|
У городці все сідала
Дрібні зорі рахувати,
Як знайшлися такі зорі,
Що ї стали чарувати.
Були чорні тії зорі
І чорніщі ще від ночи;
Вони знали лік на горе,
Вони звались — карі очі.
Раз віконце відчинила,
Щоб відкрити зіркам долю, —
Аж зблизились тії зорі,
Що взяли їй серця волю.
Прихилились заблизенько
До віконця і до личка;
У а бачив їх місяченько,
їх розмову чула нічка.
Щось між ними шепотіло,
Наче вітер у гайочку.
То цілунки лопотіли,
Мов ті хвилі в ручайочку.
Щось між ними стукотіло:
Сердець стукіт добувався;
Хвильку наче загреміло:
То, що „любить“, він так клявся.
У гущаві співак Божий,
Прищебетував злегенька,
Иогож голос добирався
Просто в душу до серденька.
Аж з світлиці двері скрипли,
Пита мати пів грізненько:
„Доню, хто се там з тобою?“
„То, мамунцю, — соловейко“.
|
