Сторінки минулого (1966)/4/Внутрішнє положення в Туреччині по замиренні

by Олександр Лотоцький

◀ Подорож до Царгороду

Сторінки минулого. Частина 4 Олександр Лотоцький Внутрішнє положення в Туреччині по замиренні

Перші кроки в Царгороді ▶

1966

ВНУТРІШНЄ ПОЛОЖЕННЯ В ТУРЕЧЧИНІ ПО ЗАМИРЕННІ.

Туреччина стає виразним в історії прикладом, як може народ, відродивши приспані сили та за відповідного режиму, викувати свою долю по своїй уподобі і за найгірших обставин. На протязі останніх майже двох століть Туреччина мала сумну репутацію „хворої людини“, а бувши до того ще й переможена в останній великій війні, здавалося, зовсім тратила вигляди на якусь пристойну долю під сонцем. А проте з усіх переможених держав вона найкраще вийшла з тяжкого та пониженого положення, яке призначалося для переможених, та стоїть нині вже на одній лінії з колишніми переможцями. До тої перемоги внутрішньої — над собою — та зовнішньої — над несприятливими обставинами — дійшла вона через складний та болючий процес зросту, перетворення та відродження своєї національної сили.

Сумної памяти режим Абдул-Гаміда упав у наслідок революції 1908 р., і влада перейшла до рук комітету „Єднання й поступу“ чи — як його звичайно називали — уніонного або молодо-турецького комітету. Революція фактично відновила стару, скасовану попереднім режимом, конституцію 1876 р., яка, за своїх додатніх сторон, все ж не давала вирішення основної справи Отаманської держави — справи національної. Конституційні зміни не торкалися реліґії, між тим реліґійні постанови шаріяту, що витворювали фанатичну нетерпимість до горожан немусульманської віри, найбільше ставали на перешкоді обєднання усіх горожан держави в одному патріотичному настрою та у спільному інтересі. Тому і за часу молодотурецького режиму бачимо таке саме вирізування вірменів, як і раніше, і врешті сам ініціятор та провідник того режиму Талаат упав жертвою атентату з боку патріота-вірменина вже по війні, р. 1920, у Берліні, — в наслідок помсти за попередні чинності.

Та сама партія уніоністів держала в своїх руках владу під час війни (Талаат був представником Туреччини на берестейському конґресі). Коли по замиренню Антанта увела свої кораблі в протоки, до яких так добивалася, Туреччина поставилася до нової ситуації цілком лояльно. Прийнявши умови армістісу, вона оддалася в руки переможців. Внутрішня влада з рук уніоністської партії, що провадила війну в спілці з центральними державами, перейшла до рук антантофільської партії „Entente libérale“, і на чолі уряду став щирий антантофіл Дамад-Ферід-Паша. Членів попереднього уряду і взагалі видатніших членів молодо-турецької партії оддано під суд. Тим процесом турецький уряд маніфестував свій цілковитий розрив з попереднім Германофільським напрямом турецької зовнішньої політики та з політикою національної нетерпимости у внутрішніх відносинах, чим справді визначалася діяльність попереднього уряду. Були у мене підстави припускати, що згаданий напрям урядової політики одбився почасти і на відношенні до України, з якою Туреччина мала Берестейську умову та увійшла з нею у дипломатичні зносини разом з центральними державами. Ота надто обережлива тактика та проволікання в справі визнання українського посла, про що говоритиму пізніше, виходили, поза іншими — зовнішніми — причинами, найправдоподібніше з засадничої антантофільської лінії поступовання щодо всіх актів попередньої влади.

Але новий правительственний курс не помагав реально Туреччині. Доля останньої малювалася у міродайних союзних сферах дуже сумно. Місцевими відпоручниками Антанти на Сході були у переважній більшості військові люде. Відношення їх до Туреччини мало характер ніби якоїсь мстивої кари за ті несправджені мрії, які поклали держави згоди на Туреччину, коли ще насувалася світова війна. Анґлія, Франція та Росія ще тоді в перемовинах з Туреччиною обіцяли заховати територіяльну її незалежність, як що вона додержить нейтралітету. Але Туреччина належно була освідомлена щодо загарбливих намірів Росії і заздалегідь шукала способів ґарантувати себе од тих замахів та ще до війни увійшла у близький контакт з Німеччиною, а вже з 1913 р. осіла на Босфорі воєнна місія ґен. Лімана фон Сандєрса. Пізніш, вже на початку війни, Туреччина, ніби заховуючи нейтралітет навні, фактично впустила через Протоки до Чорного Моря два бистроходні німецькі крейсери „Ґебен“ та „Бреслау“, яких надзвичайна тут рухливість завдала багато клопоту російській чорноморській ескадрі та непокоїла аліянтів і на Заході. Отже, увійшовши врешті у протоки без єдиного гарматного стрілу та упоєні новим вином перемоги, переможці оцінювали той витревалий спокій східнього народу, як ознаку цілковитого безсилля його та апатії. Ті самі погляди панували і в антантських центрах. Чутки, що доходили до Царгороду з Мирового Конгресу, малювали майбутнє положення Туреччини невідрадними фарбами. Територію майбутньої Туреччини зводилося до кількох вілаєтів у Малій Азії — без протоків і Царгороду, без Аравії, Сирії та Палестини і навіть без найбільш цінних південно-західних берегів Малої Азії. Ті чутки щодо майбутнього міжнароднього значіння та територіяльних меж турецької держави знаходили потвердження в реальних фактах планомірної окупації малоазійського побережжа силами Антанти. Спершу окуповано було Смирну грецьким десантом, далі італійські військові відділи окупували деякі пункти на південь од Смирни (Адалія), французькі — Адану. В самому Царгороді вся сила і влада належали союзному військові.

Оскільки маловажилося значіння Туреччини, найкраще показує той факт, що долю її на Мировому Конгресі малося вирішати без присутности її представників, а коли останні таки прибули до Парижу, то на їх домагання не звернули там уваги, — скоро їх повернули назад без найменчих наслідків, при чому голова конференції звернувся до них наприкінці з листом у призирливому тоні.

Анґорська делєґація під проводом Бекір-Самі-Бея (х) на Мирову Конференцію

Така тактика переможної сторони перегнула палицю в другий бік та викликала цілком небажані для тої сторони наслідки. Поводження з турецькою делєґацією на мировій конференції дуже вразило свідоміші кола турецького громадянства, окупація ж берегів Азії, особливо Смирни, глибоко схвилювала думку та патріотичне чуття і ширших верств турецького народу. Турки так добивалися свого представництва на мировій конференції, з такими сподіванками і щирою вірою до неї ставилися, що навіть наділили довіррям ту урядову ґрупу, що мала б представляти на конференції інтереси Туреччини, хоч і не відповідала вона тодішнім турецьким настроям. Але той прийом, який зустріла турецька делєґація в Парижі, був другим, після окупації, ударом по національному чутті турецької маси, що вбачала у тому прийомі національну образу для себе. З безпослідним та безповажним поворотом турецької делєґації віра у мировий конґрес та взагалі у справедливе та гідне вирішення долі Туреччини значно зменшилася, на місто того росла певність, що покладатися можна тільки на свої власні сили. Твердий спокій турків переміняється в акцію протесту. Треба було бачити ґрандіозні мітінґи в мечетах та на площах перед мечетами, навіть мітінґи до сього часу замкненого по хатах жіноцтва, щоб зрозуміти, яку пожежу необережно запалено в турецькій душі.

Сталася кріза правительства. Антантофільський кабінет Дамад-Феріда-паші демонстративно демісіонував з дуже виразною деклярацією, в якій зазначив свою цілковиту незгоду на окупаційні заходи щодо турецької території; сам голова правительства висловлювався, що при відповідних обставинах він виконає свій обовязок із зброєю в руках. Се було в червні. Тоді ще не наросла реальна сила, на якій міг би опертися національний рух. Складання нового кабінету доручено було тому ж таки Дамад-Ферід-Паші. В склад кабінету увійшли здебільшого ті ж самі особи, але появляються тут вперше представники, хоча б і дуже невиразні та помірковані, інших течій. Після того кілька разів відбувалися кабінетні крізи, і кожен раз склад правительства все більше поповнювано елементами уніоністської партії. За всіх тих змін правительство старалося додержувати лагідних відносин з представниками Антанти, засновуючи на тому свої сподіванки щодо мирової умови, але опинилося у прикрому положенні. І в самому Царгороді, в зоні гарматних стрілів з союзних панцирників, воно дуже було непопулярне, а по малоазійській стороні Босфору його отверто називали національним зрадником та закликали до активної чинности проти волі уряду. В Туреччині тепер вже діяли дві сили: одну — пасивну — представляло тодішнє правительство, поруч з нею наростала друга сила, народня, активна, що все більше орґанізаційно міцнішала поза Царгородом — в руках провідника національного руху „бунтівного Генерала“ Мустафи-Кемаль-паші.

Сей молодий ґенерал (мав тоді ледве 40 літ) виявив великі здібності у найрізніших ділянках — військовій, політичній, соціяльній, культурній. Користав з великої популярности серед турків: замолоду, ще в школі, дістав назву „Кемаль“, себ то — найліпший, пізніше за військові перемоги в часі великої війни — назву „Ґазі“, себ то — непереможний, а по довершенні національного визволення батьківщини — назву „Ататюрка“ — батька всіх турків. Сій особі судилося одіграти рішальну ролю в житті Туреччини у той її переломовий час, коли на історичних терезах важилося її долю. Ставши на чолі визвольного руху, він здолав піднести національне почуття турецького народу до найвищого ступня. Уважаючи Константинопіль з його угодовими політичними чинниками за „гнилу голову“ держави, він переносить свою діяльність до Малої Азії — до серця Туреччини — і звідси починає рефорумвати усі ділянки дотеперішнього життя батьківщини. Характеристичною од перших кроків рисою його реформаційної діяльности стає те, що у своїх реформах зумів він сполучити засвоєння західньої культури з захованням національної засади в турецькому житті^[1]. Той характер Кемалевого діла оновив психіку народу, оспалого за дотеперішніх політичних та культурних умовин, і подвигнув той народ до великого самосвідомого чину.

Тодішнє правительство, як видно було з заяв таких його авторитетних членів, як тодішній міністр внутрішніх справ, розуміло поважність сього масового руху та свою відповідальність, але не мало іншого виходу, як продовжувати свою попередню лінію поступовання. Тому воно згори поставилось неґативно до сього руху і прийняло щодо нього політику репресій. Мустафу-Кемаль-пашу звільнено з війська, позбавлено чинів та орденів (акт сей мав, розуміється, лише символічне значіння, бо реальна сила в Малій Азії належала Кемалеві), правительство нарядило над ним суд, формувало армію проти повстанців, заводило для того деякі військові реформи. Та у правительства не було змоги й сили притлумити сей народній рух, що все збільшувався.

З сього повстала дуже хистка позиція уряду. Він розійшовся з настроями народніх мас і не міг держатися в політичному повітрі. Спершу партійний (партії „Entente libérale“), після коаліційний, все ж поповнявся елєментами, близькими до тої партії.

Найкраще ілюструє непевність тодішньої позиції уряду та фактичне значіння Мустафи-Кемаля справа скликання турецького парламенту. Під союзними впливами турецький уряд перших часів окупації

Мустафа Кемаль Паша (х) з своїм штабом.

рішуче противився виборам, підтриманий лише такими антаґоністичними до турецької маси елєментами, як греки, вірмени та жиди, що виявили небажання приймати участь у виборах до парламенту (жиди врешті, зорієнтувавшися у фактичному росподілі сил, змінили свою позицію і прийняли участь у виборах). В той час, як правительство одхиляє вибори, затим одкладає їх на 3–4 місяці, відбулися в Ерзерумі цілком самочинні, без санкції уряду, парламентські збори — під фактичним проводом Мустафи-Кемаля та винесли постанови, що стали проґрамою національного руху. Під натиском того руху правительство само змінялося та зміняло свою позицію щодо парламенту, аж поки парламент дійсно не скликано на початку 1920 р. Сей парламент вже в дуже незначній мірі мав у собі представників партії Entente libérale, складався більше з уніоністів. На початку лінія поступовання його була стримана та поміркована, але, бувши орґаном малоазійського національного руху та стоячи на його засадах, парламент скоро змінив свою тактику, покликав до суду попереднє правительство. Тоді повторилася київська епопея, лише з іншими дієвими персонажами: царгородські представники Антанти ліквідували парламент тим способом, як було ліквідовано Центральну Раду. Багато членів правительства, парламенту, сенату та видатних громадських діячів було арештовано. На чолі уряду знову поставлено Дамад-Ферід-Пашу. Зроблено було спробу утворити діловий кабінет поза партіями, щоб покликати туди людей, які мали більш популярности в масах та викликали б більше довірря. Але, за згаданих обставин, вся справа була не стільки в людях, як у загальній ситуації та вже, відповідно тому, напрямі політики правительства. Ця політика була непопулярна, маси вимагали рішучої лінії в обороні інтересів нації, — і та нота виразно прозвучала навіть у словах самого султана у відомому інтервю кореспондентові „The Morning Post“.

Щодалі обставини для вирішення долі Туреччини складалися все більш відмінно, ніж попереду. Коли турецька делєґація їздила на мирову конференцію, можна було схилити Туреччину до таких умов, що пізніше вже не задовольняли мінімума турецьких жадань. Про поділ Туреччини в тому масштабі, як про се планувалося на початку, не могло бути й мови. Пізніш ще говорилося про мандат над Туреччиною, який врешті розумілося навіть у найбільш уґодових кругах не як політичний, а адміністративний — з обмеженням відповідної держави лише до права реорґанізувати в Туреччині поліцію, суд, фінанси, громадські роботи та з зазначенням, що за певний час мандатне право має припинитися. А що далій перемагала течія, що обстоювала повну суверенність Отоманської держави^[2].

Конюнктура значно змінялася в добрий для Туреччини бік, і найвиразніше се виявилося в справі окупацій Малої Азії військом Антанти, переважно грецьким. Окупації ті не тільки припинилися, але й окуповані місцевості здебільшого звільнилися від окупантів. З Смирни, яку зайняли греки з твердими намірами, військо окупантське в значній мірі виведено та замінено здебільшого анґлійським ґарнізоном, який викликав не таку гостру опозицію з боку турецької людности, а пізніше, з розвоєм повстанського руху в Малій Азії, Смирну цілком очищено од окупантів. З турецьким урядом стали провадитись пересправи про якусь мінімальну зону окупації. Сталося се все внаслідок надзвичайно сильного протесту анатолійського населення проти окупації. В усій Малій Азії, слідом за Царгородом, вибухло почуття національного обовязку в тяжку хвилину держави і виявилося воно у збройній орґанізації турецького населення. Патріотичний екстаз охопив усі кола людности, особливо інтеліґенцію та духовенство. Царгородська цензура не пропускала відомостей про малоазійський рух, але чутки збільшували мілітарну силу того руху до одинадцяти корпусів, що мали стати в оборону цілости турецької держави. Ходили чутки й про те, що орґанізатори того війська рахують на контакт з українською збройною силою.

Малоазійський рух повстав під впливом тих настроїв, що головно викликані аґресією союзників та окупаційною їх політикою. На чолі руху став, як угорі вже згадувалося, Мустафа-Кемаль-Паша, популярний у військових колах та з близькими звязками при дворі, — голова другого, неофіціяльного турецького уряду. Поволі опанував він Малу Азію, де скликав парламент, де йому підлягали адміністрація, фінанси. Коли на початку офіціяльний уряд виповів гострі присуди на адресу Кемаля, то пізніше, з розвитком повстанчого руху, фактична влада Кемаля досягла вже до Бруси і з часом вплив на державні справи в столиці все більше виходив з Ангори, де перебував головний штаб Кемаля. Відповідальніші кроки правительства стали координуватися в порозумінню з Кемалем через цілком офіціяльних його представників і вже мовилось про те, щоб уряд склався по його вказівках.

——————

1. Серед реформ, які впровадив у дальшому часі Мустафа Кемаль в життя Туреччини, найбільше значіння мають: поділ церкви і держави та скасування халіфату, знесення капітуляцій, що в основі гамували розвій життя Туреччини, особливо в ділянці економічній, надання громадянських прав жінкам, які до того часу могли показуватись з гаремів, лише закривши лице чарчафом, впровадження цивільного та карного кодексів замість реліґійних приписів шаріяту, заміна школ реліґійних школами загально-освітнього навчання, впровадження латинського альфабету; до сього прийшли основні реформи економічні, головно в ділянках промисловости та рільництва. Всі ці реформи перетворили Туреччину з упослідженої конфесіональної держави у державу модерну з широкими перспективами всебічного розвитку.
2. До Парижу, на Мирову Конференцію, їздили делєґації двох урядів — царгородського та ангорського. Антаґонізм між тими делєґаціями що-далі завдавав більше клопоту европейській дипломатії, ніж самим туркам, бо, за всієї протилежности своїх напрямів у внутрішніх справах, турецькі патріоти найрізніших напрямів однаково обстоювали свої національні інтереси перед зовнішнім світом. Врешті антантофіли й націоналісти обєдналися на одній думці, поділяючись лише щодо тактики; перші йшли старими стежками Абдул-Гаміда, стараючись посварити та розєднати союзників, другі просто й рішуче вимагали негайного звільнення території. Можна без перебільшення сказати, що Клемансо та Лойд-Джордж були правдивими двигунами турецької самосвідомости.