Сторінки минулого (1966)/4/Подорож до Царгороду

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ПОДОРОЖ ДО ЦАРГОРОДУ.

Наступ большевицький все наближався до Київа, хто міг — виїздив, і в звязку з тим росли утруднення транспортові. А з огляду на те, що рішення щодо мого Посольства повстало досить пізно, довелося задержатись у Київі та виїхати пізніше, ніж більшість інших дипломатичних установ. Особовий склад Посольства вирядив я 26 січня, а сам з двома урядовцями залишився ще на три дні для залагодження різних формальностей. І сі останні ставало все трудніше залагоджувати, бо урядові установи теж пустошіли мало не з кожною годиною. Переживалося тяжкі хвилини. Довелося ще на два-три дні затриматись у Вінниці, куди вже переїхало багато урядових установ.

Найкоротшим шляхом — через Одесу — не можна було їхати, — Одесу окуповало антантське військо і, підлягаючи впливам згромаджених тут росіян, чинило різні труднощі українцям взагалі та, оскільки можна було засягнути відомості, не давало перепустки українським закордонним місіям, тому довелось скерувати свій шлях через Галичину. Для тих, хто їхав на захід, се був шлях нормальний, але подорожувати з Київа до Царгороду через мало не всю середню Европу — се вже була проба людської терпеливости.

Першим етапом, куди скерувались транспорти дипломатів, був Станиславів, звідки мали вони через Лавочне дістатись до Будапешту чи до Відня, щоб звідти можна було обрати шлях уже не з примусу, а з нормального роскладу подорожи. У Станиславові, де тоді перебував уряд та засідав парламент Західньо-Української Республіки, скупчилось людей більше, ніж могло нормально те місто прийняти, а роз'їзд звідси дуже був утруднений за браком комунікаційних засобів. Раз на тиждень проривався через Лавочне один потяг, і до того потягу протискались усі, хто мав виїхати закордон. Потяг відходив переповнений, але діставались не всі, то нещасливим треба було черги ждати. Між тим галицькі урядові чинники дуже неприхильно ставилися до так численних непрошених гостей, що утворювали йому мешкальну та апровізаційну крізи. Невільні українські зайди, що тут застрягли, дуже відчували ту нехіть, що, без огляду на фактичну неможливість виїхати, виявлялася у формах надто неконкретних. Під сим немилим вражінням врешті пощастило виїхати із гостинної столиці.

До Лавочного добралися кілька місій, як оселедці в бочці, в холодному потязі, переважно з товарових вагонів. В Лавочному творилися сцени з Дантового пекла на тлі боротьби за місця у невеличкому, понищеному в часі війни й революції, потязі, що посував нас далій закордон. До одного переділу набивалося по кільканадцятеро людей, коридори були щільно заставлені річами — службовим матеріялом (переважно книжками) та скарбом службового персоналу. Змерзлі, голодні, прибувши до Будапешту, попростували ми до залізничного ресторану в солодкій надії обігрітися та підживитися якоюсь стравою, але крім штучної кави з сахарином не знайшли тут більш нічого. Перепочивши два дні по тяжкій подорожі та оглянувши оригінальне місто, подалось наше Посольство до Відня — в надії удатися звідси до Царгороду простою дорогою через Балкани. Але у Відні ждали нас прикрі розчарування — на тлі здобування французьких віз, без яких неможливий був вїзд до Царгороду. У Відні не було представника французької влади, управненого до таких чинностей, треба було удатись до Праги, але, як інформували мене з Праги, французький ґенерал Пеллє, що міг би нам візи дати, на цілий місяць виїхав до Франції, — отже треба було ждати його повороту, марнуючи час у Відні чи у Празі.

Більшу частину того вимушеного безділля перебував я з Посольством у Відні. Тут я близче познайомився з українським послом В. Липинським і міг безпосередньо оцінити ті його високі духові якості, які мені знані були перед тим з його праць історичних та публіцистичних. Глибоко переконаний консерватор і гетьманець, він, залишившись на становищі посла на прохання Директорії, сумлінно виконував зобовязання щодо нової влади. Як український державник, служив він державній ідеї і в свойому державному успособленні здолав тоді гамувати свої соціяльні погляди. Кілька довших побачень з цею багато обдарованою та високоінтеліґентною людиною справляли мені не малу приємність в тих прикрих обставинах. На жаль, коли ми з ним зустрілися пізніше, як він уже вийшов на демісію, було вже трудніше пізнати в нім ту розважливу людину, якою знав я його у Відні. Його державні й соціяльні погляди прийняли такий нетерпимий до чужої думки напрям, що з великим жалем та моральною стратою довелося перервати з ним стосунки.

У Відні ж познайомився я з радником Посольства кн. Яном Токаржевським-Карашевичем. Мимо так само соціяльного росходження у наших поглядах, вязала нас, ще більш, ніж з Липинським, єдність національно-державних поглядів, і той ідейний звязок з часом перейшов у дружні особисті відносини. Тут, у Відні, умовились ми з п. Токаржевським, що буду просити уряд про перехід його до царгородського Посольства, і се моє прохання уряд пізніше задовольнив. Само собою розуміється, се сталося в порозумінню та за згодою п. Липинського.

Радник Посольства кн. Ян Токаржевський-Карашевич.

Секретарем віденського Посольства був п. Олександер Семенів, український еміґрант ще з дореволюційного часу, досвідчений та сумлінний робітник. Йому я обовязаний багатьома милими послугами в часі перебування моєї установи у Відні.

У Відні міг я спізнатися з п. М. Васильком, про якого доводилось багато чути та читати в пресі ще до війни та в часі війни. Се була людина з широким діловим досвідом; з еластичною, вихованою в парламентарних та дворових умовах, вдачею сполучував він невичерпану безодню енерґії та ініціятиви. В обставинах більш нормальних та за більшого досвіду й твердішої руки провідних кол послуги його українській справі були б значно більші. У Відні, де проходила попередня його політична діяльність, був він на свойому місці, як риба в воді, і робив неоцінимі послуги українському урядові та його представникам. Своїми старими звязками учинив він мені у віденських бюрократичних колах послугу, що виглядала як правдиве чудо (завдяки йому виплачено мені австрійською скарбницею акредитив українського уряду, коли оплату таких акредитивів було вже фактично припинено). Коли у Відні, немов би в якомусь росподільному пункті, зібралася велика кількість українських дипломатів, Василько дав велике приняття, на якому запала не одна практична думка для нашої „молодої“ дипломатії.

У Відні перебував у той час колишній турецький вел. візир Хільмі-Паша. Я скористав з випадку спіткатися з сим видатним турецьким політиком, відвідав його, і ми мали з ним дуже для мене не лише інтересну, але й важливу та корисну розмову. Він подав мені цінні вказівки щодо тодішньої політичної ситуації в Туреччині і навіть дав мені до турецького міністра закордонних справ лист з порученням допомогти мені в доконанні моїх завдань.

Діставши вістку, що до Праги повернув ґен. Пеллє, я подавсь туди, і навіть без великого труду удалось дістати візи для цілого складу мого Посольства. Все ж ся процедура зайняла тиждень часу, і се дало мені можливість близче увійти в життя тутешньої української колонії, познайомитися з певними чеськими особистостями, що появлялися на новому політичному виднокрузі, та й оглянути цікаве старо-славянське місто, в якому пізніше довелося мені пробути несповна шість літ. Головою української дипломатичної місії в Празі був М. А. Славінський, з яким я був близько звязаний ще за громадської праці в Петербурзі, радником місії був проф. Степан Смаль-Стоцький, з яким я зустрічався ще за кількадесять літ перед тим у Київі, був ще добре мені знаний киянин В. К. Королів. Тут я вперше познайомився з О. Бочковським, який еміґрував за кордон ще до війни, і про його кипучу працю на еміґрації доводилося лише чути. Другим радником місії був чех п. Ф. Швиговський, що пізніше зайняв одповідальне становище в чеській пресовій організації. Тоді ж завязались у мене добрі відносини з п. Крейчі — редактором поважної щоденної газети „Трибуна“, в якій згодом містилися мої статті в українській справі. Близькі особисті стосунки з головою місії дали мені можливість близче приглядатись до перших кроків праці молодої дипломатичної установи та витягнути для себе певний досвід — позитивний чи неґативний, але — з погляду практичного — однаково цінний.

Вимушене безділля на протязі більш місяця у Відні зле впливало на моїх співробітників, особливо в часі мого перебування в Празі. Дали себе в знаки і певні рефлекси з того безділля. Більш активні люде, дістаючи відомості, що якась частина української території все ж стала тереном енерґійного опору червоним окупантам, виявила охоту повернути додому. Так відїхали цінні співробітники В. Кедровський та О. Коваленко, і я, близче зорієнтувавшися в тих умовах, які мене ждали в Царгороді, не заперечував їх рішенню. Повернувся і мій юрисконсульт в церковних справах В. Радзимовський, — сей просто занудився за своєю родиною, яку залишив у Київі; коли удалося йому продертись туди, спіткала його там сумна доля, — большевики його розстріляли. Двом молодшим урядовцям п. п. Лінкевичеві та Желехівському, які виявили у Відні такі риси, що їм я не міг спочувати, дав я доручення до уряду, і вони поїхали туди, щоб уже не повернутись. З тими чи іншими діловими для мене наслідками се полегчило мій особовий баґаж та разом полегчило мені процес дальшого пересування до цілі моєї подорожи — до Царгороду.

А той процес не був такий легкий, як се може за нинішніх обставин здаватися. Коли вже можна було виїхати, перервалося залізниче сполучення через Югославію, бо вона штампувала свої банкноти, щоб не впускати до себе нових грошових знаків, і для того закрила границі. Отож через Югославію подорож Посольства відбувалася дуже примітивним способом, навіть селянськими возами. На італійській границі, на хребті безлюдної гори, попали ми у безвихідне становище, бо сербських возів не пускали далій, а інших не було. Урятував нас лише щасливий випадок. Несподівано над'їхали з Югославії два камйони, що повертались до Італії з належними перепусками по виконанню офіційних доручень, і ми на тих камйонах дотряслися під ранок до Трієсту. Проїздивши довгий час по місті, нарешті знайшли ми в одному, мабуть найбруднішому у цілому місті, отелі зо три покої на цілу компанію, але заснути нам не довелося. Серед неймовірного бруду постелі виглядали так неспокусливо, виявляючи присутність найменч бажаних представників живого світу, що ми до ранку пересиділи на деревляних стільцях. Пароплавну комунікацію Адріятичним морем не було ще по війні налагоджено, головне через те, що не було ще виловлено усіх мін, роскиданих тут в часі війни. Тому ми з першим місцевим пароплавчиком одплили лише до Венеції, звідки вже було більш шансів пуститися в дальшу дорогу.

У Венеції, в доброму отелі „Royal Danieli“, могли ми нарешті почиститись, виспатись та — по віденських апровізаційних ерзацах — і щось правдивого попоїсти. Нормальний шлях дальшої подорожи лежав через усю Італію залізницею аж до Бріндізі, звідки треба було шукати пароплавного сполучення з Царгородом. З тих відомостей, які ми дістали у Венеції, пароплави до Царгороду і Середземним морем ходили нереґулярно, тож і в Бріндізі могли ми застрягнути на неозначений час. Рухливий П. Чикаленко пустився на розшуки по пристанях і знайшов турецький військовий транспорт, що повертався до Царгороду для необхідного ремонту, після чого мав поступити до роспорядимости окупаційної влади. Для контролю за виконанням сього завдання та в якості фахівця щодо роспізнання пливучих мін був на тому транспорті анґлійський лейтенант. По прелімінарній розмові Чикаленка з турецьким капітаном транспорту та з лейтенантом передав він їм моє запрошення на вечерю до „Royal Danieli“. По парадній вечері, яка відбулася при участі посольського дамського персоналу, склав я із згаданими фактичними господарями транспорту умову на доставу цілого складу Посольства до Царгороду. Плати за транспортування не брали, — того не вільно на військовому транспорті, — платилося лише за харч буфетові, але тої платні, очевидно, вистарчало і взагалі на потреби пароплаву, тим більш, що годувались ми переважно тими запасами, які передбачливо забрали з собою з Венеції. Як виявилося, транспорт, призначений для перевозу військового майна, зовсім не надавався для комунікації пасажирської, і на протязі кількох день нашої плавби до Царгороду довелося досить чого витерпіти. Але се був єдиний певний спосіб дотертися до цілі, по попередніх фатальних зволіканнях, у найскорший час. Дійсно, їхали ми на протязі шости день, не заходячи ні в один порт, — лише недалеко од Бріндізі на пів години спинилися, щоб прийняти з катера почту.

Коли минулося Адріятику з її мінними сюрпризами та з непевною в тій порі погодою, дальша наша подорож, з перебуванням здебільшого на чардаку пароплаву, дозволяла забути попередні й сучасні подорожні прикрості. Таке тепле — вже у квітні! — сонечко на південному небі, як у нас хиба у жнива буває, прозоро-сині глибини Середземного й Мармурового морів, мальовничі береги скелясті чи вкриті яскравою зеленню, — все те милувало очі, заспокоювало душевну трівогу перед неясними перспективами майбутнього та дозволяло спокійно й розважливо розглянутись та росплануватись у тих перспективах.

По дорозі до Стамбулу, сидячи на чардаку турецького транспорту, мав я час передумати про відносини між Україною та Туреччиною в минулому та сучасному і майбутньому. Спогади про перші взаємовідносини між ними, треба признати, не мають в собі нічого для обох сторін приємного: памятки про них українці мають в думах козацьких та в плачах невільницьких, турки — в традиціях про козацькі морські походи.

І справді, відносини України до Туреччини довший час не могли бути приязні: турецький васал з кінця XV. ст. — татарський Крим — був справжнім бичем Божим для України. Безпереривні татарські наїзди на українські землі несли з собою страшну руїну та масове уведення десятків тисяч українського населення, при чім Туреччина стала головним ринком збуту українського „ясиру“. І невільницькі думи залишилися яскравою памяткою страждань українських полонеників.

З другої половини XVII. ст., коли зросла та зорґанізувалася українська козаччина, українці помалу починають брати свій реванш над Туреччиною, і козацькі походи до Молдавії, до устя Дніпра й Дністра, де стояли турецькі фортеці, а потім морські походи аж до самого Царгороду, коли козаки „окурювали мушкетним димом“ мури султанської столиці, дають відчути туркам українську силу. Гетьманування Петра Сагайдачного (перші два десятиліття XVII. ст.) було добою найбільших успіхів української козаччини у порахунках з турками, а участь Сагайдачного в боях під Хотином в кінці 1621. р. вирішила долю польсько-турецької війни, врятувавши від турецької небезпеки не тільки Польщу, але й увесь західньо-европейський світ. І хоч польський уряд, бажаючи заховати мирні відносини з Туреччиною, стримував, як тільки міг, козацьку експанзію на південь, проте козаки продовжували свою активну політику щодо Туреччини, піддержували кримський сепаратизм проти турецької Порти (походи гетьмана Мих. Дорошенка до Криму 1626–28. рр.); участь козаків у боротьбі з турками стала основою войовничих планів короля Владислава IV, який працював над створенням антитурецької ліґи.

Фактична сила українського козацтва, за дуже при тім реальної загрози з московської півночи, приводила до зміни попереднього наставлення турецьких міродайних кол щодо турецько-українських відносин. В Стамбулі приходять до думки, що найбільш раціональний спосіб вийти з положення се — порозумітись з українською стороною. З повстанням української держави політичні інтереси України та Туреччини сходилися, і з сього почались практичні заходи для забезпечення взаємних інтересів. За Богдана Хмельницького провадяться дипломатичні між ними зносини. Розуміючи спільність турецько-українських інтересів, гетьман від р. 1649. інтенсивно провадить зносини з Портою, пропонуючи їй то союз, то навіть протекторат над Україною (що властиво мало бути певною формою тіснішого союзу). Відтоді на довший час Україна починає відігравати поважну ролю в турецькій політиці. Але з боку турецького не було ще такого ж глибокого зрозуміння справи, давало себе знати якесь хитання, виявлялися звичайні східні хитрість та лукавство. А між тим на півночі, поза Україною, посилюється держава, що тисне на неї, змагаючи твердою ногою стати на Чорному Морі, і се врешті найбільше приводить обидві сторони до зрозуміння взаїмних інтересів. Порозуміння формально наступає та реалізується вже за гетьмана Петра Дорошенка і доводить до формального союзу між Україною та Портою. Султан Магомет IV. прислав Дорошенкові клейноди — булаву й прапор — „на знак дружби та на страх нашим ворогам“. Гетьман відповів, що приймає ті клейноди „на посвідчення союзу між Україною та Портою“, і в числі умов того союзу була точка, що — „ні султан, ні хан не можуть складати умов з сусідніми державами без порозуміння з гетьманом“. На домагання одного з послів, щоб Туреччина відмовилася од союзу з Україною, Туреччина гідно відповіла, що „її слова й честь накладають на неї обовязок додержати вірність Україні, обороняти яку вона обіцяла перед цілим світом“. Та було вже пізно, — час і добрі можливості було пропущено, взаємовідношення реальних сил на півночі змінилося. На уламках Польщі й України все більше зміцнялася Московщина та все дужче виявляла свої замахи на тепле море, а згодом і на /протоки, все більш загрожуючи не лише Туреччині, але й усім державам, що мають свої інтереси на Чорному та навіть — і Середземному морях. А Туреччина другої половини XVIII ст. вже почала хилитись до упадку, і серед її політиків не знайшлося державного мужа, який би зрозумів небезпеку, що загрожувала Туреччині з боку Москви та оцінив ролю України в боротьбі з тою ж небезпекою. Турецька політика тих часів носить непродуманий, випадковий характер, турецька поміч Україні несе їй тільки руїну і, замість піддержати й зміцнити Україну, як найкраще забороло проти небезпеки з півночи, Туреччина тільки дезорґанізує її та руйнує.

Це нерозуміння й недоцінювання ролі України, як сили, що стримує московську аґресію, яскраво виявилося за часів Мазепи й Орлика. Туреччина зовсім не використала боротьби шведів та українців з Москвою в кампанію 1708–9. рр., а її продажні ґенерали знівечили увесь успіх прутського походу 1711. р. Роспачливі зусилля Карла XII. й гетьмана Орлика втягнути Туреччину до анти-московської коаліції розбились о тупість турецької політики й оспалість її керівників. До їх свідомості не доходив той очевидний факт, що Україна вже через своє ґеоґрафічне положення перекопувала Московщині дорогу до Туреччини — отже служила натуральною перешкодою стремлінням Москви до Чорного Моря, й затим — і до границь турецької держави.

Переможець Карла XII та Мазепи перший пробив шлях до Чорного Моря, твердою ногою ставши в Азові.

Запізно почала Туреччина розуміти ролю України, а також і Польщі в обороні себе самої проти Москви, — аж тоді, коли Москва, приборкавши Україну, а за нею і Польщу, поставила собі завданням — безпосередню ліквідацію турецької імперії (турецькі війни Катерини II. та її „східний проект“). Але й тоді спромоглася Туреччина лише на те, щоб давати у себе притулок недобиткам української та польської військової еміґрації (запорожці по зруйнованні Січи, польська конфедерація). Москва (вже Россія) стає протягом XIX. ст. найбільшим спадковим ворогом Туреччини, і тому на участь Туреччини в ділі боротьби з Росією розраховують польські патріоти, які старалися рівночасно змобілізувати проти Росії й українські елєменти (політика кн. Адама Чарториського, українська козаччина в Туреччині під проводом М. Чайковського за часів кримської кампанії). Справжнє розуміння ваги української проблеми пробуджується в Туреччині лише за часів світової війни, коли ідея визволення України зпід Москви за допомогою держав почвірного порозуміння приводить і до створення самостійної української держави, знаходить повне співчуття й піддержку з боків керманичів турецької політики (заяви Талаат-бея представникам „Союзу визволення України“ та поміч Туреччині сьому союзові).

По російській революції політичні взаємини між Туреччиною та Україною оживилися і безпосередньо і шляхом преси. Завершилися вони обміном дипломатичними представництвами. Була певність, що з замиренням, коли життя народів попливе своїм нормальним коритом, взаємна свідомість спільних інтересів Туреччини та України мусить повести до широкого здійснення їх добросусідських відносин у всіх ділянках життя. Туреччина — така ж натуральна союзниця України на півдні, як Польща на заході. Тяжкі їх переживання в минулому багато залежали од того, що вони — усі три — не дійшли до зрозуміння взаємности своїх інтересів. І в майбутньому на їх долі спільно заважить те, чи дійдуть вони до того зрозуміння та відповідно до того погодяться.

Всі ці факти та міркування, що повставали з приводу їх, приводили мене до зрозуміння тих поважних завдань, які стоять перед українською державою щодо її південного сусіди, що бував чи союзником, чи ворогом на переміну. Дальші з ним відносини нашої молодої держави мали залежати — у якійсь, може навіть у значній мірі — од початкових кроків наших дипломатичних взаємин з сим уславленим щодо дипломатичних його здібностей контраґентом. А між тим, за всієї новости для мене тодішніх моїх обовязків, ще й до того працю доводилось провадити у виключно трудних обставинах.