Сторінки минулого (1966)/4/Під фактичною окупацією Антанти
| ◀ Справа мого визнання турецькою владою | Сторінки минулого. Частина 4 Під фактичною окупацією Антанти |
Справа українського флоту ▶ |
|
З огляду на політичне становище окупованої Туреччини та на фактичне значіння Царгороду для військових акцій на території бувш. Росії, великої ваги прибірала справа установлення зносин з тутешнім військовим командуванням Союзних Держав. В сій справі Посольство зустрілося з перешкодами, які полягали взагалі у засадничій лінії поступовання Антанти щодо України з часу Берестейського миру. Ся поведінка яскраво заманіфестувалася ще з листопаду 1918 р. в Одесі до першої большевицької інвазії та далі лише послідовно додержувалася та скріплялася.
Фактична влада в Малій Азії була в руках провідників національного руху, але в окупованих місцевостях малоазійського побережжа та в Царгороді порядкувала влада окупантська. Спершу першенство серед окупантів належало французам, згодом — анґлійцям (власне на морях, портах та в столиці). За всієї територіяльної обмежености окупантської влади, все ж в осередку держави була вона міродайна, і вже через те робота центральної влади в Туреччині мала провадитись в залежности од союзних держав. Від сих обставин залежали і міжнародні відносини Високої Порти, в тім числі дипломатичні її зносини з Україною.
Відносини Антанти й України з погляду формального не були відносинами війни між ними, — ні та, ні друга сторона війни не оголошували. Але фактично вороже поступовання антантських чинників відносно України не можна трактувати інакше, як фактичний стан війни проти України. Україна не тільки не виявляла жадних ворожих настроїв, але й свідомо та послідовно уникала збройних конфліктів, коли українському військові доводилось стикатися з військом Антанти (під Одесою та в самій Одесі у січні 1919 р.). Інший характер мало поступовання представників Антанти. Одесу, українське місто, безперечну складову частину української держави, з державними установами, з українською адміністрацією, Антанта окупує та настановляє тут свою військову владу. Переговори представників української держави з представниками Антанти не довели ні до чого, і в результаті цілком хибна їх тактика оддала Одесу в большевицькі руки. Пізніше, в серпні, антантське військо знову окупує Одесу — без порозуміння з українським дипломатичним представництвом в Царгороді та без дальших щодо сього зносин з українським урядом, і все урядування тут провадиться під антантською військовою зверхністю. Отже знову з боку Антанти та виключно з її ініціятиви поновлюється та продовжується стан ворожих її відносин до України без найменчого приводу з боку сеї останньої.
Фактична окупація Антантою Одеси та й інших портів Чорного моря виявлялася і в роспорядженню приватним майном українських громадян, а також майном української держави. З наказу антантського представництва або поставленої ним влади помешкання та інше приватне майно реквізувалося. Державне майно, особливо військове, передавалося тим орґанізаціям, які утворювалися без відома укр. державної влади і здебільшого — навіть проти інтересів української держави. Усі установи окупованих міст удержувалися проте коштом української держави, а саме — коштом української державної скарбниці в Одесі та грошовими знаками, що випускалися в імени тієї держави і, як се мало розумітися з обставин, за її формальною одповідальністю.
Такий стан річей не можна було збувати тим простим поясненням, що Антанта не визнає української держави. Невизнавання держави само по собі не дає приводу до порушення її прав та інтересів. Та навіть щодо самого невизнання справа не представлялася так катеґорично. Франція та Анґлія, хоч не визнавали України формально, але мали своїх представників на Україні за Ґенерального Секретаріяту та й за Директорії, а в Царгороді антантське представництво таки вступало з дипломатичним представником України, моїм попередником п. Суковкиним, у формальні умови щодо передачі військовому антантському командуванню пароплавів української держави. Якщо зокрема брати ворожу позицію представників Антанти до українського Посольства в Царгороді, коли на чолі того Посольства стала людина не русофільського успособлення, то така позиція провадилась, з формального боку безправно, на території держави, яка визнавала Україну та це визнання нічим не скасувала.
Так справа представлялася з погляду елементарних вимог міжнароднього права, — з сього погляду ворожа акція Антанти щодо України безсумнівно порушувала основи того права. Але в даному випадку діяли причини, що були поза вимогами права.
Самостійність України руйнувала золоті мрії та практичні розрахунки союзників, звязані з відбудованням єдиної Росії, а боротьба України з Добровольчою армією, протеґованою й допомаганою союзниками, вже надавала їх відношенню до України певний ворожий настрій. Коли в союзних центрах, де працювали наші дипломатичні представництва, се відчувалося і отверто виявлялося більш-меньш в формах міжнародньої коректности, то тут, на сході, де саме творилася військова акція, ті форми мали цілком інший харектер.
Неприятлива атмосфера, про яку була мова, не давала можливости розвинути роботу Посольства так широко, як це вимагалося тодішнім значінням Царгороду, як союзного аванпосту на Сході. Справи проте вимагали від Посольства не переривати своєї праці та підносити свій голос в інтересах України навіть тоді, коли всі зверхні обставини рішуче перешкоджали його праці, коли на протязі більш місяця воно було позбавлене навіть помешкання союзною владою. Всі ті труднощі, які чинилися Посольству нашими ворогами, ясно доводили, оскільки потрібне було тут українське представництво. І дійсно, не кажучи вже, що безпосереднє завдання Посольства представляти інтереси України при Отоманському Правительстві — виконувалося в такій мірі нормально, як се дозволялося зовнішними обставинами обох держав — Туреччини та України, Посольство рівночасно стояло на сторожі українських інтересів і перед союзною владою. Не треба було зражатись, що чинність Посольства за тих обставин мала здебільшого декларативний характер, — воно мало лише декларувати свої заяви представникам союзників через формальні меморандуми або дипломатичні ноти. Стоючи в курсі союзної акції щодо України, Посольство уживало всіх засобів для правильного, в українських інтересах, освідомлення союзників — місцевих безпосередньо, а центральних урядів їх через наших дипломатичних представників в союзних центрах. Немає сумніву, що без українського представництва в Царгороді ворожа до України акція прибрала б безмежно більшу аґресивність та значно більші розміри.
Серед тих справ, в яких довелося звертатися до союзницьких Високих Комісарів, головніші були такі.
Українське Посольство послало представникам Антанти три ноти з приводу колізії з російською Добровольчою армією та урядом Південної Росії, який претендував на Україну.
Першу ноту 6. X. 19 послано було разом з протестом Уряду з приводу випадків у Київі в серпні і зверталося увагу на шкоду, яку завдав би Европі розгром української армії і держави, єдиної перепони, що досі большевики зустріли. Висловлено було бажання щодо установлення демаркаційної лінії поміж армією Деникина і українською армією, про інтервенцію Антанти, щоб привести в сій справі до порозуміння та рівнобіжного провадження війни з большевиками, а також про підмогу Україні.Другу ноту 6. XII. 19 послано разом з другим протестом Уряду та з закликом до народу, домагаючись припинення діяльности ґен. Денікина проти України, діяльности, яка, з огляду на підмогу, що йому дає Антанта, виглядає на війну Антанти з Україною, або, в усякому разі, на толерування Антантою такого положення, за якого переможцями в даних умовах будуть тільки треті — себ то — большевики.
Третя нота, послана 6. I. 20, була викликана розвалом Денікинської армії, підводила підсумок всіх передбачень і доводів Посольства в попередніх нотах та давала поради змусити ґен. Денікина, в порозумінню з українським урядом, щоб він держався строго окресленої території, визнати незалежність України і негайно відновити з нею торговельні зносини.
Копії сих нот в справі конфлікту українського уряду з Добровольчою армією Посольство розіслало, крім союзних представників, також Високій Порті та всім взагалі дипломатичним представникам держав у Царгороді. Деякі з них, діставши копії, виявляли бажання близче поінформуватися про ситуацію на Україні взагалі та зокрема у звязку з денікинською офензивою, що причинилося до скріплення, а то й навязання звязків Посольства з іншими дипломатичними представниками. Треба констатувати, що загальна думка царгородських дипломатичних представництв була по стороні України, і Посольству часто доводилося чути не тільки безпосередньо, але й через людей, що його передбачення в справі денікинської акції визнавалися цілком слушними, а після і фактично оправданими.
Після армістісу перевезено було до Царгороду з західнього фронту полонених українців галичан та буковинців; уміщені в таборі полонених, вони виконували ріжні роботи для потреб союзницької влади. Ті полонені уявляли з себе добрий військовий матеріял, були б корисні на Україні в боротьбі з большевиками і сами бажали в тій боротьбі прийняти участь. Посольство ще влітку 1919 року послало з сього приводу меморандум до французької амбасади (сими полоненими відали французи), щоб дозволено було перевезти полонених українців на Україну. Приватно на се було одержано відповідь, що в сій справі місцеве військове командування порозуміється з центральним. На додатковий меморандум про дозвіл, до принціпіяльного вирішення справи, поробити, принаймній, хоч реґістрацію полонених заходами українського Посольства, відповіді не одержано. Відмовлено навіть мати зносини з полоненими українцями та допомогти їм в ріжних потребах. В справі полонених буковинців українське Посольство звернулося за допомогою до тутешнього румунського посла, і тільки тоді удалося переправити їх додому, а галичан переслано значно пізніше. | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Окремою нотою Посольство звернулося до французького представництва в справі тих жовнірів б. російської армії, що билися в антантському війську, а також жовнірів, що попали в полон до німців та по війні через Францію верталися додому. Всіх таких жовнірів б. російської армії набралося в Марселі і біля його щось 90 тис. чоловік, і серед них принаймній третина були українці. Ту масу люду направлялося в порти Чорного моря, не рахуючись з тим, в чиїх руках ті порти тоді перебували, або й свідомо направлялося той живий вантаж в руки большевиків для виміну на підданих союзних держав. Антантські чинники, навіть помагаючи боротьбі з большевиками, в дійсності ішли большевикам на руку, щоб лише звільнитися від матеріяльної відповідальности щодо тих кадрів, якими вони були обовязані опікуватися; в суті речі союзники вже й тоді провадили те, до чого прийшли пізніше — по розгромі врангелівської армії, коли урятованій її частині пропонували вернутися додому — під большевицьку владу. Так до большевиків в Одесі та в Очакові попало більш двох тисяч б. жовнірів, в обмін на яких большевики оддали в Одесі 100 чоловік чужоземців та росіян, а в Очакові то й нічого не оддали. З приводу сеї передачи большевикам живої військової сили Посольство подало меморандум, зазначуючи, що таким способом французька влада мимо всього іншого збільшує сили большевиків проти тих держав, що воюють з ними, і перш за все проти України її ж власними горожанами. „Пароплав Австрія, — говорилося в ноті, — під керуванням комісара від держав Антанти, був надісланий до Одеси з жовнірами бувш. російської армії, російського і українського походження, котрі до сеї пори перебували у Франції. Коло 1300 жовнірів було висажено в Одесі, окупованій большевиками, на вимін 100 чол. частинно російських, частинно закордонних підданих. Тих жовнірів, що не схотіли зійти в Одесі, було посажено на пароплав „Император Николай“, який як раз приїхав до Одеси так само з 1000 жовнірами бувш. російської армії — росіянами і здебільшого українцями, під керуванням комісара від держав Антанти. Забравши їх, пароплав „Император Николай“ виїхав з Одеси до Очакова, де, після переговорів з большевицькою владою, він висадив 1200 жовнірів без жадного вимінку, а решту посадив на пароплав, що випадково зустрівся в морі. В Царгородському порті знаходяться ще й інші пароплави, що мають такі самі завдання, як „Австрія“ та „Император Николай“; крім того ще йдуть інші пароплави до Царгороду з жовнірами бувш. російської армії“. Українське Посольство, доводячи до відома Високої Порти і Високих Комісарів Союзних Держав про вищезгадані факти, при тім завважало, що міста Одеса і Очаків окуповані большевиками, з котрими У. Н. Р. перебуває в стані війни офіціяльно і фактично, — „за таких обставин, — зазначало Посольство, — передача такої великої кількости жовнірів большевицькій владі дає большевикам змогу збільшити свої сили і сим підтримує нелад і війну на Україні“. Звертаючи далій увагу на те, що на Україні війна проти большевиків провадиться найбільш енерґійно, бо не тільки реґулярна армія воює з ними, а й весь народ озброївся проти них, Посольство висловлювало, що було б дуже бажаним зробити поділ і реєстрацію жовнірів, які направляються до Одеси та Очакова і до інших портів України, та дати змогу тим, що зголосяться, українцям повернутись на батьківщину, щоб брати участь в боротьбі проти большевиків, тоді як, висажені в порти, зайняті большевиками, ті жовніри, попадаючи в їх руки, змушені вступати до Червоної армії, — бо інакше будуть розстріляні, що вже й сталося з 60 жовнірами. Врешті Посольство зазначало, що „переправка сих жовнірів провадиться частинно тими засобами, що були віддані до роспорядження Вищого Союзного Командування бувшим міністром України в Царьгороді“. Ся нота появилася в паризькій пресі і знайшла там прихильні коментарі. Бувших російських жовнірів союзники перестали посилати до большевиків. Але як стало пізніше відомо, що через Царгород мають переправлятися в Одесу, яка знову перейшла до большевицьких рук, нові ешалони бувш. російських жовнірів, Посольство повідомило про се наших дипломатичних представників в столицях союзних держав.
Само собою, я уникав, як се видко і з тексту наведених нот, усякої дражливости в тоні, але, не відступаючи від обовязку, ясно і твердо ставив справу, коли поважне порушення інтересів України змушувало мене торкатися обставин, які дійсно були прикрі для місцевих представників Антанти. З великою, наприклад, дражливістю, як я довідався, прийнято було повідомлення Посольства в справі обстрілу Одеси англійським панцерником „Ajax“ під час большевицької інвазії на Одесу. Коли в січні наступав остаточний розпад добровольчої армії, почалось панічне втікання добровольців з Одеси. Поважних підстав для того зовсім не було, бо ще в початку січня зареєстровано в Одесі 27 тис. самих офіцерів, а крім того мало не що-дня прибували в Одесу все нові й нові добровольчі частини, що втікали перед наступом то якихсь большевиків, то „махновців“, то „петлюрівців“; в дійсності ж поблизу Одеси була лише невеличка большевицька інтернаціональна частина. Коли добровольці залишили місто на призволяще, українські представники — адмірал Остроградський та ґенерал Сокира-Яхонтов звернулися до ґен. Шіллінга про формальну передачу їм влади. За посередництвом голови анґлійської військової місії ген. Шіллінг підписав акт тієї передачи і переїхав сам на анґлійський пароплав. Але того-ж вечора о 11-й годині англійський панцирник „Ajax“ став обстрілювати одеську Пересип, де була частина Струка, — головна військова база нової української влади в Одесі. Через те Струк мусів виступити за місто, а тим часом місцеві большевики без перешкоди захопили саме місто у свої руки. Анґлійці спершу не визнавали цього факту, а після пояснювали його провокаційними повідомленнями Шіллінга, що на Пересипу стоять большевики. А треба сказати, що сам таки Шіллінг, не покладаючись на Струка, сказав йому вийти з його частиною із міста на Пересип.
Психологія та лоґіка переможців звичайно не терпіли бодай яких корективів щодо їх рішень та поступовання, і всі арґументи ставали перед ними як перед глухою стіною. Стіна та була пасивною там, де українські дипломати не стикалися з самою чинністю союзників, скерованою всупереч українським інтересам. А там, де українським представникам доводилось працювати в умовах союзної активности, положення їх було по правді роспачливе: закривши очі на право та на самі факти, союзники уживали тільки сили.