Сторінки минулого (1966)/4/Приватне життя

by Олександр Лотоцький

◀ Спеціяльні урядові доручення

Сторінки минулого. Частина 4 Олександр Лотоцький Приватне життя

Моя демісія ▶

1966

ПРИВАТНЕ ЖИТТЯ.

До Царгороду виїхав я з родиною — з дружиною та з дітьми: дочкою Оксаною та сином Борисом. За всіх прикростей, які довелося зазнати в Царгороді, особистою утіхою було те, що ми всі — разом та не поділяємо тої жахливої долі, як наші близькі там, по той бік людського світу.

Налагодити відповідні умови особистого життя на такому світовому шарваркові, яким був завше Константинополь, особливо ж у повоєнному часі, було не легко, тим більш коли довелося рахуватись з положенням посла, яке саме у Царгороді, з давньої тут східньої традиції, вимагало якоїсь посиленої репрезентативности. Тож треба було, крім всякого іншого клопоту, вигадувати, як ту репрезентативність погодити з браком коштів утримання. Перелюднення і дорожнеча довший час не давали можливости улаштуватися в самому місті. Перший місяць по приїзді довелося жити у першорядному отелі „Péra Palace“, але той місяць так ослабив особисті фінанси, що треба було рятуватись якимсь особливим способом оселення. Оселились ми родиною поза містом, у дуже колись фешенебельній Терапії, де звичайно перебували до війни акредитовані при Високій Порті дипломати. По війні, коли дипломатія перейшла до рук військових, Терапія запустіла, тож можна було знайти тут пристойне помешкання за ціну, що ніяк не вистарчала б на помешкання в самому Царгороді. Терапія була щось за двадцять кілометрів од Царгороду, тож доводилось їздить до Посольства, що містилося в Царгороді, або посольським автом, яке не без драматичних перипетій удалося дістати од мого попередника, або пароплавом. Се, розуміється, марнувало багато часу на переїзди та взагалі дуже утрудняло працю. У Терапії прожили ми у непристосованому до зимового перебування мешканні аж до грудня, а зима того року видалася винятково сувора для південного краю. З грудня таки довелось перебратись до міста, де удалось знайти добре та не так дуже дороге помешкання — поруч з помешканням для Посольства.

Господарські обовязки упадали виключно на мою дружину, що мусіла вивязуватись з положення так, щоб найменчими засобами до

Дружина Посла Німфодора Лотоцька.

Посол Олександер Лотоцький.

Перекладчиця Посольства Оксана Лотоцька.

Учень турецького ліцею Борис Лотоцький.

держувати посольської репрезентативности. Се особливо не легко було по переїзді до міста, де більше було стику з людьми та часто траплялися на сніданок та на обід сторонні люде, перед якими ніяк не можна було виявляти наших обставин. Зате в добрих приватних апартаментах посла зручніше було улаштовувати чайові приняття, що моя дружина улаштовувала реґулярно що-четверга.

Дочка моя Оксана виконувала в Посольстві обовязки перекладчиці, і з зносинах із зовнішнім світом знання чужоземних мов та особисті риси привітної вдачі помагали їй добре вивязуватися з тих обовязків, а на чайових приняттях, про які скажу далій, їй та радникові Посольства кн. Токаржевському належала головна роля.

Посередині Н. Лотоцька, ліворуч О. Лотоцька, праворуч Я. Токаржевський-Карашевич. За ними ліворуч Б. Лотоцький, праворуч В. Приходько.

Син Борис, тоді 15-літній хлопець, з особливого дозволу турецького уряду, вступив до турецького ліцею Ґалата-Серай, куди доступ чужинцям взагалі заборонений. Наука тут провадилась у французькій мові, яку він добре знав перед тим, а, крім того, учив ще турецьку мову, у першій клясі, разом з турченятами, з якими установилися в його зворушливо милі відносини; вони дуже упадали за своїм старшим колєґою та звичайно приносили йому з дому спеціяльні східні солодощі. Був страшно гордий з того, що носив, як ліцейську уніформу, турецьку феску. Се був, так би мовити, прецедент турецько-українських культурних взаємин…

Моє особисте приватне життя було повним порушенням усіх моїх попередніх звичок. Поперше, я, наче вязень, позбавлений був елєментарного людського права — виходити з дому, на вулицю, в люде. Я звик багато рухатись, ходити, але така звичка перечила конечним вимогам специфічного царгородського етикету: посол мав сидіти вдома, а як покидав свій осідок, то конче в авті та в супроводі каваса, в противному разі тратив він престіж та повагу. Старався я удатись до компромісу: виходив з кавасом, який передо мною своїми широкими грудьми роспирав по вузьких царгородських вулицях усіх, хто був на дорозі; але така своєрідна парада, в тутешніх звичаях конечна, не давала жадної приємности. З повним додержанням посольського престіжу можна було лише виїздити на автомобілі, — та де лише автомобіль спинявся, зараз там згромаджувався натовп, цікавий побачити чужоземного посла. Все ж і за таких обставин удалося, власне на початку перебування в Царгороді, оглянути чудові куточки сього казкового міста, що з придбаннями візантійської культури лучить у собі і здобутки своєрідного турецького ґенія. Оглянуто величню, овіяну нашими старовинними лєґендами, св. Софію, нині мечеть мусульманську, інші, перетворені з христіянських церков, мечеті, численні, із стрімкими мінаретами, мечеті турецької будови, серед яких вбірає очі своєю пишною красою мечеть Сулеймана Пишного, казковий архитектурний витвір старого Сераю, знамениту султанську резиденцію Ільдиз-Кіоск. Правдивим спокоєм напоювали душу мусульманські кладовища з їх стрімкими, таємничими кипарисами. Бувало, пускалися ми з дружиною на риск: відпустивши автомобіль з якого ориґінального закутка Стамбулу, поводились „як люде“, — оглядали місцевість, приглядались до тутешнього життя та й заходили до турецького ресторану з його спеціяльною кухнею; але не завше се обходилось без ускладнень: то побачиш у ресторані знайоме обличчя, що із здивованням дивиться на тебе, — доводилось у таких випадках не пізнавати, — то на вулиці спіткнеш, кого непотрібно. Раз, наприклад, дозволивши собі, проти волі дружини, найбільшу вільність, купивши фруктів, сіли в парку проти Константинівської колони та лише зібралися скористуватись з набутої контрабанди, — аж тут чуємо:„Bon jour excellence!“

Се не знати яким способом, наче з неба упав, бувший турецький посол на Україні Мухтар-бей. По кількох таких авантюрах довелося врешті покинути сі розваги, бо й холодніше стало та й щодалій все більш бракувало часу.

А посольське ремесло вимагало уваги й часу, — в моїх обставинах, гадаю, в більшій мірі, ніж в обставинах нормальних, бо треба було увесь час, так би мовити, держати руку на живчику тих інтриґ, що оточували українське представництво з усіх боків, як ніяке інше і більш нігде в світі; бо нігде інде, навіть українське представництво, не мало московського контраґента в таких умовах, як українське Посольство в Царгороді. Се безпотрібно для справи одбірало час, розбивало нерви, вимагало безперестанної уваги та праці для противної акції і врешті безмірно виснажувало. Для рівноваги душевної, одриваючи час од спочинку, була потреба зайнятися чимсь з іншої ділянки життя, аби лише одійти од звиклих та постійних вражінь. Я у ті крадені години пізньої ночі… писав оповідання для дітей з світу звірячого, — в тому світі відносини виглядали шляхетніше, ніж у царгородських стиках з добровольцями. Не раз доводилось пригадувати свого попередника по стамбульських терпіннях — оспіваного Байду, що висів тут гаком за ребро повішений, — та тільки довелося мені терпіти муки не од бусурманської руки, а завдавали тортурів сього разу ніби христіянські руки.

Найтяжче було почуття одірваности од світу. Ті кордони, які безправно, а проте фактично було утворено співробітництвом союзницьких окупантів з роспаношеною добровольщиною, справді закривало світ перед очима, — не давало ні до людей озиватися, ні од людей вісті діставати. Тому велике почуття радости огортало, коли, бувало, якась людина прибувала „з того світу“ та приносила свіжі новини. Але й з тих відвідин траплялося мати врешті прикрий присмак. З великою, напр., радістю зустрів я одного партійного товариша, що цілий вечір провели ми з ним в живій та теплій розмові. Непокоїло, мене, правда, що якось не міг він виразно вивязатися щодо цілі свого приїзду. А другого дня він, радісний, аж роспромінений, прийшовши до Посольства, оповів з захопленням, що був отеє у французькій амбасаді, прийняв його аж сам радник амбасади та похвалив його намір удатися до Денікина для переговорів, — „може, мовляв, щось з того вийде“. Затираючи всі вчорашні вражіння, я звелів, йому негайно забіратись з Царгороду, звідки приїхав, в противному бо разі змушений буду удатись до уряду з пропозицією судити його за державну зраду.

Прибув ще радник українського Посольства в Болгарії Ф. Шульга. Він теж якимсь таємничим серпанком повивав ціль свого візиту, аж поки не вилізло наверх, що відвідує добровольче командування, аби дістатись на окуповану Добрармією територію України та вивезти звідти дочку. На моє домагання він зразу ж, скоро се виявилось, зложив на мої руки подання про демісію.

Більше особистого задоволення давали зносини з місцевим царгородським — з свого складу просто калейдоскопічним — громадянством.

Турецький поет Абдуягак-Гамід-бей.

Турецьке громадянське життя за мого перебування в Царгороді ще заховувало старі турецькі традиції, в яких жінці не було в публичному житті місця. Туркені здебільшого сиділи по своїх домівках, приймали у себе лише близьких приятелів, а коли показувались на вулиці, то конечне в чарчафі, що цілковито закривав обличча. Навіть коли туркеня, бодай у чарчафі, йшла в товаристві не турка (чоловіка в головному уборі іншому, ніж феска, що була умовною національно-реліґійною уніформою правовірного турка), то їй загрожувало заарештування поліцією. Відсутність жінки в товариському житті надавало тому життю своєрідний, в кожному разі — однобічний, характер. Коли ще взяти на увагу окупаційний стан столиці, що взагалі здержував прояви громадського життя не лише через зовнішні обставини, але й — головно — внаслідок загального пригніченого настрою мешканців міста, то легко зрозуміти, що в тогочасному турецькому громадянстві не було умов товариського життя, звичайних по інших столичних містах або серед христіянських дуже численних меншостей Царгороду — греків, вірмен, левантинців та жидів, де товариське життя било ключем.

Посольству все ж удалося завязати досить широкі товариські стосунки не лише серед представників народних меншостей у Царгороді, але — і головно — з турками. Особливо такі зносини оживилися з приїздом до Царгороду, в серпні 1919 р., призначеного до Посольства на становище радника, кн. Яна Токаржевського-Карашевича. Що четверга у моєї дружини відбувалися чайові прийняття, які відвідували досить численно представники місцевого громадянства. Присутність на тих приняттях жіночого елєменту з складу Посольства, — крім моєї дружини та дочки ще й кількох жінок інших членів Посольства, — давало можливість відвідувати наш салон і турецьким паням.

Само собою, додержувалися у нас стосунки з бувшим турецьким послом у Київі п. Ахмед Мухтар-беєм, який чинив нам не малі послуги не лише ділового порядку, але й у зносинах з турецькими громадянами.

Тісні стосунки установилися у нас з код. турецьким консулом на Україні Ахмед Ферід-беєм Тек, який займав становища міністра хліборобства, а потім публичних робот в складі двох турецьких кабінетів. Дружина його пані Мюфіде-ганум, талановита, широко освічена людина, була в сердечних особистих стосунках з моєю дочкою. Ферід-бей належав до тої політичної течії, що з самого початку ідеолоґічно пристала до акції Мустафи Кемаля. В тяжких моральних обставинах, що створились для Туреччини після окупації і Севрського трактату, се подружжа заховувало гарячу віру у добру будучину батьківщини і, завдяки приязні з ними, ми мали змогу пізнати підстави і фази розвитку могутнього патріотичного руху, що привів до повстання сучасної Туреччини. Коли настав відповідний момент, вони виїхали до Анкари, а потім п. Ахмед Ферід-бей був charge d'affaires у Парижі, амбасадором у Лондоні та у Варшаві.

До тієї ж ідейної течії, що гуртувалась навкруги „Тюркче Очаги“ („Турецьке Вогнище“), належав і Гусейн Раґіб-бей Байдур, наш сталий гість, редактор „Іфгаму“, пізніше chargé d'affaires в Парижі, посол у Букарешті, амбасадор у Римі. У своїй, що користувалась великою популярністю в турецьких націоналістичних колах, газеті містив він статті в українській справі і сим дуже сприяв популярності сеї справи серед турецького громадянства; умістив, між іншим, інтервю зо мною про стан річей на Україні та з моєю дочкою.

Правдивою окрасою салону був кол. посол і віце-президент сенату, посол у Брюселі, видатний поет і автор драм шекспіровського типу, перекладуваних і на чужоземні мови, Абдулгак-Гамід, надзвичайно поважана особа в турецькому світі, — на знак тої поваги турецькі дами, витаючись, цілували йому руку. По нашому від'їзді з Царгороду він якийсь час жив, як і ми, у Відні, — і там він нас часто одвідував. Помер він у р. 1936, і держава влаштувала йому надзвичайно урочистий похорон. Турки називають його „турецьким Шекспіром“. Його презентований нашій родині портрет уміщаю тут.

До тої ж найвищої, так званої старотурецької „гамідійської“, сфери царгородського товариства належали з осіб, що бували гостями Посольства, Зіа-паша, б. амбасадор у Римі та Вашингтоні (брат посла у Лондоні та пізніше міністра закордонних справ Мустафи Рашид-паші) — композитор, що написав гімн на пошану Україні; Кіазім-бей, також посол у тих самих країнах; жонатий з єгипетською принцесою генерал Ізет-паша та брат його, знаний колекціонер турецької старовини Решід-бей; б. посол в Еспанії Раґіб Раїф-бей; вдова камергера кол. султана Абдул-Гаміда; Гамід Гуршід-бей, брат славнозвісного Енвера-паші^[1], та ін.

Серед тої політичної сфери турецького громадянства, що після окупації Царгороду заклала політичну групу „Порозуміння й мир“ — виразно компромісового та космополітичного напряму, Посольство стосунків не шукало і не утримувало.

З місцевого грецького товариства утворились у нас дуже приязні стосунки з фамілією Йоаніді, яка складалася тоді з удови архітектора адміралтейства Василя Йоаніді, її сина Янко-бея, який був першим архітектором султанського двору, доньки — вдови сербського дипломата пані Артемізії Христич — та внучки — Даници Христич; з сею останньою були ми звязані особливо сердечними стосунками, які залишилися і на увесь дальший час, коли моя донька та зять переїхали до Парижу, пізніше до Риму. З осіб грецького громадянства удержували ми ще добрі стосунки з нашою господинею, у якої я з родиною наймав помешкання у Терапії, п. Балтаджі, що походила з старої грецької родини, та — особливо — з фінансістом Петром Маврокордато; коли Посольству та мойому особистому помешканню загрожувала небезпека нальоту з боку розбещеного добровольського натовпу чи підбурюваної росіянами антантської поліції, я без вагання оддав п. Маврокордато на перєховання суму біля 10 тис. долярів.

З громадянства вірменського бували у нас родини Дадіяні, комерсанта Йосифа Азаріяна та його зятя п. Люціяна де Кіріко, близько споріднених з нащадками знаного з часів кримської війни Михайла Чайковського — Садика-паші.

За тих стосунків, які існували між антантським представництвом та українським Посольством, утримання відносин вимагало з боку місцевих людей навіть певної горожанської мужности. На початку Посольство не мало зносин з людьми ріжних антантських груп, за невеликими винятками; але з часом відносини налагоджувались та набірали нормального характеру, до певної міри в звязку з персональними змінами в союзних представництвах та безумовно також у звязку з тим несмаком, який викликало заховання російського елєменту у Царгороді. Один, напр., анґлієць військовий, відїзжаючи до Англії та знаючи мої труднощі щодо кореспонденції з позацаргородським світом, запропонував одвезти дипломатичну кореспонденцію.

Близчі стосунки були з представниками нейтральних держав, хоч і тут, само собою, не могла не впливати на розвій та характер стосунків та загальна атмосфера, яку утворювала позиція царгородських союзників щодо українського Посольства. Близькі відносини були у нас з представниками нововизнаних Антантою держав — Грузії та Азейберджану. Грузинський посол Рцкіладзе з дружиною та секретар Посольства Ґоґолавшвілі були нашими постійними гістьми; майже в такій самій мірі бував і посол Азейберджану Юсуф-бей Везіров. З інших дипломатичних представників удержувалися стосунки з поляками (посол д-р Вітольд Іодко-Наркевич і секретар Станіслав Клінґслянд), румунами (комісар Філаліті, консул Папакоста), шведами (посол Анкарсверд, пізніше посол у Варшаві, і проф. Кольмодін, який працював у свойому Посольстві як драгоман, щоб для себе вишукати в турецьких архівах матеріяли до історії Карла XII, і тому цікавився стосунками між Мазепою та Орликом і Туреччиною). Найбільш жваві персональні стосунки витворились з перською амбасадою. Кілька блискучих представників її належало до національної еліти Ірану, починаючи з самого амбасадора (давнього знайомого кн. Я. Токаржевського-Карашевича), який був деканом дипломатичного корпусу в Царгороді (повне його призвище з титулами — Алі Гулі Хан Ансарі Мошавер-Оль-Мемелек); пізніше він був послом у Лондоні, у Москві та якийсь час управляв міністерством закордонних справ у Тегерані. Мої діти обмінялися з ним портретами із зворушливою присвятою. При ньому були радником Посольства Ахмед-Хан-і-Мелек, останній нащадок давньої династії Сасанідів, та аташе Гасан Хан Могадам, син великого конюшого шаха, дуже здібний дипломат, поет, автор драм, нині видатний письменник і журналіст.

(з духовних кол, крім угорі згадуваних православних грецьких осіб, провадились стосунки з католицькими та уніятськими особами — і офіціяльні, і приватні. Бували ми на національних церемоніях і святах у отців грузинського католицького манастиря, які за війни піддержували звязки з Союзом Визволення України та навіть дещо друкували для того Союзу в своїй друкарні. Бував у нас болгарський уніятський владика Міров, що знав особисто митр. Андрея Шептицького, та, за тих напружених з росіянами відносин, єдиний з росіян — священик Олександер Сипягин, колишній член російської Державної Думи, людина дуже освічена та надзвичайно мила в товаристві. За прикладом представників кількох інших аристократичних фамілій (кн. Гагарини, кн. Васильчикова) він прийняв католицтво, духовну гідність. Вже пізніше, по нашому відїзді з Царгороду, на бажання папи Пія XI перейшов до східнього обряду та вступив до чернечого ордену о.о. Василіян у манастирі Ґрота Феррата під Римом, де і став архимандритом.

——————

1. Енвер-паша — відомий член молодо-турецької партії, військовий міністр і сераскір (головнокомандуючий) під час лівійської кампанії та великої війни; пізніше став на чолі туркестанців-басмачів, що боролись проти росіян за свою незалежність, і був убитий в бою.