Сторінки минулого (1966)/4/По війні та мировій конференції
| ◀ Моя демісія | Сторінки минулого. Частина 4 По війні та мировій конференції |
Справа полонених ▶ |
|
Енергія та патріотизм турецького народу дістали натуральну, хоч і нелегку, перемогу, і перед ними мусіла схилитися засліплена, нерозважлива політика світових переможців. Як справедливо констатував Мустафа Кемаль в одній із своїх промов у Ангорському парламенті, — „серед переможених у світовій війні народів Туреччина стала єдиним переможцем“. Це добра наука — однаково і для тих, хто вірить, і хто не вірить в конечну перемогу свідомих народніх змагань.
Як уже вгорі зазначалося, зміна турецьких настроїв найперше дала себе знати у постійних кризах внутрішньої влади, що досить скорим темпом і послідовно переходила до рук, все дальших од антантофільства; всі репресії окупаційної влади (розгон парламенту, арешт впливовіших його членів, обсадження урядових установ військом і т. ін.) не могли з тим нічого вдіяти. І от уже в цей час турецька дипломатія використовує зміну внутрішньої ситуації.
Рішучим та рішаючим чинником для зміни долі Туреччини стала військово-політична акція Мустафи Кемаль-паші. Цей популярний ґенерал став фактичним господарем цілої Малої Азії за виключенням хіба прибережної смуги її, — як говорилося, на стріл гарматний. Тут він орґанізує другі, незалежні від окупаційної влади, адміністрацію, фінанси, утворює армію, до якої він здолав у цілості влити військо, що його заховала Туреччина в момент поразки, — тому кадри тої армії досягають врешті 100 тисяч. Фінансові засоби здобув Кемаль через ліквідацію відділів Отоманського банку, спеціяльні податки, навіть контрибуції. Зброю здобув через нагле заняття складів, у яких англійці переховували військові матеріяли, одібрані, згідно з умовами завішення зброї, од здемобілізованих турецьких армій. Талановитий ґенерал та адміністратор виявив себе разом з тим і дуже здатним дипломатом. Використовуючи антаґонізм серед Антанти, власне між Англією і Францією, з яких перша прагнула ліквідації „хорої людини“, аби твердо стати на протоках, друга, навпаки, хотіла опертися на Туреччину в своїх справах у Сірії, Кемаль здобуває від Італії зброю та все потрібне. Незалежно од старань самого Кемаля, що пізніш заявив себе рішучим реформатором дотихчасового устрою Туреччини, тяжкі удари, що впали на сю останню, запалили реліґійне чуття ісламітів геть далеко за межами Туреччини, — бо турецький падишах був разом і халіфом усього мусульманського світу, — тому кривда Туреччині розцінювалась у цім світі, як кривда самій мусульманській ідеї[1]. Мусульманський рух в Індії завдав багато клопоту анґлійцям та викликав їх на ризиковане, що показалося врешті й фатальним, підприємство — на інсценізацію грецького наступу в Малій Азії. Тим часом французи не могли собі ради дати в Сірії. А для постраху тим і другим Кемаль входить у зносини та складає умову з большевиками[2]. Як після показалося, від большевиків він нічого не дістав та й не міг дістати; але той союз викликав трівогу в антантських сферах та в немалій мірі призвів до дальших турецьких успіхів. Засуджена на смерть „хора людина“ стала на ноги перша з усіх держав центрального порозуміння. Союзники фактично капітулювали перед турками, і се найвиразніше показалося на лозанській конференції.
Дипломатичний шлях до Лозани взагалі був не простий та не легкий, — це блискучий шлях турецької дипломатії. Поважними етапами на тому шляху були паризька та лондонська наради в східних справах, особливо остання, де дві турецьких делеґації — від офіціяльного та неофіціяльного урядів — сполучилися в одній акції, і з того часу перервалася фікція розбіжности турецької тактики.
Севрський договір (10 серпня 1920 р.), хоч як тяжкий для Туреччини, але мав би бути далеко тяжчий за обставин попереднього — 1919 — року. Тепер вже можна було одразу передбачати, що з турками вийдуть на тій умові великі ускладнення, які живо зачеплять інтереси міродайних держав — переможців. Досвідчений та далекооглядний Пуанкаре назвав сей договір потворою, що трівожить нічний спокій союзних урядів. Ті аванси, які дістала в тій умові Греція за піддержкою Англії та завдяки тодішньому божкові, „великому критянинові" Венізелосові, зовсім не годилися з історичними потребами турецького народу; було ясно, що турки, в яких европейська дипломатія викликала нестриману реакцію, з тою умовою не погодяться.
Се й показалося на лозанській конференції, де турки одержали найбільшу перемогу. Після сеї конференції од сервської умови і сліду не осталося. Турки стають повновласними господарями не лише в Малій Азії, але й дістають назад більшу частину своїх земель европейських, про які ще рік тому й гадати було б дивно. Царгород та Протоки звільнено від окупації. Три роки тому визнану незалежність Вірменії анульовано, — Туреччина дістає свободу щодо національних меншостей… Анулюється стару турецьку грошову залеглість Франції. Рішення щодо анґлійських концесійних нафтових претензій одкладено, — отже фактично одхилено. І цю умову деякі органи анґлійської преси оцінювали, як перемогу анґлійської політики, — перемогу, од якої без сліду розлетілися колишні позиції переможців. Більш правдивою була та оцінка факту, яку подавав орган Лойд-Джорджа „Daily Chronicle“ а саме, що лозанська умова, навпаки, свідчить про поразку анґлійської дипломатії.
В лозанській умові все ж єсть точка, де таки справді виявилася перемога Анґлії, — і ся точка має першорядне значіння для інтересів України. Це — право вільного доступу в Чорне Море. Лозанська умова відкриває вільний доступ у це море для флоту торговельного та військового і при тім однаково — як у часи миру, так і в часи війни. Ця точка лозанської угоди, порушаючи дотихчасову недоторканість морських границь б. російської імперії, підводить реальний міжнародній ґрунт під формальний поділ північної держави чи федерації держав, які по революції утворилися та визнані, бодай ілюзорно, совітською конституцією. Тим самим нанесено тяжкий, як що не смертельний, удар тим стремлінням, що єднали та єднають між собою ідеолоґів російського імперіалізму, од Мілюкова до Літвінова, у їх однаковій імперіялістичній ідеолоґії.
Лозанською умовою почато, і то досить радикально, розвязувати ту справу Протоків, яка звязується з цілою низкою складних політичних проблем, що торкаються інтересів держав не тільки близьких, але й далеких од Чорного Моря. Зокрема для країв на північ та на схід сього моря поволі розвіються примари отого „насліддя візантійських базилевсів“, „заповітів царственних предків“, того обовязку „піднести хрест на св. Софії“, що ними прикриваються простісінькі загарбливі стремління. Стремління ті живлять московську державу ще од часу, як вона почала виходити з своїх етноґрафічних меж та ширила свою експансію на Україну, Крим, пізніше — на Туреччину. За всіх поважних та складних інтересів російської континентальної політики на Заході Европи головну увагу все ж зверталося на південь — на поширення та зміцнення тут російської влади. До того провадили натуральні ґеоґрафічні умови, відколи інкорпоровано Україну до складу Росії, та — із зростом державної сили — експанзія державного імперіялізму. З сього останнього погляду річчю конечною як було, так і буде для Москви, оскільки б вона панувала на півночі Чорного Моря, опанувати — і то цілковито — оте море, як своє внутрішнє озеро, та стати тут безподільним сувереном, щоб мати звідси вільний вихід у широкий світ — у Середземне Море[3]. А для того впершу чергу повинно було оволодіти Протоками, що, за крилатим словом Бісмарка, були „ключем до російського дому“. Війна Кримська, російсько-турецька 1877–1878 р., коли російське військо доходило до Сан-Стефано, і навіть, у значній мірі, участь Росії у останній великій війні були виразом нестриманого тягу до опанування Протоків — того чужинського ключа до державної єдности ґеоґрафічного велетня. Року 1896 відбулася, в присутності царя, нарада, на якій російському послові в Царгороді Нелідову „на крайній випадок“ доручалося „непосредственно предупредить секретной телеграммой главнаго командира Черноморскаго флота о необходимости немедленной высылки эскадры съ дессантомъ въ Босфоръ, увѣдомивъ объ этомъ одновременно императорское правительство. При отплытіи эскадры изъ Севастополя и Одессы, послу поручается предупредить султана о послѣдовавшемъ безповоротномъ рѣшеніи и предложить ему ручательство Россїи за личную его безопасность, если онъ согласится содѣйствовать или, по крайней мѣрѣ, ничѣмъ не препятствовать входу русскихъ судовъ въ Босфоръ и занятію дессантами нѣкоторыхъ пунктовъ на обоихъ берегахъ пролива для огражденія прохода въ Черное море навсегда“. Останнє слово дописав власноручно цар. Справа Протоків стала взагалі для російського громадянства тою принадою, на яку найбільш осоружний уряд старався уловить для себе громадянські симпатії; в момент дуже напруженого внутрішнього положення з часу війни премєр Штюрмер уважав, що оголошення признання союзниками права Росії на Протоки дасть добрі наслідки для заспокоєння громадянської думки. Навіть плани сепаратного миру з Туреччиною повстали також на сьому тлі[4].
Останній етап російських планів щодо оволодіння Протоками мав місце навіть на самому передодні революції, — тодішній міністр закордонних справ М. Покровський подав на початку лютого 1917 р. Миколі II проект орґанізації російської воєнно-морської експедиції для оволодіння Константинополем та Протоками, щоб у момент початку мирових перемовин мати перед собою, як довершений факт — „стан ґеоґрафічної карти війни“; зовсім не здаючи собі справи щодо тодішньої загальної ситуації, він уважав, що „нинішні політичні обставини видаються за найбільш відповідні для вирішення наших вікових завдань“. Те саме переконання поділяв вже навіть у часі революції давній гарячий прихильник ідеї оволодіння Протоками, наступник Покровського на становищі міністра закордонних справ, П. Мілюков, що настоював на негайній орґанізації згаданої експедиції; ще навіть у вересні 1917 р., коли так оплакано виглядали не лише зовнішні, але й внутрішні справи Росії, тов. міністра закорд. справ Нератов наказував російському послові в Атенах постаратися, щоб „принаймній у субсидованих місією орґанах“ позицію Росії в справі Протоків не тлумачилось як одмову Росії од Константинополя. З скорою затим демісією Мілюкова упала і його ідея, та не припинилася. З приводу планів щодо вільного через Протоки пропливу не лише для військових кораблів, а й для торговельних ґрупа російських еміґрантів (серед них колишній премєр кн. Львов, Сазонов, Маклаков, Чайковський) в липні 1919 р. подала на Мирову Конференцію заяву, щоб обмежено згадане право вільного пропливу лише на держави побережні, а для військових кораблів інших держав Протоки мали б бути закриті за всяких обставин, воєнних чи мирних. На сю заяву, залишену тоді без відповіди, фактичну відповідь дано лозанською постановою.
Російське володіння Протоками не відповідало інтересам европейських держав, бо було ясно, що Росія не обмежиться простою інтернаціоналізацією Царгороду. Спротив тим стремлінням провадився з боку держав послідовно, але у формах завше дуже невиразних, щоб не давали підстав до отвертих конфліктів; а перед війною та в часі війни не заперечувано лише тому, щоб даною перспективою забезпечити участь Росії у війні, хоч у дійсності союзники, аби перейти дорогу Росії в справі Протоків, починали з свого боку „дарданельські операції“, так само, правда, безуспішно.
Лозанська умова стала за ахілову пяту для мрій про колишню „всеросійську“ державну цілість. Основою тої державної цілости була недоторканість морських границь України та Кавказу. Лозанською постановою ту недоторканість фактично порушено, і се має для чорноморських держав значіння не формальне, забезпечуване конституційними актами, а цілком реальне. Усувається недоторканість колишніх імперських, нинішніх союзних, в кожному разі „всеросійських“, джерел збіжа, вугілля, нафти, ослаблюється ланцюги, що ними привязується чорноморські народи до імперії чи союзу, і Протоки, замість бути запорою проти світових впливів на положення в чорноморському басейні, стають лучником спільности з іншими народами та державами.
Роля великих морських держав в українській справі стає не лише нейтрально-теоретичною. Коли реальні інтереси скажуть якій з них вмішатися активно в ту справу, то вже можливо те доконати і свої інтереси обстояти. Тим чином українська справа стає на широкий терен міжнародній. Для молодої держави се перша й головніша умова тривкого її існування. Цей факт зрушення нашої державної позиції з мертвої точки залежности од нашого північного сусіди ледве чи може, з погляду державного значіння, дорівняти з яким іншим дипломатичним фактом нашої історії від часів Хмельницького. Нові перспективи дають тепер міцніший ґрунт та ширші міжнародні основи, що в більшій мірі забезпечують державні інтереси України.
Ця найважливіша для України сторона лозанської умови затінює всі інші її сторони. Проте не тратить для нас свого поважного значіння зокрема справа наших відносин з нашим історичним південним сусідою. Для Туреччини російські плани стати ногою на Протоках були постійною загрозою її державної суверенности. Само собою, не могла вона погодитись на таке своє державне самогубство і рішуче, словом і ділом дала свій спротив усім замахам Росії на Протоки. Піддержане державами, турецьке правительство оголосило р. 1908, що „не може допустити виключного проходження російського флоту через Протоки в часі війни, та оголошує, що всі права на Протоки належать виключно Отоманській Нації та її суверенові для оборони недоторканости території“. На такій засадничій позиції турецький уряд залишився увесь час і надалій.
Тільки така позиція, що не допускає виключного проходження російського флоту через Протоки, й відповідає конечним життьовим інтересам Туреччини. І тому для неї не може бути вигідно мати сусідкою чи стару Росію з її старими імперіялістичними замахами на Протоки та — тим самим — на суверенність турецької держави, чи яку іншу, бодай модернізовану, форму унітарної Росії. Замахи московської держави на Протоки не припиняться доти, доки не припиниться безпосереднє сусідство Москви — під якими будь її назвами — з Туреччиною. Між тим окремі незалежні держави на північно-східніх берегах Чорного Моря фактично становитимуть натуральний охоронний мур для Туреччини.
Лозанська умова характеристична саме тим, що вона нічим не вяже Туреччини відносно цілої російської федерації, а навпаки — ся остання обовязується додержувати умову, а в тім числі й точку про нейтральність Чорного Моря. Оскільки це не в інтересах цілости федерації, остільки, навпаки, в інтересах окремих складових частин її, а саме України та держав Кавказу. Таким чином відносини Туреччини і України переходять у ту фазу взаємин, на якій вони історично обірвалися двісті літ тому за московською навалою на Україну та вдруге припинилися вже в нинішній час все з тієїж причини. Як ті інтереси послідовно складалися в історії та остаточно вирисувалися так вже недавно, такими мають залишитися і в майбутньому. До того послідовно приводять, а в майбутньому мають привести з конечністю, обставини і ширшого — міжнароднього — порядку, опріч тих, про які вже вгорі згадувалося. Між іншим, в політичних розважаннях на майбутнє не можна спускати з уваги ще й того, що Україна–Туреччина лежать на шляху непереможного стремління західних держав-конкурентів до країв південно-азійських, а се раніше чи пізніше мусить значно заактуалізувати, між собою під тим оглядом звязані, проблеми українську та турецьку у їх близькому взаємовідношенні.
Туреччина дуже багато зазнала від агресивної імперіялістичної політики унітарної Росії і, по довгому та гіркому досвіді, — як міг я прийти до висновку, — вже добре розуміє вигоди від сусідства з позбавленими імперіялістичних замахів державними новотворами. Це розуміння найкраще довела вона, допустивши в Лозанську умову точку про доступність Чорного Моря для військового флоту. В тім вона виразно виявила, що поважно бере на увагу згадувані інтенції всеросійської політики, як би не змінювався соціяльний кольор керманичів її. Правда, постанови в Монтре 1936 р. дещо Лозанську умову змінили. Але основна лінія європейської політики щодо Чорного Моря виказалася саме в Лозані. Та політика може провадитись у майбутньому лише в напрямі постанов лозанських, а життьові інтереси Туреччини за всяких обставин однаково поведуть її до сепаратних союзів з близчими сусідами — Україною та державами Кавказу. Непереможна сила життя робить те, що історичні сусіди — Туреччина та Україна, хоч не завше годилися у минулому, зате у майбутньому реально здійснять взаємне розуміння конечної для обох країв спільности у справах політики, економіки та культури.
——————
- ↑ За того загального зрушення й перелому, яких зазнала по війні психіка людства, в турецьких масах розпалено вогонь реліґійного посвячення, що загасити його не могло видаватися легкою справою, — найголовніше, що рух той не можна було ізолювати в певні межі. З Туреччини далій у Малу Азію починається своєрідний мусульманський світ, обєднаний так живим тут реліґійним гаслом. У той час, коли ще не зарисовувалося на нинішні зміни у реформованій турецькій республіці, не треба було забувати, що суверен турецької держави єсть разом з тим і халіфом усього мусульманського світу, — і се мусіло мати дуже поважне значіння в тодішніх обставинах. Серед мусульман почалося заворушення. Дуже виразну резолюцію прийняв, між іншим, мусульманський з'їзд в Індії, і та резолюція не могла залишитися без впливу на правительства держав що досить мають мусульман у своїх колоніях. Пізніше, вже р. 1922, по деґрадації останнього султана, анґорські збори скоро по тому позбавили влади і останнього халіфа та зовсім скасували халіфат в порядку одділення реліґійних установ од держави; шейх-уль-іслама виключено з складу уряду, реліґійні школи та спеціяльний реліґійний суд скасовано. Се було посунення дуже ризиковне, бо сим Туреччину позбавлялося тої зброї, якою вона завше і навіть вже по війні користувалась для боротьби з христіянськими державами. Але влада Кемаля почувала себе до такої міри в силі, що могла зламати вікові традиції та од тої цінної зброї одмовитись в інтересах всебічного розвою турецького народу, якого розвій стримувано до сього часу надмірним втручанням мусульманських чинників до справ національних та державних.
- ↑ Туреччині не малу вигоду давала гра на стосунках з большевиками. З Кавказу починалося сполучення турецьких повстанців з російськими большевиками, що могли їм дати допомогу — і безпосередньо військову, і ще більшу — аґітацією в азійських колоніях Антанти та в азійських державах антантського впливу. Для самої Туреччини большевизм не так страшний — вона могла, особливо ще в той час, дозволити собі ризиковану гру з большевицьким вогнем, бо в неї мало було ґрунту для большевизму. Туреччина се — один з суто-демократичних країв, де майже не було класової соціяльної ріжниці. Турецька феска се був той символ, що єднав усіх турків од падишаха до останнього хамала, і трудно було тут розгорітися класовим антагонізмам у великий большевицький вогонь. Він хіба лиш злегка міг опалити Туреччину зате знаходив собі поживу далій — в Азії, на території европейського, переважно анґлійського, впливу.
- ↑ Ще року 1877 один з видатніших російських дипломатів (Нелідов) казав, що на Чорному Морі не повинен маяти ні один прапор крім російського.
- ↑ Дуже цікаві документи в справі російської політики щодо Протоків, за царату і революції, опубліковано у виданні »Константинополь и Проливы по секретным документам б. Министерства Иностранных Дѣл« (Москва, I–II, 1925–1926). Ще й до опубліковання сих документів справа Протоків мала досить широку літературу, огляд якої подав п. L. Widerszal („Sprawa cieśnin i Morza Czarnego w lałach 1829–1914 w historjografii lat 1900–1932. Przegląd hist.“, t. XXX). В українській літературі були в справі Протоків лише статті Д. Донцова (»3аграва« 1925 IX; »Літ.-Наук. Вістн.«, 1922, II, 1937) та моя (»Трибуна України«, 1925, кн. III); моя ж стаття у чеській газеті „Tribuna“.