. Будевська та молода співачка п. Доскова, яку пізніш послано для науки закордон.

Всі ті осягнення за всяких обставин не можуть зійти без сліду.



Міністерство закордонних справ доручило мені мати звязок з Кавказом і Кавказькою Дипломатичною Місією та доглядати за працею українських консулів, укр. спеціяльних місій і урядовців на Кавказі.

Дипломатична Місія прибула на Кавказ в складі лише двох осіб — голови п. Ів. Ігн. Красковського та урядовця гр. Мих. Бенед. Тишкевича; вже на місці до складу Місії прийнято урядовця О. Євтухова. Л. Красковський увійшов у добрі стосунки з урядом Грузинським і з представниками урядів Вірменського та Азербейджанського. З представників Антанти найкращі відносини у його завязалися з американцями. Англійський генерал Біч теж уважливо поставився до української Місії і на прийомі п. Красковського живо інтересувався військовим становищем України та особою С. В. Петлюри. Заведено зносини з французами та італійцями. Відносини з польськими представниками були добрі, доки не погіршилися стосунки в Галичині.

На Кавказі було кілька українських консулів — у Тіфлисі — Лісняк, у Батумі — Засядко, в Баку — Ага-Хан, в Ерівані — Тігранян, інших не пригадую. За тодішніх обставин трудно було доглядати за діяльністю консульських установ, се давало окремим консульським урядовцям фактичну можливість допускатися деструктивних вчинків. Один, напр., користуючися своїм становищем, провадив спекуляцію ріжним крамом, особливо винами, давав за гроші усякі посвідки, брався доставляти листи на Україну по 100 карб. за лист та листів тих не посилав, і т. ін. Врешті його звільнено, і він, їдучи через Царгород, скаржився мені на ту свою кривду. Се все зайвий раз доводило, з якою обережністю треба призначати на відповідальні консульські посади.

На Кавказі було багато українського елєменту — по великих містах (Тифліс, Батум, Сухум, Баку) і цілі колонії — в колишніх Тифліській губ., в Сухумській окрузі і особливо в Мугані (біля Айзербейджану), що навіть мала назву третьої України. Тут оселилися здебільшого українські сектанти. Се народ досить культурний і трудящий; оселений на родючій землі, в обставинах погідного клімату, він дійшов до доброї заможности, сіяв здебільшого хліб та бавовняник. Потрібно і надалій мати на увазі сі колонії, що можуть у майбутньому бути дуже корисні для України під оглядом економічним (бавовняник, чай).




Військова комісія полк. Чеховського скоро припинила свою працю, — справу попсував був. український отаман Натієв. Сей останній, — такі я мав відомості, — вступив до Добровольчої армії з метою набрати на Кавказі військовий кадр та, вступивши з ним на Україну, прилучитися до українського війська. Той дуже хитрий, але наївний план викрито, і Натієва штабом добровольчої армії одкликано, а через два дні після того грузини, певні, що Натієв збірає добровольців для Денікина, забили його, як зрадника (Натієв з роду грузин). Так перервалися плани Натієва, а разом се поклало край і для комісії Чеховського, що так само мусіла звернути на себе увагу і підозріння. Полк. Чеховський, припинивши працю своєї комісії, разом з двома своїми співробітниками, виконував обовязки військового аташе при дипломатичній Місії п. Красковського. Я доповів урядові, що такий великий склад військового представництва при Місії — непотрібний, що в кожному разі не було там потреби в тих значних коштах, які везла з собою комісія. Тому вважав я за слушне порадити військовому міністрові, щоб комісію полк. Чеховського було відкликано, а кошти комісії щоб ужити на купівлю майна для української армії. В Салоніках саме тоді ліквідувалося головну на Сході базу постачання військового майна для антантського війська, і я вживав заходів, щоб звідти здобути потрібні для України матеріяли. Вишукувалося посередників, що кредитували б справу, і англійське командування, якому належала та база, навіть дало одному такому посередництву свою згоду на продаж майна для української армії. Труднощі все ж були великі: не було у мене коштів на потрібні видатки, справу обсіли спекулятивно-шахрайські елєменти, через недостачу безпосереднього сполучення з Україною трудно було б переправити туди майно, коли б довелося його купити. В справі транспортування входив я в зносини з головою Місії в Румунії К. А. Мацієвичем. Справа ся, коли б доведено її до доброго кінця, обіцяла дуже добрі результати. Але загальне положення поклало край і для сього плану, як і для багатьох інших.




Можна було мати зносини і з Кубанню — після того, як штаб добровольчої армії залишив її. Становище Кубані було дуже тяжке. Денікинський штаб привів з собою увесь російський реакційно-обєдинительний антураж: правительство з представників царської Росії („Особое совѣщаніе“), російську пресу (Суворин, Шульгин), „Освѣдомительное Агенство“ („Осваг“) та всю стару поведінку в національній справі. Кубанська Краєва Рада була безсильна в своїй боротьбі з добровольчим режимом, бо на чолі війська, в тім числі і кубанського, поставлено було російських генералів. Врешті голову Кубанської Ради Рябовола, свідомого українця, підступно скатовано. Вся Кубань захвилювалася. Рада видала відозву до людности з закликом обороняти свої права проти чужинців-монархістів і постановила, щоб штаб добровольчої армії перенісся з Кубані разом з „Особим Совѣщаніем“ та „Освагом“. Тоді всі ті установи перейшли до Ростова на Д., а звідти до Таганрогу.

Кубанське козацтво було настроєне до України прихильно, а після добровольчого досвіду прихильність та зростала. Небіщик Рябовол незадовго до смерти казав п. Красковському, що Кубань жде активної політики з боку України.




Доручену мені справу улаштування нашого дипломатичного представництва в Персії було можливо поставити на добрий ґрунт, використовуючи сподіваний приїзд перського шаха до Царгороду. У п. Токаржевського-Карашевича знайшлися звязки в кругах перської амбасади, через які можна було провадити справу. Але не стільки неприїзд шаха, як все ті самі загальні обставини, не дозволяли і сю справу допровадити до завершення.