Сторінки минулого (1966)/4/Моя демісія

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
МОЯ ДЕМІСІЯ.

Пробув я в Царгороді на становищі посла менш року — з кінця квітня 1919 р. до кінця березня наступного року. Але за сей недовгий час обставини дуже змінилися. Ті надії, здійснення яких покладалося на дипломатичні представництва на початку 1919 р., все більш заводили в звязку і в залежності од загального положення на Україні. Вузька та низькоока акція Добрармії, підпомаганої Антантою, ослаблювала сили української армії, зменшувала взагалі спротив большевицькому наступові, а се приводило і до катастрофи Добрармії. В міру того, як ламалися плани та розвіювались надії, скорочувалась діяльність Посольства та, в безпосередньому звязку з тим, зменшувалась потреба в такому складі Посольства, який розрахований був на ширші маштаби праці — ще перед евакуацією Київа. По дорозі до Царгороду, під час подорожі, що тривала мало не три місяці (через Відень—Італію) один з молодших секретарів Олександер Коваленко захворів і з 1 квітня подався на демісію. В початку ж квітня двох урядовців — старшого Бронислава Лінкевича та молодшого Володислава Желехівського одіслав я гонцями до правительства. У квітні ж повернувся на Україну тимчасово долучений до Посольства юрисконсульт міністерства культів Валєріян Радзимовський. Щодалій вияснювалось, що і сей скорочений склад Посольства все ж таки ще завеликий для Посольства. Коли в Київі формувалося склад Посольства, то малося на увазі, що воно виконуватиме і консульські обовязки, бо спеціяльного українського консула в Царгороді не було. А як порти Чорного моря увесь час фактично було занято большевиками або російською добровольчою армією, то консульська праця Посольства була невелика. З огляду на се, я ще влітку 1919 р. одкомандирував трьох урядовців, а в-осени ще пять. Внаслідок сих скорочень в складі Посольства залишилося лише чотири особи (посол, радник, секретар, перекладчиця).

Як би врешті не обмежено діяльність українського Посольства в Царгороді, все ж бюрократична його машина мусіла працювати, і згаданий склад Посольства був переобтяжений працею, що далеко виходила за межі самих бюрових обовязків. Проте і сей, до мінімуму обтятий, склад перевищував матеріяльні засоби Посольства, які скорочувалися в міру погіршення загальних обставин, а в дальшому перспективи передбачалися ще менш відрадні. Потрібне було дальше скорочення складу, аби лише заховати саму дипломатичну установу в Царгороді. Було конечне необхідним задержати непереривність нашого представництва в сій, так близько сусідній нам, державі, на терені якої осіли ті чинники, що їх діяльність мала дуже реальне значіння для України, — союзне командування та Добрармія. Хоч як вони іґнорували наше Посольство, але се останнє все ж здержувало їх шкідливу для нас акцію, а з ліквідацією Посольства руки їм було б зовсім розвязано; припинення п. Суковкиним діяльности Посольства навіть на короткий час виразно показало, які повстають з того тяжкі наслідки. Не лише шкода, але й не можна було переривати працю, у яку вкладено стільки коштів, зусиль та яка таки довела, за всіх несприятливих обставин, до певних позитивних наслідків. Найтяжчий кризис у своїй роботі Посольство вже пережило. З Високою Портою, за всієї її обережности в тодішніх обставинах, установлено було добрі, сказав би — навіть найкращі, відносини, та вже провадилися пертрактації щодо конвенцій економічного характеру, на підписання яких потрібно було лише формального уповажнення від українського правительства. І окупаційна влада врешті поволі змінювала своє відношення до українського дипломатичного представництва, хоч, як і раніше, не визнавала української держави. Близче познайомившись з діяльністю Посольства, союзне командування помалу упевнялося у цілковитій безпідставності тих денунціяцій, яким, під впливом ворожих нам російських елєментів, підлягала ще з часу першої окупації Одеси. Та й головна підстава ворожої для нас акції антантських представників у Царгороді — допомога Добрармії — все більше тратила значіння в міру того, як наступало розчаровання в Добровольчій армії та в репрезентованій нею „єдиній Росії“.

Підвалини для дальшої праці українського Посольства в Царгороді було вже положено. Помимо дуже трудних тоді для нас загальних обставин, все ж належало орієнтуватися на зміну їх на краще і скеровувати свою діяльність саме під тим оглядом, не тратячи з уваги дальших можливих перспектив наших у відносинах з державною сусідкою. З того погляду праця українського дипломатичного представництва в Царгороді, за всяких умов, мала б дуже поважне значіння — навіть незалежно од того, як довго участь Антанти у справах Сходу, в тім числі і північних берегів Чорного Моря, провадилася б через Царгород. Коли ж би у наших руках була Одеса та через неї почалися були актуальні для нас зносини з світом через протоки, то се висувало значіння українського представництва в Царгороді на дуже високу ступінь з погляду дипломатії, економіки, оборони і т. ін. А тим часом діяльність Посольства, після бурхливої її доби, коли треба було завойовувати елементарні для неї підвалини, вступала, до зміни загальних обставин, у смугу спокійнішої, ділової праці. Але, як уже про це була вгорі мова, навіть у свойому скороченому до чотирьох осіб складі Посольство існувати не могло. Для урятування корабля, що вже зачерпав води, треба було вантаж його ще більш полегшити, і в першу чергу мав стати здобиччю хвиль капітан корабля. Крім матеріяльних, до сього приводили міркування глибшої, державної натури. За тих обставин, які склалися в Царгороді, український посол — Envojer Extraordinaire et Ministre plénipotentiaire — не міг тут дістати тих формальних прав, які йому належали. І за тих найкращих відносин, які мені удалося установити з турецьким урядом, я дістав лише фактичне визнання напів-офіціяльного характеру, а важнішого акту, що офіціяльно ствердив би мене у гідності посла, — прийому у султана, — не відбулося та, як мені щиро й отверто в міністерстві закордонних справ казали, і не могло відбутися з огляду на окупаційні обставини — за знаного ставлення Антанти до України, якої вона не визнавала. Тож присутність у столиці Туреччини так високого, з погляду формальної гідності, представника української держави в такому, щонайменче непевному, становищі принижувало наш державний престіж, як я й відчував се постійно. До радикальної зміни обставин потрібно було те представництво формально обнизити з титулу посла до звичайного ступіня керуючого справами Посольства. Для визнання chargé d'affaires досить було прийому у міністра закордонних справ, і се було обговорено та погоджено з турецьким міністром. Я й рекомендував нашому урядові доручити ті обовязки тодішньому радникові п. Токаржевському-Карашевичу, з наданням йому титулу повноважного міністра (Ministre plénipotentiaire). Тоді, за демісією моєю та моєї дочки-перекладчиці, в складі Посольства залишилось би лише дві особи — шеф та секретар (В. П. Приходько).

За доведеної перлюстрації моєї кореспонденції антантською, в дійсності російською, контр-розвідкою, листовно порозуміватися з урядом у сій делікатній справі не годилося. А як справа була очевидна та я прийняв рішення безповоротне, то й натурально було особисто вдатися до осідку уряду — до Камянця — та докладно пояснити всю ситуацію, що наказує поступити саме так, як я пропонував. Виїхав я з Царгороду 25 березня, щоб уже до нього не повертатися, хоч, крім довірочних розмов у турецькому міністерстві закордонних справ, всім говорилося, що виїздю лише на певний час, для доповіді урядові. Для більшої вірогідності того моя родина залишилася в Царгороді до формального залагодження справи.
Велике кладовище в Скутарі.
Повертався я з Туреччини на Україну майже так довго, як їхав з України до Туреччини. З огляду на тодішні пертрактації в справі польсько-української умови, що сталася 22 квітня, я через Софію–Букарешт–Чернівці–Чортків–Станиславів–Львів прибув до Камянця лише 5 травня. Рада міністрів на засіданні 10 травня прийняла мою демісію з 1 червня, а п. Я. Токаржевського-Карашевича призначила керуючим справами Посольства в Туреччині з титулом Повноважного Міністра. Скоро потому моя родина переїхала з Царгороду до Букарешту, після — до Відня, звідки й почалась власне еміграційна смуга нашого життя.