Суржик для інтеліґенції

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Nuvola apps kalarm.png
Ця стаття в процесі редагування на поки не допишу.

Будь ласка, не редагуйте та не змінюйте її, оскільки Ваші зміни можуть бути втрачені.

Якщо ця сторінка давно не редагувалася (кілька годин!), будь ласка приберіть цей шаблон.

Це повідомлення призначене для допомоги уникнення конфліктів редагування; будь ласка приберіть його між сеансами редагувань, щоб дати іншим користувачам можливість поліпшити цю сторінку.

Суржик для інтеліґенції
автор Роман Мацюк
Написання: 1998-2004, опубл.: . 

ЗМІСТ

ЩО ЦЕ Є ТАКЕ – „ІНТЕЛІҐЕНТНИЙ СУРЖИК“
     ТВОЯ МОВА: КОХАНА ПОЛОВИНА ЧИ БРУДНА ПОВІЯ?
     ЩО ВИХЛЮПУЄТЬСЯ З НАШИХ УСТ
     ЩО СИПЛЕТЬСЯ З-ПІД НАШИХ РУК
     НОВЫМ „УКРАИНЦАМ“ – НОВЫЙ „УКРАИНСКИЙ“
ПРОФЕСІЙНЕ ОМОСКОВЩЕННЯ ЕТЕРОМ
          а) Вимова
          б) Несприйняття українських закінчень, наголосів
          в) Плутанина з родом і числом іменників
          г) Ступені порівняння
          ґ) Несприйняття українських суфіксів (наростків) та префіксів, чергування та повноголосся кореневих голосних
      Нелінґвістичне зауваження
          д) Відсутність чуття щодо різниці між пасивним та активним станами
          е) Чудернацькі фантазії
          є) Плутанина рос. „один“ та укр. „сам“
          ж) Свіжі кальки
          з) Сміховини
          и) Виклично-нахабні русо-варваризми
          і) Нехтування багатством і образністю української мови
          ї) В полоні звучання штампу: квазіфонія
          й) Русизми, що виливаються огрубленням української мови
          к) Зневажливе сприйняття української побутової лексики
          л) Повна відсутність чуття мови, порушення словникових норм
     ПАН ІВАНУШКА ВЕРХИ НА УКРАЇНІ
     ЗЛА ВОЛЯ ЧИ УЩЕРБНІСТЬ ДОПУЩЕНИХ
ОФІЦІЙНЕ ПАПЛЮЖЕННЯ
     СЛОВНИКИ
     НАЦІОНАЛЬНА ПОДАТЛИВІСТЬ І НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛЕРОЗ
     ВІДСТУПНИЦТВО НА ҐРУНТІ ДЕРЖАВНОГО ДЕБІЛІЗМУ
ПІТ І ПАРФУМИ САМОВІДДАНИХ „КАМЕНЯРІВ“
     ГНІТЮЧА „НОРМАТИВНІСТЬ“
     ЕКСПЕРИМЕНТИ
     СЛОВНИКИ – ІЩЕ РАЗ
ТРОХИ ПРО НАЗОВНИЦТВО
ЗА БИТОГО ДВОХ НЕБИТИХ ДАЮТЬ
     ВІДСТУПНИЦТВО
     ЕГОЇЗМ
         Про виживання в ницості
ХТО, ДЛЯ КОГО, І ЯКУ МАЄ ТВОРИТИ МОВУ
     ДЛЯ ПОПСИ
     ДЛЯ САЛОНУ
     ВИРОБЛЕНІСТЬ
     НЕДОЗРІЛИМ – НЕДОЗРІЛЕ
ЧИ МАЄ ПРАВО УКРАЇНЕЦЬ БАЧИТИ НЕДОЛІКИ?
АСИМІЛЯЦІЯ: СТАРА ПРОБЛЕМА В НОВОМУ ЧАСІ
     ШКІДЛИВА ОБІЗНАНІСТЬ
     ЧИ МАЄ УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІҐЕНЦІЯ СВОЮ–Ж РІДНУ МОВУ ЗА НАДІЙНОГО ПАРТНЕРА?
     ПРОСТЮХІВСТВО З ВИЩОЮ ОСВІТОЮ
     ЧИ ЗАСМІЧЕННЯ „ЗБАГАЧУЄ“ ЩОДЕННУ МОВУ?
         Словничок витіснень
     ПОШЕСТЬ НЕ ЩАДИТЬ НІКОГО
         Злодійкувата нерішучість
         Відступ: лексика „Польових досліджень з українського сексу“
     ДИВНА „УКРАЇНОФОНІЯ“
     ЗАПОЗИЧЕННЯ ЧИ ВИТІСНЕННЯ СВОГО ЧУЖИМ?
НЕПРИЯТЕЛЯ ПОТРІБНО ВМІТИ ПІЗНАВАТИ
     ХТО ЗАТУЛИВ ПЕРСПЕКТИВУ?
     ЧИ „БРАТНЯ“ КРОВ?
БОРЕМОСЬ…
     БРАК МОЖЛИВОСТЕЙ ЧИ БРАК БАЖАННЯ?
     ПЕРЕДБАЧЛИВА ЗАТАЄНІСТЬ ЧИ ОБРАЖЕНА САМОІЗОЛЯЦІЯ?
ДЯКУЙТЕ НАС І ДИВІТЬСЯ
ДУХ
     ПРИЗВОЇТА НИЦЬ
         Відступ: націоналізм
         Відступ: причитання та слези
     ФІЛОСОФІЯ ВІРИ
     ФІЛОСОФІЯ КПИНУ
     ФІЛОСОФІЯ НАХАБСТВА
     „САМОВІДДАНІСТЬ“ ПРОВОДУ
         Ще раз про моє людське право
     ЯК МИ НЕ ЛЮБИМО НАШОГО СПАДКУ
     БОЛОТНА ЛІНЬ: ПЕРСПЕКТИВИ УГОДНИЦТВА
ВЧЕНА ТУПІСТЬ
     СОВКОВИЙ НАЦІОНАЛ-КАЛАМАР
     РЕФЛЕКСИВНЕ САМОНЕХТУВАННЯ
ДЕЯКІ МЕХАНІЗМИ
     ВІДІБРАТИ НАБОЖНИХ
     ВІДІБРАТИ ДІТЕЙ
     ГУМАНІЗМ, КОСМОПОЛІТИЗМ, ЧИ ЗРАДА?
ЯК-БИ МОЖНА ПРОБУВАТЬ БОРСАТИСЬ
         Перший спосіб
         Другий спосіб
         Третій спосіб
     ПРОБУЙМО!
         Перша річ
         Друга річ
         Третя річ
СОЛОД ЛІНҐВІСТИЧНОЇ АМЕРИКАНІЗАЦІЇ
     ЖАЛЮГІДНА ПИХА ДЕРЖАВНОГО АНАЛЬФАБЕТА
     ДЕБІЛІЗАЦІЯ
     ЕКСГИБИЦІЙОНІЗМ САМОЗАКОХАНОЇ МЕНШЕВАРТОСТИ
         Одна приватна ілюзія
     САНКЦІЙОНОВАНЕ ДЕРЖАВОЮ ОПАСКУДЖЕННЯ
     НОВІ ЗАПОЗИЧЕННЯ В ЛЕКСИЦІ ІНТЕР-ПІОНЕРСЬКИХ НУВОРИШІВ
ЯК ВИМОВЛЯЄМО АНГЛІЙСЬКЕ “I”
„ПРОФЕСІОНАЛІЗМ“
КОМУНІЗМ В ЕТЕРІ І У ЗВИЧАЯХ
КОМУНЯЦЬКЕ РЕТРО
БЕЗГЛУЗДЕ МАВПУВАННЯ
ПРИДВОРНІ МЕНЕСТРЕЛІ
ВІДДАЄМО І ЗАБУВАЄМО
Ксеноґрафія
Топонімія
ХТО МАЄ ТВОРИТИ (АЛЕ НЕ ХОЧЕ) УКРАЇНСЬКІ ТЕРМІНИ
НЕ ПЛЮЙМО НА НАРІД
САЛОГУБ З УНІВЕРСИТЕТОМ
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА АНЕМІЯ
АЛҐОРИТМ ТЕРМІНОЛОГІЧНОГО ПОШУКУ
РОДОВІД „ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ“
ВІДСТУПНИЦТВО
ЗАПАХ ЕЛІТНОГО СМАЛЬЦЮ
ПРИКІНЦЕВІ ЗАВВАГИ
ПОЯСНЕННЯ „ОБРАЗЛИВИХ“ НАЗВ
ВИЗНАННЯ БЛУДІВ
ПОДЯКА І НАДІЯ
ВІДПОВІДІ ДО ЗАГАДОК
ДОДАТКИ:
КЛЯСИФІКАЦІЯ БЛУДІВ
ЦІКАВИНКИ ДЛЯ РОЗМИСЛУ
РІЗНЕ
ЗАГАЛЬНИЙ ПЕРЕЛІК БЛУДІВ ТА УТРУДНЕНЬ

ЩО ЦЕ Є ТАКЕ – „ІНТЕЛІҐЕНТНИЙ СУРЖИК“[ред.]

Коли з тобою говорять як із твариною, ти нею становишся.

(з екрану „Національного“ ТБ)

Хоча завжди бракуватиме уваги, якої уділяємо для справи очищення щоденної побутової мови та її правильного розвитку в нашому суспільстві, я не розважатиму на тему „утюгів“, „стірок“, „сєльодок“, „пици“ (піцци, піци), „різини“ (ґуми). Такий суржик, хоч і небезпечно поширений, є, зате, очевидним. За прихильної уваги читача, подумаємо над явищем більш підступним: проникнення чужомовних психолінґвістичних, гносеологічних, світоглядних, етимологічних, структурно-лінґвістичних засад до лексики та до стилю мовлення української інтеліґенції – ЗАКОНОДАВЦЯ нашої мови. В часі, коли укладався світогляд Автора, людиною вченою називали кожного, хто закінчив щось більше від підставової школи чи реального училища. За рівнем свіченості, зокрема, культури усного та писаного слова, такі люди стояли вище ва́лових випускників підсовєцьких університетів. Їх можна-би назвати „інтелектуалами“. Нині-ж, особливо в Галичині, склалася кумедна ситуація, коли кожен, хто за повищим „австріяцьким“ поділом мав-би право не належати до народу простого, сиріч „невченого“, поспішає, з гучною пихою порожньої дині, зарахувати себе до „інтеліґенції“. Ми побачимо, що серед цієї „інтеліґенції“ людей: справді освічених; свідомо, незалежно, ВІЛЬНО, критично і, особливо, САМОКРИТИЧНО мислячих; охайних думкою і словом; вимогливих ДО СЕБЕ, —таких людей, інтелектуалів, є мізер. Вища школа за Других Совєтів постачала переважно інтелектуальних простюхів, і ця спрощена „інтеліґенція“ вже тепер, за влади́ Перших Демократичних, з успіхом продовжує, у достатньо свійських умовах „незалежности“, плодити собі подібну. Зараза бундючности, безгрішности, недоторка́ности — спільна хвороба неотесаних вискочок в усіх краях і на різноманітних посадах. Тільки, що в Україні воно зветься „еліта“ і, силою руйнівної простоти власного невігластва, нищить рештки пи́томо-української мови, які іще збереглися завдяки сталінсько-хрущовським „українізаційним“ залицянням (і всупереч сусловсько-брежнєвським русифікаційним намаганням).

ТВОЯ МОВА: КОХАНА ПОЛОВИНА ЧИ БРУДНА ПОВІЯ?[ред.]

Тому звертаюся до читача, який готов вслухатися не лиш у чужу, але і у свою ВЛАСНУ мову та відкрити у ній бруд, чи навіть просту неохайність ЗВИЧНИХ спотворень, відчути пекучу внутрішню потребу їх усунути. А також застановитися над тими непомітними, і тому особливо небезпечними, запозиченнями чужих для рідної мови: стилю ви́словлення, семантики, лексики, словотворення, — які по краплі віднімають від нашої мови те цінне, що робить її українською, а заступають його тим запозиченим, що перетворює її в різновид мови чужої. Кожному видко, що „сєльодка“ є вульґаризацією нашого оселедця. Та чи підраховував читач, як часто сам він уживає, наприклад, безвольно-пасивного виразу „в мене є“ (рос. у меня есть), а як часто — емоційно-розпорядчого „я маю“ (англ. “I have”, фр. «J'ai», нім. „Ich habe“, пол. „Ja mam“)? Чи вловить читач присмак ницости в корені ро́сийського слова снискать (пор. никати, шастати в пошуках; рос. заискивать, искать), в противагу до його українських перекладів – здобувати, заробляти, набувати, стягати до себе, придбати, надбати, набути, зажити (слави)…? Чим різняться асоціяції, викликані словами обильный, изобилие, обилие, від чуттів, породжених такими словами, як рясно, рясний, достаток, достатній, гойний, броснатий, сім'янистий, рясота, ряснота, буйність, розкіш, ла´сівка. Свою надію покладаю на тих співвітчизників, кому не жаль часу застановлятися на довше над певними прихованими тонкощами психології мови, як от: чому для Українця слово „воля“ означає ще і „свободу“ – чи не тому, що Українцю потрібна не ро́сийська „вольница“, не свобода задля „произвола“, а потрібна власним розумом керована ця сама свобода з метою втілення його приватної організованої волі?

Сподіваюся, що мій шановний читач та критик (на критику особливо розраховую) — з тих, хто вміє відчути огиду від „логіки“ такого синтаксичного монстра, яким є вираз „ззаду тебе“ (укр. „за тобою“); хто зможе здати собі справу, що ро́сийському „послать за тобой“ відповідає укр. „вислати по тебе“… Хотілося-б, щоб читач помітив різницю між зросійщеним „що тебе коштує…“ (зробити те-то і те-то) і укр. „що тобі шкодить…“, рос. „давай наливай“ і укр. „бери та наливай“, порівняти вульгаризм „пішли на пиво“ з правильним „ходімо на пиво“, відчути логічну відмінність між виразами „настоювати“ (траву) і „наполягати“ (на рішенні), „приймати клятву“ (від когось, або на себе – наче прокляття) і „складати присягу, присягати“ (перед кимсь), між відруховим „від нього всього можна чекати“ (ожидать) і більш вишуканим „усякого сподіватися“; щоб зміг читач позбутися характерного для бездумних мавпувальників з ро́сийської, а повністю безглуздого в українській мові виразу „на куті“ (укр. на розі) будинку (чи вулиці) — і ще десятків подібних недобрих виразів.

Позиція Автора не є послідовною. В першу чергу, критикуємо лиш те, що зауважили. А скільки сміття залишилось поза увагою Автора? Далі, критикуємо зросійщення, але часом не бачимо полонізмів. Навпаки, деякі дражливі для Автора полонізми свідомо замінюємо словами, що мають спільний з ро́сийською мовою корінь (первень). Часом позиція Автора більш ніж толєрантна. Наприклад: чим кава з турецької філіжанки смачніша від тієї-ж кави з чашечки? Слово чаша зафіксоване у словнику Грінченка чотири рази: комірка в сотах (чашечка або чарунка), чаша в загальноприйнятому значенні; чашка прядки; у вислові „чашечка – воду пити“. Візьмімо кацапізм бутилка. Зрозуміло, що він є недопустимим. Проте бутель (за Грінченком – синонім пляшки), бутлик, бутличок, бутля – правомірні слова української народньої лексики. У селі, звідки родом чоловіче начало Автора, люде пристосувалися вимовляти стакани́ з наголосом на останньому складі. А склянкою називають скляну… пляшку. Хоча мовники, якби хотіли, — могли-б перехопити ініціятиву: кубок, ку́бка (посуд для бриндзи); словник Грінченка фіксує вислів „стоїть вода у кубочку“. Українським еквівалентом технічного терміну стакан є сталець (гляди там-же). Блюдом часом називають ту саму кубку для бринзи. Чи є сенс суворо обмежувати себе цими дефінітивними значеннями? Розумію, що для більшости галичан блюдечко належить до лексики неприйнятної, хоча утворене згідно з українськими правилами здрібніння з церковнослов'янського блюда. Для Автора – теж. Але… Хіба не поставите філіжанку на таріль? Можливо, ця безвихідь і змушує більшість наших господинь на учтах подавати філіжанки з кавою просто на щирий обрус, застелений, правда, цератою. А на підставках до тих філіжанок подавати торт. І хтось ще мимрить про „еліту“! З другого боку, позиція Автора в випадках непоодиноких може здатися скрайньо нетолєрантною. Людина, яка промовляє фразу „розкладка клавіатури компютера“, на мій погляд, марне тішить себе ілюзією, що ніби-то розмовляє по-українськи. Українець скаже так: „розклад клявіш ме́тика“. Ось.

Шановний Читач уже зрозумів, що не буде цей монолог безсуперечним. Не певен я також, чи не забракне Автору кваліфікації, а вже напевне — матиме нагоду уважний Читач закинути Автору ті-ж самі огріхи, у яких Автор зарозуміло намагається звинуватити иньших. Розмовляю та пишу далеко не досконало, і то дуже. Тішуся, що маю досить глузду це визнати, і що моєї амбітности на таке визнання іще стає. Чого зичу всім. Але болить мене і є прикро, що оточення не допомагає мені робитися ліпшим. Суспільство, яке, всупереч прагненню індивідуума до самовдосконалення, з тупою завзятістю намагається перетворити його в моральному та інтелектуальному плані у лайно – таке суспільство виконує лише одну місію: підготувати добре угноєну ріллю під засів сім'ям иньшої раси. Якими засобами воно це робить, побачимо за хвилю на прикладі телевізії. Як-же протистоїть цій смертоносній „місії“ нинішнього „українського“ суспільства жертовна національно-свідома лінґвістична інтеліґенція? По-різному. Але завше в такий спосіб, аби менше було помітно. Не мріяв і не готувався я до ношення напоготові олівця та придумування, як перекласти людською мовою гидоту, котра щоденно лізе в очі та в'ялить людині вуха в „нашому“ україно-інтерівському оточенні. Маю иньшу професію і брак мені лінґвістичних знань. На щось подібного вчилися: мовники, письменники, журналісти, редактори — одним словом студенти тих факультетів, де, коли не вмів (або не хотів) брехати — про́ста дорога у Мордву. Здавалося-б, саме час відімстити за потоптану гідність, час оправдати вимушений колябораціонізм. Час витягнути користь зі знань, здобутих під окупантом, віддати Матері задавнений борг, коштом якого куплено кар'єру; час роздмухати давно призабутий ідеалізм та повернути собі рішучість — бо чого варті десятки романів і сотні наукових ступенів, коли в Иньшому Світі, почувши волання нащадків, — „у їхній варварській вражій мові не впізнаєте голосу внуків Ваших“ (А. Міцкевич)?

За дотримання норм, за впровадження мови та її захист дбає Інститут Української мови в дусі славних большевицьких традицій. На Конґресі НТШ у Львові (жовтень 1998 р.) дехто з київських гостей бідкався, що прекрасні, вже розроблені, пропозиції, які стосувалися покращення мовної ситуації, кудись-там були подані, і – чи то згубили їх, чи якась-там Рада поклала їх під сукно.

Саме́ напрошується питання: а як панство мовники бачать свою борбу нині? Чи щось-там змінилося в нутрі дітища академіка-яничара Білодіда? Чи вже вислали філологи-Українці стару Дирекцію разом з усілякими „радами“ свині пасти? Поросятам обрізання робити, а не українській мові? Бо якщо ні – то пощо було створювати Конґрес української інтеліґенції — для того, щоб здобути орґанізовану силу та захистити відмираючу мову, чи для того, щоб орґанізовано виманювати милостиві крихти від Президента? А може, готуємо малоукраїнського воза, аби гідно в'їхати до збудованого зусиллями і за гроші Інтера евроамериканського варіянту ро́сийсько-мовного „общеґо дома“ під етноґрафічно-рудиментарною кликухою „Украина“? Прикра оця полеміка сама собою мало що варта. Аби хоч маленьке яке діло зробити для порятунку нашої мови, я понавибирав прикладів, які мали-б допомогти: 1) документально довести злочинність кадрової політики Надзірної ради (нині вона зветься „Національна“) з телебачення та радіомовлення — як вона дбає, аби Інтер у новий, до цього часу не практикований, спосіб паскудив українську мову;[1] 2) не просто перерахувати гидотні слова та вирази, а шляхом клясифікації показати, з яких соціяльно- та (іще важливіше) психо-лінґвістичних причин вони з'являються; 3) викликати незгоду, або навіть обурення у спеціялістів — може вони відкладуть на пізніше свої вірші, ґеніальну прозу, вишукано-софістичні, глибоко наукові екскурси, та вмочать бодай кінчик мізинця лівої ноги у гній буденної говірки всепоглинаючого плебсу, яким є МИ. Наголошую: жоден приклад не є надуманим; кожен, навіть найбезглуздіший чи найпотворніший вираз прилинув з телевізійного говорила, або вичитаний з того чи иньшого західньо-українського, по-більшости, „патріотичного“, часопису.

ЩО ВИХЛЮПУЄТЬСЯ З НАШИХ УСТ[ред.]

Найкумедніша, та, водночас, злочинна ситуація панує на телевізії. Щоби не склалося враження, що я навмисне закриваю очі на самовіддану, але — при потужній тенденції до Інтер-зросійщення — сизифову працю окремих совісних Українців, — спочатку про те, що поправилося, і — чи поправилося назавжди. Бо при поступі на однин крок до покращання, часто маємо три кроки назадгузь.

Великими зусиллями в окремих реклямах вдалося запровадити „оливи“, „мастила“ (технічні) замість ідіотичного „масла́“ і… все тут-же повертає назад: „пожежа фунікулера сталася із-за (через) випливу масла“ (шміру, оливи) — "Хроніка дня“, 1+1, 17го грудня 2000го року. В описах ґеоґрафічних подорожей на телевізії зустрічаємо „мушлі“, але тут-же поруч — "ракушки“ (для общепонятности недогадливим Кацапам). Одначе про синонім „черепашки“ нема й мови. Так само у лазничці („ванная комната“) на тому місці, де чоловік сподівався зобачити мушлю, чіпляють нині раковину. Нарешті зробилося можливим почути: рушій (двигун), пласки́й живіт (замість пло́ский), кошик (в баскетболі, але, як досі, іще не у кошиківці); Дизней (замість рос. Дісней), навиплат (рос. в розстрочку), декоративно-ужиткове (прикладне), нічні жахи (кошмари), Джек-патрач (рос. потрошитель), не викликає заперечень вираз „слухаю і скоряюсь" — аналог ро́сийського „слушаю и покоряюсь“ – в певній оголосці („рекламі“) 24го листопада 2000 року; один раз вдалося учути „вичавлена цитрина“ (на жаль, курка все ще з лімоном); ляда (кришка від дорожньої люки), помаранчевий (частіше, однак, апельсиновий) смак — і тут-же, в цьому-ж тексті, цього-ж самого диктора — спасательні (рятівничі) команди. Українець ТАК не вимовить. Про що це свідчить? Про те, що правильний український текст НАКИДАЄТЬСЯ ро́сийськомовному Інтерови, котрий при першій нагоді готов спаскудити лексику найнесподіванішим способом, доступним лише такій людині, яка НІКОЛИ не розмовляє українською мовою поза телевізійним говорилом. Ось чому згадувалося вище про „три кроки назад“ при одному доброму до переду… Титанічними зусиллями ОДИН раз вдалося комусь пропхати український еквівалент виразу „неправо (неправдиво, несправедливо) звинувачений“ —„брехливо звинувачений“ — у фільмі „Ренеґат“ (цей вікопомний інцидент стався 23го вересня 1998 року) — після чого все тут-же повернулося на „круги своя“. Долаючи розпачливий опір слабописьменних чиновників („других не держим“), вдалося окремих з них, найбільш здібних, відівчити від добавленої вартости та доходу на користь доданої і прибутку (студія „Після слова“); деяких — але не керуючу силу галицьких аґраріїв в цілому. Нижче ми ще повернемось до жалюгідного феномену крутійства „вчених“ спеціялістів, які люблять вперто нас переконувати, що для такого чи иньшого терміну з ро́сийським звучанням, мовляв, ніяк не вдається знайти точнісінько рівнозначного українського замінника — всього лиш з тієї простої причини, що самі-ж шановні, але напрочуд „звужені“ спеціялісти позвикали до ро́сийських, слів, а рідномовний термін ніяк їм не „зазвучить“.

ЩО СИПЛЕТЬСЯ З-ПІД НАШИХ РУК[ред.]

Добре, що не крутять останнім часом англомовних фільмів з побіжним українським перекладом, в яких чітко проступає не витертий (з причини безвідповідальности, чи навмисне?) попередньо записаний такий-же синхронний ро́сийський переклад. Зате характерним є недбальство щодо української пунктуації в заставках телеекрану, навіть у висиланнях Львівської студії, так само, як і в поліґрафічних продуктах, часом навіть націоналістично-культурологічного змісту. Особливо дошкуляє настирливе вживання закриваючих українських лапок () або, іще гірше, закриваючих англійських (), – замість українських відкриваючих (). Отак:

вишукана старанність і пильна ретельність

– що сумно свідчить про відсутність особистого смаку, охайности в писаному слові, про зародковий стан власного індивідуального логічного мислення, брак пошанівку, зрештою, до авторитету тієї самої мови, відданість якій так завзято деклярується. Якщо машиністка (переважно протеже того чи иньшого українського „патріота“) не годиться відірвати хвилинку від часу, що тратиться на запарювання кави, плітки та фарбування вій, — щоб знайти відповідного ґудзика на клявіятурі заморського чудо-мізківника (компутера), спровадженого коштом марнотратно-всепрощаюче вирозумілої діяспори, або — щоб заглянути до відповідного підручника; якщо вічно поспішаючий до домашнього дрібно-галичанського вогнища „інтеліґент“-роботодавець має в носі престиж своєї продукції, або не має ні сили, ні кваліфікації, ані бажання протистояти виробничій розпусті підлеглого персоналу — тоді вся хвалена дуже свідома і дуже патріотична жертовність варта стільки, що мильна бульбашка, а „націоналізм“ такої „інтеліґенції“ підозріло нагадує зарозумілий егоїзм звичайної худоби. Здогадуємося, що на відповідну обробку спроваджених, — чи то з Ро́сії, чи з Заходу, — фільмів, устаткування, иньшої усячини потрібні кошти. Залишаючись, стараннями Уряду, державою меншевартісною, Україна отримує західне устаткування — чи то через Москву, чи безпосередньо — таким, яке попередньо пристосоване до потреб ро́сийськомовного користувача. Коштів, навіть найменших, справа престижу і майбутня доля української мови у ЦІЙ державі, очевидно, не заслуговують. Як і самовідданости. Вчених людей, спеціялістів, які коштом власного часу, без грошової винагороди, по ночах, попрацювали-б там, де „общеє добро в упадку“, — не знаходимо. При царизмі, за бабці Австрії, під Польщею, при большевиках — знаходились, при Демократії — чорт-ма.

Тепер виникає отаке запитання. Чи маю я людське право зненавидіти ро́сийську мову через її пересадне поширення, — так, як кожний чоловік ненавидить мозолі на своїх ногах і намагається їх усунути? Коли на десятому році „незалежности“ мої діти змушені вивчати компутер за добротними товстелезними підручниками, написаними ро́сийською мовою і виданими, наче для насмішки, київським видавництвом? Чи маю я людське право зненавидіти своїх двох „перших незалежних“ Посадників поіменно і волати до неба о помсту? За опіку, увагу, за анти-українське розпорядження коштами у нашому, до цього часу феодально-розподільчому, суспільстві? Що насправді ґарантує Ґарант? А як щодо „цвіту нації“, лінґвістично-гуманітарної „інтеліґенції“? Нема заробку, що? А як щодо технічної „інтеліґенції“? Мислите, що розмовляєте українською мовою? Не дуріть себе. Глибина мовного безглуздя і твердь яничарства технічної „інтеліґенції“ сумірні хіба що з глибиною власного її самодурства, самозакоханого чванства, і нічим не обґрунтованої зарозумілости.

Разом з опікунським редактором „Поступу“ свого часу[2] ми заповіли контраверсійне твердження. Мовляв, воно може й добре, що досі немає широко розповсюджених україномовних операційних систем. Якби з’явилася операційна система з такою-ж „україномовною“ лексикою, як, скажімо, в бумагах українського „казначейства“ чи „губернаторства“; такою, як при розгляді всілякого роду „спорів“ юридичного характеру, — уявляєте, на які узаконені мовні „перли“ наштовхнувся-би пересічний, але ще не зіпсований рускоязичієм користувач зі здоровим відчуттям української мови?! І це вже було-б навічно, бо редагувати операційну систему компутера — справа копітка та коштує гроші. Ґарантований серцевий напад, коли Ви щодня сідаєте за компутер, і з дня у день він до Вас белькоче, в кращому випадку – знавіснілою ро́сийською, в гіршому —„українським“ суржиком („Поступ“, число 93(537) від 30го травня 2000го року).

Як у воду гледіли. Нині вже існує автоматичний вибір мови спілкування з машиною як в Інтернеті так і в деяких продуктах західних фірм. Мені ближче не відомий механізм створення багатомовного продукту західними виробниками, — якими засобами вони це здійснюють, кого залучають, де беруть „знавців“ української мови. Але так виглядає, що Інтер і тут поспішив ухопити ласий заробок, випередив, як завжди, неповороткого україномовця і знову встиг першим затулити горизонт. Беремо навгад продукт. FlashGet (http://www.amazesoft.com). Версію 0.87 „з'українізував“ Сергій Босак. Читач переконається з далеко не повного переліку блудів, що мова цього продукту, а українська мова — це дві зовсім різні мови, в тім числі, і з точки зору елементарного правопису (про „компутерну“ лексику гляди іще сторінку 33):

Псевдо-українська версія
Сергія Босака:
Українська версія:
Опції Вибір; Налаштування
Панель Інструментів Табличка Засобів (Пристроїв)
Перевірка наявності оновленої версії Звідати про оновлення
Допомога Поміч
Відкрити папку з файлом Відкрити Скриньку (Збірку) Записів (Кавалків)
Додати Попередній Файл Долучити Кавалок
Додати Попереднє Завдання Доточити Завдання
Імпорт Списку Вичит Ли́сти
Інвертувати Виділене Переміна (Переінакшення) Відзначень
Детально Докладно
Колонки Стовпчики
Експортувати Інформацію Винести
Site Explore (не перекладено) Прогулька (Вивід) Домівкою (Тереном)
Зеркальні Сайти (правильно – Дзеркальні) Відбитки Домівки (Домівок)
Дозвон (правильно Дзвін) Перегук; Виклик; Дзвінчак
Керівництво Користувача Ужиткові вказівки
Псевдо-українська версія
Сергія Босака:
Українська версія:
Забрати Баннер Прибрати Бунчука
Ім'я Файла; Дата Файла (правильно – Файлу) Назва Кавалка
Закачані Документи Заладовані (Спроваджені) Письма (Кавалки)
Стартувати Закачку Розпочати Ладування
Властивості Докачки Ціхи Довершення
Властивості Закачки Ціхи Ладування
Призупинити Закачку Спинити Ладування (Спровадження)
Import Broken Downloads (не перекладено) Ладувати Увірвані Спровадження
Пройшло (стільки-то) Перейшло
Обмеження Траффіку Вибірковий Перебіг
Розірвати З'єднання по Завершенні Розірвати (С)Получення після Завершення
Автозбереження Самозбереження
Зберегти за Умовчанням (ро́сийське по умолчанию) Звичаєве Збереження (за порозумінням, поза вибором)
Виключити Живлення Вимкнути
 


 

Недбальство межує з підсвідомим нагадуванням про тимчасовість усієї нашої „незалежности“: студія „Укртелефильм“ залишає напис „электробезопасность“ в ро́сийському мультфільмі, перекладеному українською мовою; на автобусі ТБ, з якого провадили репортаж про парад 24го серпня 1999 р., можна було прочитати „телевиденье“; повідомлення про точну годину через львівську (!) радіомережу в ніч з 6го на 7ме грудня 1999 року: одна година рівно“ (замість перша година); через телефон: „одна година 42 хвилини“ замість: за 18ть хвилин друга, 42і хвилини на другу, 18ть хвилин до другої; замість „три (чверті) на п'яту“ і „чверть на третю“ чомусь вважають приємнішими для сприйняття канцеляризми „шістнадцята сорок п'ять“ та „дві години п'ятнадцять хвилин“ — наче не людині на вухо шепчуть, а до дурної машини залізної звертаються. Назву лікарства „алгофин“ пишемо лише рос. мовою, як в старі добрі часи, та так і вимовляємо в українській реклямі (оголосці, оповістці) — не второпаєш, як-же воно має писатися і читатися насправді: це український (!) препарат, так що в документах державного стандарту державною мовою „алґофін“ юридично не те саме, що „алгофин“ — чи у нас уже й стандарти подвійні — для покупця-хохла одне лікарство, для білого Інтера — иньше? У фармацевтичній промисловості, маю враження, „працює“ навіть не стихійний Інтер, а якась безкарна цілеспрямована сила, бо хто-б іще зміг так по-свинськи іґнорувати закон про мову: „Фармацевтическая фирма Дарница" — ще й іноземців учать вимовляти на ро́сийський лад “Darnitsa” замість укр. “Darnytsia”; рекламні листки та інструкції (в усякому разі ті, що поширюються на Заході України) навіть не двомовні, а повністю ро́сийські — на дев'ятому році незалежности виявилося, що українська мова не здатна описати ні дію препарату, ні клініку недуги, і взагалі непридатна до ужитку в фармації. Вже не кажу про те, що сам факт написання і вимови на ро́сийський лад топоніму „Дарніца“ є образою предків.

Серед прикладів недбальства подибуємо досить симптоматичні: В числі 10му „Експресу“ за 11те – 19те березня 2000го року Юрій Грицик описує інтерв'ю з Ґеннадієм Удовенком. Чи то пан Грицик не дуже уважає, що пише, чи редактор, а може самого пана Удовенка поправляти не насмілюються, — лиш „Партнерство Заради Миру“ далі подається, як „ПРМ“. Як я маю це розуміти? Давайте оминемо коментарі на тему, що більше личить вишуканій дипломатичній лексиці: „заради“, чи „задля“? Обидва слова зачинаються на букву „З“, якої допитливий читач марно дошукуватиметься у скороченні „ПРМ“. Звідки випливають два можливих висновки: або пан Удовенко користується на щодень ро́сийською професійною лексикою, яка мимоволі дається взнаки у розмові з паном Грициком, або обіжники МЗС, до яких вони обоє заглядають, продукуються на „общепонятном“. Подібний недогляд допускає радіо „Ініціятива“ (19го жовтня 2001го року): „конґрес громадських орґанізацій, скликаний партією „Батьківщина“ та ФНС“. Останнє слід, очевидно, читати як Фронт Национального Спасения. Очолюваний, зокрема, Левком Лук'яненком. Гарне готує нам спасение радіо „Ініціятива“. Вони там не москвофіли. Вони є просто сучасне молоде розбещене брудом „халявного“ недбальства покоління.

В аґітаційному обіжнику, поширеному перед виборами 2002го року: „впровадження… програми «Реформи заради добробуту»“ („план Ющенка“). Для мене зрозуміло, що Кабмін, який не вміє творчо і з довірою поставитись до рідної (!) мови, — і всілякі реформи нездатен переводити. Не можна було просто по-нашому написати для (задля, в імени) добра? Бо тлустий добробу́т, до речі, ні добром ні цнотою не є.

Наведені приклади показують, що випадки покращання мови є спорадичними, часом нетривкими і, що найгірше, поглинаються бездонно-невичерпним болотом новоутворюваних мовних покручів, які народжуються щоденно і плодяться наче кролики на доброму кормі у дбайливих господарів. Читач переконається, що 2001й рік ніяк в цьому відношенні не відрізняється від, скажімо, року 1999го. Зберігається тенденція, і тенденція ця є печальною.

НОВЫМ „УКРАИНЦАМ" — НОВЫЙ „УКРАИНСКИЙ“[ред.]

Яке, отже, є походження новітнього зросійщення? Найперше і „найпродуктивніше“ джерело — зміна аґента (суб'єкта, носія, рушійної сили). Раніше Москаль тараторив собі по-своєму, неборака-гречкосій дещо з тої тарабанщини на свій лад перекручував, „рабочий класс“, з Ро́сії перевезений, правив кацапської. В наш час ситуація перемінилася. Вже не малорос російщить рідну, лише сам Москаль викручує чужий для себе „украинский язык“, а нам залишається сприймати цього покруча за офіційну „мову“. Інтер, котрий в житті не вимовив слова по-українськи, котрому іще вчора не могла навіть приснитись така напасть, аби зогидженим хохляцьким діялектом псувати вроджену „шляхетність“ совдепівського прононсу, — оцей самий Інтер за одну ніч ніби-то „навчився“ фальшивити „солов'їну“, та й заходився сам власноручно нас учити з телеекрану, радіо, на сторінках „з'европеїзованих“ крутих часописів, як це тепер слід по-новоукраїнськи балакать. В такий спосіб „ударними темпами“ і дуже поспішно відбувається перебудова (з обов'язковим черговим вихолоштанням) української мови, пристосування її до психо-соціо-лінґвістичних особливостей Інтеру. Це називається „усучасненням“, „модернізацією“, а зрозумілою всім мовою – Інтеро-зросійщенням. У значно ширших масштабах, ніж під Совєтами. Під фарисейську мелодію начеб-то вседержавного переходу на українську мову. Справа занечищення української мови перестала бути внутрішньою справою самих малоросів, вона перейшла в загальнодержавні руки бравого Інтера і стала справою не просто провінційного перекручення, а великомасштабного переродження українського „языка“. Словом, левова частка всього, що ми чуємо і читаємо начеб-то по-українськи, є мовлене і писане тим самісіньким Інтером, для якого, якщо й існує рідна мова, то це — ро́сийська мова, з притаманними са́ме ро́сийській мові синтаксисом, морфологією, вимовою, будовою думки, логічним керуванням між частинами мови в реченні — всім тим, що несе в собі та утримує ґенетичну неповторність ро́сийської мовної структури. А відповідні структури української мови для цього Інтера є безмежно чужими, незрозумілими, психологічно і ґенетично неприйнятними, та іритуюче-дискомфортними. „Українська“ мова такого оратора — не більше як набір українізованих мастодонтів з почварними суфіксами та префіксами, застиглих в питомо кацапських конструкціях, лиш під синьожовтою попоною. Саме таким чином, під саме таким щоденним акомпанементом Українця призвичаюють до способу висловлення і мислення, притаманного чужій, не українській, мові.

Чому пишу так, наче за цим нищенням стоїть цілеспрямована і усвідомлена воля?
Тому, що державні структури:

  1. наймають не когось иньшого, а саме Iнтера до праці в національних засобах масової інформації;
  2. не вчать його добре, і на систематичній основі, української мови;
  3. не забезпечують добрими словниками і т. ін.;
  4. ніяк не контролюють;
  5. за професійну непридатність не усувають (аби не служив поганим і заразним прикладом для громадянства).

Тому, що державним структурам начхати на те, що має статись з українською мовою.

Чи десь у французькому національному телебаченні мислимо, щоб штатний диктор — не-Француз —розповідав новини народові Франції ламаним французьким „языком“, та ще й зі сильно вираженою баварською вимовою? Хто може собі дозволити, наче в анекдоті, запрошувати такого-собі слюсара-партача найнижчого розряду — „спеціяліста“ від совдепівсько-московської ро́сийськомовної пропаґанди — на тонку і відповідальну ролю повитухи при народженні українського слова в національному телепросторі? Дехто може. „Національна“ надзірна рада може. А що своїх героїв Україна мусить шанувати — пропоную: прізвища шляхетних принців — дійсних членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення повинні урочисто проголошуватися після кожного виконання Державного… гімну на радіо і телебаченні. На телебаченні поміж програмами пускати заставку, де у лавровому віночку поміщати список спонсорів, які фінансують приватне життя членів Ради, як і тих спонсорів, які фінансують діяльність україножерних кореспондентів. Чому вся Україна повинна пам'ятати ім'я злодія — ще не доведеного, між иньшим, через суд — Лазаренка, але не повинна тішитися іменами тих, хто щоденно в білий день і на очах мільйонів глядачів та слухачів краде в неї її мову? Щоб не здавалося, що перебільшую, — ось бувальщина: коментуючи працю ЦВК під час виборів до ВР 1998го року, ведучий в студії, подумавши помилково, що він вже не є в етері, щиросердно тут-же вигукнув рідною мовою: „меня, кажется, вырубили“. Саме цією мовою диктори і редактори послуговуються всюди і постійно. Не навчиться професійно плавати любитель, який раз на тиждень входить до води — для цього необхідно більшу частину дня перебувати у воді, щоденно жити цим середовищем. Швидше приїжджий Кореєць при потребі навчиться доброї української, чим місцевий Інтер, — бо він цього не прагнув і не буде прагнути ніколи з причини своєї натури.

ПРОФЕСІЙНЕ ОМОСКОВЩЕННЯ ЕТЕРОМ[ред.]

Наступні приклади можуть служити: як доказом чистого невігластва та безсоромности, так і підставою для кримінальної відповідальности з бону








„Надзірної“ ради. За те, що свідомо покликає до праці у висиланнях на загальнонаціональних каналах професійно-непридатних людей. Берімо дикторів, заводіяк („ведучих“), иньших паяців телеекрану (не хочу тут образити серйозних, глибоко культурних та освічених, яким все рідше надають слово) —берімо всякого типу телеакторів з культурно-націоналістичного середовища, берімо, врешті, з діяспори, коли в Україні — брак! Отже, приступімо.

       а) Вимова: нам падобається; ґаління; пакупка; харні (гарні); ґхарно зроблено („Інтер“, 21го жовтня 2000го року, фільм „Цунамі: немає виходу“); „Титанік“ – траґхедія століття (1+1, 25го жовтня 2000го року, оповістка про фільм); ґадаю, ти кохаєш мене? (фільм „Сабріна“, Міст/СТБ, 11го травня 2001го року); містичний трилєр „Холод“ (в ориґіналі „Голод“, “Hunger”) – „Новий канал“, червень 2001го року; акхент нац. безпеки (фільм); уваґа; смашно; танцуй, Ромео, танцуй (пісня). Через радіо 16го грудня 2000го року певний хор співав: „помагай, помагай нам Святий Миколай“. При хорі виступав соліст. То цей соліст мене розсмішив: то він співає помаґай, а вже у наступному рефрені — помахай. І так разів з декілька — щойно попросить помахати, а то знов помаґати. Патріярх Філарет 23го серпня 2001го року благословляв іменем якогось „Боґа“. Оголошення про „Перший мільйон“ 23го серпня 2001го року заповіло на каналі 1+1 початок нового сезону великої „хри“.

Коли антропологічний тип людини не дозволяє вимовляти українських звуків, може не варто їй шукати працю саме в тій єдиній галузі, де дикція є вирішальною. Діє совдепівська засада: блат — усе, якість — ніщо; відповідність посаді не зобов'язує. Не слід відмовлятися тим, що наведені казуси вимови найчастіше зустрічаємо в рекламі. Мовляв, Україна хай потерпить, бо рекламодавці не бажають наймати Українців для озвучення своїх оголошень. Виглядає так, що вся державна рать перебуває в заручниках у капінтернівського злодія з його „правом людини“ на закуп всієї україномовної сировини для подальшої її переробки на московську грязь. I держава нічого поправити не годна. То пора, може, громадою…? Але причина банальніша. Просто членам Надзірної Ради „національного“ Телерадіо й самим така вимова зовсім не ріже вуха…

       б) Несприйняття українських закінчень, наголосів при відмінюванні різних частин мови та керуванні: в Риги (рос. в Риге, укр. в Ризі); приймати рішення по двом законам (по двох законах, щодо двох законів, доходити згоди) — „Епіцентр“, 26го листопада 2000го року; ніко́ли їм (ним) не торгував; він їм (ним) займався — серіял „Кримінальний загін“, „Інтер“, 14го березня 2001го року; нічого нікуди не тече (рос. ничего, укр. ніщо); три батька краще, ніж один (троє батьків); троє феноменальних (!) хлопця (рос. парня) – радіо „Ініціятива“, 22го листопада 2001го року; три товариша – на позиралі світиться чітка назва роману Е.–М. Ремарк „Три товариші“, та це не заважає інтер-диктору так само чітко вимовити закінчення множини на кацапський лад – 23го жовтня 2001го року, 1+1; 32 зуба норма — звабище на зубну пасту „норма 32“, 1+1, Інтер, ICTV, 2го серпня 2004го року; пан професор, до Вас питання (правильно — пане професоре) –„Без табу“, 3го листопада 2000го року, М. Вересень; вічний мій Бог (Боже), я Тебе прославляю — пісня в християнському молодіжному (!) радіо-висиланні „У колі друзів“; дай Бог (Боже) Вам друзів і родину — пісня, національне радіо, 4го липня 2004го року; пречиста Діво Богородиця — пісня Алли Попової[3], радіо, 17го листопада 2001го року; влада добре підготувалася, аби запобігти нещасних випадків (нещасним випадкам, — поплутане з ро́сийським избежать несчастных случаев) — "Вікна опівночі“, 28/29го лютого 2001го року; чути голоса тих, хто обирає майбутнє (!) — Тавр. ігри; двадцятью процентами; ви всі в радіусі десяти миль випаритесь; герметичність відновлено, ми не випаримось — два приклади з телесеріялу „Клеопатра 2525“, 19го листопада 2000го року, 1605; плавчиха (пливунка); спортсменам (змагунам) залишилось два ко́ли до кінця (два кола до завершення) — Інтер десь довідався, що рос. круг — то є коло українською, а от відмінювати у множині іще не навчився: круг — два круги, але коло — два кола; Меріен Джонс перемогла в Ямайкі; а ти уявляєш собі тих дійових особ? — радіо, 8го листопада 2000го року, 1627, „Старшокласник“ (!); а чого такі короткі рука́в(а,и) (невірний наголос, змазане від непевности диктора закінчення) — „Коджак“; бачите, як усе за́вмерло (рос. за́мерло) — Микола Вересень, „Табу“, 9го жовтня 2000го року; дорогенькі ма́ми й та́ти (мами́ й тати́) — природніше для Українця звучало-б мамусі́ й татусі́, а найкраще — просто батьки.

       в) Плутанина з родом і числом іменників: білий папуга (в укр. мові папуга ВИКЛЮЧНО жіночого роду, на відміну від собаки); намалювала веселу конячку (коника) — радіовисилання „Мяв“, 16го вересня 2000го року; мебель (меблі) — „Моя справа“, УТ2; до вашого увагу пропонуємо фільм „Весільна ніч“ — висилання „Доброї ночі, Україно“, 4го листопада 2001го року; точність, надійність, розумність (просто розум) — оголошення про телевізор „Самсунґ“, листопад 2001го року; 10го жовтня 2001го року якесь короткохвильове молодіжне радіо оголошувало конкурс пісні під названням… (під назвою): ро́сийське название вщент ламає українські норми! Максим Рильський разом з Агатангелом Кримським двічі перевернули-б ся в гробі, учувши подібну пропаґанду „української“ культури. Далі: 43 зерна́ (сорок троє зернят) — «Nescafé»; ми перетворимо це місце у вічні льди (вічний лід) – помилка в числі: лід є збірним іменником – ICTV, 25го листопада 2000го року, кінострічка „Щось“; взятка (в ситуаціях, подібних до гри в карти: узяток, взяток — чол. роду); біль стає все відчутнішою — радіо, висилання „Серед тижня“, 26го квітня 2000го року; у продажі є свіжий хліб — оголошення на „Супермаркеті“ при вулиці Грушевського 20 у Львові. Продаж — це є іменник чоловічого роду. Українець написав-би: маємо свіжий хліб на продаж. Далі: свято всього Придунав'я (Придунайщини) — новини радіо, 4го липня 2004го року; система випуску політичного пару (пара є жіночого роду) — „Поступ“, 27го — 28го березня 2001го року, стор. 2; блок зупинили через витік пару (пари) — 1+1, ТСН. Са́ме пара є збірним поняттям, а не пари́




, — так само, як і час , так само, як і чорнило: маленький хрестик червоними чорнилами (червоним чорнилом) — „Повернення Шерлока Холмса“. Ще одне збірне поняття, якого не вміють уживати наші інформаційні балакуни, — безлад (безладдя): „Андрія Шкіля звинувачують в орґанізації вуличних безладів“ — ТБ, березень 2001го року. Стандартні терміни — заворушення, розруха, заколот, — оцінюються, очевидно, як недопустимі в благоденствующій підкучмівській Україні. Зовсім так само, як і колись у підсовєтській Україні, нинішня правляча кліка уважає, що заворушення можливі тільки на „загниваючому заході“.

       г) Ступені порівняння: 5% пенсії, якщо вона більше мінімальної (правильно — 5% від пенсії, якщо вона більша за мінімальну) — канал „Право“(!); дядько Щербаков сильніше, краще (рос. сильнее, лучше, укр. найсильніший, найкращий); щодня ви стаєте краще — звабник виробника йоґуртів, фірми “Danone”; принцеса Канді (правильно — Кенді, від англ. Candy, цукерочка) стала (зробилася) ще краще — ТБ, звабник („реклама“), 23го листопада 2000го року; „Бонус“ на 17ть відсотків дешевше (канал 1+1, 18го вересня 2000го року); республіканці чесніше і достойніше (чесніші і достойніші) — „Особливий погляд“, ТБ; хто з них найкраще (рос. лучше, укр. найкращий). Тут у неправильному українському варіянті порушена обов'язковість прислівного підрядного зв'язку, зумовлена правобічною валентністю прислівника „найкраще“ — сюди проситься опорне дієслово-присудок: найкраще співає, грає, кохає… Джона Кеннеді вона вважала кращим (рос. лучшим, укр. найкращим) католиком на світі, окрім свого батька — ICTV, фільм „Тієї ночі“, 9го серпня 2001го року; Вибрати красивішу дівчину України (найгарнішу); на змаганнях українські спортсмени стали сильнішими (виявилися найсильнішими) — здорове вухо одразу відчує доведене до кумедного парадоксу спотворення змісту — начеб-то змагуни не завдяки щоденним тренуванням робляться сильнішими та спритнішими, а тільки в часі змагання. Споріднена помилка — вживання, для більшої „значимості“ мовленого, прислівників надто та занадто замість природніх в українській мові дуже, надзвичайно. Блуд, як ведеться, походить з Президентської канцелярії і поширюється охочими до підлабузництва кореспондентами: „конкурс Міс Миру став занадто (надзвичайно) актуальним“. Попри те, що я не впевнений у самій назві конкурсу (може, Міс Мир світу?), прислівник занадто вимагає підрядного зв'язку з відсутньою в наведеній конструкції обставиною мети: для якої дії, або для кого цей конкурс занадто актуальний? — радіо Ера-FM, 10го вересня 2004го року.

       ґ) Несприйняття українських суфіксів (наростків) та префіксів, чергування та повноголосся кореневих голосних: президент Кравчук походить з релігіозної сім'ї.

Нелінґвістичне зауваження[ред.]

Є таке висилання, де гість і заводіяка, Олена Роміна, у бесіді „В ніч на суботу“, п'ють наливку біля ко́мина, пардон – „камі́на“[4]. При цьому гість — батько сучасної української „незалежности“ — не може натішитися, що виборцям стало однаково, хто очолить Київраду — русский, еврей, цыган, или даже хахол. А вже у наступному висиланні, при тій-же наливці, иньший батько — теперішньої української гривні (тоді ще не міністр) — не може нахвалитися своїм приватним знайомством з „надзвичайно мудрими“ людьми, першою серед яких і єдиною, названою поіменно, фіґурує попередній батько. При всій симпатії до батька української гривні, з прикрістю мушу признатися, що ніяк не розумію його перед-первомайских натяків 24го квітня 2000го року про „незагоєні рани“ в Західному краї. Немає тут ран, а є свята віра, що ті „ветерани бойових дій“, котрі, замість воювати з загарбником, катували українських партизан, не повинні ані святкувати „Побєди“, ані одержувати завищених пенсій. Єдине прощення, на яке вони заслужили — це право їх онуків спокійно здохнути під українським плотом, як здихає останній паршивий пес, не залишивши потомства.

Запитає здивований читач: звідки цей расизм? Відповідь коротка: з досвіду. Ні, не з досвіду партизанських буднів бандерівської боївки; не з досвіду Соловків чи ГУЛАГу, який Автору, правдоподібно, не загрожував; і навіть не з досвіду затхлої, підступної, гнітюче-остогидлої брежнєвсько-сусловської заідеологізованої, дійсно насильницької, русифікації. Ні! Цей расизм породжений досвідом 10ти-річної терпеливої толєранції, досвідом 10ти-річного дурнуватого очікування, що „Освободитель“ змириться зі словосполукою „Самостійна Україна“; що його монголо-татарське сім’я випорскне пахнючу квітку посеред медових левад української мови. Вже випорскнуло. Смородом „наших радио“ і „комсомольских правд в Украине“. Кого не переконують власні очі та вуха — нехай вслухається у щиру мову одного ро́сийського патріота: „Я не питаю любви ни к комиссарам, ни к войскам НКВД. Однако вспомнил поговорку о истине… И вспомнил ещё о муже сестры моей бабушки… Насколько я знал, эти парни стреляли не в спины собственным солдатам, а в лоб всякой нечисти вроде „лесных братьев“, бандеровцев и власовцев“ (А. Бушков. Россия, которой не было, 1997, с. 9). Десять років достатньо, аби зробити певні висновки.

Дуже є цікавою політика нинішніх можновладців: сварити поміж собою Українців, виходячи з тих критеріїв, що одні Українці допомагали Москалям бити Німців, а иньші били самих Москалів. Розумний-же нарід повинен якраз об’єднуватися на тій плятформі, що, як одні, так і другі, били ВОРОГА — кожен того ВОРОГА, котрого бити було йому любіше.

Продовжимо наш список сумно-повчальних блудів у суфіксах. Десять тисяч евакуїровано; на всій території відчутно похолодає (похолоднішає) — інформаційний випуск „національного“ радіо, 9го листопада 2000го року; представники фонду мають (повинні) виборочно(вибірково) перевірити ці списки — Віталій Науменко з Берліну для нац. радіо, 1го червня 2001го року; баночне пиво „Оболонь“ (банкове, від банки, — гляди у тритомному ро́сийсько-українському словнику 1980го року; від банку похідний прикментник звучить банківський) — радіо, влітку 2001го року; почнуться судороги (судорги, почне судомити) в енерґетичному секторі — ICTV, „Факти. Докладно“, 18го вересня 2001го року; не облишайте пишатися своїми грудами (грудьми) — рекляма „комплексу Монро“, „Міст“, 27го листопада 2001го року; легендарний Левре повертається на льод — „Вікна-новини“, СТБ, 12го грудня 2000го року; чудова комедія італьянського театру — СТБ, 12го листопада 2000го року; український(?) виставочний зал; трапецеєвидні м'язи (трапезо́їдні, якщо бути послідовним в симпатіях до греки; трапецієподібні — хто полюбляє греко-українську плутанину, усучаснену радянським звукозаміщенням та плутаниною роду іменників). Ще перед самим Другим „визволенням“ у 1945му році відповідний ґеометричний утвір звався трапезом (з греки); на трапе(з,ц)ії (ґалліцизм) гойдаються акробати. Саме у вимріяній Eвропі англійською, французькою, німецькою мовами вимовляють трапез, до того-ж двома останніми мовами — у чоловічому роді. Французи додатково запровадили жіночий рід для відповідного циркового пристрою. Москалі призвели до великого замішання в лавах нестійкої (а коли вона була стійкою?) української псевдо-европелюбної „інтеліґенції“: ґрипа — грип, папуга — попугай, трапез — трапеція, кляса — клас, клявіш — клавіша, і море подібної плутанини. Далі: мультівіза — „ненастирливі“ рекламні титри; безвістно (рос. безвести, укр. безвісти) відсутні батьки (про вишуканість подібних офіційно-правничих конструкцій промовчимо); фільм, благословенний папою (поблагосло́влений, пощасливлений, — гляди сл. ред. А. Е. Кримського, рік 1924) — висилання „Доброї ночі, Україно“, 4го листопада 2001го року; упакований хліб (запакований) — Львів (!); поділіться своїми порадами з тими, хто лише збирається (вибирається) стати ними [прибраними батьками] — Евеліна Виноградова, висилання „Державні діти“, радіо, 23го серпня 2001го року; збирався (вибирався) на війну (рос. собирался, в українській мові збирають кожух з молока); бюро погоди проґнозує ливні (зливи) — радіо, 5го липня 2001го року; княжеська (княжа) кухня (Львів!); відпрасувати сукню (рос. отутюжить, укр. випрасувати); предміхурова залоза (передміхурова) — 1+1, оголошення; друг Славочко, Слава (укр. Славко, Славуньо, Славчик) — укр. радіо, дитяча (!) казка; на конних перегонах; побачити коня з гор (узріти з висоти пагорбів) — гір там і близько не було! — обидва приклади з фільму „Повернення Шерлока Холмса“; неймовірна сила для такого зрісту (зросту — реклама марки телевізора LG); кубок Великого шлемуолому) — „Iнтерспорт“, 3го жовтня 1999го року, „Факти“, ICTV, 13го січня 2002го року; в представленні (у виставі) беруть участь лицарі в позолочених шлемах — радіо, 21го серпня 2001го року; записи Мельниченка містять таємницю, отже її виток становить небезпеку — „Вікна опівночі“, 17го квітня 2001го року.

I ще одне. Я звик, що до імені Karl в українській мові для зручнішої вимови дописується голосівка „о“, чим утворюють новий склад: Карло́. Зате до імені Людвик всаджувати додаткове „о“ (Людовик) зовсім непотрібно. А ви як мислите?


       д) Відсутність чуття щодо різниці між пасивним та активним станами дієприкметників: збільшуване скло (побільшуюче); самовирівнюючі покриття (самовипростовувальні, самовипростовні, самопростовні, самопростувальні, саморівняльні, самовирівнювальні); шпалєри миючі (кого вони миють? — правильно змивні) — це оповістки од крамниці „Зубра-центр“ на телевізії; самоклеючі обої (самоклейні, самоліпні, клеїсті, клейні, клейкі, липкі, липко(у)ваті, ліпні, ліпкі, ліпчасті шпаліри (гляди словник Грінченка)) — цей напис гуляє на вантажівках, що бігають старовинною бруківкою нині аґрарного Княжого міста по-під вікнами Міської Управи. Якби міська влада добре закінчила свого часу десяту клясу загальноосвітньої школи, вона-б такі речі та й помічала.

       е) Чудернацькі фантазії. Часом з перестраху редактори (може, коректори) з метою „українізації“ і в силу повної відсутности власної орієнтації в українській мові вигадують фантастичні конструкції: хибні (фальшиві) виклики — „Ситуація“; посібництво міжнародному тероризму (сприяння міжнародному тероризмові) — „Поступ“, 28го<;;/sup> вересня 2000го року, сторінка 6. Слово посібник має одне-єдине значення: книга-підручник. Все иньше від лукавого. Натомість словник Грінченка реєструє такі українські слова: пособляти, пособник, підсобляти, підсобка (підмога).

Далі: це було дуже захопливо (захоплююче) — олімпійські спортивні новини, радіо Ера-FM, 15го серпня 2004го року, 915; наша команда вторує (торує, уторовує, второвує) дорогу до найкращих команд світу — Михайло Герасименко, програма Overtime на радіо Ера-FM, 7го серпня 2004го року, 200; самовбивство (самогубство) — фільм „Нестор Бурма“, УТ1, 6го серпня 2000го року; госпо́дарка (похідне від господар, правильно — господиня); режисер озвуча́ння (озву́чення); мені потрібен шматочок дроту (російське кусочек надто „добросовісно“ перекладене українською мовою, в той час, коли для дроту вживаємо якраз кусень) — телефільм „Лід“; лідує (рос. лидирует, укр. веде перед, є попереду) — з одного виступу Діми Табачника після перемоги на других кучмівських виборах; віддавати собі відповідь (здавати собі справу); річ про те (мова про…) — обидва приклади з виступу кандидата на депутатство Ірини Богословської у „Вікнах опівночі“ 17го січня 2002го року; коли я вирішувала, чи злежуватися (злягатися) з тобою, Кейт не було — фільм „Коханці“, 1+1, 22го серпня 2001го року; запобігає з'явленню запаху поту (запобігає появі; рос. появление, укр. поява, але — з'явитися); мотор тримається на шмарклях (на волоску, на сопляку, коли вам так приємніше) — з кінофільму; познайомились раптово (несподівано); знайшли раптово (зненацька); пилосмокт (пилотяг, відпилювач, втягач, смоктун — це приклад зовсім непотрібної „дослівности“, яка провадить до абсурду: сосать — смоктати; зрештою, помпа по-українськи — смок, а не смокт); пожежозагрозливий, вогненебезпечний (знову — непотрібна „дослівність“ при одвертому калькуванні; до речі, на позиралі (телеекрані) чітко видко англомовний напис “inflammable”, себто займистий, зайнятистий); помпова станція (помпувальня, смоковище) — ICTV, кіно „Тобрук“, 20го січня 2000го року; поговірка (приказка, прислів'я, вислів, примовка) — українське слово поговірки, як і поговори значить те саме, що рос. пересуды, сплетни, толки; а от укр. пересуд має відповідником ро́сийське предрассудок; закладники (малося на увазі не тих, хто „закладає“, а заручників) — українська служба Бі-Бі-Сі; послухайте музичні замалюнки (рос. зарисовки, укр. начерки, нариси, шкіци) — радіо, 29го квітня 2001го року; на відсутність нашої уваги важко шкодувати (гріх нарікати) — Піховшек, 1+1, 25го жовтня 1999 р.; українське книгодрукарство (калька з рос. книгопечатание, Українець висловлюється простіше: друкарство) — Микола Вересень, „Табу“, 1+1; корінні населенці Австралії — радіо Бі-Бі-Сі, 5го січня 2001го року. Ро́сийському поселенцы відповідає українське осельники. Не знаю, чому редактор новин не використав звичного корінні мешканці, або більш вишуканого насельники (6ти-томний українсько-ро́сийський словник).

Часом трапляються анекдотичні ситуації. У суботу, 28го липня 2001го року, о годині 1445 слухав-єм якесь висилання радіо „Ера“ про конкурс блудів у мові. Ось прові́дничка і говорить: „нас піджимає“ час. Спів-розмовниця негайно зауважує: „піджимає — невірно“ (але сама не вміє мовити добре). Прові́дничка себе, з дозволу сказати, „виправляє“: „нас підтискає (!) час“ (правильно — підганяє). Де ви берете подібних „знавців“, панство Надзірна Рада, і чому не „назираєте“?

В наступному прикладі редактор показує чисто механічне, виключно бездумне зловживання новомодним словом-паразитом, що позбавляє речення всякого змісту: „на період його керівництва припала економічна криза, яка спричинилася (сталася) в Україні після розпаду Союзу“ („Народна Армія“, 12го жовтня 1999го року). Мало того, що кореспондент на дев'ятому році незалежности ніяк не може собі дати ради з „розпадом Союзу“, то він ще й знущається з логіки синтаксису подібною „ориґінальною“ побудовою речення: за автором виходить, що криза сама себе породила — такий собі політико-економічний самооргазм.

Протилежної помилки — підміни зворотної форми незворотною — припустився диктор „національного“ радіо: „у своєму листі до жіночої пастви папа просив не позбавляти того життя, яке вже зародилося в жіночому тілі“ (не позбуватися) — 5го серпня 2001го року, 1315. Тут мовець дійсно позбавив вимовлену ним фразу будьякої граматичної логіки.

„Маємо підстави пишатися, що Галичина виплекує таких дітей“ — Львівське радіо, розвідка про дитячий конкурс „Президент України 2004“, 4те березня 2001го року, 1405. Дієслово виплекати вже є доконаним способом дієслова плекати, тому будувати з нього взад іще якийсь иньший недоконаний спосіб не можна. Галичина просто плекає дітей, та й годі.

Оскільки ми лиш ілюзорно мешкаємо в українській державі, а насправді суспільно-значимі процеси відбуваються в ро́сийськомовному середовищі, — і засобами ро́сийськомовного середовища, – то все свіже україномовні осередки інформації черпають з ро́сийськомовних джерел. І при цьому виказують брак звичайного бажання розуміти все те, що потрапляє перед очі так званому „перекладачеві“. Нехтують найпростішими вимогами щодо культури писаного слова, зневажають читача, вважаючи, що його рівень грамотности не дозволить спіткнутись о явні блуди. Одним словом, звичайнісінька халтура на мовному ґрунті, але за великі гроші. В телевізіній програмі на 3тє березня 2001го року („Поступ“, число 34(692)) читаю про зміст „трилєра“ „Свідок“: „краса злочинниці змушує героя забути про борг та стати захисником дівчини“. Так сталося, що я зацікавився „боргами“ героя-розвідника та й переглянув кіно. Врешті зрозумів, що боргів наш герой не мав жодних, зате втратив відчуття обов'язку. В ро́сийському першоджерелі стояло долг. Перекладач перестарався. Халтура, що? „Поступ“ не винен. Всі українські видання беруть програми телебачення з одного і того самого джерела, яке в українській державі є, на жаль, ро́сийськомовним. Десь наприкінці 2000го року я помітив у телевізійній програмі в газеті „Поступ“ рядок Н. Руденко серед висилання „Герої України“. Добре знаючи, що то є за такі кучмо-„герої“, і твердо пам'ятаючи, що відомого письменника, філософа та поета, українського правозахисника, звуть Микола, я зробив висновок, що не про цю особу йдеться. І мало не прогавив цікаву передачу. Спересердя на газету „Поступ“ беру иньшу, здається, „Львівські оголошення“, чи „Львів та львів'яни“, розкриваю… те саме — Н. Руденко! Що‑ж дорогенькі, з однієї кацапської пипки живитесь?[5]

Також і молода галицька інтеліґенція мавпує Кацапа без найменшої притомности. Прошу доказ. Є така орґанізація „Люди проти насилля“. Мене у школі вчили писати і вимовляти — насильство. Природа помилки, як завжди, стає очевидною, коли відновити кацапський первоисточник: „Люди против насилия“. Хтось першим випускає у світ явно провокативне (не словникове !) перекручення українського терміну, а далі переважаюча більшість ЗМІ його з насолодою мавпує: „…можна вигадати щось краще за насилля“ — „Новий канал“, мультфільм, 22го листопада 2001го року, і багато подібних повторень.

Все, що є українського в тій області, де відбувається хоч якийсь рух, — все це тільки оманлива копія ро́сийськомовного джерела. Саме‑ж ро́сийськомовне джерело часто без потреби мавпує з американського. Приклад: українські „медія“ могли‑б, якби хотіли, урізноманітнити свою вбогу мову такими синонімами до назви “thriller”: трепетун, трепетняк, жахітняк, тріпотняк, маркітан, маркітняк, маркотун, маркотник, дрижчак, дрищак, дрижак, дригун, тіпака, трепіток, тріпчак, тіпук, потерпак, побивак. Не хочуть… Якщо не правдиво ро́сийським, то принаймні американським — а таки щоб затюкати неписьменного абориґена!

Ось іще одне підтвердження, що програми телебачення складаються в ориґіналі ро́сийською мовою: 18го березня 2001го року читаю про зміст фільму „Палаюча зірка“ — „Елвіс Преслі в ролі індіанця-полукровки“. Якби програму складав Українець, то було‑б вжите одне з таких слів: покруч, змішаної крові, мішаник. „Індіянець-полукровка“, до речі, зветься метисом. Або таке: кінофільм „Похорони“ (програма ICTV на 29те липня 2001го року, газета „Поступ“, число 113(771)).

Абсолютно різні (здавало‑б ся) радіо-висилання послуговуються одним і тим самим кацапським джерелом: „Верховний суд штату Флорида розгляне доводи (докази) адвокатів від республіканців.“ Перший раз такі слова почув‑єм від Надії Кашпіровської в „інформаційному випуску“ державного („національного“) радіо 11го грудня 2000го року, і того самого дня — чоловічим голосом від приватного радіоканалу „Ера“. У нас „Ера“ керує „національним“, чи, навпаки, — краде від „національного“?

Не тільки телевізійні та радіо-програми беруть за першоджерело ро́сийські тексти. В „публіцистичному висиланні“ на релігійні теми „Чітко і ясно“ числа 17го березня 2001го року каналом УТ2 цитувалися слова з пророцтва Єзикиїла: „вода спочатку сягає щеколоток“. В українському, церковною владою дозволеному, перекладі „Святого письма“ (United Bible Soc., 1991) читаємо в 47му пророцтві, речення 3тє: „води було по кісточки.“

Коли вже мова про халтуру, — то прошу. Як повинен читач розуміти наступну інформацію (вважається, що газета існує для того, аби її читали, а не лиш для того, щоби виплачувати гонорари та й пускати назад під ніж): „усвідомлюючи очевидність та досконалість факту існування борделів, японський уряд не поспішає погоджуватись, і т. д“. Пан Шейла, який підписався під наведеною цитатою („Поступ“, число 202(646), сторінка 5), боюсь, намагався перекласти ро́сийське „доказуемость“, а літредакторові забракло словникового запасу десь так за шосту-сьому кляси неповної середньої школи. То я допоможу: „доказовість, доведеність, доконаність“. На тій‑же нещасливій сторінці пан Гулевич стверджує, що „німецькі екстремісти, яких звинувачували у підпалі синагоги, нині позбавилися від цього дошкульного звинувачення на свою адресу, хоча це і не забрало їм інших клопотів на офіційне виживання“. Що тут є дійсно дошкульного — то це стиль пана Гулевича. Ро´сийською мовою, звичайно, всі прийменники та правила керування звучали‑б прекрасно: „нынче избавились от этого чувствительного обвинения на свой адрес, хотя это и не убавило им других хлопот по официальному выживанию“. Літредактор повинен‑був ось як виправити: „позбулись цього дошкульного закиду під свою адресу, хоча це й не забрало від них (не применшило) иньших клопотів щодо офіційного виживання“. Є ріжниця?

Трапляються приклади „українізації“, схожі на саботаж у стосунку до художньо-професійного рівня тієї чи иньшої програми-вистави на телевізії. Кому в нормальному житті у виграшній ситуації спаде на думку вигукнути „Забава!“? Засновники дурисвітської лотереї-вистави винайшли гарну назву для самого дійства — але далі їх уява безсило скотилася жолобом профанації. При виграшній комбінації (яка англійською мовою звучить play, сиріч „гру зроблено“), Кацап вигукує „игра!“. В українській мові є багато одно- чи двоскладових вигуків, включно з вигуком „Є!“. Хоч я, дуже приватним чином, радив би‑м гукати (на всю Неньку) коротко, а водночас мужньо та містко: „Дупас!“. Вкладаючи у цей гоноровий клич повну гаму відчуттів водночас: щастя, задоволення, приємної несподіванки, непохитного само-затвердження, суворої рішучости вхопитися-таки за твердий і бадьорий Національний „Пот“[6]. На противагу прив'ялому і загниваючому американському jackpotові. То це я. А отці лотереї-забави, недовго думаючи, пішли шляхом найменшого зусилля „творчої“ думки: якщо саму Игру заступили назвою „Забава“, то нехай „рагульські“ хохли мекають і на виграш тим‑же розпливчасто-безликим вигуком „Забава“. Хоч‑би й „до рання“. „Цивілізовані“ ж круто-голені потилиці оглядатимуть у цей час „Наше шоу“ на общеэСэНГе-евском канале, на родном и всем понятном пушкинском языке. До речі, і одні, й другі замість „кола щастя“, чи „кола долі“, вертять на телезабавах „колесом хвортуни“ – через велику любов до заграничного, слід гадати. Але про це згодом.[7]

До знущання над українством належить ще і такий витвір телеетеру, як „українська народна гра «Показуха»“ (оголоска 27го серпня 2000го року). Смердить не гумором, а якоюсь зневагою. Художній смак і гумор відтворили‑б ся у назві на кшталт „Вдаванина“. Ми кажемо: вдавати, здаватися, здатися, видатися, повидітися.

       є) Настирлива плутанина рос. „один“ та укр. „сам“: я зовсім одна (сама, одинока); коли я один (сам), я слухаю музику; це лише одна (сама, гола) теорія; ти не один (одинокий) – заставка на каналі 1+1. На жаль, не уникає цього ро´сийського стилю у своїх піснях і витончена виконавець Алла Попова:[8] „не залишай мене одну“ – себто, одну тільки її залишати не варто – други´х можна.


ж) Свіжі кальки. До старих, „звичних“, кальок додано велику кількість новоутворених: законослухняні (законопокірні, лояльні, свідомі) громадяни; спів-громадяни (В. Піховшек, „Eпіцентр“;




). Це є позбавлена глузду калька з рос. сограждане; українське громадянин вже означає „член тієї‑ж громади, до якої належить і пан Піховшек“; у логіці нашої звичної мови немає місця для терміну „спів-член“; джерелом помилки є насправді підсвідоме бажання відновити справжню мотивацію високого слова „громадянин“, профановану таким вжитком, як офіційні форми звернення: „гра­жданин начальник“ і „заключённый“. Тим‑же модним блудом починає грішити все більше і більше промовців (один з прикладів — у виступі Костя Бондаренка через радіо „Ініціятива“ 18го квітня 2001го року). Ще одне змавповане слівце – співтовариство (рос. сообщество) — у дописі Миколи Княжицького до „Поступу“, число 28(885) від 28/II — 6/III 2002го року. В ро´сийській мові слово общество не може означати міжнародної спільноти, а от в українській мові слово товариство може бути синонімом спільноти — приросток спів є зайвим. Від недавнього часу наших недолугих красномовців захопила пошесть „знаковості“





. Придуркувата мода часом набирає комічних форм: „фестиваль, присвячений боротьбі зі злочинністю та наркоманією серед молоді зібрав багато співучасників“ (просто учасників, бо співучасники беруть участь у злочинах!) — Ю. Криворучко, радіо, 27го листопада 2000го року. Воістину, від українського патріотичного промовця до простого мавпувальника ближча дорога, чим до здорового глузду.

Далі: неприємності не примусять довго чекати (рос. не заставят долго ждать, укр. не забаряться) — „Інтер“, оголоска про фільм „Дом“, 25го жовтня 2000го року; живи за правилами (рос. по правилам, укр. згідно з правилами); смашне блюдо (страва); видалив гравця з поля (випровадив, вилучив, усунув, вислав геть, вивів); начальник розшукного (пошукового) відділу – телефільм „Каратель“, канал 1+1; дякуючи панадолу (завдяки); пісні´, що втрималися в ґеттомузиці дякуючи (завдяки) радіо — „Ініціятива“, 28го жовтня 2001го року; пісня стала поширеною дякуючи радіоефіру (укр.: зробилася славною завдяки радіоетерові) – радіо, 31го жовтня 2001го року; сьогодні в моді короткохвильові FM, які у всіх на слуху (які у всіх на устах, про яких всюди чуюти, від яких бринить у вухах) — Йосип Маланяк, „Поступ“, число 98(756), 28го червня – 4го липня 2001го року; по-праву (справедливо) претендувати; береза кудрява; для атомної енерґетики залишається давній головний біль (давні клопоти); це татусин головний біль — фільм „Раптовий удар“, 1+1, 10го травня 2001го року; сміливості тобі не позичати (не бракує) — фільм „Конан“; можна послати гінця (рос. „не послать ли нам гонца…“) — оголоска на газету „Україна молода“ 29го вересня 2000го року, ТБ. Хто там є спеціялістом від української вишуканої мови у редакції молодої „Украины“? Очевидно, українські вирази вислати гінця, вирядити посланця, вістуна, вістовця, вістовика не вкладаються у сприйняття молодого Украинца.

Автомобільна „термінологія“: розпашні дверцята (двійчаті, двійчасті, стульні´); підголівник (підголів'я, потилишниця); горизонтальний наклон подушки (слово „нахил“ вимовити важко?); обзорність з місця водія (оглядовість, як нормативно-словникове; виднота, видкість) — все з висилання „Парк автомобільного періоду“. Коли вже мова про цю передачу, не можу не звернути уваги на якесь зацофане лінґвістичне англофільство: ведун, напевне, добре знає, що абревіятура BMW звучить як Bayeriche Motor Werke, та все‑ж цитує не за німецькими назвами перших букв (Бе-еМ-Ве), лиш по-англійськи: Бі-Ем-Дабл'ю. Чи в такий спосіб вилазить інтеро-кацапська зацикленість на англійській мові — мові, яка мала‑б успадкувати функції „общепонятного“, — чи просто недоречне хизування знанням літер англійського алфавіту? До тих областей урбаністичної лексики, де іще недопрацював український лінґвіст, а де Інтер силиться показати, що українська мова є ніщо, належить і лексика світу моди. Стас Янівський, можливо, намагався коментувати показ моди 17го березня 2001го року у висиланні „Модний час“ на каналі 1+1 українською мовою, але в нього ця українська „модна“ термінологія — просто переписана українськими буквами ро´сийська термінологія. Не відчуває людина мови, не має потягу до мовних традицій, вихована в інтерівському середовищі, — що можна від неї вимагати? Вимагати слід від тих дядь, які визначають кадрову політику. А дяді ці сплять і бачать кінець „українізації“. Дяді ці мріють довести „неповноцінність“ української мови, намагаються узаконити ро´сийськомовну термінологію в тілі української мови, хоча знають, що існує-таки справжня українська термінологія, яка відповідає і традиціям, і нутрішнім правилам мови. Почнемо з назви висилання. Кому могло спасти на думку словосполучення „Модний час“? (Іще маємо для насолоди „Сільський час“ та „Час «Ч»“





). Українцеві більше пасує „Час моди“ або „Модна (модняцька) година“ (як лиха година). Далі, вже у самому висиланні: „таке вбрання підійде для жінки-шпіона“ (шпигуна, нишпорки, шпи(г,к)а); потрясний ефект (разючий, приголомшуючий); наряди (вбрання, убори, строї); брючні наряди (чоловічі строї); іноді з великим смаком, часом з дурним (поганим) смаком; офіційний наслідувач (насправді мало ся на увазі спадкоємець, а зовсім не „того, хто краде ідеї“) — ще один приклад мавпування за способом звучання: ро´сийський ориґінал — наследник, і йшлося про спадковість, наступництво у школі дизайнерів (творців, проєктантів, витворців, вигадників) — але аж ніяк не про наслідування, що є в українській мові слабкою синонімічною формою такого виразу як привласнення шляхом копіювання.

А ось приклад „звичної“ кальки, яка вщент ламає закони української фразеології: „Питається, яка вартість такого договору“ („Поступ“, 21го жовтня 1999 р.). Тут із п'яти лише двоє службових слів (яка і такого), функціональне навантаження яких, до речі, спільне для мов ро´сийської та української, не викликають заперечень. Решта — повна дурниця. Відповідно до контексту, по-українськи мало‑б ся писати: „…чого вартий, наскільки вартісним є…“, бо йшлося не про ціну, а якраз навпаки — про нікчемність. Але, але… поминаючи вислови вартість (цінність) та договору (угоди), звернімо увагу на калькування ро´сийської граматики. В рос. варіянті маємо просте ускладнене речення з вставним словом (модальною синтаксемою) „спрашивается“, що українською мовою повинно передаватися складно-підрядним реченням з обов'язковим прислівниковим зв'язком, головна частина якого — „Постає питання…“. В усякому разі, третя особа однини пасивного стану ро´сийського варіянту має передаватись у нашій мові формою дійсного (активного) стану. В українському варіянті, таким чином, гостро відчувається брак підмета: хто питається? Граматична відмінність двох мов, яка іґнорується незвиклим до укр. мови дописувачем, — разюча.

з) Сміховини. Калькування з ро´сийської часом виливається в алогізми: ти не мусиш відпускати її (рос. не должен, укр. не повинен; значення фрази спотворене: укр. не мусиш означає лише евентуальне право затримати тоді як рос. не должен значить щось зовсім протилежне — заборону відпускати — якраз про останнє і йшлося, судячи з контексту телефільму); чи може бути занадто (забагато) добра у світі — оголоска фільму „Пророцтво-2“, серпень 2000го року (це ще одна ідіотична лексикоґрафічна мода, запроваджена слабописьменним татуськом); Віктор Ющенко ще нікому не дав свого добра (скупим, виявляється, є пан Ющенко! — ро´сийський безкультурний канцеляризм дать „добро“ в українській культурній мові перекладається словами дозволити схвалити, благословити на…) — нац. радіо, 18го червня 2001го року, 1730 ; забороняється грати (бавитися, гратись) на воді — радіо, 9го липня 2001го року (Кацап може играть як на воді, так і на балалайці, Українець – ні: предикат грати не є одновалентним); здоровий образ життя (спосіб: укр. образ життя значить малюнок, образок, узятий із життя) — ICTV, „Факти“, 13го січня 2002го року, Ігор Шурма, пленарне засідання Верховної Ради, 10го лютого 2004го року, 1247; „Мандрівний лицар“ захищає ображених (покривджених: ображені — це ті, що таять образу, гніваються, або яким зачепили гідність); ви не повинні ображати білого в'язня (в'язня кривдять, з в'язня знущаються, рос. обижать значить кривдити, а укр. ображати має рос. відповідника оскорб­лять) — „Повернення Шерлока Холмса“; в Його особі [папи Римського] ми вітали захисника знедолених, ображених (покривджених) і пригнічених — виступ Президента на IIIму з'їзді Українців, 18го серпня 2001го року; аби всі позови від ображених німецькими націоналсоціалістами переадресовували до фонду „Пам'ять…“ (якби‑то тільки образами кривда вичерпувалась!) — „Поступ“, число 41(699), 15го – 21го березня 2001го року; вони вже ніколи не дадуть образити (скривдити) дерев[9], які посадили власноруч — радіо, 7го серпня 2001го року, 1845; закон про списання (прощення) боргів Президент не повинен підписувати, оскільки можуть бути покарані (скривджені, постраждають) громадяни, які сумлінно сплачували вартість послуг — УТН, 1й канал, 19го грудня 2001го року; мер міста облетить Львів за умови, що погода буде літною (летунською: літній, часом вимовляють літни´й, означає теплуватий) — „Експрес“; в Теґерані 85 чоловік (чому не людей?) були піддані побиттю (чому не побиті?) плітками (батогом, канчуками, пугою, нагаєм; укр. плітка є синонімом до чутки) — радіо, 21го липня 2001го року; досвіду не займати (не позичати; укр. не займати — не чіпати, обходити боком); ти не забився? (потовкся, побився, вдарився; забиваються на смерть, так що питати вже нема у кого) — бойовик „Руйнівник“, 1+1, 20го травня 2001го року; ви побачите цілком другу половину лоту (побачите повністю, по-рос. — целиком; укр. цілком надає виразові „цілком другу“ значення „зовсім иньшу“); не бігав від призначення (не уникав призначення) — рос. „бегать от“ ніколи не прибирає в українській мові значення „убегать“; зміст спотворено в напрямі дослівного розуміння: починати біг з місця призначення, прибігти до (таких-то засобів) — правильно кажемо: вдаватися до (засобів) — "бігати“, як бачимо, зовсім не потрібно! Дня 25го квітня 2004го року, при перегляді на каналі 1+1 фільму „Мумія повертається“, почувши від героя запитання „а ви вмієте рубати?“, я зостав геть ошелешений, узрівши, як у відповідь иньший персонаж замість сокири витягає… шаблю (шаблюкою Українець тне).

Далі: чому´ ви встигли навчитись — невірний наголос і безнадійна спроба заступити рос. чему (укр. чого´, що) українським чому (рос. почему, укр. синонім — для чого); володар міністерського портфелю, володар Ґран Прі (власник), володарі державних нагород України — „інформаційний випуск національного радіо“, 24го березня 20001го року; володар паспорта — УТ1, „Новини“, 26го грудня 2001го року: укр. володар звучить не менш кумедно, аніж рос. властелин — це так „знавці“-анальфабети перекладають ро´сийське обладатель; ви мене заганяли (з(а)мордували, запаморочили, затуркали, заморочили, забили памороки, заїздили мною); якщо йдеться про коня: у´гнаний, підірваний, шкаповитий, замордований – в цьому прикладі спостерігаємо просте перемальовування з ро´сийської: згідно з нормами української мови, заганяють, залучають, або заго´нюють хіба що до хліва чи до стайні.

Далі: головний біль (клопіт) — улюблена помилка учасників традиційного на укр. радіо інтерв'ю з автоінспекторами високого державного ранґу; укр. головний біль відповідає ро´сийському главный, сиріч найважніший, і зовсім не несе значеннєвого навантаження „біль голови“ в переносному значенні „клопотів від дорожно-транспортних випадків“; дурна звичка — Оксана Добрянська, „Кінопроба“ в радіо „Ініціятива“, 23го березня 2002го року; ніколи не зробить дурних вчинків (гидких, злих, лихих, кепських, негарних, бридких, поганих недобрих; не вчинить злого) — дурний для Українця (але не для Iнтера!) є сильною синонімічною формою нерозумного, глупого — „Ситуація“, 1го жовтня 1999 р.; про цей будинок в околиці давно йшли дурні (недобрі) чутки — „teleПоступ“, №16(873), 7го лютого 2002го року, стор. 16, анонс (чому не оголоска?) фільму „Люди під сходами“; диктатор Піночет може бути звільнений під заклад, сума закладу становить… (під заставу: закладаються на скачках) — радіо „Ера“, 13го березня 2001го року; залишилась пляшка з попереднього весілля — тут автори висилання „900 секунд“ 10го грудня 1999 р. мали на увазі пиятику, а зовсім не церемонію вінчання; багато горілки на початку застілля — те саме висилання, мають на увазі не почесне місце за накритим столом, лиш відкриття святкової трапези — цей блуд, очевидячки, вкоренився, бо вдруге подібну гидотну словосполуку я учув від пана Яневського у „Першому мільйоні“, на каналі 1+1, 2го травня 2001го року. Далі: злочин не минув марне (не минув безкарно, або просто — не минувся): марнуються позитивні зусилля, а не злочини — помилка спровокована рос. виразом не прошло даром; цей приклад я взяв з дитячого реліґійного висилання про Різдво (УТ 2) — очевидно, що диктор тримала перед собою ро´сийськомовну дитячу реліґійну літературу; в крайньому випадку так буде веселіше — повна логічна нісенітниця, спровокована ро´сийським по крайней мере (укр. принаймні); до речі, ро´сийське „в крайнем случае“ звучить у цій функції не менш безглуздо. Ведунці „Фан-клюбу“ 1го „Національного“ керівник каналу мав-би порадити менше крутити задком перед дітлахами, а більше його (задок) завантажувати в сидячій позі за підручником красномовства. Останнє зауваження застосовне і до п. Юрка Каменчука з „Радіо Люкс“: його мова, в цілому дуже близька до української, виказує, однак, наркотичну залежність від тих-же ро´сийських стереотипів. Це є проблемою, зрештою, для всіх крутил (пардон, Ді-Джеїв), як і для більшости малоосвічених молодіжних ведунів та ведунок: їм значно цікавіше гаяти час у змосковщених Iнтер-блюзнірських кабаках, аніж блукати десь закутками цвинтаря української культури. Таке собі гицкало (pardon, Disk Jockey) і не збагне достатньо швидко, що, наприклад, зміст ро´сийської фрази „остальные 16 человек получат призы“ (les prises, узятки, себто) висловлюємо по-українськи коротко: „решта шістнадцятеро хапнуть свого´“, а не дослівно і штучно: „решта 16 людей…“ (5го січня 2000 р.)

Найкраща, найпорядніша політично молодь розмовляє жахливою мовою. Не в розумінні вишуканости, а в тому сенсі, що молодий галичанин просто не має зеленого уявлення про те, що це є таке — українська мова. З великою насолодою слухав я казки від діда Панаса на радіо „Ініціятива“. На жаль, приємність моя гіркне від окремих прикладів покаліченої лексики. Можу з певністю твердити, що в 1960х – 1970х роках такий самий „дід“ Панас іще зумів-би висловити по-українськи наступі фрази: „навколо приємно жужжать колорадські жуки“ (гудуть; про иньших комах іще говоримо: дзижчать, дзиготять, бринять); „індиянці докурюють трубки (люльки) миру“; „вождь Чорна Морда має принести нові трубки“. Заводіяка повідомляє: „вас зустріне Ігор Калинець з його забавною (утішною, смішною, потішною, веселою) книжкою для дітей“. Ганна Лук'янова теж не пасе задніх в огляді німецької преси: „Польща з негодуванням спростовує німецькі побоювання“ — усе з дня 17го травня 2001го року, радіо „Ініціятива“. Радіо „Ініціятива“ представляє програму „Мобілізація“ для тих, хто вже мобільний, або рано чи пізно таким стане (кажемо скоріш (раніш) чи пізніш, швидше чи пізніше, вже чи згодом). „Чорна биль“ (бувальщина) в моїй голові чомусь ніяк не асоціюється з Чорнобилем, тільки з якимись Пушкінськими байками. Далі: поговірки від діда Панаса (приказки, примовки); в надії, що депутати одумаються (схаменуться) — остання фраза від Андрія Стецьківа — радіо „Ініціятива“, 26го квітня 2001го року. Українська галицька молодь не є „русскоязычною“. Вона є „русскомыслящою“.

В галузь „компутерної“ лексики не раджу вникати то´му Читачеві, який мав проблеми на нервовому ґрунті. Лиш натякну: нажимати (натискати); застартувати (запустити); загрузочний диск (пусковий, ладуючий, диск вантаження, запуску); кнопочка (ґудзик); клікати, клякати (клацати); драйвер (привід); шлейф (шлея) — оце я записав 13го травня з висилання „Компартія“ радіо „Ініціятива“ о годині 11й вдень. Хлопці роблять, що можуть, часом навіть пропаґують влучні замінники кацапського жарґону для праці з метиком (мізківником, метикуном, мудриком, комп(')ю(у)тером), та бракує їм сили, грошей, часом — начитаности, але вони не винні: українська молодь Україні вже не належить. Принаймні в галузі мови. А без мови… пощо?! Може, вдасться завернути хвортуною в иньший бік, та для цього потрібна праця. Праці не видко.

Тепер питання: за що ми боремось (якщо взагалі боремось, у властивому значенні слова), на що надіємось, до чого прямуємо? Хіба не є, надіюсь, вершиною нашої реліґії побудова процвітаючого самостійно-европейського і цивілізовано-ринкового Московського князівства № 2 зі столицею в Кієвє?

       и) Безсоромно убогі, виклично-нахабні русизми. Множаться одверті русизми, породжені надзвичайно убогим знанням укра-їнської лексики: очаровувати (чарувати, причаровувати); вона походила на маму (скидалась, була схожа, нагадувала) — Перший „національний“ канал ТБ, висилання “Rescue 911”, 19го грудня 2000го року; лікувальний ефект герудотерапії полягав у відсосуванні (відсмоктуванні) крові — Людмила Терщук, висилання „На пульсі здоров'я“, радіо, 31го травня 2001го року; у зв'язку із захватом (захопленням) школи в Беслані — Ростислав Мазур, радіо Ера-FM, новини, 6го вересня 2004го року, 2000; до сих пор (до цього часу) не вирішене питання з футбольним майданчиком — інформаційний випуск „національного“ радіо, 21го січня 2002го року, 1110; індійське кіно узнаваєме (легко впізнається); побив усі рекорди знімаємості (залучення до зйомок) — обидва приклади з висилання „Доброї ночі, Україно“ 4го листопада 2001го року; шостий фестиваль „Бархатний сезон“; бархатний пенсійний вік — 1й „національний“ телеканал, 6го липня 2001го року (ми так взагалі не говоримо; сезон може буть оксамитним, а вік – хіба що поважним, погідним); у Харкові встановлено футбольний м'яч окружністю (око´лом) 200 метрів – радіо, 25го серпня 2001го року; збірна Франції займає перше місце, але їй у спину дише (дихає) бразилійська команда — інф. випуск „національного“ радіо, 22го серпня 2001го року, 1720; зйомні чаші (знімні шальки, шалі, шайки); ядовиті змії, годування зміїв — оголоска про виставку екзотичних тварин „Зоосвіт“ у львівських (!) трамваях, весна 2004го року; набір фірмових рюмок — ваш! (келихів, чарок) — „Інтер“, 14го березня 2001го року; окрас собаки (забарвлення, барва, колір шерсти, масть; слово окра´с можна відшукати са´ме в ро´сийській частині словника); буран (буря); просочилося (просоталося, просмокталося, перейшло через…, на…); по меншій мірі (принаймні); проспект являв собою (становив) — канал “Forum”, УТ2. Вираз „підпорядковані Ватиканові напряму“ є одвертою калькою з ро´сийського „подчинён напрямую“ („Поступ“, 1е – 7е березня 2001го року, сторінка 2). Ось неповний список українських відповідників: навпрост, на(в)прямець, навпрямці, навправці, навпрямки, прямцем, напрямки, навпростець. За Совєтів т. зв. „радянські журналісти“ писали „прямо підпорядкований Ватікану“. Добре писали. Краще від нинішних „патріотів“. В редакції кожньої газети лежать словники. Тільки-от не виконуються дві-три простенькі вимоги: 1) словники мають бути хорошими; 2) редактор повинен чути фальш; 3) він повинен любити мову і заглядати до словників навіть тоді, коли йому за це не платять, і навіть тоді, коли він упевнений, що „халтура зійде з рук“. А ось бачте — не „зійшла“! Хтось (Р. М.) таки помітив та й обурився.

Далі. „Прокуратура не має певності — вже мертвій чи живій людині відсікли голову“ (рос. отсечь, укр. відтяти) — „Вікна опівночі“, 6го березня 2001го року; „такий захисник відчуває безнаказанність“ (безкарність) — висилання „Право“, УТ2, 18го травня 2001го року; „пристрасті накаляються в цьому матчі“ (вирують, завирували); рос. накаляются тут, згідно з фразеологічним словником рос. мови, теж є словом невідповідним – пор. українське розпаляються, розпалились, розпікаються, розпеклись; становище все більше накаляється (загострюється) —„Вікна опівночі“, 17го квітня 2001го року; „Флоресина“ має реєстраційне свідоцтво Мінздраву — оголошення на каналі „Інтер“, 19го грудня 2001го року; вредні комахи (прикрі, осоружні); — газета „Експрес“ за числа 21ше – 29те серпня 1999го року; «Нескафе» дбайливо їх (зерна кави) прожарює (смажить)[10]; окорок (окіст) — „Парк автомобільного періоду“, 5го жовтня 1999 р.; ловити рибу в му´тній воді (каламутній) — те-ж висилання; нерідко ведучому взагалі бракує слів: „чертовски, знаете ли, бодрит“ (бадьорить, як холєра) — те-ж висилання; ви маєте шанс отримати скатерть­самобранку (скатертину, хоча сам художній образ вже має кацапське походження) — оголоска „Олейни“, 29го грудня 2001го року; лапонька (сонечко, лялечко, лялюню); папонька (татко, татусю, татуню, батечку); „напиши папі, що я захворіла“ — УТ1, кінофільм „Справа Сезнека“, 12го листопада 2000го року; смутьянин (ворохобник) — реклама; стріляй — уходить (тікає); зачинені ставні (віконниці); він топив (палив) деревом – обидва приклади зі серіялу „Повернення Шерлока Холмса“; фуражка (кашкет, картуз, шапка) зсунута — „Пригоди Шерлока Холмса“, 6а серія; закурив трубку (люльку); це проблема на три трубки (міра часу, виділеного для роздумів — на три файки) — „Пригоди Шерлока Холмса“; ручей протікав до Печерської Лаври (укр. ручай тік (плив, біг) — протікає дах або черевик) — освітнє висилання про стародавній Київ; рокова жінка (згубна, фатальна); рокова (фатальна) помилка; перешагнути (переступити) рамки порноґрафічного зв'язку – два приклади від Оксани Добрянської, „Кінопроба“ в радіо „Ініціятива“, 23го березня 2002го року; у вищій лізі суперничатимуть (будуть суперниками, прийде до суперництва) — гляди хоча-б і совєтські словники; „гарне причандалля, якби мені таким вооружитися“ (озброїтись) — фільм „З життя секретних аґентів“, 22го грудня 1999го року; взяли з поличним (піймали на гарячому) — „Новини звідусіль“, ICTV; „відтепер у логові центристів стає дедалі більш неспокійно“ (укр.: лігво, лігвище, тирло, кубло, кублище, гніздо, барліг; очевидно, ро´сийський термін логово здався дикторові менш лайливим, аніж українське лігво; можна було вжити стандартного „в таборі“, або, скажімо, „в гнізді“, „в середовищі“) – „Вікна опівночі“, 5го березня 2001го року; закон перетерпів багато змін (зазнав); займався парусним спортом (вправлявся у вітрильному спорті) — „7 днів“; „ти хоч уявляєш, куди вони тебе увезли?“ (чи ти собі здаєш справу, в якому керунку вони тебе вивезли?); нагрівальні канали над топкою (над печами: в українській мові для назви великого приміщення з нагрівальними аґреґатами вживаємо множину іменника); це кутова кімната (наріжна: невірне означення кутовий останніми роками поїдає українську лексику гірше сарани; не судимий (рудимент совкового суспільства, де факт появи в залі судових засідань кваліфікувався, як довічна пляма в паспорті; в Галичині говорили правильніше: не сидів; можна-би це саме висловити словами: засудженим, звинуваченим не був, не суджений, коли йдеться просто про факт розгляду позову) – всі чотири приклади – з кінострічки „Невидимі злодії“, ICTV, 1го березня 2001го року. Декілька місяців раніше те саме безглуздя чулося в перекладі кінофільму „Війна з реальністю“ (ICTV, 16го грудня 2000го року). Чомусь жоден цензор правопису і лексики не звернув перекладачам уваги. Чи немає вже потреби в такій посаді на українському телебаченні? Як Ви кажете, панство Надзірна (чи хай там „Національна“) Рада?[11]

Навіть з найкращих перекладів видко, що перекладач, диктор, або озвучувач: а) або не є Українцем; б) або є базарним простюхом; в) або обертається в ро´сийськомовному середовищі базарно-„інтеліґентних“ гендлярсько-„митецьких“ простюхів.

Наступний приклад повної наркотичної залежности від вульгарно-меркантильного штампу „сколько сто´ит?“ повністю підтверджує зроблений висновок. Телесеріал „Ціна багатства“ 22го квітня 2001го року, ICTV: „літаки сто´ять купу грошей.“ Такої помилки в українському дубляжі може допуститися лише та людина, яка на щодень слова´ „сколько сто´ит?“ вживає частіше, аніж „Отче наш…“

А ось неприкрите знущання з глядача-Українця в реклямі одного такого-собі часопису: на позиралі оглядаємо купу бананів, а хамський голос вторить – „Мой! мой!…мой!…наш… журнал від корки до корки!“. По-перше, в українській мові кажуть „від дошки до дошки“; по-друге, якщо Кацапові припекло малювати банани на позиралі, то текст українською мовою зовсім не є на своєму місці (банан дійсно має шкірку (корку), але часопис нічим схожим на корку не наділений); по-третє, яка оголоска, такий, видко, і сам журнал. Чи мусить страждати український глядач від некомпетентности та лінивства кацапських анальфабетів? Часом стаємо свідками кумедних мовних „конфліктів“ як от у наступній сцені. Репортер укр. радіо: „препарати допомагають упредити хворобу“. Лікар, з яким провадять бесіду, відчуває фальш, і у своїй відповіді вживає слова: „випереджувати хворобу“. Я-ж звик до виразу „попереджати хворобу“. Хто з нас „правильний“? В усякому разі не репортер — „честь і совість“ українського радіомовлення. I „професіоналізм“, додамо. Один казус трапився зі мною під час споглядання телевізійної стрічки „Дитя на ймення Iсус“. Там є слова, які моє хлопське вухо сприйняло як „загорівся (зайнявся) верх“. Я довго глипав на позирало, тер очі, та жодного палаючого верху (даху хатини) не узрів. Аж згодом показали… палаючу корабельню. Якось моє вухо не налаштоване миттєво сприймати фрази на зразок „загорівся верф“: поки чоловіка шляк трафляє від „загорівся“, то вже і сло´ва „верф“ не дочує, тим паче, що й рід іменника не відповідний. Прикро робиться, що не на українське вухо налаштоване „українське“ телебачення. Подібно, як співали Французи, почавши від 1871го року, — „держава дбала не про нас…“

Зрештою, слово загорітися вже давно витіснило з мови нашої „інтеліґенції“ правильне зайнятись. Словосполучення на кшталт „загорілася хата“ („Експрес“, 26го квітня 2001го року, сторінка 8) стали штампом для галицьких патріотичних газетярів.

Ще один подібний слуховий казус трапивсь зо мною о годині 1230 дня 13го квітня 2001го року. Українське радіо перераховувало відомих осіб, котрі цього дня народилися. Серед цих імен мені учулися: „французька королева і Катерина Медічі“. Оскільки я добре знав, що Caterina de Medici вже й сама була за королем Франції, дав-єм ся диву, про котру іще другу королеву йшлося. По глибокій надумі дійшов-єм внеску, що проклятий Кацап написав для диктора-молодички від „Новин“ по-кацапському: Екатерина, а глухому Русинови учулося „і Катерина“. Що українські „Новини“ складаються в ориґіналі ро´сийською мовою — тому свідчень багато


Наступні приклади свідчать, як все-таки важко не-Українцям переходити на україномовне провадження висилань („Проти ночі“, 2го вересня Дев'ятого Року „Незалежности“): „не про них річ“ (не про них мова) — в цю-ж мить (і за те спасибі!) ведун сам себе виправляє — але чомусь на зовсім иньший лад — „не про те йдеться“, себто „не в тому річ“; а далі поправити вже немає кому: працювали до кривавих пузирів (пухирів); тим не менше (попри це, мимо цього) — цією спільною ро´сийсько-українською ідіомою зловживають ВСІ, виказуючи безстидство власної обмежености; пресловутий (горезвісний, славнозвісний); стіліст (у титрах) — до наступного виходу в етер уже виправили, але чи трапилась-би УКРАЇНЦЕВІ така неприродня і, для Українця, НІЧИМ НЕ ЗУМОВЛЕНА орфоґрафічна помилка? Це саме висилання 31го вересня: день похорон (похорону); одна з версій звинувачує батька жениха (нареченого) принцеси Діани; 5го жовтня: гість привгадав колискову (просто угадав; укр. вгадав уже навантажене змістовим відтінком передбачення — на відміну від синонімів упізнати, розгадати, відгадати, збагнути, розпізнати, здогадатись); 13го грудня: вскрити закон про реформу суду (розкрити). Дуже добре, що Володимир Оселедчик на очах у глядача вивчає українську мову. Було-б ще краще, коли-б хтось иньший на його місці дивував і повчав слухача власним прикладом ВІЛЬНОГО та ПРОФЕСІЙНОГО володіння усією глибиною словникового запасу НАШОЇ з вами мови. Бо часами закрадається підла думка, що п. Оселедчик не так себе поправляє, як ро´сийську мову пропаґує: дивіться, мовляв, як легко по-ро´сийськи можна складні думки висловлювати, а от з українською мовою клопіт: що не крок, наштовхуєшся на труднощі, самою природою в цю „мову“ закладені.

       і) Нехтується багатством і глибиною образности української мови, а рівно-ж — власне українськими ідіомами, — що є простою дорогою до відмирання самої мови: заливна осетрина (холодець з осе´тером (гляди сл. Грінченка), на свята у нас іще подавали драглі зі свинини або студе´нець з півня) — з висилання львівської (!) студії; костюм повинен сидіти (одяг не сидить, а лежить на людині: це вже такі відмінності мов української та ро´сийської, котрих Інтеру збагнути не дано) — радіоновини, 29го листопада 2000го року; перша і найкраща розмовна (краще – говірка) радіостанція (дослівний переклад з talk station?) – радіо Ера-FM, вересень 2004го року; не треба його так балувати (розпещувати, від пестити) — „Омен III“, 1+1, 24го листопада 2000го року; побавте себе смачненьким (догодіть собі, попестіть себе) — звабисько-наліпка на вікнах маршруток; ти не забилася? (не вдарилася?); лісопильня (тартак: пилкою ріжуть, а не пиляють, і ріжуть таки дерево, а не ліс); каменеобробний завод (камінна, каменна фабрика) — Львів, вулиця Стрийська; сищики Пінкертона (слідці) — всі три приклади з фільму “Bag Girls”, назва якого так званою „українською“ мовою чомусь звучить „Стерви“ (канал 1+1, 14го листопада 2001го року). Юрій Макаров так і вимовляє — стерви, хоча міг-би і зауважити, що українським відповідником чисто ро´сийського стерви служить непорівнянно мальовничіше та соковитіше слово лярви. На жаль, змовчав Юрій Макаров…

Ще приклад: „пародонтоз починається з незначної кровоточивості ясен“ (звабничка до зубної пасти Lacalut). Словник дійсно не пропонує тут жодного вибору. Але-ж є іще свідомість та бажання висловитися альтернативно. Заглянемо до словника Грінченка. Виявляється, кровоточити має властиву українську форму: крівавити. Відповідно, віддієслівний іменник міг-би звучати крівливість. Від біди, згідно з правилами українського словотворення, — кровотічність, кровотіч.

Далі: „Аріель“ на розхват („Аріель“ хапають; рос. хватать, укр. хапати); зареєстровано біля ста осередків загорання (займання) — УТ1, „Новини“, 26го грудня 2001го року; загорівся (зайнявся) дальній кут (рос. угол, укр. найдальший кінець); загорівся (зайнявся, спалахнув) Львівський університет — приповідки від об'єднання „Княжий львів“; схоже на те, що... (рос. похоже на, укр. виглядає так, що…); схоже, що...(„Поступ“, 7го – 13го грудня 2000го року, сторінка 1ша ); добрий ранок, країно (доброго ранку, мій Краю); буйна уява (бурхлива, кипуча, пишна, — рос. буйноє воображение); йти на повідку (на мотузку, в налигачі, сліпо коритися) — „район Мельровз“; патріярх Володимир освятив злітно­посадочну смугу (злетно­о´сідну) — радіо, 26го травня 2001го року; ти говорила (розмовляла) зі суддею — „справа Сезнека“, 2й відтинок; ви чуєте тяжесть у шлунку (ви переїли, — вираз обмеженого вжитку, застосовується виключно при звертанні до Нових Українців та Новых Русских); після того, як шовк розписаний (розфарбований), його тримають над парою (про „батік“); завітаємо до цеху, де розмальовують (фарбують) кульки — радіо, висилання „Споживач“, 13го грудня 2000го року. Ро´сийські дієслова красить і рисовать мають відповідниками українські фарбувати і малювати. Відрізняються значеннями також і два українські слова черкати і чертити. З приходом Других Москалів в головах галичан дуже легко запанував хаос — переміна місцями і заступлення термінів



. Далі: обрив (круча), дочка (доня, донька) — фільм „Поховані таємниці“, 8го серпня 2000го року, 1+1[12]; як ні в чому не бувало (наче нічого не сталося) — калька з ро´сийської, до того-ж безглузда; ну дуже вже м'які ціни (геть м'які, аж геть м'які, зовсім уже м'які) — в кожному другому львівському „трамі“; ну дуже вже смашне молоко (надзвичайно смачне); не їсти зернята (правильно — зернят) соняшника (мало-б ся писати: „не лузати насіння!“); чекайте автобус на тротуарі (очікуйте автобуса на хіднику) — два останні приклади зустрінемо в кожній третій львівській „маршрутці“; лікування алкоголізму (правильно — від алкоголізму) — реклама наркологічного центру „Дар“ на радіо; неслизька тротуарна (хідникова) плитка (це пишуть у Львові!); натуральна (правдива) черепиця час змінити дах (замінити) — реклямний щит від якогось ГПК перед руїною будинку „вивиху“ позад пам'ятника wielkiego poety ukraińskiego Adama Mickiewicza; тур по замках України (подорож замками) — ця популяризація хибного мовного стилю відбувалася „за підтримки Президента“ і при участі зірок галицької естради; на кон поставлено усе (ризикуємо всім); не вистачить часу, щоб їх усіх подивитися (забракне часу повністю їх оглянути); на в'язнів одягли ножні кандали (на ноги в'язням наклали кайдани); ґарантує відсутність (але-ж і стиль!) скрізної корозії (ґарантує від наскрізної (крізько´ї) корозії, рос. сквозная) — „Парк автомобільного періоду“; живе у Києві (мешкає); я вас не розтліваю (краще: не зваблюю ницим, не розпаскуджую, не штовхаю до непорядности) — фільм „Коджак“; коні підуть інохіддю (виноходом) — „Повернення Шерлока Холмса“; митники припинили спроби вивозу (рос. пресекли, укр. перепинили, перервали, обірвали — припиняють власні спроби, а чужі — обривають або спиняють); допоможуть вам зняти неґативні емоції, які накопичилися — „Еліт Італія“. Подібне речення можна було-б хоч час од часу задля різноманітности переробити на український лад: „позбутися злих почувань“, „звільнитися від недобрих відчуттів, подражнень, чуттів, шкідливих переживань, від'ємних почуттів, уємних (від уймати, уймити) зворушень, змислів, яких ви набралися протягом дня“. Заставка (радше, оповістка) на телеекрані: „Творче об'єднання наука і культура представляє...“ — можна було-б хоч де-не-де писати „показує“. До зневаги мови слід віднести формалізми, якісь кострубато-номенклятурні штампи бездушного мовного каліцтва: хронічне стомлення (рос. утомление, укр. втома [13]) — рекляма (звабище) бальзаму „Бітнер“, 16го грудня 2000го року; допомагає зникненню плям (по-людськи звучало-б: помагає плямам щезнути); треба не вживати (слід відмовитись); не спроможетеся обійтися (не обійдетеся); достатньо одного телефонного дзвінка по номеру... (по-людськи сказали-б: досить раз зателефонувати на номер..., під число..., за номером...). Всі приклади — від закладів „Еліт Італія“.

       Ї) Ось не знаний досі спосіб „перекладу“ на так звану „украинскую“ з ро´сийського способу говоріння: ізофонія, або ономатопея — себто мавпування звуків (я-б назвав — квазіфонія). До цього часу існувала транслітерація, транскрипція, калькування, поняттєва передача, подібне. Iнтер винаходить новий спосіб передавати ро´сийські фрази, який полягає у формальному наслідуванні їх звучання, безвідносно до логіки змісту. Як сказати по-українськи „времена меняются“? Ві´домо, времена перекладемо як часи, а далі — за співзвучністю до слова меняют — „минають“. Так мовить Кіт Борис, — український кіт, між іншим, мав-би на ймення, мабуть, Му´рко, — у реклямному фільмі „Великий Реформатор“. Дарма, що українська мова має власні ідіоми. Часи минати не можуть. Може минати час. Швидко, або помалу. Йти, упливати, текти, проминати, тікати. Часи можуть змінюватися. Час — катеґорія тягла, абстрактно-змислена (чуттєва, по-теперішньому), збірний іменник. Часи — поняття обмежене початком та кінцем, конкретне. Просто „час“ існує. Просто „часів“ не буває. Українець надовго замислиться, почувши, що часи справді минають. Які саме часи минають? А які їм на зміну наступають? Добрі, злі, спокійні, важкі, тривожні, голодні і т.ін. Бо якщо взагалі часи минуть, то наступить кінець світу. Неспокійно якось… Я тривоживсь два дні. Поки не здогадався, що ідіотична рекляма — всього лиш бездарний переклад з московщи´зни. Враження таке, наче українська телевізія взагалі нічого свого не має. Про швидкість, з якою на телебаченні назви висилань „Сельский час“ (година) і „Время «Ч»“ (година, момент часу), з повним спотворенням змісту, попередньо вже закладеного у самих назвах, перетворилися на „Сільський час“ (время) та „Час «Ч»“ (период, времена), можна сказати одне: така „оперативність“ обернено пропорційна до вміння (а головне — бажання) Iнтера, який керує і працює у телебаченні, придумати щось цікавого хохляцькою мовою. Ще один приклад „ономатопеї“: „природа усталена“. Якийсь Дмитро зі „Студії-5“ мислить чисто по-ро´сийськи: „устроєна“, і, під тиском залізної п'яти „українізації“, перше слово, яке йому спадає на язик за умов браку часу на роздуми перед мікрофоном — це українізоване продовження трьох початкових звуків слова „устроена“ — замість стандартного в подібних випадках словосполучення: „природа влаштована“. Ось іще кумедніший казус (програма УТ 1 на годину 2330 2го серпня 2001го року в газеті „Поступ“, число 113(771)): „чергова версія „Тарзана“, у котрої герой вступає в поєдинок…“. Тут українське в якій підмінено кацапським в которой.

Хочу з Тобою чимсь поділитись, шановний Читачу. Мені нестерпно боляче, коли на тому місці, де мав-би сидіти Українець, розсівся Інтер і коштом нашої з Тобою кривавиці вчиться (або вдає, що вчиться) „з нуля“ української мови. Коштом і часом Твоїх дітей, котрі досі шукають собі роботу.

Не тільки Інтер впадає в блуд ізофонії: „ми одержали дуже важке насліддя (рос. наследие, укр. спадок) від наших прародичів“ (Адама з Евою) — це вже говорить проповідник християнського висилання на першій проґрамі радіо — 28го червня 2001го року, 1445.

На місці ро´сийського накапливаться вживають виключно одне-єдине українське слово накопичуватися (за формальною співзвучністю), хоча відповідно до змісту мало-б ся говорити — назбируватися (копить деньги — збирати гроші); накопичувати та нагромаджувати — теж хороші синоніми, лиш наділені успадкованим значеннєвим відтінком відповідно до свого походження: накладати у кшталті копиці, та, відповідно, стягати докупи, подібно до того, як громадять граблями сіно.

       й) Русизми та кальки, які звучать огрубленням української мови: заривав (закопував) у землю столби (стовпи); ублюдок (виродок, вилупок); час давати двору (дряпака, чосу, драла, дряпонути) — синхронний переклад фільму; коли ми брешемо, ми потіємо (дуримо, крутимо, викручуємось, говоримо неправду, обманюємо) — оголоска препарату „Рексона“, „Інтер“, весна 2001го року; пригощайся кока-колою і дивись під кришечку (цікавіше звучало-б: заглядай під бляшку) — оголоска; команда переграла суперника (взяла верх над суперником) — „Спорт-тайм“, 27го серпня 2000го року. Здогадуюсь, як відчуває себе чоловік, котрий перепив, або переїв. А от щоби ціла команда та й переграла ...

       к) Трапляється, що природні для української мови вирази вухом „цивілізованого“ Iнтера сприймаються на „рогато-лохівському“ рівні: „у Нью-Йорку ти ні разу не готувала“ (кажемо: жодного разу не варила). Далі: поет написав вірш і його озаглавив (написав вірша і назвав його); Шевченко передрік (провістив) — обидва приклади з „Освітнього“(!) каналу; студія X та студія Y представляють (показують) — „Сто чудес світу“; предстане перед судом (просто стане, або піде під суд); видворено (вислано, виселено) нелегальних китайських іміґрантів — радіо Ера-FM, новини, 8го вересня 2004го року, 1605.

       л) Стовідсоткове партацтво, зумовлене повною відсутністю чуття української мови, яка є мовою для Інтера чужою. Маємо приклади явного криміналу позанормативних — навіть з точки зору змосковщених словників — русизмів, неприпустимих як за Перших, так і за Других Совєтів, або таких, за які переслідували вже навіть у загальноосвітній школі хрущовських часів: маленька тваринка стає головною улікою (тваринка перетворюється в най-перше свідчення); бодро (бадьоро) звучить голос… — висилання „Мої літа — моє багатство“, радіо, 30го жовтня 2001го року; три кучки (купки) попелу — фільм „Іствікські відьми“, 1+1, 21го жовтня 2001го року; в ліквідації пожежі взяли участь горно-рятувальні служби (просто гірські рятівники) — „Ситуація“, 1+1, 12го грудня 2000го року; на Закарпатті мешкають горяни (верховинці, але й це неправда!) — радіо, 6го липня 2001го року; служба в армії (у війську) допоможе юнакам розширити кругозір (світогляд) — радіо, 14го листопада 2001го року; бензовоз перетворюється в вогняний шар (у вогняну кулю) — ТБ, висилання „Випадковий свідок“, 2го вересня 2000го року; у фундамент (до фундаменту) закладено гривні достоїнством... (вартістю…) — радіо, „Новини“, 13го жовтня 2001го року; ця трупа може приймати різне лице (набувати, прибирати різного вигляду, образу) — якась короткохвильова станція, висилання 5+5 з Київа, 11го жовтня 2001го року; Московський патріархат в обличчі (рос. в лице, укр. в особі) митрополита — „Міст“, 25го липня 2001го року; дозволили їм уїхати (від'їхати); доля не балувала (не щадила); шайба у ловушці (пастці); як нас приймають глядачі; як він прийме новину — „Ренеґат“. Ро´сийському принимают відповідає українське сприймають: „як нас сприймають глядачі?“. „Приймають“-же (клієнтів, гостей) — повії. Стикування „Дискавері“ намічено (призначено) на завтра — радіо, 11го серпня 2001го року; пострадали від землетрусу (постраждали) — ТСН, 17го серпня 1999го року; спеціаліст по (кровоносних) сосудах (від судин): Інтери, між іншим, так і вимовляють — „спе-ці-а-ліст“; храм збудований хрестообразно (малася на увазі не образа хреста, а подібність до нього!); загублена природа (змарнована, занапропащена) — „Ґрін піс“; в одному із загублених літописів (рос. потерянных, укр. втрачених) — радіовисилання про Михайлівський собор, 9го листопада 2000го року, 1750; „Покуття — дуже живописний край“ (мальовничий) – радіо „Родина“, 16го березня 2001го року; рулєвоє колєсо´ (кермо, керівниця; може бути ко´лесо, або коло керівниці) — „Парк автомобільного періоду“; вхопився за руль; витягнув бумажник (гама´н, гаманець, капшук, калита, калитка, пулярес, портмоне, киса´, кабза´, портфе´лька, — гляди сл. ред. А. Кримського — С. Єфремова, рік 1924) — обидва приклади з перекладу французької новели, радіо, 22го вересня 2001го року; водородна бомба — програма ТБ для школярів (!); старатель (золотошукач); плотини (греблі) — „Освітній (!) канал“; за´суха (посуха, суша, засу´ха); відкриття ігорного бі(!)знесу (грального діла); свідчення успіху приборів на міжнародному ринку (приладів) — диктор; парковка (постій, стоянка); обладнання ще не порозтаскували (порозтягали); шукати добрі ростки (паростки); до зустрічі з Ісусом ця людина була жадною (жадібною, скупою) — обидва приклади з релігійного висилання на 1му каналі радіо, 28го червня 2001го року, 1445; бізнес, вигідний для стран-експортерів (газета „Експрес“, 22/30го травня 1999 р.); пресловута каннська розкіш (славнозвісна) — „Телеманія“; лихо обрушилось на Польщу (впало); земля лишилась чарівного сну і запалила горобину (пісня). Слід або співати позбулась, або замінити лібретто — ро´сийські штампи не надаються до української пісні: ми говоримо „залишитись без чогось“, „залишитись самому“, або „залишитись десь“; мені відомий лише один, до того-ж сленгово-фривольний, випадок вживання слова лишитись з прямим додатком: „лишися того ровера“ (себто — „покинь марну справу“).

ПАН ІВАНУШКА ВЕРХИ НА УКРАЇНІ[ред.]

Окремо стоїть питання про досить-таки пікантний стосунок деяких коментаторів до предмету держави, у якій живуть, „творять“, і з якої, як-би там не було, користають. Послухаймо: „шкарпетки зроблено на Україні“ (зовсім не йдеться про стадіон „Україна“ у Львові, на якому довший час розташовувалася барахолка). От якби подібні шкарпетки виготовлялися на Росії, на Англії, чи на Франції — щоб це могло значити?

Одна річ, яка стосується не тільки лексики: репортери, ведуни, всілякі иньші „масовики-затєйніки“, інтерв'юери, побільшости не знають, що робити зі словом „пан“. За ілюстрацію дозволю собі тільки один приклад з висилання „Актуальна камера“ каналу СТБ. Репортер звертається до п. міністра (на той час) Тигипка: „пане Сергію“. Може, варто було-би: „пане Міністре“? Коли писались ці рядки, Автор здивовано думав, що звертання по імені (за панібрата, як при Совєтах, — мовляв, усі одним ликом шиті, у кожного рильце в пушку) — що це є прикре одноразове непорозуміння, — і тому зафіксував цей випадок. На сьогодні вже очевидно, що йдеться про систематичну практику, про нову „традицію“. У жовтні 2000го року „Вікна опівночі“ устами ведуна звернулися до Голови правління центру стратегічних досліджень: Пан Павло. По-перше, нечемно, а по-друге, звучить, якби показував вказівним пальцем: дивіться, мовляв, ось пан Павло. За нормами українського звертання, коли вже навіть і по-панібратськи, то говоримо Пане Павле. Ганьба, та й годі[14]. Нормально за кожною посадою закріплене якесь звертання (dignity, rank, standing, position, decency, ethicalness, nobility, merit — це іще не всі синоніми до совкового „товарищ“): пане Ректоре, пане Iнженере, пане Раднику, пане Перший Міністре, пане Директоре, пане Учителю, пане Вартовий, пане Майстер... потрібно лиш володіти цими трафаретами, знати їх.

ЗЛА ВОЛЯ ЧИ УЩЕРБНІСТЬ ДОПУЩЕНИХ?[ред.]

Взагалі кажучи, я схиляюсь до думки, що навмисне ніхто української мови не псує, просто „спеціялісти“, запрошені до редагування українських висилань (або видань, яких, до речі, в процентному відношенні стає все менше) вже є ущербними від самого початку: освітою, вихованням, браком чуття мови, браком потягу до досконалости, а найважніше — браком зогидження до ро´сийськомовних спотворень первинного українського джерела — зогидження, яке природньо закладене в душі кожного культурного Українця.

Може і не варто було-б втомлювати читача перерахованим вище очевидним безглуздям, якби не один його аспект: усе це — задокументований склад злочину, вчиненого майже на 100% офіційними засобами масової інформації, а в иньших випадках — ліцензійними.

ОФІЦІЙНЕ ПАПЛЮЖЕННЯ[ред.]

СЛОВНИКИ[ред.]

Не послідню ролю у „благородній“ справі нагинання української мови до ро´сийської (а простіше сказати – у її паплюженні) відіграють совєтські українсько-ро´сийські словники, якими користуємось і понині, — здвох причин: по-перше, на такі-ж великі, або й більші за обсягом словники Незалежна і Без'ядерна за дев'ять років розгульного патріотизму так і не спромоглася; по-друге, якби й були, то науковцю, чи просто освіченій людині — ніяк не по кишені. Витончене шкідництво словників полягає ось у чім. Поруч з питомим українським словом вони подають одверто чужорідний „синонім“ ро´сийського походження, від якого кацапським духом несе далеко за межі обкладинок самого, за перепрошенням, „українського“ словника. I ці московізми подаються навіть без найменшого натяку на попередження, як, скажімо, у словнику Караванського, — що воно є русизм і освіченій людині до вживання не надається. Це в кращому разі. А у скорочених, так званих „нормативних“, словниках пи´томі українські слова опускаються і зовсім, під претекстом „застарілости“. Залишаються переважно кальки та спільні слов'янізми. В цій ситуації Iнтер, якщо й загляне до словника, то вибере, ясна річ, що йому ближче. I офіційне право буде на його боці, на боці „узаконеного“ словником партацтва. Читач оцінить ситуацію з небагатьох прикладів. Є такий поширений русизм: забавный. Років 50–60 тому вважалося, що перекладом цього русизму на українську мову будуть слова: кумедний, потішний. Стараннями любителів ро´сийських кальок в підсовєтському тритомному ро´сийсько-українському словнику 1980го року подибуємо „неологізм“ забавний в українській частині. Чому „неологізм“? Та тому, що у свідомості нормального Українця забавний означає те саме, що і забарний, себто „той, хто бариться“, повільний. Або таке. Перед большевиками Українець на сході, коли говорив покрасити, то мав на увазі те саме, що й Кацап, коли казав украсить, скрасить. Так що ми мали декілька синонімів: прикрасити, оздобити, бути окрасою, скрашати, окрасити, покрасити. Тритомний словник 1980го року чомусь уважає, що українське покрасити має бути синонімом до… помалювати!

Або таке. Спробуємо знайти переклад слова „сыщик“. Виявляється, нормального перекладу просто… не існує! Єдиний відповідник, який подається без поміток — детектив, що є спільним запозиченим словом як української, так і для ро´сийської мов. Решта відповідників, властиво, заборонені цим словником для повсякденного вжитку: шпик, нишпорка кваліфікуються як зневажливі, слідець, слідчий — як застарілі. Прикладів меншевартісного упокорення українськї мови у цьому (й досі найповнішому) академічному ро´сийсько-українському словнику знаходимо більше: рос. створка книжкової оправи має виключно „застарілі“ відповідники — застібка, застіжка; рос. останки теж не має відповідника, окрім „застарілого“ рештки, забутки та „розмовного“ останки. А може, ми усю українську мову віднесемо до „застарілих“, та й баста?

Дня 30го січня 2001го року, виступаючи через Львівське радіо, обласний епідеміолог замість дивоглядного, але „освяченого“ словником терміну опірність (орґанізму), могла-би вжити слово відпірність... якби вона ЗНАЙШЛА його там, у цьому, за перепрошенням, „українському“ словнику. Серед українських перекладів слова наездник (їздець, вершник, їздун, верхівець) знаходимо кальку наїзник; також ПРИСУТНІ у словнику: угон (чому не краді´ж, уєм?); протиугонний (забезпечувальний, противідгінний, протиуємний — кажемо: „злодій відігнав або займив (уймив, уйняв) моє авто“); славний (молодець, козак-хлопець); ти славно попрацював (кажемо попрацював на славу) — телеканал „Інтер“, кінофільм „Лід“, 16го січня 2002го року; давати дьору (дременути, дряпонути, подрапцювати, драпцем манжати); рукоятка (руків'я): „троянда і хризантема на рукоятці його револьвера“ (канал „1+1“) — якщо Вас не знудило від запаху свіжої пелюсткової цноти, розмазаної по кацапській рукоятці, то це знак, що Ви уже готові до „украинского“ суспільства-2000, принаймні — з лінґвістично-естетичного боку.

Сама Висока „Надзірна (Національна) рада“, похапцем перекладаючи з ро´сийського вещатели (чому завжди танцювати починаємо від московського порога?), запроваджує термін мовники для користувачів етером. Адже мовник — це є просто лінґвіст. А той, хто мовить зветься мовець. Панам від культури варто-би знати!

Далі: казначейство (державний скарб, скарбниця, скарбнича палата; повітова скарбі´вня; підскарбій, скарбі´й); Міністерство фінансів оголошене держателем (утримувачем) іпотеки — радіо, 1го квітня 2004го року; розстрочення чи відстрочка платежу за податковим зобов'язанням (розтягнення, відтермінування, перенесення оплати, сплати податку) — радіо, 28го листопада 2001го року); парадний розрахунок (рос. расчёт, укр. стрій) — улюблений совково-казенний термін коментаторів різноманітних військових парадів на честь „незалежности“; пари´ ментолу з евкаліптом (у множині!) — реклама на 1+1; в українській мові пара вже означає збірне поняття і множини не має, як ми вже зауважили раніше на стор. 17;







ще говоримо ви´пари, дух м'яти і т. ин; скрипач (скрипаль, скрипак, скрипар) — „Поступ“, 2го вересня 1999 р. 

„Експрес“ дня 26го квітня 2001го року (сторінка 9) цитує слова працівника Львівського обласного центру зайнятости: „ніхто тобі хорошої роботи на тарілочці з голубим обідком не піднесе“. Нумо замислімося. Доходимо трьох висновків:

  1. цитата не була взята в лапки, так що писака до „Поступу“



????



міг-би, якби вмів, якби переживав за якість, за мову свого продукту, і, зрештою, якби дотримувався громадянської позиції, — міг-би відкоректувати;

  1. працівниками згаданого Центру наймають „інтелектуалів“, які за вершину дотепности мають кацапські приказки базарного рівня;
  2. тритомний ро´сийсько-„український“ словник 1980(1)го року, на шкоду українській мові, дійсно дозволяє вульґаризм обідо´к; словник Грінченка — ні: обіде´ць, обвідка, (об)лямівка, окрайка, смужка. Ро´сийська приказка дослівно перекладалася-б так: „на тарелі зі синім бережком не подасть

Далі: зайве і найкраще тому свідчення — „Проти ночі“, 2го вересня 1999 р. Перед нами узаконений підсовєтським тритомним словником 1980го року кумедний алогізм: мова йшла про додаткове, іще одне свідчення, але аж ніяк не зайве, себто непотрібне. Роздольні пісні (привільні, розлогі); очаровувати (не в розумінні причарувати, а в значенні заворожити своєю чарівністю); хваткий горішок (чіпкий, беручкий). Згідно зі словником Грінченка вказане вище значення слова хваткий (чіпкий), якого йому надав недолугомовний „український“ Iнтер на афіші відповідного фільму, і яке підказане співзвучним ро´сийським „хватать“, — взагалі НЕПРИЙНЯТНЕ: хваткий повинно мати такий-же сенс, що і швидкий, меткий, хапливий (що діє похапцем, хапається, але зовсім не той, хто хапає). Відчуваєте, наскільки глибоко, на якому витонченому рівні перекривляється семантика мови?

Руйнівна сила існуючих словників полягає ще і в тім, що вони ЗАБОРОНЯЮТЬ вживати деякі поширені серед Українців слова. Ті самі слова, які і за Совєтів були песиголовцями-русифікаторами „затавровані“ як „нелітературні“. Дивуватись, звісно, немає чого — ЦЯ держава, за ознакою пануючої нації та пануючої еліти, нічим не відрізняється від попередньої. I все-ж. Під Совєтами Ви переступали поріг ВОРОЖОГО торгового закладу у ВОРОЖІЙ державі — СССР. I купували туфлі. Тепер приходите до УКРАЇНСЬКОЇ крамниці в „УКРАЇНСЬКІЙ“ державі, але й надалі купуєте… ті самі туфлі. А де ж Україна? Виявляється, продавець НЕ МАЄ ПРАВА на ярлику написати мешти, бо у „вєдомостях“ значаться саме туфлі. Тільки, що нині оці туфлі уже перестали бути неприємним символом ро´сийської окупації. Сьогодні вони вписуються в атмосферу „рідного“ суспільства, босяцького розгульно-алкоголічного „патріотизму“, причепуреного дипломами про вищу освіту. Сьогодні ці „туфлі“ з „брюками“ поєднуються з РІДНОЮ державою, з „безпрєдєлом“ етносів, віросповідувань, визнань, „демократії“, рогатого американо-„окультурення“ — івсе то те наше, місцеве, самогонно-свійське, ріііідне. Включно з туфлями. Я поцікавився у крамниці, в чім річ. Поки-що продавчиня ще й сама обурювалася тим, що її може переслідувати „українське“ КРУ за звиклий напис „мешти“ на товарній наліпці. Те саме можемо сказати й про такі, до неможливости дратівливі, назви товару, як апельсини (помаранчі), лимони (цитрини), вафлі (андрути), ізюм (родзинки). Повірте, я, де маю силу, — звертаю увагу, але чи може сама одна людина протистояти усім та усяким інтерівським, без перебільшення, ворожим до української мови, супровідним гендлярським документам (фактура, накладня´, подоро´жня, иньше…). За цими документами, за цією огидною лексикою, — вся сила проклятої слабописьменної української бюрократії, вся сила Закону, Адміністрації, Уряду… Опір зламано. Можемо бути певні, що в „рідній“ державі, в такому короткому терміні, про який і не мріяли совєтські русифікатори, увесь Західний край забуде про мешти, так що і цією пікантною особливістю галичанин перестане відрізнятися од щирого Кацапа.

На одному лиш прикладі переконаємось, як виглядає логіка омосковщення за посередництвом меншевартісного словника. Французько-український словник для школярів (це коли формується людина і її мова!), „Вища школа“, 1982, ред. Б. І. Бурбело. Слово gueule має в перекладі такі відповідники: паща, зів, глотка, горло. Звідки узялась глотка? Тритомний українсько-ро´сийський академічний словник 1980го року освячує це гріхопадіння, подаючи, однак і правильні відповідники: горлянка, пелька, хавка. Можна зрозуміти редактора цього підсовєтського словника, який був просто змушений впроваджувати усяке сміття до української частини, аби словник побачив світ. Що, однак, керувало діями редактора скороченого словника для школярів, який успішно уникнув українського горлянка на користь ро´сийського глотка? Нічим иньшим не пояснити, як тільки лінґвістичним яничарством.

Історія проникнення слова глотка до українських словників є повчальною. Словник під редакцією Грінченка ще у 1907му році не знав цього слова. Але-ж „глотка“ не позначає ані якогось нового технічного поняття, винаходу, ані не відображає розвитку лексики соціальних чи економічних наук, не є, зрештою, якимсь новочасним запозиченням з чужинецьких мов, необхідним для осягнення глибин чужої думки. Не є воно і запозиченням з ро´сийської вишуканої мови, з ро´сийського письменницького чи салонного красного мовлення. Це звичайний вульгаризм, який, коли вірити словникам, втратив свій вульгарний відтінок (чи таке буває?). А от українське пелька вперто супроводжується приміткою „вульгарне“. Виглядає так, що українська мова протягом століть не виробила назви для органу, яким здійснюється акт ковтання, і тільки у XXму столітті Українець навчився у Кацапа, як називати частини свого тіла. Смішно. Тільки, що укладачі словників не відчувають тут жодного парадоксу, на жаль. Тим часом, ро´сийське „не вульгарне“ глотка походить від „не вульгарного“ глотать. Чому-ж похідне від українського ликати (себто — ковтати) має вважатися „вульгарним“? От і вся таємниця!

НАЦІОНАЛЬНА ПОДАТЛИВІСТЬ І НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛЕРОЗ[ред.]

Коли покупцеві спотворені німецькі туфлі все-ж ближчі, чим турецькі мешти, а брюки разом з брючною лєнтою гріють пах ліпше від штанів, оброблених лиштвою, то йому напевне смакуватиме як ветчина, так і вітчина (вепровина, шинка), так само, як „ізюм іранський без кісточок“ (родзинки без камінців). Щось подібного нераз лунає з телевізійної говорильні, а от у цісарсько-королівському (Imperium Austria, Regnum Galicia) столично-княжому Львові під пильним оком скрайньо-патріотичного управління „культури“ подібну московщи´зну множать — на етикетках, на товарних ярликах, у супровідних документах, тощо — і вона поступово витісняє традиційну говірку. Мене, корінного львів'янина, перестають розуміти такі-ж корінні галицькі дівчата за прилавком склепу, коли я прошу лиштву до штанів, питаю, чи є в них крупа на мамалигу (кулешу), або чи в господарському маґазині мають шляуф (шляух) на продаж. Таке враження, що я опинився шляк знає де, лиш не в рідній Галичині. З тих-же цілком офіційних причин ви не зможете віддати книг до оправи, бо платити прийдеться не за оправу, лиш за перепліт, і не згідно з цінником, навіть не за звичним уже онімеченим французьким прейскурантом, а зовсім по-новому, як і личить в оновленій українській сім'ї — за Iнтеро-американським прайс-лістом. З українською державною печаткою. I проситься не плутати зі звичайним листком: „ліст“ — колись вимовляли „ли´ста“ — значить „перелік“. Задля справедливости щодо Совєтів, і водночас для ілюстрації сили офіційного незалежно-державного „українського“ невігластва, зауважу, що такої макабри, як перепліт, жодні, навіть найбільш зсовєтизовані словники НЕ ДОПУСКАЛИ до вжитку. Але хто в наш час буде слідкувати?

На перипетіях слова, котрим називаємо кавалок паперу з переліком цін на різні товари або послуги, можна-би штудіювати глибину ницости галичанського словотворення. Німці запозичили у Французів «prix courant», переробивши перше слово на свій лад: „preiskurant“. Хоча галичани й кичаться тим, що культуру (швидше, цивілізацію) черпали просто з Eвропи, то все-ж струмочок по більшости тік через Польщу. Галичани, однак, відмовились наслідувати добрий польський приклад – вживати рідне слово „цінник“ (у поляків – „cennik“) і зупинились на запозиченому „з других (німецьких) рук“: прайскурант (словник О. Скалозуба, рік 1933, Коломия). Слід здогадуватись, – з міркувань чисто „політичних“, з причини ґерманофільства, себто. Але ось надійшов „освободитель“, котрий має й досі ту хибу, що усе західне сприймає формально-поверхово, і котрий ніколи не вмів правильно читати німецьких слів – та й привчив галичан до прейскуранта[15]. Ну, а наш „інтеліґентний“ свинопас із вищою освітою „рад стараться“. Нині маємо вже четверте угодницьке переінакшення – прайс-лі(?)ст – винахід англомовних комсомольських нуворишів, спадкоємців „і сили і слави“ (Т. Г. Шевченко) старшого братово´го покоління з червоними зірочками на синіх кашкетах – і знову-ж з кацапським прононсом. Не можу стверджувати, що добре совєтське „прейскурант“ зовсі´м вийшло з ужитку. В столиці галицької освіти і науки, колисці відродженої „Просвіти“, термін „прейскурант“ успішно замінив таку банально-українську назву, як „перелік“. Нині можемо зустріти „прейскурант“ чого-б там не було. При´міром, в затишній кав'ярні „Торти“ при вулиці Дудаєва 14 у Львові протягом лютня 2002го року можна було за безцінь насолоджуватися плеоназмом „прейскурант цін“.

При усіх цих численних метаморфозах, єдина ціха українського „інтеліґента“, яка ніколи не зазнавала жодних змін, — це тверда і переконана готовність винюхувати смороди з-під волохатого задка Iнтера, незалежно від будь-якого, якнайрізноманітнішого, його расового типу, аби лиш на карку носив грубого золотого ланцюга (можна з хрестом).

ВІДСТУПНИЦТВО НА ҐРУНТІ ДЕРЖАВНОГО ДЕБІЛІЗМУ[ред.]

На найвищому державному рівні маємо справжні екземпляри леґітимної безграмотности, яка межує з усвідомленою антиукраїнськістю. Яким-же потрібно бути анальфабетом у справах мови, щоб збірку (зведення, збір, зібрання, збірник) державних законів назвати „зводом“ —словом, до якого синонімами є: знищення, розорення, обман, пастка. Без сумніву, під такою лінґвістичною знахідкою стоятимуть підписи і Міністра права, і Голови суду. Не стояли-б, якби ці достойники (достойниці) не були випускниками номенклятурного факультету, або, принаймні, якби мали зелене поняття про українську мову. Якби їх турбувала її доля. Мені заперечать, що такий фантастично-дерев'яний „переклад“ ро´сийського „свод законов“ леґалізовано у підсовєтському тритомному ро´сийсько-українському словнику 1980го року. На що я відповім, що потрібно дуже глибоко ненавидіти українську мову, аби внести подібну макабру до словника. Ще одна перла „української“ юриспруденції (вказую лиш на те, що випадково втрапило мені до вуха завдяки „національній“ телевізії; як насправді розмовляють професори на лекціях права — намагаюсь не думати): „дізнання оголошується закритим“. Слово дізнаватися, без сумніву, українське. Але-ж можна висловитися ще і таким чином, аби не різало вуха казенним москальським терміном „дознание“. Наприклад: вивідка, вивідування, розвідка (ми кажемо на всілякі дослідження — наукова розвідка), випитування, довідування, напитування… Різні репортажі з приводу справ, пов'язаних із Законом, нехотячи несуть казенно-московський відтінок: „запитали про матеріяли про пригнічення ЗМI“, „запросили докази того, що влада втручається в діяльність (чому не до діяльності?) ЗМI“ („Поступ“, 7го жовтня 1999 р.). Запрошують на уродини або до сповіді. Про всілякі „матеріяли“ роблять запит, або шлють вимогу, а ще краще — просять (слово просити не мусить супроводжуватися прикметником уклінно; просити — це не синонім до випрошувати). „За гравця запросив два мільйони фунтів“ — клясичний приклад недолугого мавпування за способом звучання кацапського ориґіналу



(гляди стор. 41)





: запрашивать (УТ 1, 1го серпня 2001го року, 2250). Иньший різновид помилки: „Ісламська армія Іраку заперечує, що вона затребувала п'ять мільйонів викупу (Тетяна Ємченко, радіо Ера-FM, новини, 8го вересня 2004го року). Українська мова у подібних ситуаціях дозволяє використовувати иньші слова: правити, заправити, запрохувати, вимагати. Хотіти лиш потрібно хоча-б чимсь відрізнятися од Кацапа (а краще – всім!). 

Коректори чи редактори — вже не знаю — теж не виказують найменшого бажання попрацювати для покращання мовної культури, не виявляють яких-небудь хоч слідів гідної і незалежницької мовної політики. Замість послідовного самостійно-критичного стосунку до про-совєтських словників, замість політики розумного фільтрування цих словників, коректори, навпаки, виказують час від часу якусь нетрадиційно-кумедну шарпанину, як ось у наступному прикладі: у сов. словнику „овен“ з малої букви признане застарілим на користь барана, зате „Овен“ з великої букви застарілим чомусь не вважається. Більш того, українська мова, слід припустити, не доросла до права присвоювати на власний смак імена знакам Зодіяка, бо астрологія все-ж наука, і для хлопської мови її пороги зависокі… На відміну од польської мови, бо там маємо „Барана“. I от замість Барана, Бика, Діви — наші панюсі ворожать на москальських Овена, Тельца, і… лядську Панну (“Virgo” в українській мові — зовсім не панянка, лиш дівиця).

Під Совєтами легко було завдати якої-завгодно шкоди українській мові. Тепер стало іще легше. Сказати, що ми пожинаємо плоди попереднього режиму, було-би безпідставним оптимізмом. Не пожинаємо. Сіємо. Пожнемо через 10 років. Події культурного життя, керунок, в якому прямує суспільна свідомість, розвиток політичних подій — усе свідчить, що Інтер має серйозний намір розв'язати українське питання якнайшвидше і остаточно. Аби не брати зайвих клопотів ще і до двадцять першого століття зі собою. Епохальне завдання Iнтера полягає в тім, щоби у третьому тисячоліття не залишилось жодної живої душі, яка могла­би піддати сумніву міф про його, Інтера­космополіта обраність. Зрозуміло, що найпершим має буть стертий з пам'яті Історії найреальніший і найправдивіший конкурент — українство.

ПІТ І ПАРФУМИ САМОВІДДАНИХ „КАМЕНЯРІВ“[ред.]

Коли українська інтеліґенція є … коли вона бореться, то чому ми не чуємо про цю боротьбу, не бачимо наслідків її?…

(М. Міхновський. „Самостійна Україна“)

В минулому праця лінгвіста і праця письменника нераз поєднувалися. I така поєднана праця мала переважно самовідданий характер. Бо Українцеві, за його рідну мову, ні колись – цар чи цісар, ні в пост-совєтську епоху — заднім числом з КПУ вибулий комуніст-ідеолог, за сумісництвом — „не залежний“ від Москви і чомусь „Перший“ президент[16] з „ретро-упівським“ волинянським корінням, ні колишній голова української помісної філії військово-промислового „Союзу (слово-ж бо яке любе!) промисловців“ пана Вольського, за сумісництвом — „український“ ґітарист-посадник, який донедавна не здогадувався про існування української мови, ні оздоблений золотим ланцем бритоголово-пейджерний Iнтермеценат, зі своїх офшорних рахунків платити не будуть. Іван Франко виснажливу, практично неоплачувану працю задля українства називав „песячим обов'язком“, якого сповняється перед тими, хто дав Тобі життя („Nieco o sobie samym“); вічним боргом, якого сплачується за усміх долі, що підкинула Тобі шанс здобути освіту в етнічно- та етично- ворожому суспільстві… Ну то як з тим обов'язком, панство літератори та науковці? Навіть проста комп'ютерна компіляція двох єдиних більших словників, які можна назвати не-русифікованими: Уманця і незакінченого словника під ред. Кримського, плюс механічне комп'ютерне обернення словника Грінченка, плюс просте виділення червоною фарбою русизмів у тритомному підсовєтському словнику 1980го року — вже-б дало якусь основу для подальшої докладнішої праці. А користувач отримав-би вже нині, поки вщент не опаскудився, якийсь, хоча і недосконалий, зате не про-московський орієнтир. Одномовні тлумачні словники української мови, що їх уже маємо аж два — річ хороша для багатого суспільства, а також для дослідників мертвих мов. А для того, щоб протистояти обрусінню, необхідно мати са´ме ро´сийсько-український академічний словник. Якого, де-факто, ніколи й не було. Аби користувач зміг довідатися, як не слід висловлюватися, які не слід вибирати відповідники для понять, імпортованих з ро´сийської мови, або з Заходу, але знову-ж таки — через посередництво ро´сийської мови; щоб зміг перевірити сам себе (бо переважно ми без зусиль вгадуємо, а найчастіше просто знаємо наперед ро´сийський ориґінал української кальки). Щоб людина могла звідати, як гарно ті чи иньші речі наші батьки називали, та до чого слід навернутися; з якого багатого арсеналу можна вибрати відповідник до старого чи щойно вилупленого Iнтер-русизму; які мальовничі, глибинні, вузько помісні, — але вповні українські, — діялектизми очікують свого часу для поширення, відродження, збагачення і оздоблення Вашої мови, очікують на час використання їх для назовництва навіть і нових понять, які з'являються щоденно. Немає такого словника.

ГНІТЮЧА „НОРМАТИВНІСТЬ“[ред.]

Два слова про „нормативність“. Зрозуміло, що учням у школі слід викладати якийсь один правопис. Але чому мене, людину сяк-так освічену, а найважніше — такого, що сприймає мову не як формальність, а як живий шмат власної душі, як вразливу часточку один раз даного життя — чому мене якийсь гугнявий Iнтер має вчити „правильної“, на його каправий погляд, „нормативної“ вимови і пов'язаного з нею правопису? Я-ж не матиму нагоди вдруге пережити оце життя, коли Iнтер здохне і я собі заговорю та попишу, як мені підказує моє походження. Хто тут врешті повинен мати слово? Капарський москвофіл, замудрагелений „компромісний“ професор, чи Українець з роду? Може для якогось посіпаки його „сленг“ не має відношення до „їх“ літературної мови. Але-ж і посіпака за рідний „базар“ стане горою. А для мене літературна мова — оце і є мій щоденний „сленг“. Оце я і є той Українець, що Ви його по університетах, яко етнос, вивчаєте, мову його досліджуєте, аналізуєте, пишете дисертації, наукові праці, видаєте „нормативні“ словники… одним словом — капарите МОЮ мову. Чи не хотіли-б довідатися, як він сам, отой Українець — об'єкт Вашого мовно-етноґрафічного дослідження — оту Вашу працю бачить? Бо мав-би, згідно з Вашими премудрими „нормами“, висловлювати своє наболіле, а не Ваше, шановні дослідники та нормувальники МОЄЇ МОВИ!

Отже-ж так. За Совєтів у школі вчили писати та читати по-українськи неправильно. I воно не дуже було приємно знати, що правильний правопис від тебе ховають, абись-ся змосковщив. Але краще правда, хоч і гірка, чим дурнем несвідомим вирости. За яким-же правом, панство нинішні укладачі словників, Ви і сьогодні стоїте на заваді тій добрій справі, аби „медія“ наші — та й ми разом з ними — заговорили мовою Грушевського, Франка, Кримського? Оправдовуєтеся тим, що час уплив? Хіба-ж то зло перестає бути злом, злочин — злочином від того, що протягом довгого кавалка часу вони торжествують? Мені виглядає справа простіше: багато-хто аж так старанно большевикам до рота заглядав, що з того всього і сам берега пустився; настільки далеко в багно совєтського „осучаснення“ заплив, що назад в пенсійному віці вже і ліньки, і сили немає повертатись.

Як доросла людина, я мав-би володіти правом вибору. У словниках Грінченка, Голоскевича закладено прецедент різнописання: на´рід — народ, и´нний — инший — инчий, инакий — инакший, ниць — ницьма, м'який — м'ягкий, вийняток — виняток, ріжниця — різни´ця, тощо. Справедливо, що мову слід час од часу очищати від неохайностей. I ось тут шалено все залежить від того, що´ за вчені люди до цієї справи беруться. Про-польськи настроєний укладач словника не вилучить з нього ані варіянту инчий, ані, скажімо, жаден (жодний), або слова хтіти (хотіти) (всі ці варіянти присутні як у сл. Грінченка, так і в сл. Голоскевича — як визнання їх уживаності в ті часи). Знову-ж, про-московськи настроєний укладач не викреслить туфлі, зате опустить мешти, аби зливались дві „братні“… Мислю, що розумний та справедливий про-український укладач мав-би залишити усі варіянти, але обов'язково з поміткою, що то — полонізм, а иньше — русизм, і т. д. Таким чином, читач мав-би нагоду свідомо вибирати свою стежину — посеред сміття, чи серед чистих квіточок. Прихильний до українства укладач впровадив-би, наприклад, слово шнурівка, якою ми тут в Галичині від часу давнього шнуруємо черевика, аби люд нарешті перестав користуватися кацапськими шнурками („зав'язати шнурка“ — ось як вчаться говорити наші діти (!) — мультфільм „Чергування Хельди“). Хоча таке значення відсутнє не лиш у совєтському словнику, але, скажім, і у Грінченка (там шнурівка — те саме, що корсет, або шнуровиці). Оце-б і був приклад про-українського осучаснення. З прикрістю мусимо ствердити, що недоліки підсовєтських словників успішно перекочовують і до серії т. зв. „Нових“ видань. Признаюся, заощадив я собі нервів, і не листав докладно цих „Нових“ словників. Може й багато змінилося в них на краще, хоча віриться важко — адже-ж ще й досі не маємо хоча-б нормального правопису. Візьмімо для прикладу, словник під ред. Світлани Яківни Єрмоленко 1996го року. Як і за Совєтів, читач даремно шукатиме там мештів, зате туфлю (в українській частині!) знайде легко; так само і шнурок (той, що від черевика) далі ніяк не може стати шнурівкою. Берімо „Новий російсько-український словник-довідник юридичної… і т. ин. сфери“ 1996го року, редактор той-же. Тут уже вжито термін „валютно-фінансова суперечка“, але й тільки того щастя, бо в загальній позиції „спор“ і надалі перекладається як „спір“, і ані руш. Так само „свод“ (кодекс) стоїть на смерть: „звід“, та й годі. Зауважте, ці словники видані у серії „Бібліотека державного службовця“ — службовця чиєї держави, хотів би-м знати? А ще хотів би-м вздріти face головного редактора — що це за нормативну таку пані Світлану Господь зіслав на Україну в час її „національного відродження“?

ЕКСПЕРИМЕНТИ[ред.]

Не всяка неоковирність пов'язана зі зросійщенням. Пробується також переводити якісь експерименти, що так скажу, не до кінця для мене зрозумілої орієнтації. Непотрібні експерименти. Якщо я згідний, що варто відійти від „процента“ і призвичаїтись до вповні логічного „відсотка“, то вже ніяк не можу зрозуміти, який сенс лежить в тім, аби франко-німецьке слово „карта“ замінювати англо-польсько-американським „мапа“. Далеко не кожен Українець є прихильником навернення до спольщеної говірки передвоєнної Галичини. Особливо, якщо згадати, скільки свого часу сил було вкладено у спротив полонізації. Вдавалися навіть до такого способу, як штучне вживання окремих русизмів, краще сказати — давньо-українізмів, аби лиш протиставитися спольщенню. То навіщо цофати назад? Скажімо, у моїй свідомості звук „т“ у слові „катедра“ не викликає жодних иньших емоцій, як лиш згадку про насильницьке окатоличення, яке рівнозначне було спольщенню. Не таке воно усе безневинне, коли згадати, що у цей спосіб розбивались родини. Пора облишити примітивну політику лінґвістичного сягання каштанів чужими руками із вогню: спочатку ґерманізуємось та русифікуємось, аби не спольщитись, пізніше — назад полонізуємось та американізуємось, аби не зросійщитись. То ми Українці, чи хто? I вже зовсім парадоксально, що ті-ж самі засоби масової інформації, які призвичаюють Схід до слова „мапа“, вже більше, як півтори року, тероризують Захід неприродним наголосом у словах „свята´“ і „пра´вий“. Мені зрозумілий потяг до унітаризму в Українській державі (якщо-би він насправді був!). Та все-ж не варто випробовувати глибини всеукраїнської державницької свідомости Західняка в такий ризикований спосіб. Моя особиста готовність до самозречення і до відмови од галицької говірки на користь Соборної української мови аж так далеко не сягає, щоби я ще за свого притомного життя зміг призвичаїтися до подібних наголосів. У 1929му році українські харківські укладачі словників виказували більше вирозуміння, чим нинішні київські: поруч з наголосом на останньому складі у вимові таких іменників у множині, як жита´ і поля´, тодішній правопис Голоскевича дозво-ляє двоякий наголос у називному відмінку слова лі´та´, і один-однісінький наголос (але не той, що є нині таким офіційним) — у називному відмінку слова свя´та! Можливо, десь на Сході і вимо-вляють свята´, але словник Голоскевича вважає, що накидати цю вимову усенькій Україні було-б занадто. I має рацію. На відміну від сьогоднішніх „унормалізовувальників“. З другим випадком наголосу, у слові „пра´вий“, непорозуміння є тоншим і сягає глибше. Подвійний наголос, „пра´ви´й“, у тому значенні, яке є антоні-мом до слова „лівий“, признають всі словники. А от для значення „вірний, правильний“ — дійсно подається лиш один-єдиний наго-лос: „пра´вий“. Задаймося, однак, питанням: яку семантику насправді має це друге значення слова „правий“? Сьогодні замовчується факт, що слово „пра´вийпереважно вживалося Українцями як синонім „пра´ведного“. Звідти і наголос. А в значенні простішому – „той, хто має рацію“ — воно вживалося рідко! Словник за ред. А. Кримського (IIIй том під ред. С. Єфремова) подає ось які поширеніші (на той час) переклади ро´сийського „быть правым“: мати рацію, мати слушність, ваша правда. Переклади ро´сийського прикметника „правый“: справедливий, правдивий, невинний, безневинний, безвинний, неповинний. Чому, на милість Божу, „медія“ учепилися, як вош кожуха, одного-єдиного, зі всіх синонімів найменш характерного для української мови, – синоніму „пра´вий“? Коли вже така доля, то варто було-б якраз у цьому місці та й підкріпити тезу, що „мова розвивається“ — лиш не в бік злиття з московською, а в тому керунку, до якого закликали класики — „геть від Москви!“. Можна-ж було впровадити до словника наголос „прави´й“ також і в розумінні „той, чия думка вірна“. I не боятися гріха ревізіонізму супроти академіків Єфремова та Кримського — хіба-ж могли вони передбачити, що таке рідкісне значення слова „пра´вий“, знамените хіба що своєю спорідненістю з ворожою мовою, стане найпоширенішим в українських „медіях“ по-совєтських часів!

СЛОВНИКИ – ІЩЕ РАЗ[ред.]

Політично заанґажованому читачеві може здатися дивним, що я практичне пригнічення сьогоденного українства вбачаю не стільки в заморожених сибірськими морозами кістках патріотів, скільки у відсутності якісних словників та підручників чужих мов для Українців. Тут багато особистого. У школі я користав з англо-українського словника на 25 тис. слів. У студентські роки справив собі словника англо-ро´сийського на 70 тис. Це було 11те видання під ред. Мюллера, 1965го року. У 1974му році УРСР спромоглася нарешті видати англо-український словник на 65 тис. слів, багато в чім просто переписаний зі словника Мюллера, лиш на хохляцький лад. Нині Без'ядерно-Незалежна пропонує своєму науковцю англо-український словник на 125 тис. слів і поруч — англо-ро´сийський на 250 тисяч, як і слід було сподіватися, на „но´вих“ реформаторсько-ринкових засадах: обидва за 145 патріотичних гривень, що лиш не набагато є менше від середньо-місячного рівня зарплати-винагороди (у 2000му році) за відданість Демократії, Ринку та Західному безнадійно-цивілізаційному „векторові“. Як бачимо, кацапське не завжди дорожче, зате завжди ліпше. Тепер уявімо собі, що в силу своєї безпорадности Ви не змогли еміґрувати і продовжуєте дурити близьких неприкрито-голодним патріотизмом свідомого українського науковця, що з власної невимушеної волі залишився погибати разом з ненькою-Україною, замість вчасно чкурнути вслід за менш патріотичними, але більш зарадними колєґами. Одним словом, Ви намагаєтесь щось тут на голодний шлунок „творити“. Оскільки на Заході все уже давно створено, — Визмушені багато читати (по-їхньому) — і ось Ви, під нестримним напором наївно-відчайдушного патріотичного поривання свого внутрішнього Я, з необґрунтованою, але такою жада´ною гордістю українського свідомого „науківця“, сягаєте по англо-УКРАЇНСЬКИЙ словник. Якщо Вам пощастить, Ви дійсно знайдете там необхідну варіяцію перекладу — як правило, тривіяльну кальку з ро´сийського. В гіршому випадку, коли у Вас виникла потреба перекласти щось серйознішого, — потрібного слова (або значення) Ви не знайдете зовсім. Пора сягати по словник кращий, повніший, яким, як ми домовились, є словник англо-РО´СИЙСЬКИЙ. Якщо Ви іще не спромоглися купити до цього часу жодного, і за кожним серйозним перекладом літаєте по словник до бібліотеки, чи вистарчить у Вас патріотизму та грошей, аби придбати у власність відразу обидва словники — за 300 грн.? Бо один лиш англо-український справі не зарадить — бігатимете до бібліотеки і надалі. З чого випливає, що серйозна наукова діяльність — не для патріота. В усякому разі наївного. Якщо Вам дорогі засади лінґвістичної охайности, Ваші митарства лиш почались. Не завжди, але часто, в нашому зрусифікованому середовищі трапляється, що Вам бракне ясної думки, бистрого розуму, не заціпенілої від голоду, холоду, від нескінченних життєвих клопотів, від змагань із хамськими галицькими чиновниками, — притомности мозку, щоби одразу впасти на український відповідник витончено-вишуканого, єдино доцільного ро´сийського перекладу. Найкращий на теперішній час, тритомний, у 1980му–1981му роках якимсь чудом виданий ро´сийсько-український словник далеко не завжди допоможе. Вище вказувалося, які „перли“ за совєтськими критеріями вважалися і, стараннями яничарів-лінґвістів, по нинішній день вважаються „нормативними“. Справжня інтелектуальна Голгофа безконечного порпання у власній пам'яті, перелистування Грінченка, Уманця, Кримського, Скалозуба, иньших передвоєнних словників чужинецьких слів, все-ж може увінчатися успіхом. І ось Ви гордо несете кілька своїх абзаців-шедеврів неповторного українського перекладу англомовної інструкції до виготовленого у Тайвані порохо-брудо-смоктально-втягального пристрою, призначеного для ново-укра´инского слабо-язычного споживача… Несете недоуку-коректору, який Вашу виснажливу працю тут-же забракує в силу „малопонятности“. За цей час Кацап, послуговуючись розвинутими ро´сийсько-мовними засобами, напише дві дисертації, уникне докорів націоналістичної совісти, зап'є, за крилатим виразом татуська, „стаканом водки“ і забуде всі проблеми. Щоб жити і творити свої діла далі. Може, хтось іще досі не зрозумів, чому Остроградський писав французькою, а Пулюй — німецькою? Найпечальніше в цій ситуації — що нікому немає діла до аґресії Iнтер'язычія і до виродження україномовного загалу. Українець кинутий напризволяще власними лінґвістами.

Мені закидають суперечність: нема словників — погано, є словники, хороші й дорогі, — теж погано. Відповідь проста. Українське слово не може бути предметом комерції. Це паршивий ринковий обман, коли Українець раптом виявляє, що бути патріотом — привілей багатих. Не подарую ніколи гидотного відчуття, коли я не зміг купити своєму хлопцеві квитка на першу імпрезу „Українська молодь — Христові“, що відбувалася 8го вересня 1990го року на стадіоні Україна. Не було грошей в кишені наукового співробітника, та й годі: самі борги за вікт на душу тиснули. Коли спостерігаю розтовстілих виряджених матусь галицьких „пластунів“ — завжди спливає перед очі фото моєї, молоденької на той давній час, матері в колі босих сиріт дитячого садочка „Рідної Школи“. Ці босі сироти пізніше рятували честь України. Не знаю, чи захистять чиюсь честь нинішні комп'ютерні пластуни. Знаменитий винахід Горбачова: до нині партія за всіх дбала, а від нині ви самі собі винні, — партія умиває руки, — зовсім даремно і нерозумно був підхоплений „націонал“-демократами, помішаними на анти-соціалізмі. У висліді ми не одержали ані ринку, ані демократії, ані національного відродження. Не є тут моїм завданням переконувати Читача, що комуняцька партія таки повинна заплатити. Мене лиш обурює, що українські ринково-европейські демократи плутають працьовитість з вмінням ошукати. Бажання і готовність докласти рук — з можливістю для непродажного Українця це зробити. Триста років Москаль грабував українську культуру. А тепер „ринкові демократи“ переконують мене, що я повинен свою українську мову за гроші відкупити в Інтера назад. Пощо мені така держава, коли моя культура перебуває в цій державі на тих-же ринкових умовах, що і в Канаді: хочеш мати — плати! Правда, в Канаді держава допомагає національним меншинам. В Україні національним меншинам допомагають иньші держави — Москалі, Мадяри, Чехи, Німці, Жиди, Поляки. Українській меншині не допомагає ніхто. Хочеш мати україномовне компутерне забезпечення — плати. Хочеш мати словника — плати. Хочеш мати вихованих у християнському дусі дітей — плати. Або будь члєном галицьких „аґраріїв“, або прямим нащадком привілейованого галицького ксьондза чи адвоката у десятому коліні.

А от большевики вміли тим матер'ялом, на поширенні якого їм залежало, і бібліотеки, школи заповнити, і мури на вулицях пообклеювати. Бери – не хочеш. Розумні були большевики. І розумними залишилися. При банках, фірмах, холдінґах, в уряді, та й просто так. Що-ж до українського „ринкового демократа“, то він, вірний своїм ідіотичним ринковим „принципам“, продовжує борсатись і переконувати мене, що я у своїй Україні за свою українську мову та ще й повинен платити. В той час, коли вчорашні большевики на чолі з одним чи другим Азаровим тихенько лічать прибутки від платників українських податків. То хто сам собі суперечить, панове?

ТРОХИ ПРО НАЗОВНИЦТВО[ред.]

…наука чужою мовою не пускає в людині глибокого коріння … (Іван Огієнко)

Треугольник понятнее ромба для каждого, говорящего по­русски. Заставляя детей мучиться с иноязычными „файлами“ или „байтами“, мы автоматически создаём среду баксов и киллеров, за чем следуют предпосылки технологического отставания.

(В. И. Арнольд, „Успехи физических наук“, том 169, №12, 1999.)

Залюбленим у західну цивілізацію хочу звернути увагу не так на рівень її досягнень, як на властивий їй дух САМОДОСТАТНОСТИ. Багато людей подивляють психологію Німця чи Англо-Сакса, та мало хто зверне увагу, що, коли Італієць пише „forte“ в опері, а дитина в Анґлії на лекції фізики пише “f=m•a”, то вони пишуть рідною мовою (force=mass•acceleration). Не маю найменшого наміру аґітувати за переписування підручників з фізики. Не мусять наш діти в школі писати „с=г•р“ (сила=груда•розгін). Але мусіли-б лінґвісти здати собі справу з того, що якась-же має бути ріжниця між суспільством, яке нутром творить, спонтанно, від себе, для себе, ще й по-своєму називає, — і суспільством, яке тупо мавпує та незрозумілим для себе самого чином формально переписує чужі назовництва. Не місце тут розправлятися про походження західних літературних мов, про освітню ролю католицизму, про співвідношення між абстрактно-аналітичним та конкретно-художнім мисленням, про переваги та недоліки символізму і мотивації у назовництві. Але є фактом, що Чехи від порівняно недавнього часу (1920і роки) називають артистів умільцями, а театр — дівадлом. I нічого їм за те не є. Думаю, що нарід цей буде жити.

Мені заперечували добрі знайомі, що, мовляв, ми запізнилися з впровадженням чеського досвіду відродження мови, винаходу власної термінології. Щасливий єсмь, що не йняв-єм віри тим зневіреним „прагматикам“. Нині не лиш Поляки чи Французи наново починають лінґвістичну борбу, але от недавно довідав-єм ся, що Німці геть вигнали зі свого компутера англійську мову. Навіть слово E-mail замінили. Ніхто, отже, не може знати, як ся оберне доля. З чим Україна дійсно запізнила, — то це з обожнюванням англійської мови (у побуті та техніці; чиста наука — справа иньша). В Европі засилля англійської мови почалося після війни, у нас — нині. Освічена людина не повинна забувати, що уніфікація (з'одначення) просто не може не супроводжуватися диверсифікацією (урізноманітненням). Інакше людство (як, зрештою кожна самореґульовна складена система) вмре. З точки соціяльної психології (коли хочете — нехай вам буде і „соціоніка“), справа з тим безпорадним „запізненням“ виглядає іще простіше. Одні люде вічно гадають: як-то воно буде, „куди вітер повіє“, і як-би то їм скористатися вдало з політико-соціяльних обставин. А другі´ люде ці обставини створюють. Для СЕБЕ.

Аґресивність мови у називанні на свій лад нових (хай навіть імпортованих) понять — критична умова її живучости. Якщо немає аґресивности своєї мови — її заступає аґресивність чужої. Мало того, що, скажімо, ро´сийська чи польська має багато запозичень із західних мов, то українська до цього ще й докладає: з одного боку, природними стараннями Iнтера, українська мова „збагачується“ ро´сийсько-польськими перекладами з попсутої Англо-Саксами чи Фра´нками латині, а з другого боку, стараннями малодушно-запопадливих рідно-зневірених „европеїзаторів“, долучає, до вже засвоєних раніше, потоки нових „сьогоденних“ Iнтеро-американських шедеврів, попередньо спотворених на хохляцький лад (Рілекс — від релаксу, себто „розслабухи“, та ин.)[17]. Зарозумілим „вченим“ прихильникам латині та греки раджу задуматись над питанням: чи це Боги дарували оракулам давньогрецьку, чи, може, вона виросла з мови грецьких пастухів. Чи не є ознакою „інтелекту“ заздрісного селюка, коли новоспечений напівучений розумник, з трудом вимовивши щойно завчене чуже слово, уявляє, що він уже вознісся на постамент, де засідає „еліта“. Не володіючи мовою-донором. Не здогадуючись про етимологію. Не задумуючись над перекладом „терміну“ і не маючи навіть гадки щодо простої пересічности його походження, нічого не підозрюючи про „хлопську“ природу „вченого“ слова у рідному для цього слова мовному середовищі. Зрозуміймо нарешті: европейські мови абсорбували греку і латинь в такій мірі, що слова-терміни для всіх нових понять вони фактично черпають САМІ З СЕБЕ, хоча для нас воно звучить як ДУЖЕ науковий термін. Чим важче вимовити, тим „науковіший“. Чим менше зрозумілий, тим більше ПАНСЬКИЙ. Звідки „запозичають“ назви для своїх винаходів Американці? Напевне, з англійської. Тоді чому українській мові не скористати з власних, напрочуд багатих, суфіксно-префіксних засобів? Західні мови творять слова побільшости засобами комбінацій. У нас свої, иньші можливості. Чому не творити на свій лад? Західні мови не цураються також і слів „простонародного“ звучання для означення понять як в технології, так і в економіці. Чому ми повинні соромитись своїх слів? Невже лиш тому, що пересічна, майже вульгарна простота ЗАХІДНИХ слів для вуха українського анальфабета звучить як витончена музика, коли їх вимовляють уста европейського „цивілізатора“? Тому, що зрозуміле і влучне рідне слово ріже інтеліґентне вухо синові вчорашнього гноєвоза? Львів продукує телефонні апарати (скопійовані зі західних, річ ясна), які називаються визначник номера „Мері“ (слід розуміти, в честь назви одного з племен, які заселяли колись московську землю — Мерь). Керівництво (інструкція) — українською мовою, але сам апарат своїм електронним голосом до користувача звертається чомусь по-кацапськи (навіть в межах галицького Бастіону Українського Відродження). Апарат наділений функціональною частиною, що має зватися, в силу якоїсь ґеніальної лінґвістичної знахідки, — „спікерфон“. Жодному вченому панові інтеліґентному інженерові не спало на думку назвати оту деталь одним з простих українських слів: голосник, звучник, звучало, о´звук, говорун, балакун, гучок, гук, дримба, зрештою. Чому? Тому, що пани інженери вміють по буквах прочитати англійське “speakerphone”. Зате не знають, що ричаг (так і написано!) взагалі-то зветься важіль, а в даному випадку, то зовсім навіть не важіль, лиш язичок (деталь № 12).

Пасивність українського назовництва подиву гідна. Чому, наприклад, телевізор не міг-би називатись „глядилком“ або „споглядалом“, дисплей — „позиралом“[18], а комп(')ю(у)тер (дослівно — „той, хто в компанії п'є“) — чим не „мізківник“, „мудрик“, чи, скажімо, „метикун“? Ще синоніми (в цьому контексті): метик, метець, метко´, мистюк, мислюк. Освічені люди часом переконують мене, що проти міжнародних термінів не попреш. Що, мовляв, навіть Французи кажуть «computeur». Брехня для невігласів! Французи кажуть «ordinateur»: послушник, розпорядник, виконавець, лаштун, упорядник, наказовець. На відміну від калькулятора чи рахівнички (обчислювача, компутера). Принагідно подамо ще декілька пропозицій:

Ро´сийські (англійські) назви: Українські назви: разрешение розрізнення приложение прикладка драйвер пристрій, устрій утилита засіб, прилад недопустимая операция неприпустима дія исходная кодировка первинне, первісне, початкове кодування требуемое жадане схема вывода устрій виведення величина прыжка скік, або: величінь стрибка подключить прилучити, приєднати одключить відлучити, від'єднати сетевой диск мережевий диск, кружок обновить оновити восстановить к исходному відновити до первісного мигающий фон мерехливе (мерехтливе, мигтюче, миготливе, блимаюче) тло шаг сети вічко, або: величина лунки, комірки, розмір чарунки лінк получення gate брама roaming access мандри, мандрівка, блукання, про´хід „собака“[19] (значок @ в адресі електронної пошти, читається „at“, що значить „при“) вушко

ЗА БИТОГО ДВОХ НЕБИТИХ ДАЮТЬ[ред.]

ВІДСТУПНИЦТВО[ред.]

Кому не сподобався ужитий в попередніх відступах („абзацах“) термін „аґресивність“ — хочу нагадати, що аґресія — це є, між иньшим, акт, який дає початок життю. А також навіть і рослина, яка тягнеться до сонця, затінком свого листя вбиває менш заповзятливу суперницю. Хто увірував, що досить три рази в день заспівати „Боже, великий, єдиний“ — і щезне ворог, як роса на сонці, — їм нагадаю, що в тім самім часі, коли в галицькій церкві співають, — в галицькому банку будують „Україну“. „Цивілізовану“, „европейську“, інтер'язичну. Потрібно зробитися повним нікчемою, щоби на всю Україну „дякувати долі, що вона подарувала нам Україну“ (10го лютого 2001го року, висилання „Обрії“, пісня „Моя Україна“). По перше, Україна далеко не наша, по-друге, ніхто навіть не вибирався ні сіло ні впало нам її дарувати, а по третє, і найважливіше — подякуємо Долі тоді, коли вона виправить свою власну історичну підлість і забере Москаля взад. Коли на місці Червоного Замку Сатани зробиться велике і глибоке багно, в якому навіть не кумкатимуть жаби.

Не щезне ворог, допоки під його ногами не палатиме земля. У трамваї, в маґазині, на фабриці, в установі, в банку, в міліції, на ринку, на забаві, у кав'ярні, на дискотеці, в театрі, в кіно, при інтерв'ю, на телебаченні, на радіо, на вулиці, в борделі, в ліжку. Не критикую східняцьких братів. Зате відчай бере, коли переконуєшся, що галичанин швидше дасть собі вирвати язика, чим відмовиться від насолоди мазохізму: з Поляком — перейти на польську (в Україні!), з Кацапом — на ро´сийську (в Галичині!), з Німцем, Французом, Китайцем — на той-же общепонятный, ничтоже сумнящеся, що кожен чужинець повинен розуміти мову „родины Ильича“; а при спілкуванні поміж собою — для „крутості“ не забути закинути одним-другим модняцьким слівцем, украденим з „панської“, на нинішній день — англійської, мови. Свою ущербну інтелектуальну незайманість „новые украинцы“, як і нова галицька номенклятура, що їх залюбки мавпує, пояснюють „неспроможністю“ рідної мови. З причини виключно убогого, з дозволу сказати, „володіння“ українською мовою, вони змушені навіть запозичати слова з багатого мовного запасу диких гаїтянських голопупенків: Хіба спаде на думку нинішньому розбагатілому номенклятурнику чи міщанинови, що назву улюбленого „пікнікового“ начиння, “barbecue” (спотворене barbaca), можна заступити купою близьких, уже відомих в українській мові, слів: ватрак, кросна, рушт, столець, шохта, рожен… На´рід, який не хоче бути. Впирається, щоб не бути. Платить, щоб тільки НЕ бути. Добровільно, власною копійкою підтримує засилля чужинецьких, часто прямо ворожих засобів масового безглуздя, розпусти, блуду, розбещення інтелекту. Газети, журнали, музика, пісні, вистави, забави, порнуха, снобізм… Я не купую еротичних ілюстрованих журналів ро´сийською мовою, а Ви? Я не купую „Наталі“, „Джентльмен“, „Дом и уют“, не лиш тому, що я не належу до нового гладкого покоління галицької патріотичної „інтеліґенції“, але й тому, що не бажаю набиратися ро´сийськомовних стереотипів, не хочу осмішувати свою мову всілякими джакузами, барбаками, ротманами





(гляди сторінку 201). Тому, що не бажаю фінансувати справу знищення українства. Я можу дозволити собі безболісно відмовитись від товару в ро´сийській обгортці, вийти з крамниці, де я чую ро´сийську мову — бо мені там перебувати  неприємно. Я можу не купити товару, що реклямується в телевізії каліченою українською, тим паче — ро´сийською мовою — бо мені бридко; бо у наш „ринковий“ час і без того є на що витрачати гроші. Я не відчуваю найменшого дискомфорту, коли веду бесіду рідною мені мовою із Iнтером, бо я давно і без жалю одвик розмовляти ро´сийською. Я не вживаю суржику і не партачу своєї української мови цитуванням ро´сийських термінів, щоб Iнтер мене зрозумів — нехай сам перепитує та вчиться: це моя земля, і це МОЄ СУСПІЛЬСТВО. Як поступаєте Ви?…

ЕГОЇЗМ[ред.]

Простий народ до такого крутійства думки, до якого дійшла так звана інтеліґенція, ніколи не доходив, отже й повернення до чесної прямої мови вимагає від інтеліґенції більших зусиль, аніж від простого люду.

(Левко Лук'яненко, „Сповідь у камері смертників“)

Ну, то це було про на´рід. А от патріоти мали-б за дев'ять років породити не-змосковщений повно-об'ємний академічний ро´сийсько-український словник. Замість віршів, „доленосної знакової“ прози, замість безплідних амбіційних суперечок та схоластичних досліджень. Непосильна праця, брак комфортної мамони, чи несила відмовитись від під-совєтських „творчих надбань“ в галузі зросійщення? Історики та лінґвісти сердяться, коли їм радять викинути на смітник весь совєтський доробок. Мовляв, і за того режиму дещиця правдивого та вартісного була створена. Не хочеться виправдовувати гонорари виключно своїм холуйством. А створено було: 1) Міф про те, що говорити правду і поступати чесно не є „розумним“; 2) Спосіб нишком докидати ложку істини до бочки совєтської брехні — виключно з метою заспокоєння власного патріотичного сумління — бо, на відміну від ложки дьогтю, ложка істини брехні не псує, лиш приправляє.

Міф, що правдовідступництво себе виправдовує, вдався на славу і виявився настільки заразно-плодючим, що перетривав „перестройку“, знейтралізував потуги відродження 1991го року і, врешті, опанував „Незалежною“. До такого ступеня, що націонал-демократам зараз вірить від сили 3% населення (за підсумком виборів 1999го року). Забрехали самі себе. Нині природньо було-б сподіватись, що учорашні винахідливі маскувальники літературно-лінґвістичної ложки істини заходяться її видобувати назад з бочки брехні, куди вони її для наступних поколінь ховали. Щоб показати-таки в чистому вигляді свій підсовєтський доробок. Не заходились. Невигідно. Не платять. А українському читачеві, за безграмотну гидоту в газетах; українському слухачеві, за потоки інтер'язычного гною, які линуть через радіо та телевізію, — йому „за врєдность“ хто платитиме?

Іще не зміряно точно, від чого є більше зла: від чіткої заборони на правдиве слово, чи від намагання донести до читача зернину правди разом з повним мішком дозволеної брехні. Бо брехня, підсвічена ореолом супровідної правди, мимоволі проникає до свідомости, там леґалізується, і, навіть при великому бажанні відсіяти полову, все-ж полишає за собою серпанок делікатної полуди. Кому з під-совєтських укладачів хочеться зараз брати до рук мітлу та вимітати з ро´сийсько-українських словників зросійщене сміття, свідомо ними-ж і понапихане задля благих намірів — щоб словник взагалі побачив світ? Нікому. А хто за них зробить цю роботу? Може, нове покоління інтерівських „лінґвістів“, яке і за освітою, і в самому принципі, слабо розрізняє між англійською, українською та ро´сийською мовами? Тих інтер-лінґвістів, які з допомогою простого телевізійного пуделка успішно та швидко нищать крихти українськости, які вдалося зберегти з часів хрущовської відлиги. А в часі, вільному від нищення, прискорено помпують інтер-язычіє. I отаке спостерігаючи, жменька українських „майстрів слова“ помаленьку завойовує собі безсмертя високохудожніми творами на вимучені теми. Творами для власного вжитку. Бо ні плач, ні вічні скарги, незадоволення, претензії до цілого світу, ані розпука від ницого роздвоєння, якою-б дібраною мовою вони не описувались, на безсмертя навряд чи здобудуться. Не любить читач такого. Навіть сила терпіння не особливо цінується. Хіба що страшного терпіння, як в Осьмачки і Багряного. До Історії входить иньша сила: сила перемоги. Сила Драйзера, Фойхтванґера, Голзверті, Лондона, Гемінґвея, Eсхіла, Данте, Цвейґа. Велика сила. Великої підступности. Великої траґедії. Великої шляхетности, великого снобізму, великої розко´ші, великого життя.

Про виживання в ницості. Підступність, як зброя, оспівана великим Міцкевичем. Чого не сприйняв великий Франко. I був шельмований Ляхами. Що не дивно, бо зачепив національну пиху. Але також і своїми. Що є дивним лиш на перший погляд. Бо теж зачепив, правда, не національну, лиш міщанську пиху. Бо похвалив дві, для нас нестерпні, речі: лицарську поставу і правдиву европейську гідність. Зостав шельмований за своє несприйняття законсервованої назадкуватости і лякливого крутійства „інтеліґенційного“ квазівікторіянського оточення, хронічно хворого на святенницько-мазохіський попідлядський синдром. Теперішні слизькі „европеїзатори“ були-б здивовані, якби їм випало прочитати, що стиль Святославового „іду на вас“, стиль рішучого „так хочу!“ належить до европейської моди, а от доктрина „несупротивлення злу“ — „найабсурдніша, найменше відповідна для европейської вдачі“ („Подуви весни в Росії“). Ясна річ, немає чого розмахувати дерев'яною шаблюкою під підошвою московського ведмедя. Але-ж і хвалену валєнродську підступність не варто підсолоджувати „інтеліґенційним“ малоукраїнським ницим конформізмом. Бо засмердиться підступність, заіржавіє кинджал месника під важким плащем непевности. Слід-би час од часу очищати від словоблудства дійсну правду. А правда полягає в тім, що коли дерево однієї мови пишно свою крону розкидає, тоді воно глушить сусідів; що тісно в одному вишневому садочку двом „братнім“; що не зарадити ділу солодкими байками про права Iнтер-людини. Друга правда полягає в тім, що на території архітектурно-звичаєвого заповідника в серцевині підіпсутого П'ємонту українську мову не шанують навіть ті, хто нею послуговується.

ХТО, ДЛЯ КОГО, І ЯКУ МАЄ ТВОРИТИ МОВУ[ред.]

Навколо вічноактуального питання русифікації й статусу української мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького, зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників України (законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови)

(О. Субтельний, „Україна. Історія.“ Київ: „Либідь“, 1991 р., стор. 462)

ДЛЯ ПОПСИ[ред.]

Мову творять і захищають, як мури фортеці, дві літератури: література попсу (плебсу) і література салону. I аж ніяк не література фолькльористики, етно-психо-аналізи, чи дрібноміщанської філософії. Жовтого жанру та жанру червоних ліхтарів з-поміж українських письменників не підтримує ніхто (майже, - гляди Ю. Винничук та ще одне-два прізвища обох статей). Молодь вчиться розмовляти з ро´сийських перекладів, в кращому разі, творів Сабатіні, Стівенсона, чи Дюма, в гіршому… Де український кримінал, еротика, фантастика, мелодрама, бульварний роман, де розмовник для галицьких повій, де чтиво, призначене для розслабухи крутих українських недоумків? Чи, може, в стерильно-цнотливій Без'ядерно-Iнтеліґенційній сього не суть буде? Юрій Рогоза написав книжку „День рождения буржуя", за якою поставлено серіял. Можливо, я-б і самою книжкою зацікавився, якби при її реклямі з позиралка телевізора на мене одверто і безсоромно не глипала її ро´сийськомовна назва. Якось не до душі… Тому - про фільм лише. В ньому, окрім символіки назви, я боляче вловив іще один символічний епізод: коли в українському селі, колисці народної пісні, яку полюбляють час від часу затягати як давно змосковщені Хохли, так і Москалі-осельники, „Толстый" під свою гармошку виспівує кацапських частушок… То вже нам кінець? Показано міське середовище, яке мало-б зродити українського „бизнесмена", без котрого нині є неможливим поступ суспільства. Склад цього середовища: Кацап „Толстый"; Москалі: слідчий по особо важным делам та психіятр Костя; перекинчик Вера; особа яскраво вираженої ніякої національності Артур; решта - Iнтер. Для Українця місця просто немає. Реалізм. Правда, не знаю, - константуючий, огуджуючий, чи оптимістичний. Не маю нічого проти забави у двомовний натуралізм (якою мовою писався текст „від автора" - не знаю, але здогадуюсь). З другого боку, можна було-б і перекласти всю книгу українською мовою - для українського читача. I фільм теж. Так, як перекладаємо американські бойовики. Чому цього не зроблено? Будуть казати на Рогозу, що він вирішив, наче Украинец и так поймёт, да так и интересней - „в оригинале". А я наполягаю, що передати адекватно ро´сийський блатний жаргон дуже та дуже важко. I за розвиток аналогічного жаргону слід було братися уже давно, і не єдиному Рогозі. Иньша справа, що Бог наділив українську літературу переважно святенниками-чистоплюями… А як-же нам потрапити у XXIше століття, коли світ змінюється? У житті самого соціуму теж багато опущено, наприклад, щодо розвитку української проституції - в прямому розумінні, не політичної. (Я дійшов цього висновку ще у дитинстві, під впливом одного оповідання турецького письменника Фахрі Ердінча). Суспільство іще не стане українським від того, що після чергової перемоги Iнтера на президентських виборах, Великий Комедіянт кивком мізинця лівої ноги дозволить превести декотрі вимучені патріотами покращення в україномовних висиланнях „Загальнонаціонального"… аби потішились та заспокоїлись - заробили все-таки. (Покращання є: наприклад, „Нескафе" перестало жарити, тільки смажить). Але суспільство почне ставати українським тоді, коли підтіпанки, які обслуговують приватне життя Високих Народних Обранців та Високих Членів доленосно-реформаторських Структур, перейдуть на українську мову. I суспільство стане українським, коли повії найпрестижніших „бизнесменів" користуватимуться в щоденній роботі українським жаргоном - не суржиком, лиш професійним жаргоном. Чому я вважаю, що такими, незвичними для декого, мірками оцінюється престиж мови? Та тому, що всі бачимо, яке місце займає кримінал і еротика в житті сильних світу, але не бачимо, поки-що, иньших мотивів у світогляді цього „панства". В усякому разі, українських мотивів не бачимо.

Вуличної лексики український слухач, як досі, навчається з двох джерел. Це є: касетні записи державотворчих розмов ґаранта і хуліґанські мультики Beavis and Butt-Head для малолєток, якими нас тішить фірма Пілот на замовлення Нового каналу. Читач пробачить деякі цитати, які йому видадуться ризиковними, але без яких я не зміг-би ні обрисувати проблеми, ні передати неповторного аромату вказаної передачі. Числа´ 8го березня 2001го року слухаємо таке: „Президент Америки сре такими-ж какашками, як і ми з тобою". Трохи згодом: „Що ти хочеш - щоб у тебе на жопі написали «я голубий»?". І вже зовсім невинне речення: „Бідолашні ковтають їх, задихаються і вмирають". Числа 31го березня 2001го року вухо слухача з насолодою відчуває поступ „українізації": на сраці, заумний. Це не є українська мова. Національний дух мови, всі погодяться, більше видко у лайці вуличника (якщо це є національний вуличник), чим у рафінованих пасажах з'інтернаціоналізованого сленґу салонних снобів. До 39го року за лайкою, принаймні, можна було відрізнити львів'янина. Тому я не розпачаю з приводу задихаються (дусяться), і заумний (замудрагелений), хоча фірма „Пілот", мала-б і таке знати. Я розпачаю з приводу жопи. Цього одного слова досить, аби поставити хрест на Україні. І за це фірма „Пілот" мала-би позбавитись права на існування. Українець, навіть найбільш неконтрольований, висловив-би ся так: „Чи ти собі мислиш, жи Гетьман (президентсько-парламентської Неньки) чи Отаман (парламентсько-президентської) сере тим самим, що і ми з тобою?" (гляди словник Грінченка). Далі: „Чи ти-би хтів, аби на твоїм гузні (дупі, задку) виписали…?".

Не знаємо, не вміємо, не хочемо, панове! За що гроші беремо?

ДЛЯ САЛОНУ[ред.]

Якщо панство українські літератори мають себе за надто велике цабе для чорної роботи, хай-би творили білу. Де український вищий світ? Де затхла, але вишукана розкіш офранцужених салонів українського Толстого, де бутафорні пригоди донжуанів українського Дюма, де солодкі муки лінивих снобів українського Пушкіна? Не було в історії - чи варто гордитися, що нема й у літературі? Все, на що спромоглися класики в цьому керунку - дріб'язкова метушня адвокатсько-попівських якнайдрібніше-міщанських салоників. А тим часом, штучно створена для потреб вищого світу, ро´сийська літературна мова нагромадила немало витончених форм для опису життя шляхти, людей влади, людей мистецтва - сильних світу цього. На відміну від назовництва стислих наук, чи, скажімо, в царині широко-вживаної побутової лексики - де на перший план виступає просте призвичаєння до тієї чи иньшої термінології, де мотивація може і не відігравати великої ролі, - назовництво дієслівними, прикметниковими та подібними формами при описі тонших понять життя духовного, понять, що стосуються інтелекту, настроїв, рис характеру, поведінки вимагає незрівнянно ширшої палітри, глибокої, дослівної, психологічно обґрунтованої мотивації. Потреби опису безмежного різноманіття витончених форм життя, психіки, думки розвиненої особистости, емоційного стану, неймовірних розгалужень мислення, найтонших відтінків змислів, невловимих варіяцій душевного стану, відрухів міміки, поведінки, багатогранність добра і многоликість зла - є над чим попрацювати обдарованим письменникам, добираючи, конструюючи, вигадуючи, зрештою, нові слова, розвиваючи лексику. Українська класика знає майстрів опису картин природи. А також картин нендзи та горя. Досить! Не дивуймося, що нинішнього урбанізованого школяра нудить від обіймів п'яного Чіпки і від „розборок" чужої для нього за своїм соціяльним станом Кайдашевої сім'ї, не нарікаймо, що йому ближча для розуміння сім'я Сімсонів чи життя в Беверлі Хилз. Даймо йому український Район Мелровз. Намалюймо образ людини дії та аґресії - не раба стримуючої псевдоморалі та плаксивого співчуття. На цьому й розвиваймо лексику: плекана зовнішність, здорова цера, тонка зваба прикрас, стримана розкіш оздоб, потаємна елеґантність дорогого одягу, вишукані назви вигадливих страв, скрита розбещеність забав, дискретне багатство інтер'єру, скромна сила внутрішньо-звироднілої поведінки, сплетений Го´рдієвим вузлом характер, пекельна райдуга душевного світу Людини-Пана. I присмак блакитної крови, що усе цементує. Спробуймо, а переконаємось, як нам брак відповідників до латинських та грецьких коренів, до колоритно-безпосередніх французьких, складених німецьких, перетравлених англійських, штучно зрощених кацапськими дяками і наступними за ними московськими письменниками чи то болгарських, чи давньоукраїнських слів.

ВИРОБЛЕНІСТЬ[ред.]

Можливо, читач у цьому місці впаде у спокусу нагадати мені, що з огляду на красу українська мова посідає третє місце серед поширених у світі - одразу за французькою та фарсі. Так, посідає. За ознаками мелодійности, за можливостями словотворення, за глибиною синтезуючих можливостей морфології. На жаль, - не за показником вироблености. Жодним чином не мігби-м принизити цим зауваженням українську мову - не тому, що воно надумане, лиш тому, що українська мова для мене РІДНА. I вже тим лиш одним краща за будь-яку иньшу. Але ось подаю приклади, над якими міг-би розміркувати мій можливий опонент, той, кому могло-б здаватися, що вже не залишилось проблем і що не на часі сьогодні трудитись над виробленням української мови. Порівняймо з ро´сийською: Восседать, заседать (два слова) - укр. засідати, засісти (одне слово). Караванський пропонує возсідати, але більш ніде такий переклад не зустрічається. Якщо погодитись з двома омонімічними значеннями слова засідати, то й тоді рос. мова може запропонувати відповідник заседать в значенні синоніма до восседать (гляди словник); всідатися зайнято відповідником усаживаться. Мнить - укр. марити, мріяти, мислити, уявляти - всі вже зайняті ро´сийськими відповідниками: грезить, мечтать, мыслить, воображать. Местоположение - не має відповідника; укр. місце розташування, місцезнаходження, місцепробування зайняті ро´сийськими відповідниками месторасположение, местонахождение, местопребывание. Содействовать, способствовать (два слова) - укр. сприяти (одне слово); укр. погоджати зайняте ро´сийським благоприятствовать. Вскрывать, раскрывать (два слова) - розкривати (одне слово). Застенчивый, стеснительный, стыдливый (три слова) - соромливий (-язливий) (фактично одне слово). Кумир (ох уже ця надокучлива „давньо-церковщина") - не має відповідника, бо-ж існують іще також і ро´сийські: божок, идол, истукан (бовван), болван (бовдур). Подвержённый - мотиваційний відтінок не передається українськими відповідниками схильний до, доступний, приступний, підвладний (рос. подвластный). Асоціяції, викликані дієсловом внушать не завжди влучно передаються українськими навіювати, вмовляти когось…); рос. подвергаться не перекладемо як підлягати чи підпадати під, бо існують ро´сийські відповідники подчиняться, подпадать. Слово предпринимать Українець змушений перекласти цілим виразом - вживати заходів, або вдаватися до заходів. Собутыльник лише віддалено викликає ті-ж асоціяції, що й „товариш від чарки". Ввергнуть відрізняється значеннєвим відтінком від українського укинути,упустити в". Ро´сийським здание, постройка, які не є синонімами, відповідають українські, фактично, синоніми: будівля, будова; останнє до того-ж швидше значить процес будівництва чи будівельний майданчик; українські слова будинок, споруда вже зайняті ро´сийськими відповідниками дом, сооружение. Прямодушный - укр. одвертий, щирий вже зайняті рос. откровенный, искренний. благодушный. Честолюбивый в українській мові перекладемо хіба що ґалліцизмом (з латині) амбітний. Усердный несе відмінне чуттєве навантаження, аніж українське ревний, ретельний, пильний, заповзятий, запопадливий, запопадний, запальний, щирий, завзятий; українське старанний зайняте ро´сийським відповідником старательный. Расчётливый я не вмію перекласти: ощадливий, обачний, дбайливий - мають иньший змістовий відтінок, розважливий - вже зайнято (гляди нижче); так само, як і подавляющий (переважний, переважаючий) мають відповідниками преобладающий, превосходящий. Попирать не перекладемо жодним з наступних: топтати, нехтувати, зневажати, гнобити, утиска´ти, гнітити - бо всі вони вже мають своїх відповідників: топтать, пренебрегать, презирать, угнетать, притеснять, удручать. Так само смутно (представлять, чувствовать) ми передаємо словами неясно, нечітко, невиразно, непевно, кожне з яких вже і поза тим має свого ро´сийського аналога. Я радив-би додати: мутко, мрячно - та який редактор погодиться? Відчуття, що викликаються одним з улюблених слів Андрія Миколайчука - „озорство" (радіовисилання „Віч-на-віч з естрадою" 19го березня 2000го року) - він сам не в стані передати ні українським словом „пустощі", ні жодним иньшим. Слово торец в ро´сийській мові потроху втрачає первісне значення „мостина" (для вимощування дороги дерев'яною бруківкою), прибравши значення стин, зріз, поперек, торчак… але українські технократи вперто пишуть торець. Искушённый не можемо перекласти як досвідчений, бо є опытный; прожжённый - як бувалий, бо існує рос. бывалый; благоразумный - як розважний (розважливий), бо маємо рассудительный. Взагалі, ро´сийсько-український тритомний словник 1980(1)го року має 133 гасла на „благо-" в ро´сийській частині. Словник Грінченка - всього 30, з яких шість слів пов'язано з „благовіщенням"; до них можна іще додати від сили з десяток слів на „добро-" - оце й усе. До ро´сийських слів привносить, чинопочитание та великодушный перекладу взагалі не знаходимо (окрім кальки, ясна річ); посилаються, як правило, на спільну слов'янську основу або признають факт існування досить великої кількости спільних для обох мов слів - приємніше від цього не стає. Исход мислиться інакше, аніж українське вислід чи здобуток; латинізм результат присутній в обох мовах. Так само издержки не передається добре українськими відповідниками витрати і наклад; українські іменники втрати та видатки мають своїх відповідників - потери, расходы. Ро´сийське растлевать передає якийсь неповторний аромат потаємного змісту, відмінний від категоричних українських розбещувати, розпаскуджувати; хіба що перекладати описово: „зваблювати до солодкої ницости". Вираз „игра имела свою изюминку" я не вмію перекласти до цього часу: українські вирази живчик, з перцем, - чомусь не смакують в цьому контексті. Оговорка перекладу не має: українське помилка має відповідника ошибка, а слова´ обмова, обмовонька, обмовка - усі мають єдине значення „наклеп". Я-б запропонував „омилка" - та хто почує, хто сприйме?… До чотирьох ро´сийських слів первичный, начальный, первоначальный, первообразный найдемо лише три відповідники: первинний, початковий, пе´рві´сний. Два різні ро´сийські слова обычный і обыкновенный передаються, як правило, одним: звичайний; прикметник звичаєвий вживається обмежено. Прозорливый не має перекладу, хіба що прозочний (Уманець), що швидше мало-б значити „прозорий"; передбачливий падає на предусмотрительный. Іменника подлог не перекладете, не вживши вже зайнятих, спільних з ро´сийською мовою, подделка чи фальшивка. У виразі „столб воды обрушился на храбреца" український відповідник обвалився не передає вповні значення „навалитися, руйнуючись та розпадаючись на часті", яке присутнє в ро´сийському обрушиться завдяки звукам „р" та „ш". Нарешті, ще один простий, знову арифметичний, приклад. Прошу мені пояснити, чому в найповнішому, тритомному, у 1980му році виданому ро´сийсько-українському словнику два ро´сийські слова, злословие і сквернословие, передані точно одним українським відповідником - лихослів'я. Без варіянтів, без коментарів, без синонімів. Абсолютно чисто.

Чим займалися українські письменники, красномовці, етноґрафічні експедиції, лексикологи та мовники? Де невичерпні колодязі забутих діялектів, де багатства княжих манускриптів? Погодимось, Кацапи спалили найцінніші фонди бібліотеки АН України в 1964му році і УКҐБ під псевдо „СБУ" далі наполягає, що то був поодинокий нещасливий вичин вар'ята Погружальського, так само, як і „самогубство" „здепресованого" композитора Івасюка. Але-ж від 1985го року, і аж до президентських „виборів" 1999го року, мались-мо „гласность". Що-сь мо створили? Окрім дитячих жартів з „міжнародним визнанням" свіжої „української" держави, єдиним суттєвим вислідом „незалежности" стало те, що уряд і громадські орґанізації, такі, як Спілка письменників, з полегшенням для себе вирішили, що вони є вільні від виконання тих ліпших постанов уряду попередньої совєтської держави, зокрема, Постанови № 41 від 12го лютого 1991го року „Про Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000го року". Особливо в часті, яка стосується української мови. Настав час звітувати, панове.

Буду втішений арґументованим запереченням мого песи-мізму щодо зусиль (властиво, відсутности помітних зусиль) з боку спеціялістів, скерованих на розвиток книжкової мови. А поки-що хочеться кинути клич: де ви, українські книжники, що ваше за-вдання – винаходити лексику? Чи після роботи дяків-Московитів Українцям все, що залишилось – мавпувати?!

НЕДОЗРІЛИМ – НЕДОЗРІЛЕ[ред.]

Однією з психологічних причин не досить широкого розростання арсеналу громадсько-політичної лексики в українській мові може слугувати спосіб формулювання думки. Коли порівняєте виступи політичних діячів України та Ро´сії, звернете увагу на конкретність ро´сийських мовців - проти абстрактности українських. Конкретні думки, щоб їх влучно і коротко висловити, вимагають більше різноманітних слів - для того, щоб одне слово точно відповідало одній конкретній гамі асоціяцій, одному конкретному комплексові емоцій. Звідти і плодяться слова. Для туманного опису іще нечітко сформованої (або прихованої) думки можна обійтися меншою кількістю високо-абстрактних понять: методом нагромадження фраз, методом обхідно-описовим. Людина, яка не хоче висловити прямо і коротко якусь незручну думку, намагатиметься її сформулювати способом накладання великої кількості тверджень, речень, використовуючи лише нейтральні, звичні, абстрактні фразеологічні штампи. Українські вчені, політики, а особливо письменники мають (переважно!) звичку так завивати в папір свої думки, що їм жодна конкретика не знадоблюється. А вже коли мус щось промимрити, то обов'язково з попередніми перепрошуваннями. Перепрошують навіть за українську мову. Останньо я таке учув від голови виборчого штабу п. Кучми. Слів, щоб описати моє здивування бракує. Це хіба що єдина у світі неповторна українська ментальність змогла-б пояснити, чому людина має просити вибачення за свою національність; понадто - за державну (!) мову, понадто - державна (!) людина. Приблизно з таким самим відчуттям, як перепрошують за випадково незастебнуту матню. Або ти порушуєш приписи - то не порушуй, або не порушуєш - тоді не вибачайся. Горе, тай годі.

Пощо багато слів. Сьогодні пан Брюховецький бідкається з приводу деукраїнізації (здається, в ніч президентських виборів 1999го року). А ще вчора в Могилянській академії влаштовували урочисті церемонії, які передавалися телевізією по всій Україні, - церемонії, названі і відрежисовані як Бал при дворі Катерини II (два). Не при дворі Гетьмана (хоч повна назва Академії - Київська Мазепинсько-Могилянська), не в палаці Галагана, навіть не у Віденській опері, коли вже хочеться чужого - а при свиті женщини, котру Бог, за словами одного европейця, наділив здібностями курви, а дідько собі пожартував, та й призначив ро´сийською імператрицею… Зрештою, хай-би вже і к…ва німецька, але-ж не москальська цариця - майте совість!

Лексика влади. Ось іще одна незорана нива. Як тільки Українець добивається соціяльного становища у структурах влади чи інтересу (бизнесу, як нас навчили говорити недавно), він на кожному кроці починає спотикатись о прикрий факт, що йому брак українських слів для провадження справи. Умовно скажемо, відсутній командно-чиновницький, діловий жарґон. Я не знаю, як зарадити біді. Але я знаю напевне, що доля українського мовлення залежить від лексики „нових". З тієї простої причини, що вони є нові. Оці „нові" не завжди будуть невігласами. Вони закінчуватимуть університети, де навчатимуться у професорів. Отже-ж, оці професори: технократи, економісти, географи, історики, і числа їм несть, - на нинішній день самі розмовляють мовою Возного з Наталки Полтавки, бо й вони позакінчували суржикові школи та університети, керовані з висоти суржикових міністерств суржиковими міністрами суржикової „держави". Яким чином оце багно мало-б самоочиститись, лиш Господь Великий знає.

Нелінґвістичний відступ. У багатьох Українців, яким вдалося набрати сякої-такої влади у цьому суспільстві, вдалось зайняти якесь соціяльне становище, а чи просто потрапити у середовище хоч-би помірно впливових та багатих, простежується своєрідний синдром цинізму, спрямованого на все те українське, що їх самих породило. Таке „зростання", бомондівське переродження (радше, прискорене виродження) переходить у чотири етапи. Етап перший. Людина рветься догори, і, ясна річ, все більше часу перебуває в середовищі інтеро-кацапському, навіть чисто інтерівському. Там вона мовчки вислуховує всілякі зневажливі коментарі та хамські кпини щодо всього, що має корінь „УКР". На відміну від Олени Теліги, не має сили обуритись. Етап другий. Починає підтакувати, підлаштовуватися, лабузитись, аби зійти за „своего парня". Етап третій, найцікавіший. Потрапивши до своїх, себто в коло своєї української родини, в коло старих українських друзів, кляне Москаля, Жида, продажну владу, і водночас хизується набутими в Iнтерівському середовищі звичками, анекдотами, крутими словечками. При цьому, переказуючи принизливі для Українця поговори, прислів'я чи історії, наче іронізує - мовляв, послухайте, як ВОНИ про НАС… Етап останній. Перестає іронізувати. Перестає бувати в українському товаристві.

ЧИ МАЄ ПРАВО УКРАЇНЕЦЬ БАЧИТИ НЕДОЛІКИ?[ред.]

Окремі злосливі, але нерозумні ро´сийські шовіністи можуть впасти у спокусу показати пальцем на попередні відступи цієї праці, як на доказ „недостатности" української мови. Иньші-ж, знов, українські „інтеліґенти", котрим тільки здається, що вони є патріотами, можуть пробувати кривитися при першій-ліпшій згадці про внутрішні труднощі нашої мови. До чогось такого я ставлюсь зовсім спокійно. Кожна мова має як переваги, так і вузькі місця. А тим паче немає підстав роздимати проблему, якщо її коріння лежить не в природі мови, а швидше у лінивстві „майстрів слова". Я всього-лиш поділився з Читачем деякими труднощами, на які наштовхнувся, і спробував описати деякі проблеми так, як вони мені виглядають. Чи надумані ці питання, і наскільки вони серйозні - нехай скажуть спеціялісти. Але вже зараз хочу наголосити, що для націоналіста, як я розумію це слово, недоліки громадського життя, слабші риси національного характеру, вужчі місця рідної культури чи мови - не можуть бути предметом жалю, зневіри, розчарування, розпачу… Навпаки - це є нагода попрацювати для рідної раси, поправити, розвинути, вдосконалити її образ, і тим оправдати своє особисте існування.

Поширеною є і така думка, що людина знаходить сенс існування в продовженні роду. То це вірно тільки наполовину. Саме´ оце „продовження роду" насправді відбувається лиш до такої міри, наскільки Твої нащадки унаслідують, зберігають і розвивають етнічний тип. Лиш остільки, оскільки вони здатні відшукати у своєму серці та свідомо зберегти ту сокровенну цінність, до якої Поет із глибини душі звертався вічними словами: „Великий Боже України". Все иньше - тлінний прах. Хто вказує на болячки нації та суспільства, їх конструктивно аналізуючи, хто пробує зарадити - вже полишає слід. Той, хто лиш вміє нарікати на долю, що призначила йому народитися не в Австрії, не в Польщі чи Америці, а в Україні - не є патріотом, а тільки егоїстичним дармоїдом, що прийшов у цей світ, аби напаскудити та щезнути, полишивши по собі купки смердючих екскрементів.

Порівнювати рідне з чужим є корисно, щоб його ліпше упізнати і розвивати. Порівнювати-ж на предмет „що краще" є безумовним безглуздям з двох причин. Перша причина: все те, що дожило до нашого дня, є досконалим у своїй расовій неповторності - інакше його-б не було. Причина друга, ще важливіша: Господь вибрав Тебе, щоб Ти, разом з одноплемінниками, виконував почесну роль лицаря своєї раси. Иньші виконують подібні ролі для иньших народів, але тобі Господь призначив цю. Гордість, довіра, відповідальність, нарешті - страх перед Богом утратити честь при несповненні обов'язку раси - ось ця призначена для Тебе роль. Важкий, але дорогоцінний камінь упертости в твоєму серці - раціо твого життя. Не підлягає сумніву, що Господь обрав український нарід для того, аби моє Я, прийшовши у цей світ в лоні саме цього народу, впізнало Правду саме його, українського народу, внутрішнім зором; саме його, українського етносу, логікою Слова. Так само Господь обрав і мій на´рід для того, щоби моє сумління впізнало Справедливість в єстві саме цього народу, а не якогось иньшого. Але Він обрав, Читачу, і Тебе - щоб я зміг зазирнути до Твоїх очей та упізнати в їх глибині Істину. Яку не виразити иньшим Словом, як тільки звуками Успадкованої Мови. Істину українську, бо иньшої не є. Мені розповідали, що другі´ народи понаписували у своїх книжках, начеб-то їхній Бог до них звертався з чубка гори. Шаную їхню у це віру. Але мало воно мене обходить. Все, чого мені досить, аби збагнути підставу життя, - це відчути, що Господь звертається до МОГО народу з глибини МОЄЇ душі, і - з глибини Твого сумління, мій український друже. І що ці струмені Господнього єлею, витікаючи з глибини наших душ, вливаються до всесвіту української безмежности, розчиняються в лоні раси, живлять і будують її. Що в Українцю бачиш Брата. Цього знати доси´ть.

Але для того, щоб усвідомити Істину, упізнану з глибини очей Брата, я мушу вдягнути її у Слово. І слово це має бути рідним. Ти здатен відчути Істину тільки в знайомій музиці звучання рідного слова. І Ти здатен усвідомити Істину, тільки одягнувши її у логіку рідного слова. Так замислив Творець, і змінити цього не дано.

АСИМІЛЯЦІЯ: СТАРА ПРОБЛЕМА В НОВОМУ ЧАСІ[ред.]

ШКІДЛИВА ОБІЗНАНІСТЬ[ред.]

Вивчення ро´сийської мови у середній школі є шкідливим. Для мене залишається незбагненною всеохоплююча і засаднича толерантність української інтеліґенції, яка, мов смертного гріха, боїться найслабшої тіні звинувачення в національному егоїзмі. Незбагненними для здорової людини є філософські викрутаси українських гнучкошиїв під супровід фарисейського патякання про права людини. Чомусь не чути слова про право Українця. Мало того, що Iнтер-Людина завжди має гроші, аби собі ВСЯКЕ „право" купити, то ще і конаючий Українець мав-би мати „загальнолюдський" обов'язок товстозадому Iнтерови задля його приємности лоскотати в анусі пір'ячком „злагоди". Цікаво, панство европеїзовані „інтеліґенти", чи часто ви по-християнськи жертвуєте задля товариша перспективами добробуту власних дітей, наприклад? Чи уступите другові теплу посаду? Чи уступите синові свого товариша місце в заграничному університеті, чи відмовитесь в користь біднішого родича від чергового діяспорного ґранту? Своя сорочка ближче до тіла, що? А от національна сорочка, виявляється, не така вже й рідна - можна й Iнтера під нею пригріти. Украины для всех хватит. Отже й кланяємося усім меншинам (в тім числі і статевим) направо, наліво, та шаліємо від мазохістського задоволення, що кожен має „право людини" так нас мати, як сам схоче. Шаленіємо від оргазму зразкової запопадливости, хизуємось тим, що Без'ядерна побила світові рекорди у приниженні перед власними „меншинами". В той час, коли „цивілізовані европейські" Чехи відгороджуються муром від власних неохайних циганів. Але не перед Гагаузами чи Караїмами показуємо шляхетність душі. Ні! Плазуємо перед тими, що мають силу, мають гроші, мають піддержку ВОРОЖИХ держав. Встид, панство „інтеліґенція".

Зрештою, повернімося до лінґвістики. Переважаюча в суспільстві думка, що добра обізнаність з ро´сийською мовою не шкодить грамотно послуговуватися мовою українською, справедлива лише в стосунку до жменьки особливо інтелектуально розвинених і обдарованих дітей. Для переважної більшости повне незнання ро´сийської мови було-б великим благом під оглядом охайности, виражености, різнобічности, грамотности, розвинутости їх української лексики. На щастя, вже з'являються випускники українських шкіл (в Галичині), які мають проблеми у вищій школі з розумінням ро´сийсько-мовних підручників. Кажу „на щастя" без найменшої іронії, бо переконаний, що справа виключення ро´сийської мови з широкого вжитку в освітній, державній, науковій, діловій, виробничій сферах є ділом святим і жодні жертви в цьому напрямі не є завеликі. Щастя це, правда, нетривке, бо Великий Комедіянт-Облудник кожної миті готов підписати чергове розпорядження про заходи для покращання вивчення „братово´ї" мови. Замість того, щоб уже розкрадені, як і далі крадені, кошти пустити на фінансування створення і видання тих-же українських підручників для вищої школи. Бо устами відповідного міністра (колишнього?) уряд навіть не обіцяє фінансувати відкриття українських шкіл (із розвідки на хвилі 1ї програми радіо, осінь 1999го року). Тим часом, ро´сийська мова має особливий стосунок до мови української. Зовсім не такий, як кожна иньша, скажімо, мадярська, румунська, англійська чи німецька. Окремі запозичення з чужих мов, окрім ро´сийської (при зловживанні - також і польської), не нищать структури української мови. А запозичення з ро´сийської - нищать дуже! Накидають структуру, небезпека якої якраз і полягає у спорідненості. Живе підтвердження: стовідсоткова москвичка зізналася мені, що при кожному відвідуванні Галичини її переслідує відчуття, ніби саме тут вона чує правильну мову, в порівнянні з якою московська мова звучить як неправильна. Глибокі інтелектуали, професійні лінґвісти можуть вміти гладко розмовляти обома мовами, навіть підкреслюючи відмінності між ними, соковитість та неповторність кожної. Але пересічний, навіть інтеліґентний, чоловік у своїх щоденних клопотах не має часу слідкувати, якою, зрештою, мовою він висловлюється, а тим більше - завдавати собі мороки зі словником. Це справа автоматизму. Кожен знає, як важко позбутися хибних навиків. Кожен педагог, вчитель, наставник, тренер, суворо слідкує, щоби в учня не закріплювалися одночасно з правильними - ще і неправильні рефлекси. В противному разі, у висліді виховається недосконалий спеціяліст, дуже посередній працівник, одним словом, людина-суржик. Одночасне вивчення ро´сийської і української мов - це не те саме, що одночасне навчання маленької дитини як ходити, так і плавати. Від науки плавання в дитини жабри не виростуть. А от від науки ро´сийської мови, особливо в оточуючому ро´сийсько-мовному багні, однозначно виросте мовний мутант. Ро´сийська мова у великій часті є покручем української, а ро´сийська вишукана мова - неправильно розвинутою українською. Тому, замість баламутити учнів неправильним відгалуженням української мови, ми-б мали їх просто відгородити від московської граматики та семантики охоронним муром.

ЧИ МАЄ УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІҐЕНЦІЯ СВОЮ–Ж РІДНУ МОВУ ЗА НАДІЙНОГО ПАРТНЕРА?[ред.]

Серед пересічної „інтеліґенції" вкоренилася НЕДОВІРА до власної мови, якась сором'язливість щодо вживання питомих та колоритних, власне українських, слів та виразів - саме тих, які і вказують на провалля між ро´сийським та українським способами висловлювання. Тому чуємо: рахунок за сетами (у великому тенісі) - я сказав-би: на захо´дах на укладах, і не в тенісі, а у відбиванці; незаслужено забуті ще такі українські назви для баскетболу та волейболу: кошиківка, сітківка…

На щастя, хоч і рідко, все-ж трапляється зустріти Українця або Українку, які дивним чином ще не втратили ні розуму ні притомности в нинішньому суспільному, - зокрема, лінґвістичному, - багні. Так, одна пані підказала мені, як називається „дельтаплан": ширяк.

Слухаємо далі: видаляє бруд (усуває); як ти з'їздив (просто їздив) - „район Мельровз"; я почала здавати кімнати студентам (винаймати) - „Кондорсе", 3я серія, УТ1, 25го березня 2001го року; вони точно не зашкодили-б (напевне не зашкодили-б: слово напевне, вимовлене з притиском, означає повну впевненість); одних саджають, інших випускають (садять (до криміналу) і звільняють) - газета „Експрес" за числа 21ше - 29те серпня 1999 р. Слово саджати належить українській мові та було зареєстроване ще словником Грінченка. Газети, які виходять у Галичині, могли-б, однак, частіше вживати синоніму „садити", „посадити" до цюпи. Для милозвучности. Те саме стосується і „Поступу" (1го - 7го березня 2001го року, стор. 9).

Далі: вони перетворились на ізгоїв (вигнанців) - фільм „Печія", 1+1, 13го січня 2004го року; проворна сорока (метка, моторна, шамка´) - казка для дітей (!) на 1й програмі радіо; з скоринкою (зі скоринкою - збіг приголосних); поздоровляємо з святом кохання (зі святом) - поширений напис на львівських маршрутках; в кінцевому рахунку (підсумку) - депутат Щербак; боляче відразилося на житті (відбилось); безкінечна історія (нескінченна, безконечна); закохалась у шафера (боярина, дружбу, дружка´ - від дружко´) - газета „Говорить і показує Україна", а також пан Яневський у „Першому мільйоні" на каналі 1+1, 2го травня 2001го року; ти-ж був шафером на моєму весіллі - фільм „Американський президент", 13го грудня 2002го року; доро´га не терпить алкоголю (не зносить) - плакат на узбіччі; нова неслизька тротуарна плитка (плити на хідник); дирекція зовнішніх зносин (стосунків); пульверизатор (прискавка, порскавка, сикавка); цей підрозділ у відповіді за все у Нью Йорку (рос. в ответе, укр. в одвіті, але - відповідає за все) - з телефільму; ми у відповіді за човен перед державою - „Кримінальний загін", „Інтер", 14го березня 2001го року; не діставайте з кишені запальничку (не добувайте запальнички: калька з рос. достать из кармана) - „Школяда" (висилання для дітей!), 23го травня 2000го року; в школі зірвалася граната (вибухнула) - радіоновини 27го травня 2000го року; начинена вибухівкою машина зірвалася - радіоновини, 6го серпня 2004го року; самогубець зірвав (підірвав) гранату - „УТН-вечір", 19го жовтня 2000го року. В цій останній помилці видко лінґвістично-психологічну причину, яка полягає в орієнтації на ро´сийський приросток (префікс): взорвал[20].

Фабрика „Світоч" наводнила склепи різними шоколадками з „горіховим" та иньшими „смаками". Воно наче й немає до чого вчепитись, але вухо все-ж дратує… Бо смак - це швидше назва одного з п'яти змислів (дотик, зір, нюх, слух, смак), а от те, що знаходиться всередині шоколадки, прийнято називати присмаками, при´смажкою, або-ж так: шоколадка, присмачена горіховим макухом, кавовими фусами, зацвілими конфітурами, чи, скажімо, цитриновими вичавками.

ПРОСТЮХІВСТВО З ВИЩОЮ ОСВІТОЮ[ред.]

Не якісь-там змосковщені східняки, а таки місцева галицька „інтеліґенція" виказує брак підставового виховання зі сторони психології мовлення. Усього не перерахувати, кожного не поправити, хочеться лиш сплюнути на землю в присутності такого „інтеліґента" з його лімонами, апельсинами, вафлями, ізюмом, сливами (укр. сливки), грушами (укр. грушки), галстуком замість краватки, качелями замість гойдалки, - і чиї галицькі нащадки, надія нації, катаються на качелях чи каруселі замість просто гойдатися або крутитися. Часом навіть не знаєш, хто задає тон у капарстві: базар, університет, чи бюро чиновника-„патріота". Селюк, який тяжко гарує, привозить на „Привокзальний ринок" „різину" для перепродажу. Але-ж до нього підходить, окрім пришелепуватого рекетьора, ще й міліціонер, щоб здерти чинш, і добре бачить вивіску „різина". А хто засумнівається в інтеліґентності та патріотизмі галицького міліціонера? До кав'ярні „Мрія" навпроти технічного університету заглядає виключно інтеліґентна публіка - від студента до доцента - і от ця публіка довший час з чистим сумлінням закушувала „пицою". Звернути увагу не було кому - чи, може, очі в тумані?

Львівське об'єднання „Іскра" розсилає через радіо-етер оповіщення (т. зв. рекляму) про нові лампочки (18го березня 2001го року). Звідки взялися в Галичині лампочки, коли всі нормальні галичани звикли до жарівок? Причин може бути три: 1) директор фабрики не є Українцем; 2) директор фабрики є хрунем, який або не бажає контролювати свого Інтера-реклямотворця, або не бажає утруднювати собі життя боротьбою із „загальноприйнятими" лайдацькими, як і саме суспільство, „нормами", в такому разі - пощо´ такий директор обтяжує повітря своїм зоологічним існуванням?; 3) бабця директора вдома говорила „жарівка", а вже сам директор на робочому місці висловлюється „інтеліґентно": „лампочка". Такий керівник називається простюхом. Простюх-„інтеліґент", або селюк-„інтеліґент" - не той, кому брак знань з математики чи американського низькопробного сленґу. Простюх - той, хто плює у власне гніздо. Не слід думати, що жарівка є полонізмом. Слово жар важко чимось заступити, хоча воно присутнє в обох мовах. А ось „лампа" - точно походить з латині, вже не згадуючи московську…

„Галицькі лицарі" мають улюблене заняття - робитися „винуватцями" різноманітних свят і ювілеїв. Нехитрою українською мовою скажемо простіше: призвідцями окроплених ксьондзами пиятик. Чим вища посада, тим лексика вишуканіша: якийсь Валерій Осадчий у висиланні „національної" радіокомпанії „Банкір" 11го червня 2000го року погоджується, що „закон можна прийняти з певними обмовками". Тим часом, людина, що вміє читати і писати, сказала-б: „із застереженнями".

Учень середньої школи добре знає, що у кістках людини міститься кістковий мозок. Тоді, як депутат Борис Андресюк 29го квітня 2000го року в радіовисиланні „Фактор часу" тішиться, що Президент відкрив центр пересадки костного мозку. Звідки робимо три висновки: 1) що депутат не скінчив десятої кляси; 2) що кожна бабуся на селі твердо запам'ятала, куди їй везти свого внука, жертву чорнобильської змови, - саме в костний центр Президента, а не в жадний „кістковий"; 3) що порушувати офіційні і узаконені українськими нормативними словниками правила літературної мови є для офіційної особи, депутата, законодавця, є іще простіше та безкарніше, чим порушувати правила дорожнього руху.

Заступник голови Національного банку(!) повідомляє, що „до кінця року буде випущена нова купюра вартістю одна гривна" (новини на радіо Ера-FM, 5го вересня 2004го року, 2000). Чи справедливо обурюватись, що перекупки на базарі не відчувають ріжниці між гривною та гривнею, коли сам високий державний фінансист не вміє добре вичитати, що ж-бо оце написано на випущених ним-же паперових знаках?

Якийсь Володимир Васильович з прокуратори хвалився через національне радіо дня 7го листопада 2000го року, о 1530 годині, що „прокурор Дніпропетровської області порушив справу за звинуваченням у вимогательстві хабара". Ми тут принципово не критикуємо приватних співбесідників у етері. Завдяки Совєтам людині ніде було навчитись ні інтеліґенції, ні мови. Але ж… прокурор області! Проста доярка в задрипаному колгоспі заслуговує на вирозуміння, тоді як посадова особа повинна-би мати в собі хоч краплину тієї самої інтеліґенції… „Вимогательство" перекладається лю´дською мовою як правлення, жадання, домагання, допоминання, вимагання, вимушування, панове ПРОКУРОРИ (повірники, убезпечники)! Відповідно і міністр Пустовойтенко пописується добрим закінченням середньої школи: „інші умови не обмовлялися (не оббріхувались, себто, бо українською мовою висловлюємось не обговорювались) - „Вікна опівночі", 28го листопада 2001го . Ось такі казуси трапляються з освіченими людьми, коли їм приходиться терміново переходити на культурну мову…

Вже не пригадую, чи оглядач радіо, чи сам міністр пан Жулинський 20го травня 2000го року зголосилися слухачам, що ось вони перебувають на святі у Кам'янець-Подільську, а от якби мене туди запросили - не сумніваюся, що з Божою допомогою уникнув би-м помилки, бо намагаюсь, в міру власних слабих і не завжди компетентних сил, - все-ж контролювати свою мову (говориться „у Кам'янці Подільському"). Професор Ткачук в „Записках т-ва ім. Петра Могили" вип. 3, с. 158, Львів, 2000, допускається прямого вульґаризму: „за осиротілими дітьми дивиться Р. і йому допомагає дід Г." - культурний Українець вжиє слова доглядає, піклується, виховує, плекає…

За гуманітаріями поспішають умільці естради. Одна молода пані співачка так наполегливо по декілька разів запрошує „приїжжжайте частіше додому", аж чоловіка нудить… і зовсім відпадає бажання до неї приїжджати… Иньший знов виконавець не відчуває ріжниці між збірними і поодинокими поняттями: „падають листя" (рос. падают листья - множина, укр. листя опадає - однина). Гарна українська пісня Остапа Гавриша на слова, здається, Степана Пушика, у виконанні Білоножків (16го грудня 2000го року, радіо) чомусь нехтує ріжницею між знахідним відмінком іменника при дієслівному керуванні у стверджувальній формі, а родовим - у заперечній: „яблука котяться, падають, губляться та не знаходять наші сліди" (правильно - наших слідів).

Знову-ж, „перли" ділової мови не так мальовничо виграють відтінками, зате не менш підіпсуті: нав'язувати думку (накидати); документ направляється (подаємо, надсилаємо документ); всі кошти міністерство направило для виплати (скерувало) - так висловлюється Міністр освіти (!) - радіо, 12го червня 2001го року; направити додаткові кошти - ICTV, 22го жовтня 2001го року; Австралія направляє (посилає) 150 тисяч військовослужбовців; Юлія Тимошенко направила (надіслала) вітального листа до 1го каналу нац. телебачення - радіо „Ініціятива", відповідно 9го листопада і 22го листопада 2001го року; „що получилося?" (до чого прийшли); узискувати штраф (рос. взыскать, укр. стягнути) - так висловився один із розробників нового закону про автоінспекцію, наш земляк, Українець на радіо „Ініціятива" 12го травня 2001го року; чомусь нині паразитує вираз „це їхній головний біль" замість турбота, клопіт - приклади з того-ж інтерв'ю.

Далі: заключення договорів у кімнаті №… (складання угод) - такі оголошення можна було здибати восени 2000го року на дверях і без того ненависної мені орґанізації „ВАТ Львівґаз"; підписати договір (скласти угоду) - свіжий приклад можна було учути у висиланні Львівського радіо 20го березня 2000го року о годині 1830 в бесіді з Головою реґіонального фонду державного майна, який пізніше розповів, що Фонд направляє… що-б ви подумали - зіпсовані водотяги? Зовсім ні! Фонд направляє листи! Свої власні! Спочатку, як водиться в українській мові, листи надсилаються, скеровуються, можуть подаватися, від біди навіть спрямовуватися до відповідних інстанцій. А опісля Фонд знаходить можливість їх ще й направляти (поправляти, себто переробляти). Має своїх людей в тих інстанціях, очевидячки. Десь через хвилин п'ять - нова „перла": той-же Фонд передав „об'єкт" (недобудований будинок для старших людей) по договору - патріот мав-би сказати „за угодою", „згідно з угодою"… Лексика совково-національного аґрарно-„інтеліґентного" Каламаря може стати предметом ряду ґрунтовних праць з психопатології. Нам судилось іще не раз наштовхнутись на це знаменне для української будуччини явище[21].

ЧИ ЗАСМІЧЕННЯ „ЗБАГАЧУЄ“ ЩОДЕННУ МОВУ?[ред.]

В застосуванні до широкого загалу помилковим є твердження, що збільшення кількості синонімів (чужоземного походження, і особливо - в щоденній, відруховій лексиці) збагачує мову. Насправді, має місце явище протилежне. Частина слів просто ВИТІСНЯЄТЬСЯ иньшими, близькими за змістом: наприклад, з 200т тисячного словникового запасу англійської мови Шекспір використовував 20ть тисяч, тоді як Черчілль - дві. Якийсь винахідник механізованого перекладача міг-би цим втішитись. Але не той, кому дорога вся історична глибина мови. Кожна людина наділена певним обмеженим об'ємом „оперативної" пам'яті для активного повсякчасного вжитку, і цей об'єм має - на жаль, і в противагу до поширеної серед оптимістів думки, - властивість не зростати, лише скорочуватись. Згідно із засадою оптимальної економії. Не важко здогадатись, за рахунок яких слів чи ідіом відбуватиметься це скорочення в умовах таких засобів масової інформації, якими вони є сьогодні. Мови, які себе взаємно засмічують, цим процесом не збагачуються, а, навпаки, збіднюються. З причини уніформізації. Коли людина підшукує в пам'яті український відповідник для ро´сийського слова, вона відрухово оперує, як правило, лише словниковим запасом співзвучних слів. А насправді, український відповідник може лежати далеко поза цими межами, як за звучанням, так і за мотиваційно-психологічними характеристиками. I тому випадає з поля зору, випадає з „оперативної пам'яті". Нехай Читач спробує сам переконатись, чи відбулось витіснення українських слів ро´сийсько-подібними у його власному активному мовному запасі:

Синоніми: радує (тішить); засуха (посуха); заморозки (приморозки); хвиля терактів погубила (вигубила) більше жителів (мешканців), ніж землетрус („Поступ", 18го вересня 1999 р.); жирне молоко (масне, мастке, ситне); рекля(а)ма (зваба, звабно´, звабник); водопровідний кран (водовідний, водяний кран; водотя´г); рушниця (стрільба).

Русизми: розтолкувати (розтлумачити, витлумачити); мойка для посуди (мийниця для посуду); ствол (руля); ломтик лимона (скибка цитрини); „усёк?" (утямив, тямиш, уловив, збагнув); ведучий (вожай, заводій, прово´дко, прові´дко, прові´дця, ведун, проводяка, заводило, заводяка, заводіяка, проводар, проводир, водяк, водило, заведій, завідця, заво´дця); міроприємство (захід); борт (о´блавок); каструля - звідкіля у французькому casserole з'явилося українське „т", і чим гірші за „кассрулю": рондель, баняк, горнець (Волинь), ринка (Чигирин), мідниця?

3) Перекладіть швидко:

  1. рвение;
  2. усердие;
  3. исполнительность;
  4. тщательный;
  5. усидчивый;
  6. трудолюбивый;
  7. Предприимчивый;
  8. инициативный;
  9. смекалистый;
  10. упорный (не настойчивый - наполегливий);
  11. вспыльчивый;
  12. предвзятый;
  13. отзывчивый;
  14. кроткий;
  15. ярый (упрямый);
  16. благонравный;
  17. учтивый;
  18. добросовестный;
  19. озабоченный;
  20. неловкий;
  21. скрытный;
  22. мягкосердечный;
  23. любопытный (не любознательный - допитливий, і не интересный - цікавий);
  24. сговорчивый;
  25. благонамеренный;
  26. хрупкий;
  27. чахлый;
  28. тщедушный;
  29. омерзительный;
  30. отвратительный;
  31. скверный;
  32. безобразный;
  33. безобразие;
  34. постылый;
  35. крутой (нравом);
  36. развязный;
  37. подонок;
  38. дёрзкий;
  39. непринуждённый;
  40. беззастенчивый;
  41. щёголь;
  42. лоск, наводить лоск;
  43. томный;
  44. истома;
  45. пир;
  46. пирушка;
  47. попойка;
  48. зевака;
  49. ротозей;
  50. скаредность;
  51. подхалимаж;
  52. надменность;
  53. тщеславие;
  54. заносчивость;
  55. Собственное превосходство;
  56. самолюбие;
  57. кошмар;
  58. пришло в голову;
  59. снизойти;
  60. снисходить до… (уровня);
  61. прежде (не ранее - раніш);
  62. смысловой (оттенок);
  63. подвергаться;
  64. поведать;
  65. коварство;
  66. надувательство;
  67. подвох;
  68. клевета;
  69. озадачить (вызвать недоумение);
  70. приводить в замешательство;
  71. приходить в замешательство;
  72. потрясти (эмоционально);
  73. привести в расстройство;
  74. досада; с досадой;
  75. неразбериха;
  76. определённый (вполне);
  77. удручённое (настроение) (не пригнічений настрій = угнетённый, і не пригноблений = подавленный);
  78. угрюмый;
  79. коробить(ся);
  80. просочиться;
  81. наряд (одяг);
  82. презирать;
  83. подражать;
  84. считаться с…;
  85. преднамеренно (не намеренно - навмисно);
  86. непреднамеренное (убийство);
  87. признание;
  88. представлять (кого-нибудь кому-нибудь);
  89. предъявить;
  90. увлечение;
  91. набросок (плана);
  92. наработки;
  93. нарабатывать (методы, подходы);
  94. на полях книги;
  95. звонить по телефону;
  96. на улице пасмурно;
  97. „позариться";
  98. прийти в себя;
  99. ходатайствовать;
  100. „дуться";
  101. (бортовая) качка;
  102. прелести;
  103. порок;
  104. пеня (штраф);
  105. похабщина;
  106. вперемешку;
  107. вперемежку;
  108. изобилие;
  109. приборы, принадлежности (столовые);
  110. крышка (банки);
  111. отделаться (от);
  112. отделаться (чем);
  113. одёргивать (нахала);
  114. приобщаться к…;
  115. наметились (тенденции);
  116. запасы (товары) кончились;
  117. передышка;
  118. „лазейка";
  119. защёлка;
  120. безделушка;
  121. сарай;
  122. питомник;
  123. увесистая пощёчина;
  124. висок (частина голови);
  125. чеканный;
  126. откос;
  127. носок (ботинка);
  128. носок (ноги), на носках;
  129. исполосовать;
  130. кайма;
  131. козырёк;
  132. идти рысью;
  133. рубец;
  134. чехол;
  135. сверкать;
  136. вздох;
  137. щупать;
  138. вышвырнуть;
  139. швырять;
  140. с вздохом облегчения;
  141. быть на взводе (напряжённым);
  142. быть на взводе (после принятия алкоголя);
  143. осведомляться.
 Якщо Читач не зазнав труднощів при цій невеличкій вправі - ґратулюю! На всяк випадок, пропоную свої відповіді на сторінці 236. Так чи інакше, ступінь клопотів високий. 
   

Додатково, Совєти ще й привчили нас до своїх перекручень: нафта у них називається керосином, зате ропа´ зветься нефтью; олово називають свинцем (пригадаймо вираз: олив'яне небо, а не свинцеве), а цину - оловом; нарти (лещата, снігівці) стали лижами, а лижви (скобзуни) - коньками!

З „незалежністю" відкрилася епоха, яку нащадки назвуть епохою Новітньої (Iнтеро-Демократичної) Руїни. В тім, що не стосується прямої американізації (яка не є великою - основна відбувається посередньо - через Москву і русскоязычных бизнесменов-Украинцев), причиною Руїни є існування ро´сийської мови в Україні. Я навмисне написав „існування", а не „поширення", бо це є хвороба такого типу, як AIDS (СПІД) - що не піддається локалізації в силу властивого їй подиву гідного потенціялу аґресивного поширення. Українці не призабули-б власних слів аж так безнадійно, якби не купалися щоденно в ро´сийсько-мовному оточенні.

ПОШЕСТЬ НЕ ЩАДИТЬ НІКОГО[ред.]

В'язкість підступної трясовини звироднілого мовного середовища, у якому плаває українське суспільство, можна оцінити за частотою прикрих схиблень навіть тих людей, тих висилань, тієї книжкової продукції, які справедливо заслуговують на оцінку зразкових. Там, де дійсно видко і патріотизм, і порядність, і якісну працю, відповідальність, інтелект, українську ерудицію. Перерахую те хибне, що мені запам'яталось - не задля прискіпливости чи злорадства, а для того, щоб Читач збагнув глибину деґрадації суспільства зі зразків прикрих помилок чи не найкращих цього суспільства чинників.

1) Один випадок, коли чудовий текст читається слабеньким диктором (якась географічна передача): найвисокі гори світу (найвищі); падаючі камені (спадаючі). З висилання стає очевидно, що гарно відпрацьований текст дали читати не-Українцеві.

2) Інформаційно-аналітична програма „Тиждень" (радіо-висилання): Ґор залишиться кандидатом від демократів, сповнених рішимості (рішучости) йти до кінця - 16го грудня 2000го року.

3) Висилання „Дотик природи", переклад Олекси Негребецького: щоб отримати кучку (купку) барвників треба (краще: слід, потрібно) переробити 1000 устриць.

4) Радіожурнал „Слово", 14го жовтня 2001го року: на свято Покрови прихожани сходились до церкви. Навіть з'совєтизований тритомний українськоро´сийський словник 1980(1)го року дозволяє тільки одинєдиний переклад ро´сийського прихожане: парафіяни.

5) Мова біля-церковна: „графік богослужень в храмі монастиря монахів студійського уставу на літній період". З засади, не повинен би-м втручатися до незвіданої для мене області церковних паперів, але от прийшлось мені подібне оголошення прочитати, і, як звичайний мирянин, учув я певну штучність. Бо сподівався від церкви більшого консерватизму, щоденної вишуканости, продуманости. Не знаю, чому, але мені більш звично було-б читати: розпис, розпорядок, розклад, замість графік; ченців замість монахів; чину або статуту, замість уставу; час замість період. Церква сама вибирає, як їй іти в ногу з часом, мені лиш було-б прикро, якби ця хода зі статечної переходила на легковажно-популістську, якби цей крок, ступінь, з виважено-консервативного, плеканого, дистинґовано-розміреного, збивався на поквапливо-простюхівський. Складається враження, що церква не має з кого вибирати - коли йдеться про кваліфікованих працівників секретаріяту. Чомусь залучають таких-же „лопухів", як і в иньших „медіях" чи канцеляріях. З такими-ж схильностями до бездумного мавпування всеукраїнської мовної глупоти: „Шановні співгромадяни!" Що за „грамотій" складає тексти звернень від імени кардинала Любомира Гузара? („Поступ", число 28(885), 28/II - 6/III 2002го року). Просто написати громадяни - надто „буденно"? (гляди сторінку 26).

З другого боку, церква залучає „круто сучасну" молодь до активного мирського життя, намагаючись популяризувати свої морально-етичні позиції (що є добре), та при цьому сліпо мавпує західно-европейський стиль (що є зле). Складається враження, що в молодіжному при-церковному середовищі Україна щезла повністю! Церква замінює українську справжню мову англо-латинською мішаниною, відкидаючи добрий досвід передвоєнного Пласту, греко-католицького патріотичного чину, і я заризикую навіть сказати - відкидаючи українську сутність діяльности митрополита Андрея Шептицького. Наприклад: при парафії Церкви покрови Пресвятої богородиці виховники, натхненники, провідники, вчителі, наставники і т. ин. у дитячому таборі звуться аніматорами. (Львівське радіо, 7го серпня 2004го року) В Українському католицькому університеті щось подібне зветься тутором. Може переїдемо усі разом до Америки і дамо спокій - відступимо дряхлу Неньку Московській епархії, коли несила по-своєму називатись?

6) „Гіпотези про Ісуса", стор. 76: „…якщо брати до уваги ту кількість протирічивих (суперечливих) прикмет…"; стор. 87: „згідно точки зору" (правильно - згідно з точкою зору). В цілому книга перекладена гарною мовою. Однак церковні достойники наші мають ту особливість, що їх мова часом тяжить до таких кацапізмів, які спровоковані залишками церковно-слов'янських архаїзмів. Цим потягом до консерватизму пояснюється недовіра до нових гарних українських слів, упроваджених вкраїнськими вченими-лінґвістами десь у XIXму-XXму століттях.

7) Володимир Яворівський: на Новій Землі було зірвано (підірвано) ще одну атомну бомбу - авторська програма, національне радіо.

8) Сергій Набока у висиланні „Доброї ночі, Україно": нав'язати думку (накинути); людина, яка у себе вірить, і у якої все получається (якій усе вдається) - це про п. Ржавського; якщо не получається поправити закон…; схоже, що в парламенті сформується більшість (рос. похоже, укр. виглядає так, що…, скидається на те, що…); будь-яку справу можна висадити в повітря, вибухнути (підірвати) зі середини (14го грудня 2000го року); вже десять років будуємо і ще досі толком (до пуття) не збудували… (8го листопада 2001го року); кричущий (волаючий - 25го жовтня 2001го року); мусимо подивитися фільм, який довго вже чекає того, щоб ми його подивились (тоді-ж) - можна-ж було хоч раз вжити синонім оглянути![20]

9) Відступимо на хвилину від нашого принципу - не критикувати мову неофіційних осіб під час всіляких репортажів, вивідок („інтерв'ю") з приватним народом, - і глянемо, чим накипіла митецька молодь в київському середовищі (зовсім, до речі, симпатична молодь). Беремо висилання „Доброї ночі, Україно" у ніч на 22е березня 2001го року. Ігор Подольчак: „не дивлячись на жодні перешкоди" (рос. несмотря, укр. не зважаючи); „продвинуті українські художники" (передові малярі); „якщо хтось схоче прийняти участь" (взяти участь); „спробувати продвинути Україну на виставці" (випхати, проштовхнути, просунути, виперти, висунути). Ігор Дюрич: „дуже спокійно розходуються ресурси інтелектуальні" (тратяться, марнуються); „це пов'язане зі зняттям приміщення для павільйону експозиції" (з винаймом). Сам Сергій Набока теж грішив спрощеною лексикою: „в мене трішки інша задача" (иньше завдання - плутанина з родом іменника). Слово задача є надзвичайно поширеною помилкою вульґаризації, яка прищеплюється на лєкціях математики почавши від другої кляси „української" школи. Тим часом, такого слова просто не існує. Про що повинні пам'ятати всі інтеліґенти, і мистці разом з ними: „в мене повно своїх задач (завдань) в житті, які я ще повинен виконати" - Микола Гнатюк, радіовивідка, 19го серпня 2001го року. Які ще завдання може мати український співак, крім єдиного - вигнати ро´сийську пісню зі Святого міста?

Невідповідність між різними мовами у присвоєнні роду іменникам має несподівані, на перший погляд, наслідки. Коли людина звикла ставитись до певного предмету, як до об'єкту певної статі, їй важко згадати відповідне слово рідною мовою, якщо там воно наділене иньшим родом. Це психологія. Мій колєга, доктор фіз.-мат. наук, свідомий Українець, виступаючи на науковому семінарі, порівняв форму певної конструкції з обрисами „мексиканської шляпи". Цей термін є поширеним у відповідній ро´сийськомовній науковій літературі. В цій історії особливо мені запам'яталось, що доповідач… надовго задумався перед тим, як вимовити ро´сийський штамп! Виснажений повсякчасним засиллям кацапізмів мозок науковця марно бився якусь хвилину над пошуком українського відповідника. Бо шукав… серед назв жіночого роду! Якби не цей психологічний бар'єр, - напевне дуже легко і не запинаючись вимовив-би „мексиканський бриль".

Десь улітку 2001го року у висиланні під проводом Сергія Набоки пані Галина Сазоненко, директор Українського гуманітарного ліцею Київського університету, вжила вираз „губи шевеляться" замість „уста ворушаться". Природа помилки така сама, що і у Віктора Ющенка, який у записаному на телевізії в березні 2002го року передвиборчому уривку („кліпі") тричі повторював „праця не затребувана" (не була жадана, потрібна, змарнувалася). Є одна велика спільна біда ново-української еліти: вона зовсім на вважає за потрібне серйозно тренувати свою швидку мову. Тим часом, виробленість, „елітарність" - це плід систематичної праці, а не просто автоматичний результат приходу на престижну посаду. В історії з ліцеєм трапилась ще й зовсім сороміцька приключка. Пані Сазоненко є учителем хемії. Тому оператор хотів, поміж иньшими здобутками, великим пляном показати підручник з цього предмету. І показав-таки… „Химию". Що звело нанівець усю балаканину про „патріотизм" випускників ліцею. Виходить так, що у всьому ліцеї, до надзірної ради якого входить колишній президент Леонід Кравчук, не знайшлося українського підручника з хемії! І що „елітарна патріотка" викладає свій предмет за кацапськими підручниками. У столиці України. На завершення вивідки иньший Кравчук подарував слухачам москальську пісню. Щоби покласти край ілюзіям про т. зв. „національну спрямованість" школи молодої української еліти. Це не просто шахрайство. Це є жорстоке, свавільне, зневажливе, нахабне знущання.

10) Олег Драч („Доброї ночі, Україно!" ): „нумо слухати гостей" (це гарно і добре!), але далі: „не то що стиль…" - це вже є зле, слід говорити „не те, щоб стиль"; „…зачасту (часто) є вирішальним в їх житті" (10го березня 2001го року, розмова з актрисою Поліною Лазовою); там-же: „я вас трішки під… під… підшвидшу" - зрозуміло, що підсвідомість Українця підказує приросток під, але далі вплив щоденного мовного оточення блокує цю підсвідомість, накидаючи ро´сийський штамп ускорить, який не пасує до українського префікса; Олег Драч хотів сказати „я вас піджену", або „приспішу", - хотів, але, на жаль, не зміг. Бо у Києві інтеліґентне середовище мистців, акторів, „бомонд" - все ро´сийськомовне, і „з ними він жиє". Сама пані Лазова розмовляла гарною професійною українською мовою, та все-ж видавала те, чим горнець накипів: „в професії хочеш статися" (рос. состояться, укр. відбутися); а також впала в модний блуд кучмонаслідування: „роль Марґарити знакова". Це останнє захворювання характерне для більшости визнаних політиків-патріотів (гляди сторінку 209). Але найгірше, що в перерві пускали кацапські кліпи…

11) Ігор Слісаренко (5й канал, „Час новин", 6го серпня 2004го року): „зустрінемось о годині" (правильно - о першій; я спохвата здивовано чекав хвильку, чи не скажуть, о котрій-же годині ми зустрінемось, поки до дурного Хохла дійшло, що таки не скажуть, бо вже прозвучало, що… „о годині"!); „чи студентський рух припинуто?" (тоді-ж) - людина, яка постійно перебуває в чужомовному, але разом з тим і мовно-спорідненому середовищі, з причини психологічної вимучености, легко може заплутатися на підсвідомо-відруховому (рефлекторному) рівні поміж такими спів-звучними артикуляціями, як припинено, згорнуто, приостановлено.

12) Тарас Чорновіл: „не допустимо здійснення злочинних планів олігархів по його [Ющенка] усуненню" - один з політичних закликів, радіо „Ініціятива", квітень, 2001й рік (пляни на його усунення); Кость Бондаренко: „Віктора Чорномирдіна звинувачували у певній передвзятості щодо України" (упередженості) - радіо „Ініціятива", 16го травня 2001го року; дякуючи (завдяки) характерному голосу соліста групи - „Ініціятива", 6го листопада 2001го року; Тарас Батенко, висилання „Погляд у світ", радіо „Ініціятива", 25го травня 2001го року, 1120: „дякуючи (завдяки) Папі", „Папа дозволяє собі стакан (склянку) червоного вина", „для Папи готують (куховарять) польські монахині" (законниці), „Святіший Отець" (по-українськи кажемо Найсвятіший, в противному разі мимоволі нахлинає питання - од кого і на скільки святіший?) - цю останню помилку допускає також „Поступ" за 22е - 28е лютого 2001го року.

13) „Благослови, душе моя, Господа", стор. 7: застінки (каземати, катівня, буцегарня); стор. 15: сугроби (сугорби); стор. 108: ханжество (святенництво).

14) „Тричі мені являлася любов", стор. 49: „…побачити Франка, який часто йде на базар за продуктами" (по харчі).

15) „Третя руїна", Київ-Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1998 р., сторінка 199: „наймитами власних пороків" (вад, хиб, недоліків, розпусти); сторінка 215: „ніхто не пояснить толком" (путньо); сторінка 236: „крім невеликої купки удачливих…" - це не є помилка, але ще-ж існує незаслужено забута форма удачний та синоніми щасний, удатний, які-то різняться від ро´сийської форми більше, чим тільки вимовою букви „и"!; сторінка 251: пошлість (непристойність, паскудство); сторінка 252: „добрі нрави" (добра вдача, натура).

16) Журнал „Дніпро": „Імператор мене направив…" (вислав, післав, відіслав для…); „ідеологічні узи" (пута, в'язі) - переклад зі статті Збіґнєва Бжезінського „Велика шахівниця", у тому-ж числі журналу; узи партнерства (партнерські або родинні пов'язання, зв'язки, в'язі) - Львівські новини, радіо, 21го листопада 2004го року, 815.

17) „Світ науки", число 1, травень 2001го року, сторінка 10: „чи зможе закачування вуглекислого ґазу в землю попередити ґлобальне потепління?" (чи можна буде помпуванням до землі вуглекислого ґазу запобігти…); число 4(10), рік 2001, сторінка 50: „…допоки протилежна течія не направить (скерує) її у русло".

18) Збірник наукових праць „Національні інтереси", число 8, Львів, 2003: відношення (ставлення) до прав людини (людських прав) - стор. 176; а що таке Дюпон? (навіщо це простацько-базарне А?) - стор. 180; писати інструкції по (з) експлуатації - стор. 191; процеси носять мультиплікативний (помножувальний) характер - стор. 191; спеціалісти (фахівці) корпорації добре розбираються в (розуміються на) динаміці економічних процесів - стор. 192

19) „Світ Софії": трюки фокусника (с. 26, 32, 145). На стор. 26 одночасно присутні два варіянти, спочатку - „трюки фокусника", нижче - „дії спритного штукаря". Чи це є „дидактичний засіб", чи недостойне запобігання перед малописьменним, але впертим у своїх підсовєтсько-лінґвістичних та закореніло-назадницьких смаках читачем? В усякому разі, чисто з точки зору психології сприйняття, я-б не залишав читачеві шпарини для сумнівів. Толерантність індивідуумів одного щодо иньшого - це є співжиття особистостей. Нерішучість, невизначеність в нутрі одного і того-ж індивідуума - автора (перекладача) книжки - це просто його власне знеособлення. До речі, слова´ фокусник та трюки таки є чим замінити: мартопляс, вигадник, фіґляр; витворки, вигадки, витівки, штуки, фіґлі.

Злодійкувата нерішучість. Дуже велика помилка багатьох українських мислячих людей, від яких залежить структура майбутньої мови, людей, яким випало в більшій чи меншій мірі грати ролю законодавців процесу навернення суспільства до своєї мови, - непевність та схильність до меншевартісного компромісу. Мовляв, „чудернацькою" радикальністю у вживанні слів та зворотів, які різко відмінні від „привычных", відштовхнемо посполитих від „українізації". Не біймося. По-перше, коли мова про затяту кацапську частину інтеліґенції, то з чим-би до неї не підійшов, однаково дістанеш дулю. Коли-ж маємо на увазі Iнтера-українофоба, то його чи лоскочи, чи дратуй, - він (на відміну від Українця) свою справу знає: борсається Хохол, чи мирно сопить, - Українця души! Решта посполитих діляться на дві частини. Одні хотіли-б вивчити державну мову, иньші - пригадати, яко свою рідну. Ані перші, ані другі української мови на нинішній день не знають, і з цього чесно здають собі справу (за вийнятком малопомітної частки західної „інтеліґенції", яка тішить себе глупою думкою, що їй відкриті всі рецепти українізації, і основний рецепт - не злостити Москаля). Так от, ті, що хотіли-б навчитися мови, чекають (чекали в перші роки незалежности, а чи й досі ще чекають - то є припущення Автора, досить сміливе, але необхідне для праці над даною статтею) - вони, отже, чекають на оте таємниче одкровення розрекламованої арійської, вишиваної, мелодійної, багатої, шляхетної, вартої уваги і труда, облагороджуючої, европейської, потужної і самодостатньої, виробленої, влучної і досконалої, придатної як для потреб науки, так і для життя, а найважливіше - сміливої, сильної, та відмінної од ро´сийської ориґінальної української мови. А отримують… несміливо впроваджуваний напів-суржик, головна перевага якого в тім, що він… не набагато різниться од звичного совкового діялекту на ро´сийській основі. Чи варто вивчати? Смію твердити, що нарід хтів відійти від Ро´сії, але, так само, як стараннями біловезьких конформістів замість самостійности отримав „незалежність", нині замість української мови отримує - стараннями несміливо-патріотичних інтелектуалів від укр-„санації" - невиразну і абсолютно безбарвну напів-українську „інтеліґенційну" квазі-говірку, яку навіть від справжньої говірки відрізняє те, що мало хто нею бажає говорити. Найбільше нарікань на декотрі несподівані нововведення, як-от: „відсоток", закінчення „и" в родовому відмінку однини деяких іменників жіночого роду (замість поголовно торжествуючого „і") - мені довелось почути са´ме від галицьких розумників, переважно, - як вказувалось на самому початку нашої розмови, - „вчених". На жаль, недовчених духовно. Що-ж, нарікають та мусять змиритися. А Україна широка. I, повірте, розмовлятиме так, як Ви її навчите НИНІ.

Далі в тій-же книжці „Світ Софії": не мультфільм вона щойно дивилася (с. 95) - оглядала; мама поскладала всі покупки (с. 89, 521) - закупи, по´куп, за´купня; спокусити детективом по телевізору (с. 65) - у телевізорі (в оглядалі, на позиралі, у глядилі, на глядуні); над білим комодом (с. 114) - можна було-б хоч через раз присвоїти комоді жіночий рід!; Софія викрутила сукенку (с. 111) - су´коньку, сукня´ночку. Далі: канарок (с. 127) - існують синоніми: канарейко (чол.), канарка (жін. роду); встигнути на твоє день народження (с. 166, 189) - твій день народження, уродини: не так часто зустрічаємо, навіть на нинішній день, подібні варваризми синтаксичного „узгодження" в роді присвійних займенників, запозичені, як виглядає, у напівписьменної домогосподарки зі середовища кацапських осельників; білі голуби в Лівані не водяться (с. 167) - не живуть, не гніздяться, не плодяться, не множаться; помішуючи у каструлі (с. 188) - в ринці, у банячку´; Карл Великий (с. 195) - Карло; цілі родини проходжувалися кварталом (с. 216) - проходжали, прогулювались; рисунки та живопис були написані (с. 219) - рисунки (взори) черкають, або теж малюють, в той час, коли малюнки (а не живопис) малюють, але не пишуть; витіюватість у мистецтві (с. 252) - закрутистість, кучерявість, хитромовність, вузлуватість, барвистість, квітчастість, красномовність, взорча(с)тість, взористість, помережаність, витончена складність; засинає у канаві (с. 255) - у рові; червоною ниткою проходять (с. 256) - просто пронизують: подібні кальки з ро´сийського породжують в читача сумнів, чи не допомагав собі перекладач „з норвезької" консультаціями із уже зробленого ро´сийськими фахівцями перекладу. Далі: „звучить заманливо" (с. 293) - спокусливо; за Берклі (с. 309) - згідно з Берклі; у одної (с. 314) - в однієї, рос. у одной; навчитися цьому трюкові (с. 315) - цього трюку (цієї штуки); природа не прийшла до себе (с. 340) - не опритомніла, а про людину ще кажемо „прийшов до тями"; трястись в повозці, запряженій кіньми (с. 515) - у візку; розмова між матір'ю і дочкою (с. 524) - донею, донькою; страхівка (с. 533) - забезпечення; останні судороги (с. 537) - корчі; сигарети (с. 546) - цигарки; попугайчики (с. 557) - папужечки.

З тими „сигаретами“ просто горе, та й годі. Ось і ведун „Телеманії“ Юрій Макаров, якого важко звинуватити у недбайливому ставленні до своєї лексики на телевізії, а особливо – до виразно плеканої дикції, не зміг себе проконтролювати: „виготовлення сигарет“, хоча тут же додає: „цигарковий папір“. Що це – „педагогічний засіб“ в стосунку до слухача, чи відгомін тієї побутової лексики, якою пан ведун послуговується на щодень у приватному житті? А може – малодушний „компроміс“ задля „общепонятности“? Нумо себе не дурити. Немає жодної глибоко-софістичної різниці між цигарками та сигаретами. Просто останнє слово – це є вульґаризація першого (для прискіпливих: існують ще і папіроси).[23]

Книжка „Світ Софії" може слугувати зразком сучасного українського перекладу. Не просто перекладу формально-правильною мовою, але перекладу з якимсь невловимим духом добірности. Зразком збалансованого поєднання відроджених внутрішніх, властиво-українських спіритичних відтінків синтаксичного звучання - і сучасних особливостей лексики. Можна висловитись так: в українському перекладі книги немає нічого дратівливо-ретроспективного, він є повністю сучасним, а заразом фантастично далеким від ро´сийського, чи совєтського, штилю. Тому 27м помилок, які, на наш погляд, відділяють мову книжки від бездоганної, змушують читача замислитись: чому перекладач (зглядно, редактор) виданої у Львові книжки переочив ряд таких блудів, які дослівно випирають з тексту і ріжуть очі кожному освіченому галичанинові. Не хотіло-б ся думати, що причиною мала-б служити нетрадиційна лексична орієнтація, всотана, на жаль, з модерного буцім-українського звичаєвого середовища. Нетрадиційна з точки зору закономірностей української мови. Але така рідна для кожного з нас - кожного совка.

Не тільки подобається мені, але і вдячний єсмь, що існує висилання „Після слова". Вдячний за користь від компетентних, навіть вишуканих, порад щодо нашої мови. Тому наступну історію прошу трактувати не як критику, тим паче, злосливу, а швидше як здивоване запитання. Можливо, причина непорозуміння лежить у недостатньому фінансуванні, у браку часу, втомі, а, можливо, - це є тривожний симптом, що все-ж редакторові не так уже й боляче ріже вухо той чи иньший поширений русизм, до якого люди моїх традицій звикнути, на щастя, ніяк не можуть. Прикро, що не ріже вухо у Києві так само сильно, як у Львові… У висиланні 15го травня 2000го року слушно пропаґувалася проста форма ступенювання прикметників у противагу до складеної форми, яка єдина тільки і вживається в мові ро´сийській: сильний, сильніший, найсильніший у противагу до більш сильний, найбільш (рос. самый) сильний. Далі наводилася цитата з книги Антоненка-Давидовича „Як ми говоримо": „«са´мі передові райони області ще не закінчили збирання врожаю»… куди природніше звучить по-українському: «найпередовіші райони»". Не маю нічого проти слова „найпередовіші". Але мене в поданій вище цитаті тне в обидва вуха слово „са´мі". Чи від браку часу, чи від втоми, чи, - що було-б найприкріше, - від хибної призвичаєности до совєто-кацапщини, редактор висилання не загострює уваги на цьому ро´сийському стилі, - „са´мі". Підкреслює перевагу простої форми над складеною, але не наголошує, що українська складена форма (найбільш передові) відрізняється від ро´сийської (самые передовые). Редактора не ріже в вухо, зате слухача, в моїй особі, вразило сильно. Так сильно, що не полінувався узяти до рук книгу і віднайти вказане місце. І що-ж? Не розчарував мене Антоненко-Давидович! У висиланні цитату було обірвано. Вже на наступній сторінці (стор. 74, видання 1994го року) читаємо: „слово са´мий як допоміжне для творення найвищого ступеня порівняння часом трапляється в класичній літературі… Однак уживати цієї форми не варто… Якщо треба надати щонайбільшої міри певній ознаці, то до найвищого ступеня порівняння додають частки що або як: «він - щонайстаріший над усіма»." Власне цей останній коментар Антоненка-Давидовича чомусь не помістився у приділений висиланню час. Тому уважний слухач міг дійти висновку, що вживання слова „са´мий", як такого, не критикується. Що мене й обурило. Чи у Києві серед мовників панують иньші смаки, чи просто забракло часу у програмі, а чи самому редакторові від слова „са´мий" вухо ніяк не в'яне, - так чи сяк, критикуючи одне зловживання, мимоволі узаконили други´й блуд. Більше уваги, друзі!

За повчальний приклад витіснення українських стереотипів з мовного середовища київської богеми можна взяти, для систематичного дослідження, висилання „У ніч на суботу". Гарне личко в Олени Роміної. Самого мене дрижаки хапають, як починає очима дрібно моргати. Та й намагається, що там казати, по-українськи говорити. Намагається, бідацтво… але важко їй дається. Важко, бо стільки тієї української мови, що під час бесіди перед камерою. Ось. Дня 3го листопада 2000го року Олені Роміній забракло слів у бесіді з певним філософом: „розкажіть про це так, щоб це було удобоваримо" (щоб воно було легкосприйнятним, легкостравним, легкодоступним, доступним; розкажіть зручно, зручнодоступно). Тоді-ж: „частина чоловіків відчувала себе дещо „уязвімою" (бідацтво аж затнулось, почухалось по-під вухом від ніяковости, та однаково, відповідника „уразливий" не змогло пригадати…). В бесіді з ґенералом Кузьмюком 8го листопада 2000го року пані Олена висловила здогад, що в того немає „уязвимых сторон" (уразливих місць), а також тішилася, що родина ґенерала його… дивиться (оглядає). Сам ґенерал свою родину, - вслід за модою, запровадженою Ґарантом всього, в тім числі й української мови, - дякував, а напослідок обоє вкупонці насолоджувалися совковим кінофільмом „Есть такая профессия - Ро´дину защищать". Нема надії, що пані Олена розширить колись свій активний словниковий запас в части мови української, бо - не вважає цю мову вартісною та гідною вжитку для означення інтелектуальних понять: „засоби кнута (батога, нагая) і пряника", „закон математики: от перестановки слагаемых сумма не изменяется" - 25го травня 2001го року. Сумніваюся, чи Олена Роміна здогадується про існування шкіл, де математику викладають українською мовою.

Робимо чотири очевидні висновки. Допущена до спілкування з суспільством частина митецької і мас-медійної еліти:

  1. мислить по-ро´сийськи;
  2. живе приватним життям в кацапському середовищі;
  3. в повсякденному оточенні працює та творить засобами і штилем ро´сийської культури;
  4. нічого иньшого навіть не бажає і ніщо вже їй не допоможе, хіба що УКРАЇНСЬКА держава, яка, можливо, колись утвориться.

Вживання ро´сийських кальок часом обертається неповагою до особи: „а через тиждень, у ніч на суботу, на Вас чекатиму я, Олена Роміна, і наш черговий гість" (березень 2001го року). Це так, якби в ро´сийському варіянті мовити „наш дежурный гость". Слово очередной, яке витало в думках пані Олени, українською мовою я-б замінив делікатнішим - наступний гість.

Лексика „Польових досліджень з українського сексу‟. Книжечка Оксани Забужко чіпляє декілька тем, аж так серйозних, що поспіхом читати її не варто. Те, що розповідь провадиться в інтимному плані, лише підсилює сприйняття. Мені особливо імпонує теза, що любов (якщо ми домовимось щось розуміти під цим словом) може бути тільки одна. Пустку в душі заповнюємо змалку. Якщо її заповнити коханням до ідеї (релігійної, національної), тоді иньшим живим і неживим предметам та ідеям в подальшому нашому інтимному житті випаде така доля, що ми їх любитимемо в термінах первинного кохання. Наприклад, Бога - тільки українського, або навпаки - в українській ідеї бачити тільки загально-християнську мораль. Любов - це туга за недостаючим. За тією половиною, чи якоюсь частиною, яка має доповнювати брак власного. Брак довершення. „Ми закохуємось не в мужчину, а в національну ідею" (104)[24] - ці слова вартують глибокої психоаналізи. З любові, звичайно, і ненависть. Ненависть становить проблему для серомудрих проповідників американізованих „людських прав". Чи ненависть до кровопивці є моїм людським правом, якщо я себе не мислю людиною поза своєю етнічною суттю і призначенням? Чи ця ненависть не порушує „людських прав" Сатани в образі етнічного гнобителя? Оце тема для ризиковних філософських екскурсів волюнтаристського постмодернізму, а не благі інсинуації ожирілого від розпусти західного інтелектуалізму на жендерну чи педерастичну тематику. Стукач КҐБ закохується в „підопічну" Українку - це вже хрестоматійний приклад, переказаний мені батьками десь в п'ятирічному віці, - книжечка помережана подібними, майже приватними для читача бувальщинами, переживаннями, випадками, проблємами, про які, якщо не переживав особисто, то принаймні не раз чув від однодумців чи друзів. Не хотіло-б ся, щоб інтим спілкування з Автором спохаблювався придуркуватою лексикою. Незважаючи на повторні заклинання на звороті титульного аркуша та в передньому слові від Автора, що, мовляв, „авторка наперед відмежовується" і т. д., читач впадає в блуд пошуку здорової думки Автора серед мережева суперечливих душевних мук персонажів (як і в кожній книзі) і пробує (з великим трудом) хоча-б умовно відділити спілкування з Автором від звичаєвих прибамбасів героїні. І не є йому „як кажуть Французи" соромно, бо „погано він про це" не думає (6). Тим паче, що „рясні дармовиси-сережки" разом з „високою беззахисною шиєю" (101) змушують читача раз у раз кидати погляд на світлину авторки, поміщену на четвертій сторінці обкладинки. Гострий динамізм мови, якою написаний роман, зовсім не потребує підсилення бридкими висловами. „Несподіваний промельк ясного побажання… прилюдний оргазм, от як це називається, але захоплює публіку… навіть коли слів ніхто не тямить" - так сформульована думка звучала-б значиміше, аніж те саме речення, засмічене лексичними каменями спотикання на кшталт „вставляє публіку" замість захоплює або паразитичним „ні фіґа", приклеєним до вже й без того виразного не тямить. Я дуже ціную орґазм, а прилюдний орґазм ще раз свідчить про те, що людина є істотою соціяльною і компанійською, так само, як і секс в товаристві. Не бачу нічого гидкого в діленні приємністю та задоволенням з ближнім. Зате, коли Автор підпадає під вплив вульґарної лексики північного дикуна і етнічного неприятеля - то це дійсно переповнює моє єство неконтрольованою люттю і заважає зосередитись над змістом читаного. Губиться сприйняття, всю увагу поглинають незрозумілі вирази „вставляє" і „ні фіґа", останній з яких тим разом переносить уяву в область солодких гастрономічних імажинацій про фініки, фісташки і подібні заморські марципани (15). Ще приклад: „…а що не вийшло нічого, то чесніше буде здати (кинути?, віддати - кацапізм) карти… далі буде ще гірше: просвітку не видно, а сили вже не ті: не дівка ж бо" - знову Автор псує зрозумілу думку непотрібним вставлянням гострих і бридких порогів: „ні фіґа не вийшло" (це вже вкотре!), „буде ще хрєновіше", „не дєвочка" (замість дівка). Чи для того, аби збурити плинність прочитання тексту?


Так, за всяку ціну намагається Автор усунути свою особу зовсім. Не вдасться, дорога. Надто серйозні речі, як на персонаж простенької філософуючої поетеси з обмеженим запасом побутової лексики, браком клясичної ґімназіяльної освіти та базарними зацікавленнями з убогого набору примітивно „струйової" змосковщеної „богеми". І бачить, і відчуває читач дуже добре - глибину та різноманітність проблем… та не може і не хоче з'інтеґрувати багатий світ Автора з примітивізмом словникового запасу героїні. Бо лайка - це є примітивізм мовлення. Що таке лайка? Для мене непристойною лайкою є побутові неологізми прищелепкуватого покоління зкацапізованої „богеми". Можна бути ґеніяльним малярем і не вміти висловитись хоча-б на рівні вуличника з освітою початкової двоклясової державної цісарсько-королівської австріяцької школи. Це не є псевдовікторіянське вдаване святенництво загумінкового галичанського мораліста. Я здаю собі справу, що українська літературна мова на жаль не виробила звичайного слова для означення простої дії засаджування чоловічого статевого інструменту до відповідного отвору в жіночому тілі. Дії, яку щоденно сповняють мільйони Українців. Я не вважаю лайкою відповідне, хоч і запозичене від Кацапів, слово. Так само не вважаю лайкою натуралістичну передачу інтимного діялогу двох осіб в постелі. Зате вважаю неприпустимою лайкою, і не бажаю, щоби моя героїня, а нею є Автор, так висловлювалась:
пшла вон (щезни) 12; вставляти публіку (захоплювати) 15; йолки-палки (таж, але-ж, хай-же йому грець) 82 - слово-паразит; кайфувала (насолоджувалась) 38, зустрічається два рази; не бозна-який кайф (приємність) 104, зустрічається три рази; шмарувався трьопом (базіканням), фрашками-придабашками (приповідками) 57; побратимство довбане (гиряве, хиряве, хирне) 63, довбана patria 32; Европа довбана 24, довбана загорода 8; мать його за лапу (?) 18, 63, 93, 118, 129; ніяк не в'їду (не втямлю) 86; якого хріна (до холери) 95. Нехай-би краще подібним чином висловлювалася її (авторки) героїня. Властиво, на кого розрахована книжка? Той, хто в стані зрозуміти різнопланові переживання героїні і коментарі Автора, мусить мати певний інтелектуальний рівень. Інтелектуалу ж вадитимуть примітивні вибрики змосковщеного слєнґу. І він засумнівається в природності образу героїні, яка, окрім благої московської лайки наче-б то виказує не малу інтелектуальну зручність, розвиненість, різносторонність… Парадокс полягає в тім, що, коли, наприклад, Шевченко не може повною силою звучати ро´сийською мовою, так само, як і народна пісня, - то роман Оксани Забужко звучатиме бездоганно кожною мовою, окрім української - кацапський слєнґ в будь-якому перекладі автоматично перестане бути кацапським!

Визнаю, дуже умовно, та все-ж, якось інтуїтивно, вдається відділити пряму мову героїні від її мисленних монологів до себе і від розмірковувань Автора, вкладених у ці монологи начебто від імені героїні. Переживання героїні, її розмова подумки з собою мали-б оформлятися більш значимою лексикою, аніж вдаване чи звичне вже підігравання назовні під сприйняття недолугої чи інтелектуально незрілої і вічно п'яної „богеми". В противному разі гріш ціна її переживанням і не варт вона сама (героїня) не лиш співчуття, а навіть прочитання. Подамо (далеко не повний) перелік лексичних одиниць власне героїні, який, хотіло-б ся думати, свідчить не про її духовні чи інтелектуальні вартості, а швидше про недоліки середньої освіти, які можна виправити, хоча… хто там її знає:
здати карти (скинути, відкинути, кинути карти) 9; хрєново, хрєновіше (зле, гірше) 9, 97; дєвочка (дівка) 9; йолки-палки (гей) 72; йо-майо (ай-я-яй) 105; валяй тепер (вали) 76; кльово написалося (влучно) 77.
Мене не разить натуралізм. Хоча… Є рація в такому бажанні, аби писане слово звучало трішечки вище, аніж дійсне, мовлене в житті слово. Хай-би читач тягнувся… Голий, адекватний натуралізм навіває нудьгу. Інтеліґентний читач і так здає собі справу з того, які ми є в житті огидні. А неінтеліґентний - або не читатиме, або просто не розумітиме, про що йдеться. A propos, книжечка взагалі не розрахована на читача, який не володіє латинськими приказками, англійською та французькою мовами. Протиставлення „де я, там і буде вітчизна" латинському „ubi bene, ibi patria" (де добре, там і вітчизна, 32) втрачає сенс без перекладу. Цікаво було-б перевести статистику, скільки з-поміж читачів сягало по словник крилатих виразів, наштовхуючись на подібні фрази в тексті „бестселлєра"? Як і наступні:
stud-woman (расо´ва жінка) 30 - неочевидний переклад вимагав-би пояснення - за умови поваги до читача;
fin-de-siècle 47 - не кожен читач, навіть знайомий з французькою мовою, зрозуміє, що „кінець століття" іще може означати „сутінки віку"… а чи що собі там іще придумає придуркувата філософська „богема"?

В усякому разі, Автор завоював-би більше симпатії в інтеліґентного читача, якби протиставив свою лексику до лексики героїні. Якщо-би Автор розмовляв иньшою мовою, як героїня, то його монологи і сприймалися-б серйозніше, особливо там, де йдеться про сексопатологічну тематику. А жаль, бо глибинність думки відчувається на кожному кроці, та вона нівелюється лексикою тієї-ж проби, що і лексика недоосвіченого і недовихованого товариства героїв роману. На скільки Автор ідентифікує себе (на наш превеликий жаль) з героями п'яної „богеми", можна уздріти з порівняльної таблички:



натуралізм мови автора

натуралізм мови героїні

натуралізм мови героя

цитати з лексики „богеми“

ні фіґа (нічого) 38
ні фіґа (зовсім) 15

ні фіґа (нічого) 9

ні фіґа собі історійка (нічого собі) – вираз мо­то­рош­но­го ошелешення 112

ні фіґа собі (нічого собі) – вираз захоплення 55

ні фіґа собі заспів (вираз сарказму) 103

М-да, ні фіґа собі (поганенько, зле) 98/99 (тут дефект поліґрафії – гляди електронний варіянт роману на майданчику http://www.slovnyk.org/

на фіґ варте (до дідька) – слово-паразит 24

пішов на фіґ – не українська лайка 27

на фіґ ніким не за­у­ва­же­ні – слово-паразит, ніяких емоцій насправді не підкреслює, хиба що примітивізм мовця 32

фіґ з ними (шляк, дідько з ними) 47

фіґ підробиш (дзуськи) 90

на фіґ (пощо) 93

на фіґ їй здався (пощо) 93
на фіґ його таке й писати (пощо) 73

на фіґа (пощо) мені ті музеї 93
все тут тобі «на фіґа» 57

вставляє публіку (захоплює, проймає) 15

як би це тебе вставило (настромило, пройняло, вдовільнило) – запозичення з лексики звичайного злягання

ну ні фіґа собі; лини?но ще (лийни?но, хляп­ни?бо); кому

ли­мон­чика (ци­­т­­ри­­н­­ки); уф, кайф, здається, вста­ви­ло (вса­ди­ло)

74 – запозичення з лексики па­ра­нор­ма­ль­но­го (ана­ль­но­го) зляган­ня

ой блін (лишенько) 52, 93

мислитель, блін (бач), знайшовся 58

ну блін ваще (?) – вираз захоплення 55

блін,… (холєра) – ввідне (впро­ва­джу­валь­не) слово 47

він пахнув, блін, життям – абсолютно паразитичне слово 102

во блін (ось так) 84

блін, ну звідки мені знати? 139

але ж ми, блін, таки недарма рєбята з крутим творчим потенціялом 117

обидно, блін (образливо, хай йому грець) 105

тобі, чувак (хлопче) 52; ні, чувак 58; кльова чувіха, як

сказав би той чоловік 59 – автор дає себе втягнути у лексику зле вихованого

напів-пись­ме­н­ного героя та недовченої „богеми“ і тим втрачає на довірі читача

кльова ти чувіха 48

кльова чувіха (знаменита лярва, моцька) 49

у кльових умовах 72

який то він кльовий 43 – жаргонне пі­ді­г­ру­вання, тим разом – з боку героїні

а слабо було дописати, до кінця додумати – слабо? (несила) 76

тобі слабо сказати (брак відваги) 66

волочить у койку (до ліжка) 84

до всякої койки 71

обставили як дєвочку 126

дєвочку із мене зробити хочуть 10

Я вдячний Авторові за усунення будь-яких ілюзій щодо перспективності та потенції „найупитішої компанії“ української молодої митецької „інтеліґенції“ (90). Розбещений образ „надії нації“ змальований в багатьох місцях роману і найкраще характе-ризується олігофренічною лексикою недовченої „богеми“:

натуралізм мови героя

цитати з лексики „богеми“

нагружати (начиняти) 48 – кацапізм

понятно? (втямила?) 10, 26 – кацапізм

окрутимось 52 – збочена і мало зрозуміла термінологія гидких розбещенків із середовища з'алкоголізованої і згнилої „богеми“

дивись, який дзен… 66 – порожнечу національного зубожіння заповнюється чужинецькими вигадками.

на хера (пощо) я сюди їхав (приїхав) 11

перестань мене підйобувати 11 – то´му, хто живе українським болем, цей

суто кацапо-совєтський зворот не вирветься з уст: мат матові не рівня, тому не віриться, що герой був „першим готовим“ Українцем! (33)

ах суки (засранці); падли (паскуди) – вирази захоплення 55

валяй, нарізай (вали, тни вже) 58

а кого це валить? (зачіпає) 115

Я вдячний Авторові за відкриття, що плятонічна любов і еротична похіть фактично злиті в одному прагненні, ім'я якому - libido, або-ж бажання жити. І я повністю погоджуюсь із тезою, що заперечення цього libido українською греко-католицькою церквою зламало свого часу хребет українській націоналістичній інтеліґенції, позбавивши її пристосованости до нинішнього світу („католицький цензор" 137, „галицька стара панна" 136, „Чорнобог" 19 і „чорнокнижник" 49). Взагалі, сексопатологія національно-патріотичних змислів (відчуттів - для совкових анальфабетів) описана бездоганно і не викликає найменших заперечень. А от щодо совковости в лексичних наставленнях Автора - то викликає подив його згірдна постава щодо діяспорного „синтаксису" нью-йоркської „Свободи" (61) Не втомлюватиму Читача переписуванням довгих подвійних цитат з міркувань пані Забужко. Скажу одне - вихований совковою школою коректор ніколи не зрозуміє ані пафосу ані урочистости рафінованої української мови - тієї, що не калькує рабоче-крестьянского примітивізму вульґарної каламарщини совкової журналістики. Для Читача, котрий-би все-ж зацікавився відповідним уступом в книжечці, переповненим обуреними коментарями на адресу діяспорної синтакси, зауважу, що з синтаксою там все є в порядку — підмет можна опускати в українській мові (на одміну від англійської).

Від перечитування друкованого слова читач мав-би одержувати ще одну насолоду: приємність од звучання музики добірної лексики, - в усякому разі поза рамками натуралістичних діялогів чи монологів. Зрештою, мова є настільки багатою, що навіть недолугість героїв можна пробувати подавати у вишуканий спосіб. А тим паче в тих місцях, де читач прагнув-би увійти в духовний контакт з Автором. Перерахуємо скази, які вадять такому контактові.


З боку Автора:

живе в Києві (мешкає у Київі) - це з анотації, але ж Автор з нею знайомилась!? 2        
джус (сік) 7        
раковина (злив, мушля) 8        
голлівудські ґаї (хлопаки) 9        
не лишилося (залишилося) 12        
передчуття не заводять (не зводять, не хиблять) 14        
ну, положим (скажімо) 15        
на крутих поворотах (на закрутах) 15        
тобі, кобіто (жінко) - далеко не всі полонізми, навіть поширені серед галичан, справляють приємність читачеві 16        
проститутка (повія) 16        
з голою лампочкою (жарівкою) 21;         
безужиткові лампочки - фантастичне поєднання галицизму з кацапізмом 60        
моє, ах розтуди ж його, (куди?) каторжанське життя 23        
недурно розпочалося (незле) 23        
сосок (пипець) 29        
ад (пекло) - цей архаїзм жодних емоційних переваг не має 30        
нніт (ні-ні, аж ні) - московське ннет 30        
йолки-палки (до дідька) (хай йому грець) - слово-паразит 30, 96, зустрічається шість разів        
та йолки… (ох…) - вставне слово 50        
тебе трохи розпружило (відпустило, відпружило) 34 - рос. расслабить; іще гляди пункт 10) на сторінці 96        
розвернуті лицем (повиставлювані) 35        
аристократка забацана (зафайдана) 39        
авта по гаражах зіпали кволо (цитата з вірша) - у слові „ґараж" слід уважати на першу літеру, а слово „зіпати" значить „сильно кричати, горланити" 41        
хрін з ними, з харчами (пес із ними, лихо іх бери, ті харчі) 44        
на безбач (наосліп?) - неологізми добрі, коли їх значення очевидне 47        
не приведи Господь (не дай, Боже) 58        
полтинник (пів-віку) 58        
од Атлантики до Пасіфіку (Пасифи(і)ку) 61        
сюд-туд (тут і там) - русизм сюда-туда 61        
не зразу (не одразу) 62        
алкаші у проплішинах (п'янички з пролисинами) - тут конфлікт автора з московсько-українським словником 63        
не то дозволяється, а й заохочується (не те що…) 63        
як показалося (виявилося) потім 73, 126        
схвачений порошею падолист (прихоплений) 73        
сустави, за зиму завмерлі (суглоби) - цитата з вірша 76        
незапотребовані листи (неспитані, неспотребні, залишені, позоставлені) 78         
в Хелмі була пересадка (в Холмі) 80 - вживаємо українську топоніміку        
все лишнє (зайве) 82        
попалась (піймалась) 85        
кукла на шнурку (ляльки вистачило-би) 88        
поклав трубку (слухавку) 102        
пройтися (перейтися) 112        
світлофор за світлофором (світла´ за світла´ми) 112        
безумна ніч (шалена) 114        
маленьких розиграшів (розигрів) 116        
недвижною скіфською бабою (нездвижною, незрушною, непорушною) - намагаємось уникати синонімів, які не різняться від московщини 116        
мелькають клініки і тюрми (миготять) 126        

З боку героїні: З боку героя:
провітрити (перевітрити) 12 квартира (помешкання) 11
розплачуватися (платити) 58 збігай принеси (скоч і при-неси) 11
яросною силою (несамовитою) 71 ключа здав (віддав) 11
сходила постриглася (пішла підстриглася) 97 звозити на замок (завезти) 15
просік (утямив) 102

Нахабна експансія кацапщини до свідомости українського письменника і її обезвладнююча, „цементуюча" функція досконало охарактеризована на 31й сторінці книжечки. У вступі авторка звіряється, що чорнова версія була роздана друзям задля розумних порад. Чому друзі злегковажили кацапізми? Не знайшлося жодного, хто володіє звичайним олівцем і завдав-би собі клопоту де-не-де та й щось-там попідкреслювати? Не повірю, що перераховані вище кацапізми внесені навмисно. І не повірю, що Автор у такий спосіб висміює героїв. Надто примітивно-змосковщеною звучить їх мова - аж до гидотности. А тим часом, Автор їх любить, і десь навіть шанує (36): „той чоловік грав без правил, точніше, грав за власними, як правдивий кантівський ґеній, в його силовому полі пробуксовувала будь-яка передбачувана логіка подій, так що був він сам собі „the land of opportunities"…

До великих перемог Автора належиться зарахувати переконливе доведення тези, що жінка теж є людиною, і може підлягати таким самим проблемам та комплексам, які частенько переслідують мужчину. Не слід думати, що чоловічий шовінізм є вродженим. Ні! Образ жінки, який коротко характеризується чотирма словами - ненаситність, хтивість, перманентна готовність бути взятою і безжалісна вимогливість - не є продуктом хворої уяви мужчини, а формується суспільством свідомо в незчисленних посібниках з мистецтва видобуття орґазму та сценах багатократного пролонгованого статевого акту в позах, доступних тільки професійним атлетам. Не можу уникнути спокуси звинуватити в такому стані речей і саму Жінку, бо ось: „жінка: витка рослина, котра без прямостійної підпори - без конкретного обличчя живої любові - опадала долі й зачахала" (22); „мене вмить припекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки відізвалася збудженим набряканням…" (19); „зразу (одразу?) втямив, що - все, кінець, викручено контакти… могутній тваринний заклик його тіла зів'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати…" (20) - як мислити про жінку, що так підступно, а, найважливіше, лукаво і брехливо поводиться х мужчинами?; „пішов нафіґ, імпотент нещасний" (27); „всмак трахнули" (37) - sic!; „то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокушається, а демонструється зневагу…" (43). Чи при подібних замороках є підстави дивуватись, що „крім статевих органів тебе в мені більш нічого не цікавить" (13)? При надмірі подібних претензій - що залишається затурканому мужчині, як не плекати переконання, ніби „коли у тебе - стоїть, і не зразу (одразу?) кінчаєш, то ти вже й князь…" (86). Тим більшим досягненням Автора є враження, яке залишається після прочитання роману - що Жінка має право на вирозуміння, а дворушна заплутаність жіночих відчуттів далеко не завжди породжена розбещеною вередливістю.обличчя живої любові - опадала долі й зачахала" (22); „мене вмить припекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки відізвалася збудженим набряканням…" (19); „зразу (одразу?) втямив, що - все, кінець, викручено контакти… могутній тваринний заклик його тіла зів'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати…" (20) - як мислити про жінку, що так підступно, а, найважливіше, лукаво і брехливо поводиться х мужчинами?; „пішов нафіґ, імпотент нещасний" (27); „всмак трахнули" (37) - sic!; „то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокушається, а демонструється зневагу…" (43). Чи при подібних замороках є підстави дивуватись, що „крім статевих органів тебе в мені більш нічого не цікавить" (13)? При надмірі подібних претензій - що залишається затурканому мужчині, як не плекати переконання, ніби „коли у тебе - стоїть, і не зразу (одразу?) кінчаєш, то ти вже й князь…" (86). Тим більшим досягненням Автора є враження, яке залишається після прочитання роману - що Жінка має право на вирозуміння, а дворушна заплутаність жіночих відчуттів далеко не завжди породжена розбещеною вередливістю.

Поширеним серед певного кола читачів є переконання про „бабськість" роману. Очевидно, під таким означенням слід розуміти хаотичний ідіотизм примітивних відчуттів жінки, які не піддаються не тільки клясифікації, а навіть будь-якому розумному поясненню. Відчуттів, тим безглуздіших, чим бурхливіших. Цього в книжечці якраз небагато. Інакше її неможливо було-би перечитати. Але одна нить „бабськости" все-ж пронизує роман. Претензія до цілого світу… Слово, од якого вивертає нутрощі навіть у найоб'єктивнішого читача. ОБИДНО. Не прикро, не образливо, не сумно, не кривдно… ОБИДНО, БЛІН. „Ідеологія" прокуреної „блядки", котрій винен увесь світ. Не повії, а саме внутрішньої курви, яка з нахабністю зіпсутої розбещеним вихованням панської дитини еґоїстично і абсолютно щиро уважає, що Господь створив світ виключно з метою вдоволення її макабристичних з точки зору елементарної логіки примх. Бабськість навіть не базарна, а швидше рівня перукарного салону: „З-замахали… говорила, травлячи післясмак чергової обиди" (10); „стала читати, з обиди і розпуки" (16) - в цьому місці при прочитанні роману мені зробилося особливо неприємно, бо йдеться про ображене національне почуття, а не якусь дурнувату „бабськість"; „тобі з чоловіком добре було? - дуже! - рубонула зопалу щиро, як ляпаса відважила: сил уже не ставало примилятися, глитаючи обиду за обидою" (43); „Обидно. Піти на ґанок перекурити все це діло?…" (105).

Читач уже помітив, що ми не соромимося ані тут, ані в книжечці, про яку мова, адекватних виразів, які можуть здатися „нецензурними" декотрим фальшивим моралістам. Щоб лиш вирази ці були доречними. За приклад процитую один відступ, який, нам так видається, ідеально в концентрованій формі містить до половини всієї сутности роману: „нас ростили мужики, обйобані як-тільки можна з усіх кінців, що потім такі самі мужики нас трахали, і що в обох випадках вони робили з нами те, що інші, чужі мужики зробили з ними? І що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх - означало-б стати по стороні тих, чужих? Що єдиний наш вибір, отже, був і залишається - межи жертвою і катом: між небуттям і буттям-яке-вбиває" (149). Браво! Але є й иньший вибір: втоптати в землю чужого ката! Вже пора перестати безпідставно скидати вину на старенького батька. Добре, що хоча-б передали батьки нам чуття справедливости і свідомість правди. А вже донькам годилося-б, замість претендувати на відзнаку „за кількість українізованих койкомісць" (33) підраховувати трупи вихолоштаних ними чужинців - щось подібного я пригадую з жорстокої історії народу „міфологічних велетнів… з синюватим, проти оливкової засмаги, відливом зубів,… розкішних бардадимів семітського типу" (83). Донька Українця, доля якої ще перед народженням зостала занапропащена пануючим україножерним режимом, повинна-би полегшити свої страждання, - спричинені злиденно-духовним животінням, - мрійливими образами потоків крови, які у відповідний час потечуть з бісівського тіла бандитського „истеблішменту" інтерівської України - замість горювати з українського „небуття" (46), спокушувати себе заздрісним спогляданням золотого дощу та слави, що спадає на задрипаних представників чи то українського запроданства (67), чи зарозумілої кацапщини (31), чи знов богеми „вільного світу" (36-38, 95-96). Та й чи є той світ вільним?

Талант Автора ґеніяльно наповнює душу кожного читача глибоким оптимізмом і потягом до життя, цього самого libido, коштом самої лише останньої сторінки роману. Та цей оптимізм не був-би таким переконливим і глибоким, якби не повнота катарсису душі героїні, втомленої маскуфільним мазохізмом бездонних глибин віктимної поведінки (103)… І ось завершальний акорд останніх уступів переконливо кричить, що все те дурня і не вартує нашого здоров'я та нервів. Чи те саме скажемо і про мої-тут зауваги?

ДИВНА „УКРАЇНОФОНІЯ“[ред.]

Мені довелось почути думку (на засіданні НТШ 29го жовтня 1998го р.), що не слід надто перейматись запозиченням слів ро´сийської мови, допоки українське середовище має силу трансформувати їх вимову на український лад. Слаба утіха, як на мене, що автентичні Росіяни оцінюють мову ро´сийськомовних Українців - з усією катеґоричністю - як спотворення ро´сийської. Можна було-б спокійно знести деяке збагачення української лексики „досягненнями" ро´сийського (тут правильніше говорити московитянського, або прямо - протокацапського) мовотворчого процесу, замкнувши очі на нехтування закономірностями української етимології. Якби… Якби рідна мовна криниця не виказувала такого БАГАТСТВА, при якому ВСЯКЕ ПОБУТОВЕ ЗАПОЗИЧЕННЯ Є ЗАЙВИМ, і, насправді, тягне за собою єдиний результат: втрату рідного мовно-історичного надбання, відмову від характерних саме для РІДНОЇ мови засад словотворення. З якої речі 40% словника під ред. Грінченка мало-б безслідно щезнути, уступивши місце для озвученої по-українськи кацапщини? Чи для того, аби Українці перейняли і кацапський характер? Семантична філософія, зокрема, дає підстави припускати, що людина не вчинить чогось такого (або в такий спосіб), чого (або як) вона не здатна уявити, тобто - сформулювати у своєму мізку у вигляді думки. Думки´, принаймні чіткі, людина, в свою чергу, одягає в граматичні конструкції. Маємо вислід: не лише мова показує психологію народу, але також і сховані в граматичних правилах можливості (чи заборони!) можуть визначити поведінку та мораль народу. Рідко коли людина чинить щось такого, для означення чого´ у її мові бракує вислову. I навпаки - поступає в такий спосіб, як підказує СЛОВО.

I ще одне. Ми вже мали „трансформовані" форшпан, ричалт, райшток, шпихлір, вінкель, шмайсер, фузи´я, кріс, ґвер…, але, слава Богу, вдалося повернутися до рідних слів, а що особливо втішно - ми зуміли прислухатись до тих термінів, яких нам „понавидумували" наші лінґвісти: скоростріл, кулемет, гвинтівка, стрільба, рушниця… То, може, не варто поспішати і з „українофонізацією" нинішніх „запозичень"?

ЗАПОЗИЧЕННЯ ЧИ ВИТІСНЕННЯ СВОГО ЧУЖИМ?[ред.]

Побутує і такий погляд, що для мови, мовляв, зовсім не шкодить залюбки впроваджувати складні (багатоскладові) іноземні слова для назовництва запозичених понять. Переважно, це поняття або технічні, або (і по-більшости) такі, які приходять разом з вищою культурою пануючих верств - лексика мистецтва, витонченого побуту, гуманітарних наук, абстрактні поняття, які описують психологію людських стосунків, також - лексика влади, керування державою, комерції, чимало подібного. Як на приклад, вказують на літературну англійську мову, яка у більшости своїй є „натуралізованою" на англійський лад світською французькою. Зрештою, у самій французькій практично нічого не залишилося від мови Франків, котрі насправді перейшли на ґалльську, яка, у свою чергу, - наполовину латинь. З великих европейських націй найбільше народного збереглося, на те виглядає, у Німців. Тому їм ніяк не вдавалося збудувати централізованої імперії - аж до часів Бісмарка, коли „вторым родным языком" в німецькому уряді став французький. Жарти жартами, але прикладати повищі явища до мови української - те саме, що ставити воза поперед коня. По-перше, не йдеться про витіснення слаборозвиненої мови запозиченою краще розвиненою чужою, а йдеться про цілеспрямоване нищення високорозвиненої, з достатнім словниковим запасом, культурної української мови княжої епохи, мови з відчутним арійським спадком - нищення цієї мови її-ж здичавілими урало-алтайським та угро-фінським покручами. Що українське месіянство в північно-східному напрямі не вдалося - тема окремої розмови. Але це не повинно служити підставою для відмови від рідного, повторюю, високорозвиненого спадку. Зрештою, англійська культурна мова в особі американського Iнтера повернулась на континент задля розправи над своїм французьким гніздом щойно після перемоги Iнтера в 1945му році. I… зіштовхнулася з наростаючим опором французького націоналізму. Також, дикі Франки підпорядкували собі Ґаллів і перейняли їх мову, але не знищили. Цікаві історичні варіянти заповідалися і у нас із Литвою. Та виліз дідько з прокаженого болота ро´сийської тайги (гляди Sieroszewski, оповідання „Dno nędzy") і згноїв половину Eвропи. Українська мова НЕ МОЖЕ „знатуралізувати" ро´сийської матірщини. Жодна культурна мова не зможе - замало сил. Єдиний спосіб - воздвигнути мур. Що-ж стосується запозичення слів, яким відповідників НІКОЛИ НЕ БУЛО і створити засобами рідної мови - не сила (а чи можливе таке?) - що-ж, запозичаймо. Всі так чинять. Та лиш не забуваймо, що кількість, безміру швидко зростаючи, змінює якість, перевертає архитип.

НЕПРИЯТЕЛЯ ПОТРІБНО ВМІТИ ПІЗНАВАТИ[ред.]

ХТО ЗАТУЛИВ ПЕРСПЕКТИВУ?[ред.]

Я зроблю все можливе для того, щоб російська мова в Україні в жодному разі не могла вважатись іноземною.

(Президент України, канал СТБ,

30го листопада 2000го року)

Причиною клопотів, суперечок, сумнівів, а часом навіть сварок є саме існування ро´сийської мови в Україні. Не підлягає сумніву, що Українці не призабули-б власних слів та зворотів, якби їм щоденно не лились до вух чужинецькі. Ніколи і нікому не трапило-б ся запнутись на пів-слові та винувато звернутися до спів-бесідника з таким звичним для всіх нас питанням-вибаченням: „як це сказати по-українськи?…" - у побутовій мові - зовсім навіть не в науці! Чи мислиться подібна ситуація в Польщі або в Англії - щоб громадяни тих країв володіли рідною мовою слабше від іноземної? У 28му числі „Поступу" Читач не зашпортався-б ніколи на слові „бомбардирування" (Львова) у 24му рядку від кінця статті, коли ще в другому рядку від початку читаємо „бомбардування" (Скнилова), якби пані Лариса Андрієвська ніколи у своєму житті не зазнавала сумнівної насолоди вслуха´тися у ро´сийські суфікси. Дмитро Яценко міг-би вжити українського виразу „«Поступ» мав слушність" замість кальки „виявився правий" (9го - 10го грудня 2000го року). Зовсім так само, не мусив-би Юрій Вовків на першій сторінці „Поступу" за 16те червня 2000го року брати слово „винуватиця" перед прізвищем Юлії Тимошенко в лапки, якби йому було відоме слово „призвідця". Йому вторить „національне" радіо (1го грудня 2001го року): „винуватець свята виходу перших двох книг „Української культури" фонду добродія Губського. Мирослав Перун у числі 107му на 9й сторінці „Поступу" замість „каменя спотикання" (теж в лапках) написав-би просто: „перетика на шляху взаємовідносин…". Михайло Мишкало не мусив-би постійно брати в лапки невдалий ро´сийський переклад англійського слова "advanced" - „просунутий", - якби змирився з дуже знайомим терміном перед-„европеїзаторської" епохи - „передовий"; на скрайній випадок - розвинений, посунений, поступовий… З тим бранням в лапки русизмів - просто горе. Надто воно часто трапляється. Зовсім очевидно - притягаються за вуха оці русизми не від бажання підкреслити якийсь особливий, прихований зміст, а всього-лиш від лінивства журналіста, якому „бракує часу" сягнути рукою по словник… Якби не ро´сийськомовне виховання, то Голова аґентства з охорони прав споживача у Києві не мусив-би на всю України цитувати з говорилка-на-дроті: „як кажуть по-руccки, не решаемых проблем нет" - якщо-б він протягом усього життя чув зовсім иньші штампи, наприклад: нерозв'язних, невирішувальних проблем чи питань - „Споживач", 7го червня 2000го року. „Поступ" за числа 7ме - 13те березня 2002го року назвав-би допис „«Львівобленерг(ґ!)о» налягає на якість (наголошує на якості) обслуговування" замість „натискає на якість" - якби О. Артурів подумки не починав свою статтю ро´сийськомовним вульґаризмом „нажимать на качество". Так само часопис „ПіК" вжив-би простого українського слова морока або клопіт замість кальки головний біль (вивідка з Маркіяном Іващишином, червень, 2000го року). Там-же: підсумкове твердження „ми працюємо на майбутнє і віддавати свою територію не збираємось" для українського вуха звучала-б переконливіше, якби кореспондент написав: „не маємо наміру" або „не вибираємось". У тому-ж інтерв'ю (вивідці) вжито слово „тусівка", без якого, очевидно, жоден юний Читач не здатен збагнути, про що йдеться у статті. Так от, якби не загравання з московщизною, якби мова розвивалась у своєму природному середовищі, українські слова „тусан", „тузатися", якщо і перейшли-б до вуличної лексики, то обросли-би зовсім иньшими наростками: тузка, тузня, тусня, тусівня, тузисько. А більш природно для інтерв'ю з Маркіяном Іващишином пасувало-би слово пака.

Не підлягає також сумніву, що українська мова легко та успішно давала-би собі раду з видумуванням чи конструюванням нових слів відповідно до потреб часу та в ногу з розвитком суспільства. I обов'язково українська мова знайшла-би природні для себе самої свої власні засоби щоби розвивати назовництво відповідно до поступу української цивілізації - як у давнину, так і у ближчі часи. Якби не Москаль. Наша мова наділена достатнім запасом власних ресурсів на всіх рівнях і у всіх галузях т. зв. мови літературної, мови книжкової, писаного слова. I знайшли-б ся слова для опису нових, витончених катеґорій, як в області красного письменства, гуманітарних наук, так і в області техніки. Якби Москаль не запаскудив горизонту. Можливо, деякі напрями цього словотворення були-б близькими до давніх ро´сийських. Але тільки деякі. А найважніше - це були-б УКРАЇНСЬКІ напрями. Якби не існував Москаль. I навпаки - ті українські слова та вирази, які звучать часом не зовсім „влучно" для вуха, перевантаженого ро´сийськими замінниками, ніколи і нікому не видавали-б ся недосконалими, якби не тягар провокації перманентного порівняння з поширеними ро´сийськими. Як часто, скажімо, чеські слова чи вимова звучать кумедно для вуха слов'янина-іноземця, але чи Чех колись застановляється над цим? А чи знайдеться іноземець (крім Москаля), який-би насміхався над зворотами спорідненої, але чужої мови? Чи знайдеться іноземець (окрім Москаля), який був-би нездатний вивчити, пошанувати, оцінити і навіть полюбити чужу мову?

I чи знайдеться людина у світі (окрім Українця - як галичанина, так і Хохла), здатна знітитись при звучанні батьківського слова, що пахне гноєм рідного села, і, лукаво насміхаючись над „простацьким", „кумедним", „застарілим" рідним, віддати перевагу холодному та чужому - та ще й своїх студентів до цього змушувати. Велика ганьба тобі, о цвіте української галицької інженерно-технічної „інтеліґенції"! Куца і пуста єси, а не вчена. Якби українська мова розвивалася природнім шляхом, ніхто нині не клав-би під сумнів ні адекватности, ні влучности, ні звучання українських виразів та слів: иньших не було-б. Питання, чи влучно передає українське слово ті звичні емоції, які викликаються настирливо-поширеним ро´сийським відповідником, - таке питання не виникало-б ніколи. Бо не було-б із чим порівнювати. Не було-б ро´сийської, накинутої нам, гнітючої спокуси. I думка про те, чи, властиво, українською мовою він розмовляє, не мучила-б нікого. Якби Москаля не суть. Тому його і не повинно бути. Якщо не Москаля, то його мови. Якщо не взагалі, то хоча-б в Україні. Якщо не зовсім, то, принаймні, не так сильно поширеної. I якщо не серед населення в цілому, то принаймні в Уряді, Економіці, Бизнесі, в т. зв. Истеблішменті, у загальнодержавному Інформаційному просторі - не має буть зовсім. Бо все воно вже і так існує в Ро´сії - і в тім болоті нехай собі гниє. Задумаймось: що має значити саме´ існування газети „Бухгалтерский учёт" в Україні? Адже це не розривково-культурологічне, мистецьке чи етноґрафічне видання для задоволення потреб ро´сийської національної меншини. Ні! Існування такого видання, з якого мало-б черпати для себе знання нове покоління молодих бухгалтерів, повинно означати, що ро´сийськомовний бизнес не тільки не має найменшого наміру переходити на державну мову, але й те, що він вибирається існувати в Україні вічно! Нині присутність ро´сийської мови, відповідно до моєї суб'єктивної оцінки, десь так разів у десять перевищує рівень, який-би міг вважатися не загрозливим для самого існування тієї української мови, яка ще могла-б виконувати свою власну місію серед мов світу. Тому наше призначення - протистояти злу. Я за те, щоб людина вміла різні мови. Я проти того, щоб ро´сийська мова володіла Українцем.

Читачу! Не від злости чи звироднілої ненависти до усього чужого зродились повищі рядки. Той, хто, начитавшись маси художньої літератури, наслухавшись купи ро´сийськомовних висилань, фільмів, балачок у телевізійному приймачі, раптом, а ще і в молодому віці, ловить себе на спостереженні, що все частіше і сам він, не бажаючи цього, мислить ро´сийськими штампами, ідіомами, виразами, нехай навіть і високохудожніми, хто зненацька усвідомлює, наскільки він, попри свою власну волю, уже встиг зійти з доброго українського шляху, наскільки його мозок встиг заразитися московщи´зною, як швидко, ще не розвинувшись, здеформувався в бік зросійщення його інтелект, і той, кому таке відкриття не справляє найменшої приємности, - не від огиди до всього ро´сийського, а від огиди до власної ущербности, - той зрозуміє також і автора сих рядків. На жаль, зло рідко викликає ненависть, допоки не стане справою особистою. Що-ж, з приємністю слухаю виступи українських (за громадянством!) інтелектуалів доброю ро´сийською мовою (хто вміє!). I закликаю… обмежити. Бо вже цього доброго так багато, що може обернутися злом. I закликаю всі зусилля скерувати нарешті на інтелектуальний допінґ для мови української. Все українське: книги, фільми, теле- і радіо-висилання на теми мови, вистави, офіційні засоби та інфраструктура, виробництво, торгівля, рекляма - все україномовне мусить мати 900% тієї підтримки, що її одержує те, що є Iнтеро-московське. Незалежно від усяких-там „економічних негараздів". А те, що стоїть на заваді - про´кляте і знищене - незалежно од своєї „ринкової" природи: будь-то „спонсори" не того, чого слід, будь-то „права людини" - тієї, що людиною ніяк не є, будь-то державна недолугість, чи про-ро´сийська митна політика - всі подібні явища - це є неприятель № 1 і йому смерть. Усвідомлення цього неприятеля в душі Українця має відбуватись, як мусульманська молитва, - п'ять разів на день.

Передбачаю звинувачення в гістеричній нетерпимості та скрайності (екстремізмі). На що відповідаю: не поспішна лють керувала мною при викладі отсих думок, а тверезий розрахунок. Отже, не уступить без бою Москва жодного каменя на вже зайнятих рубежах мовної, культурної, соціяльно-політичної експансії. Не подарує жодного московського рубля, тим паче, доляра, вкладеного в ро´сийську книжку, телевізію, мову, і, особливо, в ро´сийську церкву в Україні. Швидше відступить якогось гнилого корабля зі спадку СССР, аніж одну копійку з коштів, вкладених у русифікацію України. Не подарує, поки буде жива. I матиме рацію: пощо приймали? Тому слід схаменутись - хто знає, може Державного Облудника іще вдасться спільними зусиллями відтягти від кацапського жолоба…

Перелякані „справедливники" мають повне право закинути мені той самий шовінізм, який керував Москалем при запровадженні горезвісного Валуєвського циркуляру, тільки що тепер - проти мови ро´сийської. Так, українство дійсно становило загрозу для Самодержавия, - воно, зрештою, його і доконало. Але справу не закінчено. Український Прованс становив і становить культурну загрозу для ро´сийського монолітно-безкрайого дикого Ведмедя, який колись ніяк не міг уміститися в німецькому кафтані, а зараз - в маскарадному костюмі про-американської демократії. I Ведмідь злиться та гарчить. Кожен хоче жити. Ріжниця лиш у тім, що Ведмідь, замість смоктати лапу в московському барлозі, попхався до української пасіки. Що зостане покусаний - сам Бог велів.

ЧИ „БРАТНЯ“ КРОВ?[ред.]

Ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією!

(М. Міхновський. „Самостійна Україна“)

Нашим вченим пора вже виконати заповіт Г. Квітки-Основ'яненка: „…они утвердят, что великорусский язык есть только наречие нескольких губерний, дитя, и то не старшее, нашего языка… И как примутся вытаскивать из него [московського] все наше, коренное, отнятое, тогда и сам ревностный поборник языка русского умолкнет". Написавши вище, що ро´сийської мови „не повинно буть", я зовсім не мав на увазі, що слід, мовляв, позабирати в Москаля все ліпше та близьке до нас - та й оголосити ціле оте „надбання" „українською мовою". Ні! Якраз в такий спосіб поступили Кацапи, та їм було легко - бо не мали історичного спадку. А ми маємо! I найважніше - окрім спадку фактоґрафічного, маємо спадок етнопсихологічний, маємо свої власні правила, закони, напрями творення мови. Тому все ро´сийське (в т. числі і у мові) - зовсім иньше, чуже, дике, несумісне з Українцем, штучне - має бути витіснене за межі України. А тут, в Україні, необхідно віднайти і пригадати властиво українські корені, пи´томо українські закони мовотворення, власні правила внутрішнього розвитку мови, традиційні шляхи вироблення мови, творення слів, власний штиль, - хоч-би навіть і запозичень, де не обійтись. I це повинні буть не окремі екзотичні експерименти, а масовий зрив, керований лінґвістами (лиш не тими, хто вже втретє перевидає зрусифікований правопис). Чому ми повинні себе налаштовувати не на українсько-ро´сийський компроміс, а на повний розрив та відгородження? Ось чому: „у Великороса взагалі немає жодної синтези азіятського з українським. Та ця синтеза взагалі ледви´ чи можлива" (Ґ. Федотов). А чому попідмосковське блюдолизання становить загрозу? Ось відповідь: „засади, на яких стоять Росія і Україна, є такою мірою протилежні, такою мірою заперечують себе взаємно, що життя однієї можливе лише ціною смерти иньшої" (Ф. Тютчев). Я, шановний Читачу, вибрав-би життя саме для України. А Ви? Знавець історичних джерел зауважить, що я вільно повівся з двома попередніми цитатами. Так! Я словами Україна і український замінив Eвропа і европейський в ориґіналі. Сподіваюсь, з огляду на президентський курс на европеїзацію, цензура мені вибачить.

БОРЕМОСЬ…[ред.]

БРАК МОЖЛИВОСТЕЙ ЧИ БРАК БАЖАННЯ?[ред.]

Українські лінґвісти нарешті зобов'язані перед усім широким загалом відповісти на запитання - хто в кого запозичає? Хто кому переходить дорогу? Хто своїм неправильним, ненатуральним словотворенням, спотворенням природного для праукраїнської мови шляху розвитку наступає, образно кажучи, на шляуф з киснем до легенів живої мови? Чи слово благодєяниє не має права на українську форму життя, чи, може, Москаль перебіг Українцеві дорогу завчасу, і тепер українське благодійник (добродій) слід уважати калькою з ро´сийської? Може пояснять львівські лінґвісти, на якій підставі вони через етер Львівського радіо переслідують уживання слова „роджати", зареєстрованого у словнику Грінченка, - невже лиш тому, що Кацапи перекрутили вимову по-своєму? Але-ж на те вони й Кацапи! Ми вважаємо слово „прийомка" русизмом, а тим часом у п'єсі „Хазяїн" Карпенко-Карий вкладає це слово до уст Пузиря зовсім не як русизм, а швидше як хазяйський термін… Для себе філологія, звісно, знає відповіді на подібні питання. Але-ж і біда в тім, що філологи позамикалися в собі і нічогісінько суспільству не видають! Мені можуть закинути, що є і прекрасні наукові дослідження, і чудові переклади з чужинецького красного письменства. Але я чомусь прагну прекрасного „ШИРПОТРEБУ". Прекрасних етикеток (наліпок) на товарах, прекрасних оповісток (оголошень), реклями, дитячих казочок на ніч - інакше мова жити не буде. Вишукана література потрібна. Навіть дуже. А от для виживання, мові потрібні: а) телебачення, б) „бульварні" видання, в) „сленґ" містечкової влади. Щось не поспішають вкриті сивиною та славою лінґвісти і літератори мастити руки „брудом". Навіть задля України… Зрештою, і поширених біля-літературних термінів нам не подають. Як сказати по-українськи посылка (в літературному чи науковому тексті - на иньше джерело)? Я знаю, а Ви, Читачу? Устигли Вас навчити за десять років „України"? „Посилка" перекладається як „поклик" - на того чи иньшого автора. А „сноска"? Оце вже й зовсім „редакційний" термін. Я висловлююсь так: вилучка, але чи хтось спромігся за 10ть років це слово, або подібний термін, узаконити? Немає „патріотам" діла… I ще: не штука писати для тих, хто має час і бажання вишукувати книги на полицях, та їх читати. Коли ро´сийське пре у всі шпари, то і панам українським інтелектуалам варто було-б зробитися „попроще". Не штука вчити того, хто прагне. Штука зацікавити, полонити, переробити того, кому воно все навіть і не в голові. Бо таких - море, бо таких - народ.

ПЕРЕДБАЧЛИВА ЗАТАЄНІСТЬ ЧИ ОБРАЖЕНА САМОІЗОЛЯЦІЯ?[ред.]

… на своїм прапорі написали: „Робім так, щоб ніхто ніде не бачив нашої роботи!“

(М. Міхновський. „Самостійна Україна“)

Критикуємо П. Куліша за думку, що українська мова - для домашнього, хуторянського, вжитку. Під Совєтами українські письменники тримали в кишені велику фіґу - теж для приватного вжитку - виставляючи часом лиш маленького кінчика від отої дулі - теж для приватного огляду вузьким колом втаємничених, яких тато з мамою навчили читати поміж рядками. Замкнутість ця настільки в'їлася в стереотип фальшивої самоповаги і нехтування „плебсом", що є реальною загроза перетворення української доброї мови у мертву латинь української „еліти", а простонародної ро´сийської - у мову громади. Принаймні, я особисто чув від свого колєґи: „я з люмпеном розмовляти не вмію". Досить глянути на підсумок двох всеукраїнських голосувань (1998го - 1999го років), щоб зрозуміти, що сей пан дуже і дуже потрібної речі не вміє. А „люмпен", до речі, заговорив-би українською мовою, якби панство вчені лінґвісти йому підказали. Я був свідком, коли дівчинка, продаючи морозиво на розі вулиці Грушевського у Львові, з власної, нехитрої, але української, волі, пручалась, як могла: тут скаже „морозиво в склянці", а тут - „в андрутах". Виховане на патріотичних мітинґах, попоскликуваних зарозумілими вченими „патріотами" (колись я так не думав, та зараз з гіркотою до цієї оцінки прийшов), дитя ніяк не хотіло вимовити „морожене у вафельному стакані". Їй-би підказати - та й поширилась-би українізація - народня, справжня, без „лапок"… - немає кому! Письменники пишуть романи. Добірною українською. Для иньших письменників. Поети пишуть вірші. Для того, щоб дати роботу критикам. В поміжчасі керують… На жаль, написами на обгортках, товарними етикетками, наліпками у львівських крамницях покерувати немає кому…

Певний, дійсно поважний і щиро шанований пан, справді патріот, одного разу попросив мене в такий-от спосіб: „не треба НАС вчити, що таке є націоналізм!". Ну то вчіть ВИ нас! Допоки ще є кого вчити. Звідкіля ця зневага людей компетентних, загартованих, навчених всілякими переслідуваннями, включно до заслань і таборів, до тих, кого Бозя покарала, залишивши на волі? Давайте домовимось: чи страждання задля української справи, чи задля власного задоволення, чи, може, всього лиш задля маленького приватного пам'ятника? Пам'ятник заслужено і вже зведено. В серці Українця, в книжках, в історії України. Колись стане і в бронзі. Якщо тільки після розподілу Вкраїни останеться для нього хоч клапоть рідної землі. Жаль, правда, що не зможуть нащадки прочитати напис мертвою мовою: „Тут зупинились Ті, кому не знайшлось заміни".

Передбачаю море образи за ці рядки. То мене не обходить. Мене обходить дзвін тривоги. Мене обходить, чи голосно він звучить, чи всі його чують, чи багато навернулося, і - чи Iнтер щулиться від страху. Бо поки-що тиша. Поки-що не палає українська земля під Московським Словом, навіть грязь „П'ємонту" не пече його - радше, плекаючи, тихо гріє.

Звідкіля ця тиша? Передчуття? Різні можуть бути думки про те, коли са´ме відбувся злам. Для мене вікопомним знаком чергового навернення українського суспільства до москволюбія стала поведінка учасників новорічної вистави при зустрічі 1999го року. Прекрасне чуття, звідки вітер віє, тривіальне внутрішнє москвофільство, підперте нетривіальною мамоною, можливо, навіть, дещо призабутий за час „незалежности", але незнищенний, ро´сийський патріотизм артистів „української" естради - все це засяяло Iнтервогнями в ніч на 1ше січня 1999го року. Кінець недовгої, але прикрої ночі примусового україномовлення! Хай живе Iнтерсвобода. Хай множаться Iнтерресурси. Хтось не з нами? Одна-єдина співачка спромоглася побажати Українцям берегти надію на власні сили. Решта кинулись наввипередки лизати інтерівські халяви ро´сийськомовному товстозадому масовику-затейнику. Гордість сучасної української лірично-патріотичної пісні Павло Зібров забув українську мову. Майстер вишуканої української дикції і майже безпомилкової лексики Юрій Макаров не втримався від вступних фраз ро´сийською мовою - не знаю, чи то від ностальґії, чи щоб засвідчити свою улесливу лояльність, чи навпаки - показати тверду та гонорову підтримку святої справи відродження кацапщини в Україні під патронатом Iнтера. Виглядала ціла вистава огидніше, чим якби від початку до кінця все відбувалось московською. Бо такою поведінкою узаконювалася суржикова етика псевдопривітної благопристойности: що „інтеліґент" мусить хоч півсловом вклонитися ро´сийськомовному расо´вому Iнтеру.

Чуття меншевартости, вроджене москвофільство, чи внутрішня зневага до українського? Спробуйте поставити діяґноз: 30го вересня 2000го року на „відкритому українському турнірі КВН" членові журі (!) Миколі Вересню забракло звичайної чоловічої мужности виступити з коротким словом мовою держави-орґанізатора, держави-господаря, рідною, зрештою мовою в рідному місті і на рідній телестудії. У себе вдома, одним словом. Забракло чи то відваги, чи то самоповаги, а вже напевне - пошанівку до українського глядача. Про державу мовчу. Хто її нині шанує… До превеликого встиду Миколи Вересня, один чесний хлопчина таки знайшовся. Відбув свою промову „члена журі", не особливо кремпуючись, рідною мовою. І маститі зафайданці мусили слухати. Слухали-б і Вересня. Може, полегшало-б десь у душі, коли-б рішився? Бо важко, напевне, тягар ніякого у серці носити. Спитись можна.

Ро´сийсько-мовна трясовина, всупереч рожевим сподіванням вимучено-поміркованих патріотів, поширюється. Жоден великий бизнес не робиться українською мовою. З иньшого боку, мій словничок мовних покручів останнім часом зростає повільніше. Не тому, що аж так сильно покращується мова телебачення, а тому, що ро´сийських висилань на першокласній ро´сийській мові стає більше. До речі, з переляку запроваджене колись правило, що кореспондент повинен послуговуватися виключно українською мовою, вже почало порушуватись, - у стосунку навіть до українсько-мовного (!) респондента, - не перестарілим змосковщеним залишком віджилої совєтської каґебістсько-репортерської школи, а, що-б ви думали, - молоденьким „сосунком" з числа нинішніх випускників кузні журналістських кадрів „незалежної" України (чи Украины?). Ще кілька років тому, коли гість вперто пер по-московськи, кореспондент сяк-так дотримувався української мови - під страхом всіляких адміністративних розпоряджень щодо „українізації". Нині для оглядача-Iнтера „свобода" торжествує: опитуваний об'єкт, киянин за географією, східняк за вимовою, „совок" за віком, розпачливо чіпляється своєї української мови, а репортер - теж киянин за місцем праці, але Iнтер за походженням, нахаба за освітою, уже „незалежною" Україною зрощений, зовсім сучасний, менеджерсько-ринковий, анти-совок за ідеологією, надія „европейської" України, молодик за віком - вперто пре на опитуваного середніх літ пана „общепонятным языком" (на ліцензійному, тобто державою дозволеному і державою обумовленому каналі - висилання „Ситуація")

ДЯКУЙТЕ НАС І ДИВІТЬСЯ[ред.]

Телевізія до того часу капаритиме українське слово, поки на´рід у своїй більшості не забалакає чистішою мовою

(Вільний переказ часто повторюваної сентенції п. екс-­міністра Кулика)

Неприємна, але поширена звичка послуговуватися виразами на кшталт „дивитися фільм" вимагає окремого дослідження. Великий Комедіянт слабозалежної без'ядерно-европейської Держави увійшов до історії української лексикоґрафії незабутнім кацапсько-слов'янським „базаром" ми вас… дякуєм. Особливо догідливі кореспонденти і навіть деякі місцеві князьки підхопили цю моду, і вираз, ставши крилатим, увійшов до скарбниці Нової Галицької Лексики. Як і диктори телевізії: „…іноземна журналістка подякувала міністра Смірнова за оперативне віднайдення її машини" - „Новини" на Першому „національному", 22го листопада 2001го року. Як і артисти (озвучувальники) кіно: „я вирішив подякувати всіх присутніх за участь в моїй перемозі - телесеріял „Каскадери", 67й відтинок, УТ-1, 20го грудня 2001го року.

В Галичині угодовські (дякувальні) совєто-патріотичні метаморфози протікають з такою легкою спритністю в обох напрямах - від совєто до патріо і від патріо назад до совєто - і настільки швидко та зручно, що неповоротким східнякам лиш дивитись, заздрити, та учитись. Вчорашній ставленик Москви, секретар парткому, блюститель величия советского оружия, голова Союзу (слово-ж яке!) Промисловців України (сиріч, заступник господина Вольского в Україні) за одну ніч в імажинації дуже галицького і дуже патріотичного истеблішменту здатен прибрати подоби козака-лицаря, національного героя-державника, аби на другий день перетворитись у совєто-галицького бюрократа Лєнданча. Голова банку Ющенко, ставши Першим міністром, десь протягом кількох годин переродився у ВікАнча… Пощо пускаєте ґази совєтського підлабузництва, пощо спотворюєте людям імена на штиль блюдолизно-босяцький, панство п'ємонтські европеїзатори? „Руководству" і без галицького зализування важко вибирати собі холуїв серед множества претендентів, спраглих влади і зголоднілих на хавтуру (датки). Правда, ті галичани, що не є члєнами-аґраріями, і далі звуть відомого першопроходця дивної незвіданої стежини „до Eвропи через Москву" - просто татуськом (крёстный отец по-їхньому). І продовжують його… „дякувати": за доплату до ставки вчителям московської мови, за „привілеї" для українського книгодрукування, за „патріотичну" політекономію, за „піддержку" національної науки, за „протекціонізм" щодо національного виробника, за порноґрафічну „просвіту" української дитини, за брехню „европейського" вибору, за підтримку Москви проти Ічкерії, за ворожі військові бази на українській землі, за відкритий для Москаля повітряний простір та спільну стратегічну проти-летунську „оборону" від решти світу і від решти слов'ян, за „лобызание" з природним ворогом і загарбником на Прохорівському полі - в межах анексованих Москвою споконвічних українських поселень; за продані Москалям фабрики, за розпуск Національної ґвардії, за небезпеку ядерного оснащення ворожої фльоти в українських портах, за присутність у Криму літаків „СУ" - носіїв ядерних бомб, за чергове об'єднання - тим разом з ро´сийськими енерґетичними системами. Вдумаймось: об'єднання ЕНЕРҐЕТИЧНИХ СИСТЕМ з найвірогіднішим ВІЙСЬКОВИМ ПРОТИВНИКОМ! Дякуємо та очікуємо, мало не як у молитві «Вірую», - лиш не воскресіння мертвих, а об'єднання ляґерних зон для ще не винищених Українців.

Низько кланяємось і прославляємо за орґанізацію візитів офіційних ревнителів русского языка і церкви з Північного царства Сатани, за систематичні консультації з… Зюґановим (!) - „Поступ", 21го вересня 2000го року; за передані до рук Антихриста святині Київської та Почаївської Лавр і за иньші „ґенеральні напрямні" української „незалежної та багатовекторної", за русскоязычный апарат Кабінету Міністрів та Адміністрації, за „олігархів", які зненацька і невідомо звідкіля випливли перед здивовані очі ґаранта, так наче в Україні п'ять останніх років не було „діючого"… А останнім часом щиро Його „дякуєм" ще і за візові режими на західних границях та гасло „до Eвропи через Москву" орчиковою (підпряжною) кобилою, очевидно, - у вікно, прорубане іще катом України Петром Першим. Діждались. Ґарант Порядности і Волі не тільки не має відваги до незалежних політичних порухів без указуючого перста Москви; він ще й потурає крадіям у перетворенні „Незалежної" наново у непідлеглу жодним людським законам комуняцьку вотчину, утруднюючи доступ в Україну навіть туристам (візи, побори, беззаконня…). Захід опускає завісу перед рекетом заїжджих московських бандитів на власних гайвеях (дорогах), а у відповідь „гонорова" комуно-Вкраїна кладе високі пороги перед цивілізованими туристами зі Заходу… і в той-же час гостинно вистеляє килимами дороги для східних дикунів. Дякуєм Вас!

Оце щодо „дякувати". Тут нічого нового, - рівень коньячно-ґітарної мовної культури зрозумілий для всіх. На жаль, мені не пощастило натрапити на таке-ж розуміння, навіть серед вивчених Українців, граматичної недолугости виразу „дивитись передачу". А тим часом, природа оми´лки є подібною. Порушене синтаксичне керування. Дієслово „дивитися", як і „дякувати", вимагає непрямого додатку з прийменником: „дивлюсь я на небо…" Для любителів прямих додатків без прийменників можна рекомендувати перехідні дієслова´ оглядати, бачити, озирати, зрити, споглядати, гледіти, глядіти. Наприклад, якщо „ведучому" (іще один русизм) не до вподоби, коли глядач його оглядає, то ще можна такого „ведучого" зрити, але в жодному разі не дивитись його. А вже тварину можна і оглянути на предмет укусів від вампірів (студія 1+1, док. фільм „Полювання на вампірів" - „ми подивимось коня" ) - адже існує медогляд, а не медичне дивлення. Так само і образи´ (малюнки) не дивляться, а оглядають - „можна подивитись Ваші роботи" (чи можна-би оглянути…, глянути на Ваші роботи) - телесеріял „Острів любові", десятий відтинок, 1й канал, 16го грудня 2001го року. Здало-б ся бодай через раз запрошувати глядачів словами „глядіть нас через тиждень" замість „дивіться нас". Ольга Сумська теж могла-б висловлюватись подібно до того, як висловлюються, скажімо, на українській Сумщині, а не в покоях київських перекинчиків: „ми з вами глядітимемо (або оглянемо) чудову кінострічку", замість неодмінного штампу „подивимось фільм". Старанний, освічений, начитаний, культурний та прихильно до української мови налаштований редактор „Поступу" міг-би задуматись перед тим, як пускати до друку великими грубими літерами заголовок „Ви львівське телебачення дивитесь?" (14го - 20го червня 2001го року, число 90). Можна було чемніше запитати, скажімо, так: „Чи Ви оглядаєте львівську телевізію?". Коли декілька років тому тодішній міністр п. Кулик приїжджав до Львова, аби донести до галичан головну засаду мовної політики міністерства інформації (гляди епіґраф), він так і звернувся до глядачів: „ви нас дивитесь". Мене охопив приступ неконтрольованого реготу, спровокованого вульгарними еротично-садистськими асоціяціями власної, зіпсованої радянським вихованням, підсвідомости, на тему єдиного найбільш поширеного і граматично правильного продовження фрази „я вас…". А можна було висловитись простіше -„ви нас бачите". То я кинувся було до телефонного пуделка, аби підтвердити п-ви Міністрови, що я його разом з ведунами, ведунихами, та иньшими високими гостями, не лиш зрю та оглядаю, але й бачу все те мовне барахло, що у них є всередині, і що вони винні є мені грошової компенсації за замах на мою фізіологію, бо мене від їх мовлення знудило просто на давно не пастовану підлогу. Але висилання відбувалось „у прямому ефірі", котрий, як звичайно на українській телевізії, є не лиш „прямим", але і напівпровідним: я від їх телефону чув „пі-пі-пі", а пан Міністер від мого - не чув ніц. Від тої десперацької потуги з'явився задум свої враження викласти на папері. Що здійснюю аж нині, коли вже і п. Міністер не є міністром, і Рада перестала бути „Надзірною" - нема на кого позивати. Українець (маю надію, що ним я є), ві´домо, - не так людина лінива, як повільна…

Без найменшої критики особистостей, хотів я лиш показати, як глибоко в нашій підсвідомості (а часом - і усвідомлено!) вкоренився КОНФОРМІЗМ, потяг до оправдання апріорного безсилля. Я погоджуюся, що в ситуації, коли 99% Українців, якщо не смотрят, то дивляться телевізор, а лише 1% його оглядає, воювати запізно. I власне тому є потреба хоча-б час від часу оглядати фільм, бачити ведуна (чи вожая?), оглядати новини у (а не по) телевізорі (або у глядуні), зрити щонеділі удосвіта змосковщених кухарів-паяців на домашньому позиралі''.

ДУХ[ред.]

ПРИЗВОЇТА НИЦЬ[ред.]

Мамона і запобігання. Меншевартість і брак найменшого чуття самоповаги. Нехтування охайністю мови, зви´чаю, моралі. Незнайомство з поняттям „гідність". Оце і є те, що керує „інтеліґентними" (в сучасному галицько-українському розумінні) людьми. А може - не це? Може, даремно дошукуватися прихованих вивихів етнопсихології? Не виключено, що в умовах відносної демократії, коли щез явно-жорсткий, примітивно-поліційний, державно-каґебіський тиск на мову, тиск, який ще міг спровокувати відруховий спротив навіть у безнадійного духового раба - не виключено, що тепер виходить нагору властиве для пересічного малороса, інстинктивне, босяцько-інтеліґентське москвофільство? Жадоба Пана. Зоологічний потяг до справляння нужди бути Підножкою Москви. Eксгібіціоністський етно-мазохізм… і все. Жодної філософії.

Складніше стоїть справа з так званою „поміркованістю" не зовсім пересічної, тобто освіченої, людини. Ось послухаймо, як це відбувається у висиланні „Обрії". Слухач в листі запитує: як зробити, щоб на противагу пануванню ро´сийської мови панувала українська? Саме так поставив питання слухач. Переляканий гість програми відповідає: я також хочу, щоб спілкувалися (боїться повторити „панувала") українською мовою. А далі „інтеліґент" не був-би собою, якби й зовсім не цофнув назадгузь: „при цьому я хочу, щоб ми приймали гостей і спілкувались з ними їх мовами, щоб ми знали багато мов." Можливо, Президент Ро´сії (у неписані компетенції якого входить приймати і затверджувати „неформальний" телефонічний рапорт Президента України про новопризначеного Першого Міністра „Незалежної") - можливо, він приймає намісника Кучму і спілкується з ним українською мовою? Чи Президент України не тягне навіть на титул „гостя" з наведеної вище цитати? Коли Москва не спілкується з гостями їх мовами, то чи мусить Президент України спливати смальцем запопадливости, яка схожа швидше на лизоблюдіє, чим на гідну ввічливість? Ми повинні знати чужі мови… Ви, Читачу, маєте право вивчати чужі мови. Я теж так чиню. Але ми з Вами не маємо права забувати, що Україна - велика держава. Може, іще не з великої букви, та все-ж велика. Чи багато людей, навіть інтелектуалів, у чужих краях знає українську мову? Український освічений „толєрант" до такої міри сам себе задурманив, намагаючись усьому світові втерти носа своєю примирливістю та „інтеліґентністю", що давно згубив власну сутність. Хизуватись перед першим-ліпшим чужинцем, як ви добре вмієте по-їхньому балакать - є виявом не інтелекту, лиш суржикової „інтеліґентности". Несподіваним відкриттям для затурканого американо-кацапським інтернаціоналізмом українського „інтеліґента" буде спостереження, що ні пересічний Норвежець, ні рядовий Італієць чи навіть Німець підкреслено не бажає послуговуватися, а частіше - просто не володіє ні англійською, ні такою авторитетною в Україні ро´сийською мовами. Так само і Англійці, навіть інтелектуали від науки, не бажають практикуватися у володінні континентальними мовами. Всеохоплююче переконання, зумовлене у великій мірі пропаґандою з боку аґресивного космополітизму, - що границі між культурами затираються - є перебільшеним. Мене тут менше обходить, що деякі Американці чи Анґлійці володіють французькою мовою. Мене цікавить ДУХ. Люди творять засобами своєї мови, самі від себе, для себе, багато і добре. А от Українці творять, може, і по-своєму, та не для себе… Тому і надають своїм творінням чужинецьких форм. Спілкуючись з українською інтеліґенцією, часом несподівано відкриваєш сумний для нинішнього жорстокого часу факт, що старше покоління, яке на словах віддає шану українському націоналістичному рухові минулих часів, насправді давно і вщент позбулося самого духу націоналізму. Духу, що жив тільки силою власної суті. Збаламучене настирливими совєтськими звинуваченнями в „націоналістичній обмеженості", воно, це старше покоління оставшихся при житті інтеліґентів, вже традиційно, несвідомо для себе самого, плутає благо національної розвинености та самодостатности з гріхом обмеженої національної самозакоханости. Не хочу поіменно ображати шанованих, поважних, вчених і патріотично налаштованих українських інтеліґентів, вказуючи ароґантським пальцем на їх неусвідомлену слабість, породжену довоєнним, надто пристойним, вихованням, опертим, за европейськими зразками, на запізнілих псевдо-вікторіянських засадах благопристойної чемности і внутрішньої терпимости… на жаль, у далеко не европейському галицькому суспільстві. Читач впізнає оцю несмілість незайманої дівиці в кожному виступі вченого, політика, громадського діяча, який за жодні гроші не згодиться похвалити щось українського, аґітувати за щось українське, не згадавши, що, мовляв, є ще й иньших народів не гірші здобутки. Коли ми, наприклад, аґітуємо за українські пісні, виступаючи проти засилля ро´сийських, - то не можемо при цій нагоді обійтися без пропаґанди ще й чеських та польських (24го квітня 2000го року, радіовисилання „Вас слухають"). Що це є таке: безсилля самостійности, жах перед власною сміливістю, намагання коштом „чеських та польських" виперти зі Львова ро´сийські пісні, чи от-такий собі асикураційний завдаток перед звинуваченням у „вузьколобому націоналізмі"? Подібне панство, наводячи Шевченкові словах „і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", завжди наголошує на першій половині, бажаючи нею „виправдати" другу. Тим часом, зовсім очевидно, що поет якраз протиставить другу частину свого висловлювання першій, силою другого заклику частково навіть заперечує першу, констатуючу, половину. Зрештою, без великих премудростей, спитаймо себе самі, чи вільний Франк, обурюючись проти засилля англомовних пісень, колись „оправдовував" своє обурення тим щасливим фактом, що, окрім англомовних, існують ще й пісні з Німеччини та Iталії? Чи відчуває вільна людина потребу прикривати свій націоналізм маскою інтернаціоналізму? У Львові - так. У Львові звикли так усе прикривати, що й самі забувають, чи взагалі щось було під тим рядном… Казка про голого короля навиворіт. Тим часом, забувають, що націоналізм за означенням не може бути „обмеженим" і „вузьколобим".

Відступ: націоналізм[ред.]

„Мабуть, на часі справді наукове вивчення питання про націоналізм. А для початку годилося б дати бодай більш або менш то-чне „робоче“ визначення…“

І. Дзюба, ЛУ 25/’88

В єстві кожної людини живуть у певному співвідношенні космополіт і націоналіст, готові переважити один одного за тих чи иньших політичних або соціяльних обставин. Так само і тіло етносу, позбавлене націоналістичної спрямованости, ніколи не перетвориться у націю. На одміну від иньших істот, які не усвідомлюють себе засобами абстрактного мислення з-поза меж власної особини, людина є свідома наявности загальнолюдського начала у своїй частковій етнічній сутності, і цей дуалізм, будучи рушієм міжнаціональних стосунків, таїть також і небезпеку. При певній інтелектуальній обмеженості така роздвоєність стає нестерпною, і тоді виникає патологічне бажання здушити в собі одне з начал. А розтоптавши його у власній душі - як же легко наважитись насильно звільнити від нього й иньших... Надто відомі приклади гіпертрофованої ксенофобії, породженої фальсифікацією гасел націонал-фашизму. Але ми все ще мало здаємо собі справу з катастрофічних наслідків такої різновидности фашизму, яка ґрунтується на космополітичних засадах.

У незвіданих закутках людської підсвідомости дрімає феномен самознищення. У закутках суспільної підсвідомости криється патологічний потяг до духовного самовихолоштання, - і де знайти силу, яка відновила-б рівновагу між космополітичним а націоналістичним началами, незворотньо порушену катастрофічним винищенням останнього? Де віднайти сили, щоб зупинити заразу яничарства, яка розповзається світом, прикрившись прапором інтернаціоналізму?

За підтримки космополітичних капіталів сьогодні у світі тихцем, але успішно, пропаґується хибне ставлення до націоналістичного світогляду як до такої-собі непристойности, неприйнятної в інтеліґентному товаристві. Хибне трактування націоналізму, на превеликий жаль, поширюється як середовищем так званої „демократичної" української інтеліґенції, так і сучасною греко-католицькою церквою.

Потрібно бути позбавленим політичної відповідальности, щоби з причини крутійської кон'юнктури „всезагально-гуманістично" підспівувати ворогам українства: „стояв на тому і стою: націоналіст не той, хто любить і захищає свою рідну мову, - націоналіст - це той, хто ненавидить мову іншого народу і топчеться по ній" (П. Осадчук, ЛУ, 28/'89). Хай дозволено нам заявити: націоналіст не той, хто вдає, що будує русскоязычну Україну з псевдоевропейськими інтер-цінностями та лабузиться перед „гуманістичним" кровопивцею зарозумілої раси, - націоналіст - це той, хто не тільки любить рідну мову, але й не вагається для її захисту топтати червів, які точать її зболіле тіло. І додамо: у першу чергу - червів фальшивої толєрантности і меншевартости у своїй власній душі. „Геть од Москви!" - хто поширює це згубне гасло Вічного Втікача? Нам нікуди вступатись. За нами - рештки колись лицарської цивілізації. „Лицем до Европи!" - хто придумав це гасло Вічного Боягуза? Хіба не тоді сором воякові, коли ворог зрить його спину? А якщо українська дитина не є вояком нації, - пощо плодите гній? „Геть Москву!" - ось мужнє гасло гідного Українця. З душі, із розуму, із залишків арійського сумління, із пісні, з мови, з проклятого совкового життя і зі священної, - що від Батьків лишилася, - землі. Геть Сатану.

Відкриймо „Брокгауз" видання 1897го року: „Йоанна д'Арк вперше дала просту і ясну формулу чисто національного патріотизму: «бути незалежним від чужоземців на своїй землі і мати з-посеред себе свого власного голову»". У 1897му році „Брокгауз" не полюбляв націоналізму: „Основою деякої популярности, якою іще втішається націоналізм, є його помилкове змішування з патріотизмом". Минуло сто років, - і що ж залишилось од „деякої популярности" націоналізму? Багато, виявляється, осталось. Нинішній „Webster's New International Dictionary" вже не соромиться прямо ототожнити націоналізм із патріотизмом: „ревна відданість власній нації або її ідеалам, патріотизм". Подібні тлумачення зустрічаємо й в други´х джерелах: „доктрина відданости національним традиціям і пориванням" („Larouse"), „прагнення національного поступу чи незалежности, відданість інтересам власної нації" („Random House Dictionary"); „Душевний стан, почуття належности до великої ґрупи зі спільною мовою, історією і прагненнями. Він залучає почуття відповідальности за долю нації і бажання допомагати у формуванні її майбуття. Націоналізм є найсильнішою політичною і духовною силою, що керує народами в напрямі здобуття повної національної незалежности і кращої орґанізації їхніх економічних і культурних інтересів(!)" („Encyclopaedia International").

Справа проста. Ті політичні сили, які не бажають признавати право гноблених на активний, чинний, дієвий патріотизм, завжди намагаються відділити його од націоналізму, ненавидячи в останньому ідеологію боротьби, активного заступництва за національні ідеали та інтереси. Ці сили намагаються впоїти в Українця переконаність у призначенні бути вічною жертвою. Фарисейськи покликаючись то на релігійні засади, то на „загальнолюдський гуманізм"… який чомусь іще жодного разу за сотні років не повертався гуманізмом щодо самих Українців! Незабутнє враження справив на мене свого часу виступ пана Андрія Шкраб'юка 13го червня 2002го року на семінарі „Етнонаціоналізм і християнська свідомість", орґанізованому часописом «Ї»:

„Якось я собі просто ішов до нашого Шевченківського гаю [музей дерев'яної народної архітектури]… і, подивившись на ті дерев'яні церкви,… я побачив у красі цієї спадщини народної архітектури… такий вияв українства, який нічому не шкодить, який може співіснувати із усім іншим. Крім того я побачив навіть певну символічність у тендітності тих церков - їх дуже легко спалити, бо це є дерев'яне, в чому якраз є вся вартість національної спадщини(?). Це є щось дуже гарне, щось таке, що не претендує на те, щоби мною цілком оволодіти, щось, що існує саме по собі. Я, очевидно, є сином цього, і, якщо(?) воно є загрожене, я на свій спосіб якось можу це обороняти."

Воно вже давно і серйозно є загрожене, пане Андрію, але такі сини, які бояться скинути з плечей кровопивцю, аби він при падінні надто боляче не побився об землю, - ніколи нічого не оборонять. Ви дійсно можете співіснувати, але не майте ілюзій, що, - хоча-б самим лиш фактом свого існування, - ви нікому не шкодите! Заважаєте і шкодите своїм заважанням хоча-б і тому „Німцеві, що на Січі картопельку садить" (Т. Шевченко), - бо де ж йому її садить?

Дивні панове, як-от пан Шкраб'юк, бачать у націоналізмі тільки ту „пристрасну відданість нації, яка супроводжується часом ксенофобією і бажанням відосіблення" (од кровопивці, додамо від себе) - („Robert"). Коли ксенофобія породжена ксенократією, - з якого кінця належить братися до лікування суспільства? Начеб-то екстремістське переконання, що усі біди - соціяльні, економічні, екологічні - мають, сьогодні і в Україні, національне підґрунтя, - несподівано, навіть для мене самого, одержало стовідсоткове підтвердження на 10му році „незалежности", в міру становлення русскоязычного буржуя: досить застановитися, в чиїх руках серйозні гроші, досить відкрити очі та глипнути, як виглядає вгодований face чиновника біржі або банку. Цілеспрямована військово-патріотичне омосковщення останніх десятиріч формального московського сов'єтизму, яка обернулась вульґарною деморалізацією (в тім числі денаціоналізацією, - бо немає моралі без усвідомленого національного патріотизму) усього суспільства за десять років „незалежного" і неформального українського сов'єтизму привела до такого цікавого явища, коли кримінальна раса утримуючих владу не може буть признана громадянством за рідну. Сьогодні кожен рух за соціяльну справедливість, моральність, законність чи просто людське суспільство; за збереження природи, навіть просто за збереження звичайного здоров'я Українця; захист людського життя від бандитизму, захист підприємця від криміналу, підтримка українського дрібного виробника, - чистісінько всі проблєми, невирішення яких загрожує нині простому біологічному існуванню населення України - з повним правом можуть трактуватися саме в контексті національному. Дивоглядний, на перший погляд, але закономірний парадокс кравчуківської соціал-демократичної (об'єднаної з т. зв. націонал-демократами) біловезької незалежности: в українській державі назріває ситуація невідворотного національно-визвольного руху українського народу! Ще більш дивною, навіть містичною, виглядає зворотня закономірність - за яку-б ниточку не потягнути - вона приведе до браку гідного самоврядування українського міщанина і українського селянина, як до першої причини катастрофи суспільства (бо коли суспільство не розвивається, а тільки розсмоктується чужинськими для нього паразитами, - то цей стан вправі кваліфікувати як катастрофу).

Коли влада у суспільстві потрапляє до рук осіб, які свідомо і з насолодою мазохіста знівечили у власній душі залишки етнічної натхненности, це повертається фатальною драмою для цього суспільства. Знищивши себе морально, воно знівечить і землю, з якої живе, а далі, підвладне атавізму кочівництва, у підсвідомих пошуках втраченого підґрунтя, кинеться руйнувати сусідів, знищить і їх, аби врешті сконати, спостигнувши останню жертву в собі самому.

Якою є ґенеза українського перевертня? Зазнаючи постійного національного переслідування, як за часів власне сов'єтизму, так і в нинішні часи кримінального україножерного капіталу, слабші характери не витримуть і, не маючи можливості компенсувати власну пригніченість гнобленням иньших, підсвідомо шукають виходу у звироднілому торжестві над паростками батьківської віри у собі самому, над невинним відлунням материної пісні у власній запроданій душі. А вже далі, утішившись такою сатанинською перемогою над власним сумлінням, - як же принадно з наростаючим завзяттям холодної байдужости нищити, як свідків духовного докору, подібних собі, але що встояли перед наверненнням у диявольську віру вселюдської космополітичної ніякости.

Віра в національні ідеї, обов'язок перед фантомом нації, завжди напували живим нектаром шляхетности тих діячів культури, науки і політики, які залишались при засадах націоналізму. Індіра Ґанді в передмові до книги батька пише: „…так само, як не може бути справжньої взаємної залежности без самостійности, справжній інтернаціоналізм може бути закладений лише на націоналізмі, вільному од шовінізму" (в книзі: Дж. Неру, «Взгляд на всемирную историю»).

Брак відчуття націоналістичного призначення в людей ніяких компенсується переважанням гедоністичних мотивів у їх житті. Особини, що безповоротно запродали сакральне начало людини у своїх душах диявольському потягу до інтернаціонального гедонізму, легко сягають багнистих глибин яничарства, набути здатности поливати болотом і гнітити космополітичним чоботом міт національної ідеї. Ницим мав-би буть і народ, що гостить зайд, які топчуть стяг його призначення. Стяг національного міту є символом єдности і прощення, символом спадковости, змінювати якого не дано. На ньому кров патріотів та ворогів, праведних і блудних, сльози сиріт і вдів, він є: надія вічної мети; коротка мить свободи. У нього мати загортає серце немовляти, і вийняти їх можна тільки разом. Це -стяг націоналізму. Він означає: віру у збереження та утвердження в морі людскости також і рідної нації; віру в спеціяльну (не вищу і не виключну, але неповторну) конкретну її ролю в історії цивілізації, - ролю, яку не може виконати жодна иньша нація з тієї простої причини, що иньші нації виконують иньші ролі; переконання в тім, що дане специфічне історичне місце (яким-би мізерним воно не виглядало для когось стороннього) призначене Творцем саме для даної нації, і саме в цьому місці в конкретну історичну мить повинен втілитися дух нації у плоть власної державности - перед тим, як увійти до царства рівних.

Націоналізм є благо. Так виглядає справа на нинішній час. А кому цікаво, як трактувалося поняття націоналізму ще перед Першою світовою війною, зауважу, що „борцем во ім'я торжества найвищих ідеалів справжнього націоналізму" вважали Івана Франка такі світочі української громадсько-політичної думки та культури, як Антонович, Леся Українка, Лисенко, Старицький, Нечуй-Левицький, і ще десятки високих діячів (повний текст Вітального листа 1898го року гляди в газеті „Просвіта", число 19 за жовтень 1990го року). Тому особливо прикро було чути в телевізорі, десь у червні 2000го року, про „якийсь вузький націоналізм" (це Франко з десятками томів його творів є вузький!) - з уст молодого випускника, правдоподібно, ватиканської школи, при нагоді ювілейних урочистостей, присвячених 135й річниці народження митрополита Андрея Шептицького. Так, правда, що Митрополит був безумовно „вільний від якогось вузького націоналізму". Але другою правдою є те, що коли чийсь світогляд є настільки вузьким, як у нинішньої галицької „інтеліґенції", то йому далеко до націоналізму. Націоналізм не може бути „вузьким", зате він мусить бути самовідданим. Націоналіст повинен дуже добре орієнтуватися в перевагах, здобутках, історичних чинах иньших народів та культур, щоб усвідомити те місце, яке призначене йому самому. На одміну від космополіта. Який не має свого місця. Церква, яка стільки страждала в ім'я українського Бога і українського націоналізму, могла-би про такі речі пам'ятати… замість вішати таблички з англо- і польсько- мовними написами при вході до головного собору Української національної віри. Відчуття нестерпного душевного болю зрадженого батьками сироти переслідує мене тим частіше, чим частішають спостереження, що моя Церква одвернулась од українського націоналізму.

Є одна така проблема, що при великій кількості розумних статей різних авторів, які одностайно і правильно (на мій приватний погляд) оцінюють стан українського суспільства і причини цього стану, не знаходимо відповіді на запитання: якщо ми знаємо, що є зле і хто це „зле" витворяє, - то чому не лікуємось?! І ось тут зачинається те, що можна-би назвати шизофренічним роздвоєнням суспільної психіки. Йдеться про дуже просту річ: про впоєне, стараннями української, переважно галицької, інтеліґенції, до свідомости українського загалу переконання, що обстоювати рідне право коштом кривди неприятеля - є гріх. Великий обман, який з'інтернаціоналізована думка европейського истеблішменту лукаво накидає окупованому українському суспільству. Жоден нарід, жодне суспільство в подібні речі не вірить, хоча пофарисейськи їх проповідують усі „цивілізовані" держави. Єдиним, хто щиро підставляє щоку для чергового ляпаса, є щирий Українець.

Гляньмо ближче. Історія людства, при пильному розгляді, - це є наука про здібність одних народів шляхом неправди і кривди одібрати життєвий простір (інформаційний, економічний, ґеоґрафічний) у други´х. Иньшими словами - наука про пошук суперника. Бо без суперника вироджується і гине кожен рід. Людина не має суперників в природі. Тому нація їх шукає серед подібних собі. Властивість людського роду ділитись на ґрупи і ворогувати задля конкуренції може бути виведена теоретично, як необхідна для самого існування. Але потреба в цьому теоретичному доведенні відпадає одразу при першому погляді на нинішню, найбільш „цивілізовану" історію. Такі поняття, як толєранція, справедливість, терпимість, людське право, і багато подібних, є надзвичайно важливими, але вони виконують, так-би мовити, допоміжну реґуляторну функцію, забезпечуючи успіх основних інстинктів суперництва та виживання коштом иньших. Тому дуже мудрі та гуманні слова про те, що „не можна будувати патріотизму, люблячи тільки своє, і ненавидячи інших" заслуговують на найвищу шану: не варто класти їх на папір та вимовляти. Принаймні, не адресувати до Українців, гнаного та визискуваного Інтером народу („Високий замок", 15го березня 2002го року, вивідка з Верховним архиєпископом Львова для Українців). Бо кожне сотворіння мусить когось ненавидіти. Наприклад, голубка ненавидить коршуна, який пантрує над її гніздом. І тільки вовк не має нанависти до ягняти, яке йому завинило вже тим, „что хочется мне кушать". Привілей толєранції є привілеєм і гонором сильного, але не того, кого топчуть. Якщо постійно закликати гноблений нарід, аби він перестав ненавидіти своїх мучителів, тоді він почне ненавидіти себе самого. Що і потрібно. Добрим прикладом „толєранції" служить цитата з Нового заповіту в перекладі Куліша: „Хто ж зблазнить одного з сих малих, що вірують у мене, лучче йому, щоб повішено млинове жорно на шию йому, та й утоплено в глибині морській" (М. 18.16). Не раджу прислухатися до псевдоукраїнської лексики, якою спілкуються наші дітлахи в дитячих садочках, якщо бажаєте зберегти псевдохристиянську цноту і не спалахнути сердечною ненавистю до скацапізованих виховательок на чолі з міністром „освіти". Церква заперечить, що ходить про „загальнолюдські цінності" і нетерпимість не в стосунку до ближнього, а в стосунку до блазнів Сатани. Що ж, московський Кремль, з усією кацапською етнопсихологією, включаючи осквернення українського мовного психотипу, від початку призначений Вищими силами під місце для матеріалізації Сатани з метою, про яку можемо тільки здогадуватись. У цім моя віра. А щодо „загальнолюдськости", то маємо невеличку заковику: „Послано мене тільки до загублених овечок дому Ізрайлевого" (М. 15.24).

Звісно, альтернатива до націоналізму існує. Ягве з прихильністю і розумінням, помноженим на зелені купюри, заопікується кожним, хто стани під прапор ґльобалізованої віри у споживацьке суспільство. Але це не український Ягве. Це бог Інтера, ґльобалізованих наркотиків, порнухи, допінґового спорту, шахрайства, зрештою, - бог цієї-ж вічно проклятої Москви. Чи йому служимо?

Відступ: причитання та слези[ред.]

Замість барабанів Ваґнера і запорізьких бойових бубнів лунає завивання чорнобильських оплакувальниць. Якась пошесть… Мода на квиління… З'являється ціла катеґорія плаксиво-„патріотичних" естрадних пісень з ідеологією на зразок „ми маємо шанс". На цілком незлому виконавському рівні, гарними віршами, щоправда, покладеними на вкрай тужливу мелодію, співак оспівує… рани. Скаржиться на стан і мови, і народу, і ще Бог-зна, яких „негараздів". Оплакує кривди, розповідає, як нас катували, до печер заганяли, як від чужої навали церкви палали, щось-там мимрить про могили, про зболені душі, які страждають і болять („Моя Україна"), молиться до Бозі, аби заощадила подальших випробувань, укріпила понівечені ті самі душі, трепече від страху, що Україна змарнує послідній „шанс". В унісон до заклинання: „Хай біда Україну мине…" („Берегиня"). Все це нагадує похоронну молитву жертовного ягняти. Пропаґується відчуття тривоги, настрій якоїсь калічної екзистенції типу „живий труп". Відпадає найменше бажання тут жити, хочеться мерщій кудись утікати… Подібне поширення туги та безнадії (ще гірше - безвладно-пасивної останньої надії) заслуговує на щедре фінансування з кишені антиукраїнських сил і, без сумніву, його одержує. Не всілякі-там шовіністичні візити мера Москви до українського Севастополя, які швидко забуваються, а саме тиха, але щоденна невтомна пропаґанда жалю, непевности, бездіяльних необґрунтованих сподівань на те, що лихо обмине стороною, - ось що творить надійну основу солодкої „злагоди". Злагоди кролика з удавом. Безвладного, убогого і дезорієнтованого Українця - з багатим, впевненим і розумним Iнтером. Як за помахом чарівної палички, щезли з естради пісні УПА, стрілецькі, козацькі. Ніхто не бажає експлуатувати в кінематоґрафі ні тематики української партизанки, ні Крут, ні психологічної драми українського Опору в московських таборах, в підпіллі. Скажімо, на траґедії Калнишевського чи Полуботка можна збудувати повноцінний мітичний „трилер". А де українсько-протимосковський „Ogniem i mieczem"? Хіба-ж не стояв Сагайдачний під Москвою, хіба не погуляв Виговський під Конотопом? Якісь спроби робилися, але на рівні аматорському, і, здається мені, непотрібно закуті в рамки документалізму. Тим часом, йдеться про художню продукцію. Ви маєте тему, ви маєте факти мук, героїзму, психологічної драми, факти шляхетности і зради, тяжкого вибору між честю повстанця і позірною безплідністю самопожертви, між життям товаришів і долею сім'ї, між болем катувань і легкою смертю зломленого тіла - при сучасному браку тематики - яке багатство нових сюжетів! Чи в Україні не було своєї Столітньої Війни, своїх Каліґули, Кромвела, Нелсона, Термопіл? Коли починаєш перераховувати, - годі спинитись. Все було, як і в людей, часами стократ глибше. Лиш відбувалось це все - в борні запеклій са´ме з „недоторканною" Москвою. Тому мовчить талант малоукраїнця - режисера, тому не розв'язується гаманець спонсора. [25]
   

Повертаючись до теми естради, найбільш влучними, на мій смак, здоровими та змістовними піснями періоду Третьої Руїни (від 1992го до цього часу)[26] були і залишаються дві: „Свято злодія" (гурт „Не Журись") і „Я професійний раб" (Т. Петриненко). Ці пісні варті того, щоб їх крутити по два рази на день - як Національний гімн - удосвіта одну, на сон грядущий - другу. На жаль, крутять иньшу проблематику: 1) хто є Україна - земля чи окраїна княжа; 2) чи є у нас мова, чи нема?! А коли є, то чи солов'їна вона, чи левина?

Що-ж до „останнього шансу", то це так, наче покойовий пікусь ухопив ласий шмат ковбаси, та тішить себе дурною надією, що зграя голодних бездомних псів дозволить йому спокійно нею поласувати. Більшого ідіотизму історичної втоми не придумати. Вираз „останній шанс" належить до жаргону політика, ідеалом якого є провести життя в теплому запічку широкої малоукраїнської печі; це слізна молитва до своєї долі - щоб та пустила ускочити нишком за теплу пазуху і притулитися до м'якенької цицьки. Так, аби ні Москаль, ні Татарин чи Німак не досягли. Або-ж - це є істеричний зойк пошматованої Березами Картуськими, Заксенгавзами, Сибірами душі, фактично, втомленої, яка спалахнула останньою на´прасною надією, узрівши кравчуківську „незалежну" фіґу.

ФІЛОСОФІЯ ВІРИ[ред.]

Якби кривди не було,
ми не знали би, що зло
є на те, щоби з ним биться

(І. Франко, „Коваль Бассім“)

В 60х роках мені довелось прочитати „Відповідь Ірині Вільде" від представника діяспори. Що несподіваного я там для себе відкрив - це розуміння, що Росія завжди буде ґеоґрафічним сусідом України. Кажу „несподівано", бо якось малому хлопцеві не траплялось задумуватися над тим, що визволення України (почавши від закінчення війни, і на довгі повоєнні десятиліття це була улюблена тема приватних дискусій в українському середовищі) і, навіть, повна руїна ро´сийської імперії (друга улюблена тема) - ще не означає вічного миру для України, ще не означає, що вічний, заклятий та небезпечний ворог щезне назавжди. Але що є зрозумілою наївністю підлітка - не може розцінюватися інакше як інфантильність у випадку мислячої по-дорослому людини. Москаль вічний. Iнтер - тим паче. Як вічним є Сатана. Господь дав Україні шанс. Але це зовсім иньший шанс, чим той, до якого уповають втомлені політв'язні та „злагоджені" провідники рожевуватого патріотизму. Це - шанс вічної борні. Шанс завоювати Царство Небесне, ставлячи чоло Царству Сатани. Роля України - бути прокляттям імперій. Бути загладою Москви. Iнтер це знає, і до цього готов. Готов завжди. Чи свідомі і готові ми? Світ - не притулок милосердя. Малодушним поетам від політики добре було-б підняти очі на Небесне світило, яке, сходячи на небо, що не день, то дає ШАНС кожній істоті продовжити своє земне існування, і щодня відбирає шанс у того, хто став поживою для першого. I так не перший, чи останній раз, а ВІЧНО. Дурити нарід, що залишився ще один останній скік - і глядь: „ні Жида, ні Ляха…" ні Iнтера, ні Москаля - сама Оранта-Благодать - це є велика безвідповідальність. Вже якось аж ніяково нагадувати Франкове: „життя - неустанна борба", чи Мазепове „през шаблю маєм волю" (читай - людські права Українця). Хто боїться втратити шанс, то його і не одержить. Лицарський звичай вчить: Війна зі Сатаною безнадійна, і тим шляхетна. Того-ж самого вимагає засаднича жертовність християнської моралі. Не задля легкої та остаточної перемоги - біль, кров та муки, а тому, що існує Зло. Тому, що власна совість забороняє самому стати часткою Зла. Не в остаточній перемозі торжество, а в силі знести боротьбу. Коли останньою вмирає надія, залишається мужність. Франкові Терен, Каменяр і Прометей падали, калічились, вмирали - щоб воскреснути, устати, і пнутись далі, щоб ожити для нових мук із кожним сходом Сонця. А от теперішні „інтеліґентні" провідники нації мріють прошмигнути через щілину „останнього шансу" до райського куточка ситої „злагоди". Тягнути „песячий обов'язок" щоденної боротьби, сподіватись без надії - цим кредом Івана Франка та Лесі Українки сповнювалося життя „Просвіти", УСС, СС, стрільців УГА, вояків армії УНР, УПА, Першої Української Дивізії під Бродами, лицарів Берестечка, Крут, Базару, мучеників Соловків, УАПЦ, УГКЦ, смертників підпілля ОУН, героїв Норильська і Воркути, Колими і Кінґари… Ці Українці, кожен один, і кожен сам, до останнього віддиху і до останньої краплі української блакитної крови держались наказу „Позір!". На честь, на славу, на погибель ворогам.

ФІЛОСОФІЯ КПИНУ[ред.]

Нині скороспілим випускникам підсовєтських університетів, усучасненим „патріотам", робиться „смішно" від команди „Позір" („Мова і релігія", Львівське ТБ). Чи відомо панам жовтодзьобим лінґвістам, що підвалини сучасної української військової (і не тільки!) термінології закладались не в совєтській армії, а у вогні двох світових воєн? Той факт, що дехто з панів, нині допущених до телеекрану, української військової, спортивної, технічної лексики не мав нагоди вивчати під владою Совєтів - є його проблемою. Але ця лексика існує. У вказаний період, коли, наприклад, Чехи створили свою мову, як вищого, так і, багато в дечому, середнього рівня, немало зусиль докладалося українськими інтеліґентами (без лапок!) до розширення діапазонів української виробленої мови. Створювалися словники, правописи, підручники по обидва боки від Збруча. Ця праця аж ніяк не заслуговує на оцінку „смішної". Така оцінка - це найпотужніший і добре відомий засіб з арсеналу „протоколів мудреців Сіону". Фальшиві, чи ні ці „протоколи" - не має значення. Має значення, що Українці надзвичайно легко ловляться на гачок висміювання. Чомусь сприймають злісне глузування за чисту монету. Тим часом, в жодних народних звичаях, жодного народу, немає нічого, що-б заслуговувало на зверхньо-пихате, зневажливе насміхання. Як і в мові. Бо абсолютно все, що тільки можна догледіти в хащах народньої душі - освячене тисячоліттями суспільно-історичного „природного добору". Чомусь не насміхаються над звучанням окремих французьких, чеських, польських слів, зате насміхаються над українськими… Iнтер має свій „рафінований" спосіб осміювання, рецепт якого ґеніяльно простий: коли у сатиричній, чи просто комедійно-розважальній русскоязычній балачці необхідно зацитувати щось недолуге, бридке, відстале, або, навпаки, - щось хорошого та близького для Українця забагнеться пофарбувати в огидно-нудотний неповноцінний колір - тоді вдаємося до української мови. Всі добре пам'ятають численні „КВН" з участю команди Ізраїлю (складеної з еміґрантів), що спеціялізувалися на осміюванні і української держави, і українського народу. Глибина незабутнього обурення, яке посередньо падає і на ту державу, яка присилає подібні команди, може зрівнятися хіба що з огидою, скерованою на спосіб життя ЗДА, який презентують в основному абсолютно простюхівськими, одверто стандартними, без найменшої видумки, кінофільмами з відомою криваво-садистичною фабулою, яку без особливого зусилля можна передбачити (ручна циркулярка, меч, водогінна труба, перегони з вибухами, бульдозер), або недоречно насиченими порноґрафічними епізодами - де треба, а частіше - де й зовсім не потрібно. Якби в посольствах Ізраїлю та ЗДА прочитали ці рядки, вони відповіли-б, що у них там існує комерційна свобода, а моя постава щодо їхніх народів і те, що я думаю про престиж відповідних держав, - їх не обходить. На що я відповідаю зворотнім проханням: нехай ніхто не сміє мене повчати, які саме народи, держави, етноси, і в який спосіб я „повинен"(?) шанувати. Як говорили моя бабця, „oddaje dobrym za nadobne". Різноманітні ро´сийськомовні „КВН", так виглядає, лиш для того й існують, аби висміювати і Україну, і її на´рід. Але в них є багато „україномовних" конкурентів. Скажімо, „Мамаду" дозволяє собі подібні випади: „я вам в роті залишу три зуби - будете виглядати, як Державний герб" (17го травня 2000го року). Ідіот в „Мамаду" мусить обов'язково мати українське прізвище (Петренко) і розмовляти суржиком, тоді, як престижніші гумористичні персонажі розмовляють непоганою ро´сийською. Так само і в комедії „На Дерибасівській погода, на Брайтон Біч дощить" - найдебільніший з дебільних персонажів, покидьок і паскуда, недоумкуватий поплічник американського катюги, випадково-закономірно мусить виявитись тезкою першо-другого українського Президента: „дави, дави їх гусеницями, Кравчук, трави їх, Кравчук; дай я тєбя поцелую…" (16го квітня 2001го року, 1+1).

Більш „рафінований" приклад - з передачі „Проснись и пой", 10го лютого 1999го року (цитую). Заводіяка каже: „…твоим сценическим псевдонимом будет Влада… представляешь - За владу Рад…" (далі персонаж, який зображає дурника, протестує на тій підставі, що він є чоловічої статі); заводіяка: „…тогда пусть будет Владан, представляешь - Владан, Братан…" (персонаж затягує: „Ой лееетіли дикі гууусии…") - на що заводіяка реаґує миттєво, випльовуючи зі себе: „Болван!!!" (Цю мелодійну та емоційно насичену пісню виконує Ніна Матвієнко). Отакий собі невинний засіб сценічної майстерности братового „іміджмейкера" для створення образу українськости. Телекомпанія „Вектор - Русь" (за саму назву можна вже садити до тюрми, як за оголений натяк на неприятеля, з яким Україна перебуває у стані перманентної релігійно-расової війни): „береш кусочок сала і водиш перед носом у Богдана Хмельницького - якщо очі бігають, значить не фальшива" - висилання „Нова економічна програма", „Національний" канал, 19го листопада 2000го року, 1820. Сумніваюся, чи Поляки в національній телевізії у подібний спосіб підносять на глум короля Баторія. Прикладів подібного винахідництва - сотні, мети воно досягає, як кажуть, повільно, але впевнено: ні впертости, ні послідовности Iнтеру не бракує. А ось наш нетерплячий співак-„патріот" надривається над „останнім шансом". Ніколи він не буде останнім. Невже хтось може сподіватись, що навіть у майбутній Самостійній Україні всюдисущий Iнтер не залишить собі рубежів для контрнаступу, що він зрадить своє україножерське призначення? I не слід думати, що вияви ненависти, сарказму, зневаги до українського обмежуються географічними рамками. Що, на приклад, скаже Читач на таку цитату: „в кабинет вошел один из двух мужчин и с немыслимым украинским акцентом поздоровался: „Доброе утро, товарищ генерал". „Доброе утро, Милый. Садись". У него было правило - никогда ни с кем не ссориться, даже с таким никчемным дегенератом, как Милый, годным разве что раздавать баланду заключённым". („Джеймс Бонд в романе Полковник Сун", Таллин, 1990, с. 113).

Після застосування засобу осміювання жертва всихає сама собою. Стає сама собі огидною і непевною щодо доцільности свого подальшого існування, як виду. Дуже прошу не застосовувати вказаної зброї, дорогі українські „інтеліґенти", у рідній хаті. Хіба що хата ця рідною для Вас залишилась тільки на словах, а дух Ваш устиг „зевропеїзуватись". До речі, „европеїзація" українського суспільства, як виглядає, мислиться „патріотам" лиш у двох (від сили, трьох) ракурсах: 1) через Iнтер-Московщину, 2) через Iнтер-Америку безпосередньо. Пропонують іще третю можливість - через призабутого і сьогодні наново об'явленого альтернативного до Москаля Старшого Брата, - Республіку Польщу. Мені чомусь здається, що жоден із цих шляхів не є шляхом еліти тої нації, яка себе шанує.

ФІЛОСОФІЯ НАХАБСТВА[ред.]

Са´ме національна непевність та потяг до сентиментального державно-громадянського квиління, створюють суспільну атмосферу, у якій відгодований спортивного вигляду песиголовець може собі дозволити у Великодню суботу на Стрийському базарчику безкарно рявкнути в очі до українського продавця: „мне Украины вот так хватает, а ты еще пиво предлагаешь!". У „Поступі" від 30го травня 2000го року наведені влучні слова Марти Кінасевич, які кожен має повісити у себе над ліжком: „Ви-би встряли, чи побоялися-б?". Українському середовищу завжди чогось бракувало. За Австрії - військовиків, за Польщі та передвоєнної царської Ро´сії - таких соціялістів, як Пілсудський, за Совєтів - брак батярів (українських), за „Незалежної" - бракує українських крутих політичних рекетирів, щоби нишком замочити нахабу. Причини відомі: мало того, що вся фізкультура, спорт, вся поліційно-каґебістська нахабна братія виховувалися за Совєтів у ро´сийсько-шовіністичному дусі, то ще й „виховник" українського народу - її „інтеліґенція" - відхрещується завжди від здорового народного шовінізму українського робітника чи селянина. Не потрібно втішатися зарозумілим, але безпомічним, філософічним міркуванням про „переваги" своєї культурної „вищости" в тих ситуаціях, коли Поляк або Москаль відрухово і не довго вагаючись валить у писок. Своїми немічно-шкідливими злагідно-моралізаторськими повчаннями „інтеліґенція" спромоглася так помикитити в голові простого народу, що йому й охота відпала реаґувати на образи… З другого боку, чим відповів-би „демократичний" суд на спробу якогось охлялого інтеліґентика замахнутися немічною культурною правицею на пику нахаби, імітуючи символічного шляхетського ляпасика на захист честі держави? Чи вступив-би ся прокурор за поламані інтеліґентні ребра? Навряд. Поза Україною і Німець, і Поляк, Чех і Словак має право громадянина покарати нахабу за образу чести держави. В Україні - не можна: діють „права людини". А єдина людина у нас з вами - Iнтер. Є над чим поміркувати. Атмосфера. Звичне до нарікань вухо не вловлює національності в тій мові, якою паплюжиться слово Україна. Національно-дезорієнтоване середовище не є чутливим до типу раси розперезаного хама. Затурканий „злагодою" онук „кровожерного" бандерівця згідно киває головою та готов посипатись кістками під самовпевнену підошву напастованого панського чобота. Кров не закипає у всохлих жилах. Дуже місцева і дуже по-місцевому плаксива (плаксива тільки перед чужинцями, ясна річ; перед своїми - ого!) влада сама провокує вияви аґресивної зневаги до неї з боку здорового і життєздатного кацапського духу. I зовсім я не закликаю до „погромів". Навпаки. Коли поодинці відходять у кращий світ кореспонденти, співаки, політики, - то ніхто не сміє назвати цього тривалого процесу „погромом", правда? А коли згістерезовані бабусі одноразово нищать шибки в гостях у господині - „екс-виконавиці пісень Iгора Білозора" - з причини свого великого і безпорадного жалю до рідних онуків, які безперервно крутять ро´сийську музику та зачитуються ро´сийською порноґрафією, - то це, звичайно, „погроми". Тим часом, онук цей міг-би десь наодинці та і прищемити не одні каґебістські помідори, не збираючи юрби і не імітуючи „погромів". Саме так поступають місцеві жителі в прилеглих до Молдови районах з українськими солдатами. Міг-би, якби чувся Українцем. Якби сам не водився з кацапськими „тусовками". Я тут згадую саркастичне гасло з одного оповідання Володимира Винниченка: „геть Кацапів з українських тюрем!". Чомусь нині не здається воно мені кумедним. Бо тюрма теж виховує… Не йдеться, отже, про „міжетнічні конфлікти", яких так боїться місцева влада (і я з нею). Йдеться про атмосферу. Змій ніскілечки не почувається загнаним в землю. Не чує свисту булави Котигорошка. Навпаки, почувається паном, на якого жоден „бандеровец" не сміє підняти очей. З нашою „інтеліґентною" допомогою.

Таку маємо атмосферу в гісторичній колисці орґанізованого націоналізму. Атмосферу, якої не зустрінете ніде у світі. Хіба що в книжках про стару Індію під чоботом білої людини, або ще про життя неґрів на плантаціях Алабами 200ті років тому. Україна - єдиний край, де чужинець може дозволити собі викрикнути щось подібного до цитованої вище образи не якимсь нікому не зрозумілим діялєктом, а зрозумілою для оточуючих мовою - так, щоб його почули та зрозуміли!. Є дві причини. Перша причина полягає в прихованій пропаґанді всепродажности. Ця пропаґанда є тим підлішою, що вона замаскована під фарисейську ніби-критику, а насправді є схвальною, часом ледве чутною, але без слів зрозумілою, побутово-звичаєвою та всюдисущою пропаґандою відносности моралі, відносности понять чести і самоповаги. Себе поважати не модно. Модно запобігати ласки в Iнтер-пана. I чим вище сидить „наша людина" на бантах влади, тим більше випадає їй нагоди для запобігання. Друга причина: неприхована пропаґанда „толєрантної злагоди". Злагоди кроля з удавом. З голодним удавом. Про цю другу причину вже й писати не хочеться. А от всепродажність, в тім числі, і принципів, і національного майна - карпатських лісів, львівських фабрик, споруд та будинків - розміри якої зростають крок в крок з наповненням коридорів влади місцевими сільськогосподарськими „патріотами", - є безпосередньою причиною появи приказки „Україна - рідна мати, не вкрадеш - не будеш мати". Цитую цю, так-же відому, як і бридку своєю непорядністю приказку з єдиною метою - порівняти її з гаслом патріотичного руху часу польських визвольних змагань минулого століття: „Polska - matką dla Polaka. Nie wolno mówić o matce źle". Ось чому Поляки мають суспільство, а Українці - багно.

„САМОВІДДАНІСТЬ“ ПРОВОДУ[ред.]

Лично я никакой языковой проблемы в нашей области не вижу. По-моему, эту проблему создают центральные СМИ.

(С. Сенчук, інтерв'ю для газети
„Московский Комсомолец в Украине"
20-27 июля 2000 г.)


Волаюча невідповідність у процентному співвідношенні між чисельністю Iнтер-етносу в бизнесі та у керівному складі силових структур, з одного боку, і в цілому серед населення області - з другого, становить серйозну демоґрафічну проблему, політико-соціяльна гострота якої поки-що згладжується лише рівнозначною присутністю у владних органах та громадських орґанізаціях етносу холуйсько-підпанківського.

(Роман Мацюк, приватна думка)

Згадую вивідку з Намісником стосовно подій навколо убивства Iгора Білозора, поміщену в „Фактах" від 6го липня 2000го року. Зовсім не найгірші коментарі дає керівництво області: „так, я український патріот, так, мені не подобається, що… бракує української культури; не можна плутати романтизм з патріотизмом…" Слова прекрасні … але нічого конкретного від українського „патріота" у високому кріслі! Покликування на безіменних „провокаторів" - як на зорі РУХівських змагів! Окремі сентенції знамениті: „запланована провокація деяких радикально налаштованих сил" (спасибі за „деяких" - як знаємо, Іван Франко теж був серед засновників „радикальної партії"); „я маю на увазі не тільки місцевих екстремістів"; „провокатори не пройдуть, як-би цього не хотілося вітчизняним та зарубіжним орґанізаторам"; „якщо роздмухувати скандал вигідно нашим скрайнім радикалам, то ще більш вигідно радикалам російським"; „на мотузку у хлопців, які відпрацьовують отримані гроші за малювання на стінах наших будинків". Кожне слово - незаперечна правда, і все-ж… Чи на дев'ятому році незалежности в Галичині діє якась безіменна, глибоко законспірована, провокаційна „Молода ґвардія"? Невже Намісник не здає собі справи з того, що „наші радикали" керовані є виключно з нашої офіційної столиці, за погодженням, і з узгодженням - зовсім не з „російськими радикалами", а з ро´сийськими посадовими особами; і що люди, які реалізують це керівництво у Львові, мають цілком конкретні прізвища, займають добре Наміснику знайомі кабінети, а „гроші за малюнки" виплачуються через касові віконечка державних установ?[27] Нарід, навіть екзальтований, мало до всього цього має відношення. Так само, як і націоналізм, хоч-би й орґанізований. Націоналісти не водять за собою юрб каґебістських „погромників" і не розклеюють на міських мурах листівок з закликами „помститись", не вказуючи - як? Націоналісти мстять щоденним скріпленням духу і непомітними, але такими болючими для неприятеля, ділами. Одна річ, яка відрізняє справжню радикальну діяльність від провокаційної: кожна погроза має бути здійсненною і невідворотною, а кожна помста - конструктивною. Якщо Намісник всього цього не знає, то що Він тут контролює? Якщо боїться - хай зрезиґнує, перед тим сказавши правду і назвавши поіменно московських провокаторів на українських посадах. Без „деяких". Конкретно. Або хай скаже народові, що боїться навіть зрезиґнувати. Чи аж так далеко зайшло? Чим, отже, нинішні посадові особи відрізняються від старих, добре знайомих, прізвищ, як-то: Добрик, Кирей, Пєхота, Бандровський, Волков, Погребняк?.. Тамті теж-би вели засідання українською мовою, якби їм наказали з Києва! I ось, до речі, питання до Намісника: чи потрібен ро´сийський консулят у Львові? Нав'язуючи до суперечки про наявність чи ні мовних проблем в області, вкажу на одну, на перший погляд, досить „мирну" проблему: україномовна „меншина", незважаючи на багатократну чисельну перевагу у населенні, відчуває фантастично несумірний брак капіталу, у порівнянні з ро´сийськомовною доляровою більшиною.

Ще раз про моє людське право.'' Якась чудасія діється з „людським правом" пересічного представника українсько-галицької „меншини". Чи право держати гідність та ненавидіти зло - зареєстроване як „людське право"? А що, коли ця гідність - українська? Коли чоловік почуває себе людиною не інакше, як в личині Українця? Чи гідність Українця захищається міжнародним „людським правом"? Коли европейський Iнтер виписував „права людини", не тільки не кликали представників моєї родини, але навіть від ширшої матірної української сім'ї жоден представник запрошений не був. Допущені не були: ОУН(р,м,з); „Союз гетьманців", УРДП, УГВР, „Українське державне правління", ДЦ УНР в екзилі; не було навіть представників від СКВУ. А може, п'ятого (числячи й екзильних) президента Леоніда Кравчука просили? Чи можуть ці інтер-права вважатися леґітимними в Україні? Вважаєте мене вар'ятом? Читайте: „Франція відмовилася схвалити підсумковий документ конференції з проблем демократії, що проходить у Варшаві. …декларація може бути інтерпретована як політична основа для втручання у внутрішні справи… нібито з метою підтримки демократії… Позиція Франції пов'язана з тим, що вона не була серед орґанізаторів зустрічі." („Поступ", 29го червня 2000го року).

ЯК МИ НЕ ЛЮБИМО НАШОГО СПАДКУ[ред.]

Щодо мовної „прірви" після 20х чи 50х („Мова і релігія", Львівське ТБ). Це так у декого називається, коли батьки, з перестраху або з недолугости, забули навчити своїх дітей однієї простої, але незрівнянно важної для подальшого життя засади: що в підсовєтській школі вся інформація, навички, звичаї, правила, світогляд, спосіб сприйняття дійсности, „фактичний матеріял", весь т. зв. „багаж знань" в тім, що стосувалося мови, релігії та історії - щира брехня. I що отой цивілізований світ, вікно до якого нам аж сьогодні задумав „привідкрити" Iнтеро-кацап (в спілці з новоспеченою „елітою") - що світ той, по-перше, в Галичині існував завжди, як у своїх принадливих, так і у відштовхуюче-жорстоких рисах, і, по-друге, що самого Кацапа цей західний світ орґанічно не сприймав. Завжди. Повсякчас. Так довго, як довго стоїть Москва. А тепер декотрі недоуки намагаються проголосити підмосковське скурвлення мови і схамлення звичаїв - осучасненням мови і крокуванням „в ногу зі змінами", а тих, хто не бажає опаскуджуватися - безнадійно дивакуватими „консерваторами". Коли декому з молодших українських пост-совєтських кар'єристів ввижається пуп землі в тому самому місці, яке донедавна іменувалось „Столицей Мира", а нині стало розплідником „ринкового" криміналу на всю братню територію СНҐ, - то це всього-лиш хиби звуженого світогляду, зумовлені серйозними прогалинами у процесі дошкільного виховання. Правда полягає в тім, що оцей самий культурний, приватно-капіталістичний, ринково-ініціятивний, і іже з ним світ, московським суроґатом якого впиваються „нові українці", - тисячу років кпив з Москаля і всіх його недолугих починань. Часом побоювався і уникав, як уникають зґраї аґресивних щурів, що вовтузяться на смітнику звироднілих емоцій. Але завжди зневажав. I ось тепер, коли падає пелена з очей такого-собі підсовєтського недоучки, у його підлітковій голові відкривається „прірва". Бо виявляється, що не все підсовєтське було найправильнішим і найкращим. Бо виявляється, що не слід було звикати і брати всерйоз кацапо-совєтських обичаїв. Але це ще зовсім не означає, що така інтелектуальна зелепуга може сидіти в студії та учити „усіх нас", наскільки „усі ми" є совки, як „усі ми" помилялись, чого не знали, і яка між нашими часами та минулим є „прірва". Хто помилявся, а хто, вибачте, й ні. Жаль тільки, що ті, котрі учились „не так, як треба", повискакували до телекамер, мікрофонів, редакцій газет, і беруться учити вчених. У свідомості нормально вихованих Українців, - поміж передвоєнним часом а нинішнім існує не прірва, а місток. А якраз совєтські спотворення після 20х, чи брежнєвський рецидив русифікації після 50х - це все повинно канути в безодню під цим містком. Якби того свинства і не було. Щезнути в жахітному мареві совєтського періоду. Періоду Сатани. Бо не змогло, хоч як старалось, спотворити на московський лад спадкову етнічну психіку Українця, свідому історичної та національної правди. Одні собі зводять мовно-духовні містки до історичної пам'яті, до Франка, Грінченка, Котляревського, иньші - до Iнтера. Та коли хтось уже потрапив перед телекамеру та й лепече, що, мовляв, ми не знали, що ми тільки тепер відкриваємо для себе білі історичні плями, ми змінюємо оцінки, ми раніш не вірили, хибно сприймали, ми підлягали загальноприйнятій омані - на милість Божу, не вимовляйте цього ми. Це у вашій голові білі плями, це ви росли ідіотами, - але далеко не кожен ваш слухач. Це ви і не знали, і не хотіли знати, це у вас, у вашій обпльованій дійсності загальноприйнятим є все, що совєтське, потворне та хамське, це на ваш схиблений „проґресивно"-пролетарський погляд українська культурна еміґрація розмовляє смішною і віджилою мовою, і це для вашої комсомольської свідомости дивним виглядає „законсервований" міжвоєнний світогляд. А я тій еміґрації кланяюсь в части, що стосується збереженої мови і культурних традицій, та раджу без комплексів плювати з високого мосту на ваші босяцько-піонерські кпини, панство сучасні відсов'єтизовані ринково-інтернаціональні „патріоти"! Бо невігластво нинішніх скороспечених лінґвістів, редакторів, коректорів часом навіть стає дивоглядним. Під час одного засідання у Львові (29го жовтня 1998го року), присвяченого справам української термінології (назовництва), довелось почути нарікання, що, мовляв, неперехідне дієслово розважати в значенні розмірковувати, розглядати (якесь питання), роздумувати, зважувати (арґументацію), обговорювати - є незрозумілим для „студентів". То нехай студенти і вчаться не на „осучаснених" штампах пролетарсько-номенклятурної лексики, а на ориґінальній мові українських класиків. Чомусь поки-що са´ме викладачі задкують і капітулюють перед олігофренічними фізіономіями поспіхом зарахованих у студенти недоумків з хамськими навиками „ринкового" виховання, які, правду кажучи, не повинні були отримати навіть шкільного свідоцтва зрілости, зате є великими мастаками круто розважатися (виключно в цьому єдиному значенні). Викинемо лексику Франка та Грушевського?

Мову потрібно знати. Не тільки совєтську, але і українську. Аби Читач зрозумів, що маю на увазі, прошу застановитися на такому-ось семантично-синтаксичному непорозумінні, яке свого часу спіткало редакцію „Поступу" (30го липня 1998го р., с. 10). Трапилось коректорові речення: „нарід своїм чином супроти иньших викликає до себе повагу, а не назвою." Вихованому у совєтській лінґвістичній школі коректору (літредактору) і на гадку не спаде, що слово чин може означати діяння, поведінку, а слово супроти - замінювати вирази „в стосунку до…", „у відношенні до…" Він НЕ РОЗУМІЄ наведеної цитати. Він ніколи не зустрічав виразів на кшталт „слово і чин", „геройський чин" і т.д. Він не здогадується, що читати повищу фразу слід так: „нарід своїми діями щодо иньших…". Коректор розуміє слова´ „своїм чином" якнайтривіальніше: „на свій лад", „на свій спосіб ", а слову „супроти" невпопад надає змісту „в порівнянні з…". Після такого „перекладу" читачеві пропонується синтаксична нісенітниця, яка до того-ж спотворює первісну думку: „наро(?)д у власний спосіб, порівняно з іншими, викликає до себе повагу, а не назвою". Після третього-четвертого перечитування останньої фрази збитий з пантелику читач поринає в хаотичні роздуми на тему: „якщо не назвою, то чим?; що це за такий „власний спосіб", що його мус „порівнювати", та й з чим і як порівнювати?" Наштовхнувшись на подібну логічну дурницю і не знайшовши відповіді на своє питання, спровоковане невдалою перебудовою первісно зовсім простої та зрозумілої фрази, - що подумає уважний читач про ступінь притомности автора цитати? Невдала коректура, спотворення змісту трапляються часто. Та наведений випадок хвилює нас своєю першопричиною: для спаскудженого Совєтами пересічного функціонера від преси українська мова лиш 50-річної давности - мало не „китайська грамота". Тому він не в силі безпомилково коментувати вже навіть тексти, написані до 1945го року. То як-же він на матеріялі цього лінґвістичного спадку вчитиметься?

Беремо до рук гарну книжку „Призначення України" („Просвіта", 1992). Попідрядкові пояснення часом викликають подив: на сторінці 94й слова автора „зорґанізувати осід літаків, поля осіду " пояснено як „зорганізувати команду, екіпаж, гарнізон ". По-перше, гарнізон - це не екіпаж. По-друге, чому-це упорядник вважає, що для тлумачення довоєнної лексики єдиний шлях - дошукуватися польських коренів? Дійсно, для Поляка „osada" може бути синонімом до слова „załoga", яке передає зміст українських слів „екіпаж" чи „команда". В українській мові теж існує слово „осад", що значить оселю, селище, поселення. Але-ж „осад" - це ще не „осід"! Обмеженому совєтськоукраїнськими правилами словотворення упоряднику чомусь не спадає на думку очевидне походження слова „осід" від „сідати". Літаки сідають на землю, і технікоекономічна орґанізація злету чи приземлення, побудова аеродромів (полів осаду), спорудження оселі, бази для їх розміщення - справа коштовна. „Екіпажем" тут і не пахне. Та наш лінґвіст цього НЕ ЗНАЄ. Далі, на стор. 148й слова „зручна наскочність" пояснено як наштовхування. Чи не з причини невдалої асоціяції з виразом „наскочити на…", що є еквівалентом „наштовхнутися"? Але доконаний вид часом має иньше значення, чим недоконаний. Лінґвіст має знати, що „наскакувати" найчастіше значить „нападати". Тому „зручна наскочність" означає метку аґресивність, вдалу нападливість, спритну задиркуватість, але ніяк не наштовхування. Стор. 148ма знову: слово „стежа" неправильно пояснене як нагляд (від слова стежити, очевидячки); всім, хто в дитинстві хоч щось читав з міжвоєнної або козацької літератури, відомо, що стежа то є: патруль, розвідка, аванґард. Стор. 237: „змора Києва" трактується упорядником знову-ж таки на польський лад: кошмар Києва. Хоча краще за змістом звучало-б загроза, напасть, заглада, руїна, погибель, примара смерти (ми говоримо, „сон зморив", тобто, здолав). На стор. 238й у фразі „представив проект запобіжливого нападу" слово запобіжливий зовсім недоречно пояснено упорядником як раптовий, коли-ж очевидно, що йдеться про напад випереджуючий, иньшими словами, запобіжний.

2)        Мову слід знати. А ще потрібно хоч наполовину розуміти, про що-ж йдеться в редагованій книжці. Тоді не траплялися-б кумедні каверзи на зразок ось яких „відкриттів" з історії астрономії („Світ Софії"): „нікому й на гадку не спало-би, що Земля може бути центром всесвіту" - це мовиться про епоху, яка передувала Бруно, Коперникові, Галілеєві, про епоху, коли саме так всі і гадали! (с. 229). Там-же: „Коперник твердив, що Сонце обертається навколо Землі, а не навпаки". Якби Коперник таке стверджував, то він нікого-б не здивував на той час. Стор. 230: „Кеплер оголосив результати спостережень - планети рухаються по еліпсоподібних, овальних орбітах". А я, від 10ї кляси і аж до нині, був переконаний, що ті кляті планети бігають власне по еліптичних доріжках, а не лиш подібних до еліпсів! (овал еліпсом не є).

Мову мало просто знати, коли берешся писати твори, сценарії фільмів, щось подібного, на історико-етноґрафічні теми. Слід-би перевтілитися у той час, спробувати жити тією мовою. Це важко. А особливо важким стає це завдання, коли людина в особистому житті давно відійшла від коренів; ще важче - якщо ніколи їх не мала. Історія світової літератури знає приклади, коли письменник - на думку спадає Джек Лондон, але він не єдиний, - перебув роки в середовищі, про яке мав намір написати. А тут раптом сценарист береться, скажімо, за українське передвоєнне, чи навіть феодальне, село, народившись і перебувши усе своє життя в місті! Не´злі задуми і навіть непогані їх реалізації ряснітимуть штучностями, які неприємно випиратимуть з тексту. Наступні приклади пояснять, що я маю на увазі, хоча Читач, можливо, і не погодиться.

4)        Левко Боднар у своїй пісеньці мав, напевне, право фантазувати стосовно кенґуру, які плодяться у Занзібарі, та все-ж приємніше було-би почути, що його цьоця тих самих кенґуру плекає, а не розводить. Говірку муситься направду знати, не лиш удавати „свого"!

5)        Кіно „Фуджоу": „врятувати дочку (доньку) - це звичайний русизм, до етноґрафії не має відношення; у селі ще кажуть дівчину, в значенні доні; „складний випадок" - так говорять в місті; у селі кажуть - тяжкий, прикрий, путаний трафунок - синонімів багато. На жаль, я ніяк не можу претендувати навіть не поверхового знавця, але певним, часом ірраціональним, відчуттям дисонансу, штучности, - наділений. Чого і Читачеві щиро бажаю.

„Бачиш - дельфіни": чи сто років тому дядько зі степового українського села вмів таке слово?; „кому сказав?!" (до кого кажу); „так завтра Різдво" - природніше: „та-ж завтра…"; „побалакати з порядною людиною" - непотрібний полонізм: в українському (не-галицькому) селі частіше кажуть „з чесною людиною"; в Галичині могли-б сказати „з порядним чоловіком ". Але частіше трапляються ідіоми „порядний злодій" та „порядна курва".

7)        Фільм „Царівна": „стріляли ось тут рядом " (поруч); зізнаюся - не порівнював з текстом О. Кобилянської, але-ж і режисер міг-би пощадити слухача, задля цього навіть відступивши від ориґіналу…

8)        Фільм „Крик трави": „розверни руку" - так дійсно може висловлюватись дитя сучасного міського бомонду, а от сільська чарівниця рекла-б якось простіше, наприклад - „виверни долоні (догори)"; ще: „розслаб пальці" - напевне, менше випирало-б штучністю: „ослаби´ пальці…".

9)        Фільм „Атентат": „давай заходь, давай швидше" - у нас перед Совєтами ніхто не говорив „давай". Можна було почути - „бери-но заходь", „скоріш рухайся". Подібне зловживання словом давай зустрічаємо і у фільмі про Роксоляну Рогатинську: „давай розгортай вітрила", „давай відпливай", і т. д.

10)        Фільм „Дитя на ймення Iсус": „Ти за малим не помер" - ми кажемо „мало не вмер"; „я приведу козу до колодязя" - наш хлопчина рік-би: „відведу", або „заведу".

Іще важче писати ретроспективно-гумористичні пародії передвоєнною галицькою говіркою. Ясна річ - перший, хто в цьому ділі ризикує зазнати критики, хоч і прихильної, - пан Марциняк зі львівської „Ратуші". Мені завжди чогось бракувало, аби вчитуватися в оповіданка п. Марциняка аж так гладко, як, скажімо, ковзає голий задок мокрими кахлями европейської підлоги декотрих маґістратських виходків (не всіх). Не так гладко. Часом визирає гостра арматура. Хоч і не густо, та все-ж…

Пан Марциняк описує, як п. Стефа добираласі (підбиралася, доходила) до чолки. Попри те, що мені мама з татом, коли водили до фриз'єра, дозволяли залишати на голові гривку, а про чолку я взагалі не здогадувався, є ще одна справа: при всій суржиковості галицької говірки, зловживати „сіканням" у формі часток („лишив-би сі ", „мені то сі не подобає", „буде сі називати") - заборонено всім і кожному, і за всяких обставин. В кожних пародіях є певна межа пристойности. „Сякати" можна, „сікати", принаймні у такій підкресленій формі, - не дозволено!

Навертаючи до пародійности п. Марциняка, було-б усе ідеально, якби кумедні полонізми, ґерманізми, і просто львів'янізми час від часу не наштовхувалися, як на дишель, на зовсім не кумедні сов'єтизми, яких в ту епоху ніхто не знав і не вживав. Така фальш заважає. Приклади: „по радіво передали, що" - як на мої вуха, ліпше-би чулося таке: „радійо казало, жи…"; „мусив здатисі до полону" - „віддатися до неволі" - саме так я чув від своїх рідних в оповідях про Першу Світову; „пані Стефа, як то учула - зразу в крик" - „як те учула - впала в крик"; „я вам поможу спину помити" - „плечі помити"; „живцем зняли шкіру" - стігнули, здерли; „давайте на еміґрацію скоріше" - „їдьмо вже скоріш, швидше…" („дають" на церкву).

Декотрі знову вирази, хоч і не є сов'єтизмами, є, зате, штучними: „постригти чоловіка" - підстригти; „зобачила картину" (не малюнок, лиш якесь дійство) - у нас казали „сцену"; „жилізні ноцники" - я в дитинстві мав бляшаного; слова´ „манікюрними ножницями" пані Стефа мабуть-би не вимовила - я ще й досі мовлю „ножичками для нігтів"; звідкіля взялась „калужа в Чугуносах" - я подивляю, бо за моєї пам'яті там була баюра (калабаня); пан Марциняк лапав гарачу воду - чому не горичу або горячу?; „я пробував прикрити встидні місця на тілі" - моя бабця сказали-би інакше: „силився-м затулити „природженє" шкарпетков"; „і за то, що ми такі дурні" - „і за те, жи ми…" (може, це справа смаку, але для мене є милішими „те", „жи", „ся" ніж „то" і „сі"; фонему „що" вміють правильно вимовляти або лиш етнічні Бойки, або прискіпливокультурні люди - пан Марциняк не мав-би вміти); „пані Стефа відкрила незамкнуті двері" - відчинила; „надходит теї ночі" - сеї (теї) ночи; „два дні по тім затемненні" - по тім затемненю, і т.д.

БОЛОТНА ЛІНЬ: ПЕРСПЕКТИВИ УГОДНИЦТВА[ред.]

Задля справедливости слід визнати, що часто причина казусів, які волаюче свідчать про непрофесійне ставлення окремих лінґвістів до своєї роботи, лежить не так у невігластві, як у… мамоні. Бо якщо визнати доробки 20х років та доробки діяспори, то виявиться брак кваліфікації, щоб їх продовжувати. Таким чином, вся українська пост-совєтська школа залишиться без роботи. А, відповідно, і без мамони. Куди вигідніше нашвидкуруч скапарити що-небудь під черговий „україно-відродний" фонд, видати такий-собі словничок на основі механічної суміші матеріялу, по-части переписаного від Совєтів, а по-части украденого у діяспори, пододававши іще й своїх „кальок" з ро´сийської, - і ось готова чергова „компромісно"-патріотична праця, за яку платять гроші, і на якій виховуватимуться наші дітлахи. Напрочуд мало серед нових словників зустрічаємо таких, що їх укладачі дійсно сповідують найважніший для кожного Українця принцип „Геть від Москви!" Ніколи не погоджуся із заспокійливими та „врівноваженими" арґументами, що, мовляв, мова налагодиться, лиш для цього потрібен час. Час грає проти нас. Коли вчора ми-б мали викорінювати традиційні русизми, коли сьогодні ми вже скаржимося на обвальну русифікацію, - внаслідок ринкової „незалежности", - то завтра неодмінно опинимося в ситуації, коли НАШУ мову прийдеться просто-таки створювати наново. Але створювати не буде кому - приклад відродження гебрейської мови нехай не породжує ілюзій. Новонароджене капарське слово, яке звучить із-за позирала домашнього телевізора, западає дитині у свідомість нині. I поки вдасться викоренити якийсь один „інтеризм", десять нових міцно вростуть у поглинаючий ґрунт дитячої мовно-рефлєкторної понятійної системи. В цій справі кожен напів-захід спрацьовує противно до задуму. Шкідливою є думка, що строга мовна цензура збунтує реклямодавців чи видавців. Облудний „захисник" має силу чавити податками, не платити пенсій, вкорочувати фінансування гуманітарних та наукових програм - все безкарно; доходить до політичних убивств, „генпрокуратура знає все" („Поступ", число 25(469)) - і має силу все приховати; суд, як ніде у світі, - в прямому підпорядкуванні Адміністрації, смертна кара, всупереч вимогам Ради Eвропи, дозволена і виконується в кожному окремо взятому відділку міліції… і в цій ситуації Pan i Wladca „не має сили" перекинути з десяток партачів на иньшу роботу, яка не пов'язана з прилюдною артикуляцією звуків у етері, - щоб не в'янули людські вуха від інтер-наречія; „не має повноважень" наступити на горло смердючій реклямі, конфіскувати ро´сийсько-мовну порноґрафію, і.т.д. Жили раптом затонкі? Хотіти треба. Коли Совєти посилали спеціяліста до Центрально-Африканської Республіки, наприклад, людину за два місяці підготовки могли навчити чужої мови! Уявімо, що йдеться про німецьку і французьку мови. Хто у Франції дозволить, щоб диктори провадили висилання на німецький лад напів-французькою ламаною мовою? З німецьким акцентом. А в Україні все можна! Недавно мені довелось почути від амністованого Президентом молодого рецидивіста з дрогобицької 40ї зони: „Что такое Украина? Украина, это беспредел".

Українська мова - ще не санскрит. Учите ідіш, вивчаєте американський суржик - можете вивчити і правильну українську. Другим фальшивим оправданням є „всемогутня" недоторканність нікому не підлеглої реклями. Раз, що настирлива рекляма, як така, вже є порушенням людських прав глядача (котрі ми так шануємо). I ось чому: я хочу, щоб моя держава, задля якої я постійно недоїдаю, оберігала мене від гидоти. Думаю, що маю на це право. У Франції на загальнонаціональному каналі рекляма заборонена. По-друге, чому-це на реклямодавців не повинен розповсюджуватися закон про чистоту мови? Адже над иньшими виробниками та продавцями простягається караюча десниця служби санітарного нагляду чи сертифікації. Може, гнила солонина небезпечніша від прокаженої русизмами мови? Коли Українець згнив культурно, то який сенс його годувати свіжим салом? Третя шкідлива, але поширена „пересторога" стосується реакції „Сходу" на правильну українську мову. Мовляв, вибираймо слова, ближчі до „понятных", бо в противному разі на нас розсердяться. То це неправда. Коли мати на увазі щирого Кацапа, то йому байдуже, яку мову вивчати (краще сказати: НЕ вивчати, - при сучасній „жорсткості" урядових вимог). Те саме стосується і в пень змосковщеного землячка. Чи вивчати стопроцентово українську, чи на 25% змосковщену - однаково вивчаєш як щось нове, чуже, для декого вкрай неприємне, а ті 25% подібности до „общепонятного", навпаки, можуть ще й утруднити вивчення, внісши плутанину: де, нарешті, можна скалькувати з московської, а де таки не дозволяється? Коли-ж говорити про Хохла, то певним є одне: не від галицького акценту Хохла нудить, а від галицької запопадливости. Східняк з цікавістю сприйме нове, навіть революційне, але з огидою відвернеться від усього такого, що попахкує запобігливим крутійством солом'яного патріотизму. Цього галицька „інтеліґенція" не розуміла ніколи, і са´ме ця козацька відрубна чистота нелюба для наших вічних середино-наполовинників. Сила імпонує завжди, навіть якщо це „лише" сила волі. Толєрантність імпонує лише в тому випадку, коли це толєрантність сильнішого в стосунку до слабого. У нас пропаґують иньшу, гидотну „толєрантність": упослідженого до свого кривдника, слабого до сильного, скромного до нахаби, обкраденого до злодія.

ВЧЕНА ТУПІСТЬ[ред.]

Найбільшу недовіру до можливостей рідної мови зустрічаємо, як не дивно, у людей вчених. Часом закрадається сумнів - а чи не є славнозвісний „патріотизм" галицької „інтеліґенції" всього-лиш звичайнісіньким американофільством (в кращому разі; полонофільством - в гіршому), замаскованим під москвофобію. Декотрі панове, такі сміливі в декляраціях політичної самостійности, нанівець тратять певність, як тільки мова заходить про самостійність лінґвістичну. Не лише тратять певність, але перетворюються, мимоволі, щоправда, у закостенілих прихильників накинутої Совєтами науково-технічної термінології, дурнуватого правопису, управлінсько-бюрократичної лексики, т. зв. „нормативної" мови. Глухим муром стоять різноманітні редакції, наче й досі відчувають подих „контролюючих" орґанів. Контролюючих від українськости, від навернення до властивої мови, від свободи скинути деформуюче-неприродний русифікуючий панцир. Не хочуть скинути. Звикли. Дописувач, автор, який намагається якось боротися зі совковою „нормативною" лексикою, в особі редактора (ясна річ, „патріота" - иньших в Галичині не є) часто наштовхується на свого завзятого противника. На жаль, не тільки в особі редактора. Українська „революція" не скинула кайданів з душі чиновника, урядовця, канцеляриста, не вдихнула творчої свободи і, тим більше, відваги у вишколений Совєтами, скалічений, позбавлений будь-якої самостійности лінгвістичний закуток його скам'янілого інтелекту. Скільки здивування, заперечень, недовіри, непевности, заздрісного сарказму або відкритого висміювання зазнає сміливець, що наважився вторгнутися у святі границі номенклятурної термінології, порушити інтелектуальну дрімоту трафаретної лексики пост-совкового чиновника. Спробуйте подати своєму начальникові на підпис, скажімо, „Довірення" замість „Довіреності", „Подання" замість „Заяви" (на „Заяву" Чехи кажуть „Жадання"), „Звідомлення", „Виказ" замість „Вєдомості", „Спис" замість „Списку"… побачите, що буде. Напівписьменна, але на 100% самовпевнена секретарка спочатку корчить міни, зауваживши свіжу і незрозумілу для її радянсько-університетської голови мову, а далі береться нахабно вчити вас канцелярської мови. Лінґвістична тупість такої секретарки поступається своєю всеосяжністю хіба що мовному ідіотизму її високого начальника. Одного разу суддя районного суду звинуватив мене в тім, що я погрожував Високому Суду, - саме у такий спосіб „зрозумівши" мою усну заяву про деякі „застереження" з мого боку. Совковим мізкам не збагнути, що в лю´дській термінології „застереження" означає „резерва", сиріч зауваження, умова, передумова, але аж ніяк не „пересторогу" чи попередження. До питання так званого лінґвістичного яничарства ми ще повернемось.[28]

СОВКОВИЙ НАЦІОНАЛ-КАЛАМАР[ред.]

Голова обласної ради, корінний галичанин, дисидент і націоналіст, на 99% переймає мову свого попередника: запроданця, комуняки і бюрократа. I ось з-за трибуни „Першого демократичного" лунає: „до нас поступили (надійшли) слідуючі документи…" Повною зневагою до особи слухача і нехтуванням усякою пристойністю звучить в устах доповідача вислів на кшталт „…розпорядженням від нуль п'ятого нуль дев'ятого вмінюється (ставиться) в обов'язок…" Невже у родинному колі цей бюрократ теж оголошує дружині та дітям, що вони відбувають (чи відправляються?) на курорт, скажімо, „нуль третього нуль сьомого поточного календарного року"? А слухачі в залі засідань - це вже не люди? Їх поважати не потрібно? А показати, що сам доповідач свідомий того, що´ це є таке „нуль п'ятого нуль дев'ятого", показати, що він має в голові мізки і ними ДУМАЄ, коли відкриває рота, а не тарабанить непотріб - цього не слід показувати? А проста естетика добре вихованого джентльмена не обов'язкова для українського урядовця? Не відстає і коментатор радіо: „…ліцензія від двадцять третього нуль другого…" - що, слухач радіо іще людина, чи вже перетворився ув обчислювальну машину? Диктор, коли тарабанить написане, може і не є в стані одразу перекласти „нуль другого" на людську мову, тим паче, що нашого диктора цікавлять зароблені гроші, а не те, чи слухач устигне второпати і запам'ятати дату якоїсь-там ліцензії. То пощо взагалі щось подібного вносити до передачі? А найкраще, щоби недоумок, який пише текст для диктора, потрудився перевести деякі розрахунки, і виразити число „нуль другого" словом - назвою відповідного місяця. Розрахунки, очевидно, непрості, і займуть шмат часу в людини, яка не вміє назв українських місяців. У дитинстві, коли мене хотіли сильно настрашити, батько говорив приблизно таке: я тебе так „виперу", що ро´сийські місяці запам'ятаєш. Для Кацапа, підозріваю, така сама проблема з українськими місяцями. Другим характерним прикладом зневаги до слухача є називання чисел з десятковими знаками: „російська армія налічує один і дві десятих мільйона солдат і буде скорочена на триста тисяч" (новини національної радіоточки, 9го вересня 2000го року). Пересічна домогосподарка знає слово „мільйон", і з певними зусиллями зможе уявити собі, що то є триста тисяч; але сумніваюся, чи їй вдасться, не відстаючи від скоромовки диктора, швиденько відняти в пам'яті від 1,2 млн. число 300 тис. От якби диктор не полінився сказати „мільйон двісті тисяч"…

Чиновник забуває, що людство розвивається для тієї мети, аби колективним розумом упізнати Божественну красу. А краса - в різноманітності та порушенні симетрії (досконалости). Тобто, краса спирається на присутність елементів „недосконалости" в матеріальному образі Божественного (досконало-ідеального) шкіцу. Тих самих „недосконалостей", сама можливість, навіть необхідність існування яких передбачена в Божественному Задумі. Тому так важко наблизити створені машиною форми до форм життя, - що машина мислить трафаретно, яким багатим не був-би цей трафарет. Гляньте на квітку, на своє тіло (якщо ви чоловік - можете оглядати жіноче тіло), погортайте словник живої мови - ви переконаєтесь, що завжди знайдете щось такого, чого бракуватиме навіть в найдосконалішій копії, створеній за логікою машини. Так от, тупий чиновник про це не думає, йому усе і завжди має бути „однаковим", нехай навіть і бридким, тільки-б його улюблений машиновий мізківник зміг „автоматизувати" обробку бази даних. Чиновник живе не для людства, він живе для машини, і він прагне ціле те людство теж перетворити у придаток до машини. Тому, між иньшим, нас змушують перетравлювати такі задурманюючі мозок дебілізми, як, скажімо, „вогнегасник хімічний пінний" замість „хімічно-пінний вогнегасник"; „фургони автомобільні замість „фіри до автів" - радіо-оголошення, 13го листопада 2000го року, 1245; „одіяло стьогане" замість „стібана ков(л)дра"; „свічки парафінові декоративні" (оце вже зовсім задом наперед написано!) - „Поступ", 2го червня 2000го року разом з ВАТ „Галичина"; „труби каналізаційні з ПВХ" (може, каналізаційні труби з полівінілхлориду?); „колонка газова" - це так 23го червня 2000го року нас учила назадгузь читати газета „Наше місто"; „Паска святкова", замість „святкова паска" - книга „Закарпатські печива". Чому українські броварні продукують „пиво світле" або „пиво темне берегівське бархатне" замість темного оксамитного пива? Чому ВАТ „Калузький харчовик" годує народ „арахісом соленим" замість соленими горішками? Очевидно, якомусь каламарному недоуку не смакує „ясне пиво" (говоримо „ясно-жовтий", а не „світло-жовтий"; „ясен коровай", зате „світлий (великодний) тиждень"). Декому простіше вимовляти неприродне словосполучення „решітки дверні" замість „ґрати на двері", „тара скляна" замість „скляна тара" („Додаток" до розпорядження голови облдержадміністрації від 3го березня 1999 року № 241) - так, наче для комп'ютера у якомусь-там задрипаному пляновому відділі якогось ідіотичного підприємства має значення, чи вздовж першого слова назви товару клясифікувати продукцію, чи вздовж другого! Свого часу у всіляких-там „вєдомостях" при переліку предметів чи товарів ставили іменник на перше місце з тією метою, аби дєвочки на щотах відповідно до альфабету підбивали ціну продукції - легше відшукати потрібну назву, коли вмієш алфавіт. Сучасні дєвочки послуговуються виключно компутером, ані альфабету, ані таблички множення не пам'ятають, - властиво, ніколи не вивчали, - то пощо силувати „солов'їну"?! У висиланні „На теми дня" 3го квітня 2000го року радіо заохочувало читачів надсилати листи з поміткою „Птах 2000го року Лелека Білий", хоча кожна людина при здоровому глузді напише „Білий лелека".

Патріотична бюрократія дивна, неповторна і заслуговує окремого дослідження. Тут можемо собі дозволити тільки окремі приклади. При вулиці Франка (Іван Якович абсолютно певно осміяв-би це краще від мене) під номером 55 висить вивіска „Львівморепродукти". Звичайний неосвічений хлоп зі села надряпав-би щось на зразок „Морські харчі" і мав-би сто-відсоткову рацію! Львівський-же чиновник демонструє тільки одне - що він позбувся глузду ще перед тим, як навчився писати. Я не відвідаю подібного склепу, щоби-м мав повік забути смак риби, але… склеп процвітає! Що сумно свідчить про нашу з Вами „інтеліґентність", панство львів'яни.

Під мудрим керівництвом батьків української залізної дороги, від галицько-патріотичного залізничного двірця (який чомусь зветься ЖиДи-Вокзалом) відправляються поїзда. Подорожні (пардон, пасажири) купують ро´сийсько-мовні квитки; в найкращому разі - двомовні; не подумайте, тільки, що українсько-французькі, як прийнято в лю´бій серцю Eвропі. Останній подарунок „відхідняк" Лицаря Львівської залізниці: двомовні оголошення про відбуття потягів до Мінська, чомусь, правда, зовсім не державною білоруською мовою. Може, хто з читачів бував за кордоном, то хочу спитати, чи Поляки оголошують по-французьки, коли потяг відходить до Берліну? Як собі пригадую, - не оголошують навіть по-німецьки! Хочеш - всідай, хочеш - залишайся, але те, що ти є в Польщі, - добре зрозумієш і запам'ятаєш. Те саме в Чехах… ВСЮДИ у світі. А ще Галичина каже, що вона Eвропа. Дзуськи. I не шукаймо причини ні в Москві ні в Києві - зазирнімо краще в очі Лицарям. Що Лицар не тільки не був білоруським патріотом, а ще й зневажав Білорусь - Бог його судитиме. А от за московський патріотизм здало-б ся ще і на грішній землі покивати пальцем. Та місцева влада таких „дрібниць" не помічає… Автобуси дальнього слідування (далечинні, дале´шні, дальньої дороги, просто дальні) не від'їжджають, а теж обов'язково відправляються. Львівське Трамвайно-тролейбусне управління запровадило новий взірець вивіски для трамвайних зупинок, опаскуджений написом про „час відправлення" трамвая(ю?!). Чи не легше було написати „години від'їзду" (відбуття, відходу)? Що заважає у львівських приміських електричках навчити машиністів оголошувати українською мовою „поїзд прямує до станції Дрогобич" замість совєтського огидного штампу слідує?

Вивіски ще совєтського зразка надійно вмуровані у психіку ще совєтського „начальника", і, відповідно, - в новенькі мармурові панелі відремонтованого львівського залізничного двірця: вихід в місто (має бути до міста); напрямок (напрям); відправлення. Ви, панство Міська „Націоналістична" Влада, освячуєте кацапізм блиском новеньких ґранітних переходів львівського двірця, який у Вас, панове сини репресованих націоналістів, чомусь називається вокзалом. Ось що Ви виробляєте „заради" Неньки.

Чиновник не тільки не має загально-інтеліґентної кваліфікації, він ще й катеґорично відмовляється думати і помічати місця, де би можна було допомогти рідній мові розквітнути. Ось бачимо напис на віконці львівської пошти: „приймається оплата". А поруч - „прийом платежів". Чи не природніше та й гарніше звучало-б „приймання плати (оплати, оплат)"?

Газета „Наше місто" - невичерпне джерело чиновницько-офіціозних перлів термінології - вміщує оголошення про „лічильники ґазу та води". Слово це хороше, та людську мову можна ще й урізноманітнювати: ґазоміри, водоміри… Потрібно любити мову, та й поважати в читачах і клієнтах homo, навіть трішки sapiens, а не розраховувати виключно на худобу! За число 23є червня 2000го року в цій-же газеті знайомимось із „Положенням про … справляння податків". Чи не могла-би Міська рада Центрополісу Відродження Української Культури видумати щось ліпшого замість кацапського „Положения"? Наприклад, уклад, устава, усталення, установлення, встанова, уложення… Якась ближче мені не знайома пані Валентина Іванівна, доповідач на пленарному засіданні Верховної Ради, о годині 1305 10го лютого 2004го року переймалася становищем бездоглядних дітей (недоглянутих, себто). Радіо „Ера" бідкається, що деякі області зостались знеструмлені: я це відношу не до фактору змосковщення, лиш до фактору розумової неповноцінности відповідального чиновника від енерґетики: нормальна людина скаже просто - без струму; „у Сумській області остались знеструмленими 126 населених пунктів" - радіо, 13го листопада 2000го року. Обесточенный - це є ро´сийський каламарний термін. Український міг-би, коли-б то охота, нічим кацапського терміну не нагадувати. Біда, що вся „незалежно"-українська бюрократія - вихідці зі совєтського хліва. Наша-ж „інтеліґенція" їх просто мавпує, замість подати приклад свіжої лексикоґрафічної думки. Тому подібні дурнуваті конструкції стають офіційно вживаними в середовищі спрофанованих міністерських каламарів.

     Сумніваюся, до речі, чи нинішній пересічно-високий керівник зміг-би правильно назвати всі шість, властиво, сім відмінків іменників його-ж рідної мови. Про дієслівне керування вже промовчимо. Переважна більшість почесних гостей пияцьких презентацій (о´казів, ознайомлень, за´водів) спотикається вже на другому слові: „Шановні па´ні"… чи пані´?. Думаймо. 

РЕФЛЕКСИВНЕ САМОНЕХТУВАННЯ[ред.]

Стандартна, якась „задньо-залежна" недоумкуватість високопоставлених чиновників призводить часом до прямої (хоч і несвідомої) пропаґанди меншевартости. Поширеною є звичка самопринижуюче додавати прикметник український там, де він аж ніяк не підкреслює ні виключности, ні значимости, а навпаки - ставить оце „українське" в один ряд з чужим, та й то десь далеко позаду, серед сіроми. Для Англійця завжди очевидно, коли мова заходить про Королеву, що йдеться про його Королеву. Взагалі, коли йдеться про щось не-англійське, спеціально додають слово „континентальний". I це „континентальне" завжди, якщо не гірше, то, принаймні, вважається не зовсім повноцінним. Диктор французького радіо, коли повідомляє, що Президент подався на Південь, не додає, як у нас прийнято, що це був український президент, і що він помандрував саме на український південь. Бо поважаючий себе Француз не дуже свідомий того факту, що іще є президенти в иньших народів, і що не весь Південь належить Франції. У нас, навпаки, співають не просто народних пісень, а всього-лиш „українських народних", вдягаються не у народні строї - єдині можливі народні, або просто в українські, а всього лиш „українські народні" (вживання двох уточнюючих прикметників завжди применшує загальну значимість); передбачають погоду не на Заході, який не мав-би бути чимось иньшим, як лише, і тільки, самозрозумілим Західним Краєм самоочевидної Держави, а, все-таки - на заході якоїсь-там України. I так до безконечности. Наче житель України не пам'ятає добре, яку державу замешкує.

ДЕЯКІ МЕХАНІЗМИ[ред.]

Нація в етнічному розумінні ще не утво-рилася, і швидко це не станеться…

(слова Президента України,

„Поступ“, 18го січня 2000го року)


А я є хто?

(Р. Мацюк)


Простий і очевидний висновок, який випливає із зауваження Президента, що нація не утворилася і швидко це не станеться, гласить, що нація в Україні утвориться тоді, коли вимруть етнічні Українці, а їх місце займе Iнтер. Єдина утіха для Iнтера - що „станеться це не швидко". Бо Iнтер не вміє і ох як не любить розкидати вилами гній в полі, щоб родив смачненький білий хліб. Але, як кожна розумна популяція, - він готується. I перша справа в цій підготовці - навчити ту часть української „етнічної нації", яка все-таки має вижити для праці в полі, - розуміти панську інтерівську мову, і, в цілях державної безпеки, - жодної иньшої. Мова - це не тільки ро´сийська чи англійська абетки, мова - це також набір безумовних рефлексів, як-то „не гальмуй - снікерсуй", „Таллер - свій серед своїх", „вгамуй спрагу", „хто дуже хоче ще…", „дірол без сахара", „люблю´ тебе, бажання смак", „скажеш, важко мене задовольнити?…" і безліч подібних. Але ми обмежуємося тут справами лінґвістики, не тваринних відрухів (рефлєксів).

ВІДІБРАТИ НАБОЖНИХ[ред.]

Один, отже, підступний спосіб свідомої, навмисної, русифікації - це є лексика ро´сийської церкви в Україні. Виявляється, що то є недоторкана область, непідлегла критиці, область, яку не дозволено „осквернювати" українськими перекладами: колокольня (дзвіниця) - Р. Писанка; за переданням (рос. преданием, укр. переказом) - висилання „Відкриваємо біблію"; розпис алтарів (вівтарів) - „Візити"; до гроба Господнього, де гроб, немає гроба - дитяче релігійне висилання; напередодні різдва Христова - Неля Зухова з Мюнхена для „національного" радіо, 16го грудня 2000го року; мати настоятельниця (ігуменя, настоятелька) - телефільм „Загадкова жінка"; вам доводиться, матушко (матінко); люди говіють (постять); як на ваш погляд, матушко - всі три приклади з радіовисилання „Благовіст", 10го червня 2001го року, 1520. Україномовне молодіжне християнське висилання „У колі друзів" передає україномовну-же релігійну пісню, в якій співачка підкреслено налягає на м'яке „і" у слові „Алілуя" (по-укр. вимовляємо „Алилуя") - це на знак, що Господь ні хохляцької ні бандерівської вимови не сприймає… Або такі слова пісні: „я кажу душі бодрися (бадьорись) - те-ж радіо-висилання, 9го серпня 2004го року. Телевізія удосвіта заповідає про день святого Георгія, але про Юрія чи Юра - мовчить; на Подолі розташована, виявляється, зовсім не церква Покрови, а якась „покровська"… („Кольоровий світ", радіопередача 10го жовтня 2000го року). З иньшого боку, християнські звертання, вирази, поздоровлення ідіоматичного характеру підміняються якимись iнтер-юдаїзмами: замість „Христос воскрес" переважно малюють „З різдвом христовим", замість „Веселих Свят" - „Зі святами", і т. п. В українському селі українську церкву власними руками будує батюшка (висилання „Надвечір'я" від „Громади", підготував Сенчило). Той-же „батюшка" дає інтерв'ю українською мовою, читає казання (проповіді) українською мовою, але відправа і церковні пісні - рафінованою кацапською. Як за часів сталінської „українізації": тоді рекомендували послуговуватися рідною для аборигенів українською мовою в інтересах комуно-СССРівської пропаґанди, сьогодні-ж - в інтересах ринкової інтер-кацапської заглади усіх залишків українства. I щось подібного у вказаному репортажі безсоромно пропаґується. Радіо „Eвропа-центр" у Світлий вівторок передає запис дикунських „плясок" з викриками „Кристос воскре´с(е,и)" в якомусь напастливому, підганяючому, абсолютно чужому для Українця ритмі. (дві півноти, шістнадцятка, вісімка, дві чвірки; або: дві шістнадцятки, дві чвірки, дві половинки), характерному для балалайкових купецьких оргій на празникових помостах Великого Новгороду. Має це у них називатися Хресним ходом. Читачу воно нехай навіює його власні асоціяції, щождо мене, то невиразне прикінцеве „е-и" у заклику „воскре´с(е,и)" викликає дивну незатишність, пов'язану чи то з непевністю (воскресе´, чи не воскресе´?!), чи, швидше, з наказовим способом дії (Христе, воскре´сни!), який нагадує примітивну забобонність дохристиянських ритуалів круг дерев'яного божеська…

ВІДІБРАТИ ДІТЕЙ[ред.]

Область релігійна - не єдина, у якій нишком переводиться підступна інтернаціоналізація. Другою є освіта і культура. Дітей у школі вчать виголошувати спіч (стислу промову, коротке слово - це поради методиста (!) у висиланні, присвяченому проблемам дидактики); у львівській школі „Любисток" (!) обирають мера кляси (замість старости - львівські теленовини 5го жовтня 2001го року); молодь запрошують до бизнес-центрів (ділових осередків); дітлахам зі шкільного гуртка танців до душі припали не Аркан, Шевчик, Рибка, Горлиця, Метелиця, Гайдук, Дудочка, Запорожець, Роман, Катерина, коломийка, козачок, не хороводи - веснянки, гагілки, „журавель", а грецькі „сіртаки". Підліткам організовують клюби для казкових ігор - але не про Котигорошка, не за „Eнеїдою", не за творами Андрія Чайковського, не за сценарієм „Лиса Микити" чи казками для дітей Iгора Калинця - а за творами R. R. Tolkienа. Замість на творах Марійки Пігір'янки, „Студія 5" виховує дітей на перекладах Iнтера Маршака. Зрештою, чого можна домагатися від когорти ведунів та ведунок, котрі самі виховані не на „Абу-Касимових капцях", „ковалі Бассімі" чи „Маленькому Муку", а на Мойдодире, Дяде Васе, чи iнтер-віршиках типу „все профессии важны, так как все они нужны". Трагікомедія в тім, що, коли iнтер-заведій намагається дітям зацитувати якого-небудь віршика про вибір професії, нічого иньшого, окрім віршів Маршака, цьому вихованцю Великого совєтського детдома на думку не спадає, і спа´сти не може, а тим часом проклятий реґлямін вимагає говорити осоружною хохлятиною. Ось дітлахи і чують: „всі професії важливі, бо всі вони потрібні", а до цього коментар: „саме так можна перекласти вірш Маршака". Є якась рима в наведеному вище імпровізованому перекладі? Які відчуття про неоковирну, але набридливо-настирливу „солов'їну" зринуть у глядача вистави „Студії 5", який, скоріш за все, знайомий-таки з цілком незлим ро´сийським ориґіналом? Відчуття огиди до української мови? Напевне, аж так далеко не зайде. Найшвидше, слухач обмежиться єхидною думкою, що, як не крути, а рогульський Хохол без Великої ро´сийської культури, як без Бога, - навіть до порога не дотягне.

На „Студії 5" у юнацькій забаві Фант-лото співали одного разу при підтримці спонсора „Арґо": Каріна Плай, Ольга Сумська, Оксана Хожай, Ірина Білик. Ірині Білик дозволили співати українською мовою. Мушу признатися, що ім'я О. С. мені мимоволі пригадує певну романтичну історію. Що-ж, якщо це дійсно сценічне псевдо, під яким схована Національна героїня, славна Захисниця України, Змора Турецької імперії і Пострах гарему, то дивуватись нема чого - після турецького полону братня ро´сийська звучить майже як рідна… Судячи з оголоски на радіо (1го грудня 2001го року) українська героїня дійсно перемахнула до нового гарему і тепер серіально „знімається (?!) на каналі Інтер з «Бєздєльниками»". Я тут взагалі боюсь набалакать дурниць, тому жодних імен критикувати ніяк не буду. Але окрім імен (справа свята і приватна) в артистів бувають сценічні псевдоніми, з якими вони виходять під град критики - часом прихильної, часом - менше. Псевдонімів я критикувати теж не вибираюся, а от смаки публіки - залюбки. У нормальної публіки Оксана Хожай мала-б успіх лише в тім випадку, якби співала українською мовою. Тоді її спів прекрасно гармоніював-би зі сценічним іменем, оскільки „Оксана" - гарне українське ім'я, про грецьке походження якого ми вже давно успішно забули, а „хожай" - глибоко народна назва мішка, з яким мандрують. Перед Кацапами, виконуючи ро´сийські кавалки, співачка мала-б користати з якогось сценічного псевдоніму, наприклад, Сюша Котомка (Цецилия Рюкзак особливо сподобалось-би iнтерівській авдиторії). Імпресаріо повинен такі тонкощі враховувати, якщо йому милий успіх перед нормальною авдиторією. На жаль, наша авдиторія за своїми смаками дещо дивна… З Каріною Плай складніше. Знову-ж, перед нормальною публікою жоден, не позбавлений глузду, менеджер цю співачку без псевдоніму не випустив-би. Бо дунсько-норвежське скорочення імені веселої Катерини, зіткнувшися з назвою верховинської стежки (плаю), могло-б у декого викликати несподіване здивування, яке недобре вплинуло-б на сприйняття пісні… якщо пісня українська. Щождо особистих смаків, то мені в забаві „Фант-лото", окрім Інтернаціонального шабашу, сприймати взагалі не було що. Незважаючи на милу недоречність україномовної Ірини Білик.

ГУМАНІЗМ, КОСМОПОЛІТИЗМ, ЧИ ЗРАДА?[ред.]

Третя область, в якій самовіддано трудяться українські русифікатори, - пропихання космополітичного лібералізму. Лібералізм є добра справа, поки панує мир. В Україні миру не було і немає. Точиться війна, яка лиш в певних історичних часах прибирала форми збройного конфлікту. Переважно війна протягом віків була назовні „холодною" (але далеко не безкровною). Війна за ковток повітря для „етнічної", як висловився Президент, нації. Під час війни дуже небезпечно плутатися поміж абстрактними і конкретними засадами. „Я-б остерігався кожен випадок переходу українця на російську мову розцінювати як національну зраду" - М. Попович, „Експрес", 6го - 13го липня 2000го року. Мушу признатися, що навіть постійне користування з боку Українця ро´сийською мовою десь там, де він не чув української від самого народження, - мене не разить. А ось у місті Львові кожне ро´сийське слово в устах Українця Є ЗРАДОЮ! Військовою зрадою в умовах жорстокої війни. Москаль не повинен мати жодного сумніву в тім, що мова найжорстокішого, найпідступнішого політичного, етнічного, культурного руйнівника і споконвічного окупанта, принаймні тут у Львові, є табу. I досягається таке розуміння не провокаційними „погромами", не п'яними прокльонами в адресу Москалів, не п'яним опівнічним горланням весільних пісень під вікнами декотрих, до речі, значно цивілізованіших, окупантів, ані навіть не постановами міських рад, а зовсім иньшим: холодним лезом твердого погляду в очі ворога. Перехід на ворожу мову є зрадою тим більшою, чим вищою є соціяльний статус співрозмовника. Тим глибшою, чим вищою є посада урядовця. Здається, 21го червня 2000го року я у прямому етері почув неповторні своєю катеґоричною логікою слова, що пролунали в залі засідань Обласної ради: „Я завжди розмовляю тільки українською мовою. А часом іншими мовами (!). Важко відразу змінити те, що склалося десятиліттями." Що саме важко, пане Наміснику? Відкрити рота і з'артикулювати кілька українських слів? Позбутися звички опускати очі в присутності „ва´жного" Кацапа, забути забобонне правило „не наражатися" нахабі-каґебісту, відкинути запопадливість перед фізіономією самовпевненого уособлення єврейського капіталу, чи побороти внутрішній сумнів у повноцінності рідної мови? Що саме?

В мовних питаннях т. зв. „свідома" частина українських діячів виглядає дуже дивно. Важко сказати, чи висловлювання окремих політиків є брехнею, чи двозначно завуальованою під „лібералізм" псевдо-патріотичною тенденцією, а чи, може, їхня ніякість саме і є їх справжньою ідеологічною позицією. Коли не можеш сказати правди - мовчи. Тим паче, якщо ніхто за язик тебе не тягне. Ольга Герасим'юк зробила 29го жовтня 2000го року гарне висилання про пана Разумкова, радника Президента, що передчасно помер від фатальної хвороби. Справжнього чоловіка, порядної людини, надійного товариша, енерґійного державного діяча, і, як випливає з передачі, - глибокого патріота… русскоязычной Украины. Комсомольця до мозга костей. То це її право. Але в тому-ж висиланні виступав зі спогадами про пана Разумкова відомий політик РУХу пан Лавринович. Не знаю, з якої причини п. Лавринович заходився, на прикладі поведінки пана Разумкова, пропаґувати такий життєво-політичний принцип, що, мовляв, підкреслено розмовляючи ро´сийською мовою, можна більшого добитися у своїх починаннях на високому рівні (я так розумію, при переговорах з русскоязычными сильними світу цього). Якщо так, то саме´ напрошується природне питання: навіщо взагалі утруднювати себе залишковим баластом рудиментарного володіння рідною українською мовою? Хіба, щоб сваритись поміж собою в так-званих „націонал-демократичних" колах. Якщо для успіху моєї справи я повинен з дипломатом Ро´сії розмовляти його мовою, з українським (але русскоязычным) ділком чи підприємцем - переходити на його мову, з українським впливовим політиком розмовляти впливовою ро´сийською, - навіщо мені українська мова в принципі? Якщо я змушений до подібних викрутасів вдаватися „задля української державности", - навіщо мені ця русскоязычна державність у рідній не своїй землі? Щоб, переставши бути рабом в Совєтській Ро´сії (СССР), залишитись лайном у ро´сийській Україні?!

Дуже підступною є пропаґанда космополітизму - під вивіскою ніби-то українських висилань, зорієнтованих на „інтеліґентну" авдиторію. Тут специфічні механізми прослідковуються як у дрібному (але щоденно-настирливому), так і в глибшому.

До „дрібного" належить, наприклад, така лукава „знахідка". У „Новинах" на каналі „Інтер" позад скомороха (огля´дача) видко календар. На цім календарі ро´сийська назва дня тижня стоїть на першому місці великими літерами, нижче - серед иньших іноземних (англійської та французької) - видко українську. З чого нормальний глядач доходить безпомилкового висновку, що в Україні одна є загальна і офіційна мова - ро´сийська, а українська відіграє ролю допоміжної.

Якось трапилась мені нагода переслухати шмат із висилання інтер-кацапської радіостанції, щось на зразок „Нашего радио". Диктор тарахкотить дуже швидко, словесні штампи діють прямо на підсвідомість, оминаючи, так-би мовити, другу сигнальну систему. Слухач просто поглинає якісь емоційні флюїди, що базуються швидше на інтонації та уривках фраз. Українець, який реґулярно піддається подібному впливу ро´сийської балаканини, - вже, вважайте, пропав. Мови нема про якийсь переклад, навіть підсвідомий, у мізках слухача, мови нема про усвідомлене засвоєння інформації шляхом переведення її через україномовні стереотипи. Нема часу. Інформація засвоюється монолітно, в пакеті з тою ро´сийською мовою, якою вона подається. Мова, інформація, смисли, які вона викликає, - все зцементоване і не піддається розчленуванню. Не знаю, чого більше поглинає слухач, - осмисленої інформації, емоцій, чи… ро´сийської мови як способу відчуття світу.

А ось, так-би мовити, інтелектуально тонші механізми. Я, скажімо, не вірю, що висилання „Проти ночі" (в тому вигляді, як воно почалось) було вимріяне Ольгою Герасим'юк (як заповіли). I ось чому. В Україні зродилась потужна сила під назвою Iнтер-Патріот. Цей новий тип українського „патріота-державника" не має нічого спільного з клясичними українськими цінностями, українською мовою, мало спільного має і з предметом українського ґенотипу (етнічного походження). Зате він горою стане за „українську" Державу (особливо в її „ринковому", всекупно-продажному вимірі), різко „антикомуністично" настроєний (особливо проти таких ознак „тоталітаризму", як заборона порноґрафії, загальне патріотичне виховання, зневага прав хуліганів, наркоманів, нетрадиційних розпусників та ин.), і навіть має силу проголошувати помірно-антиро´сийські сентенції (для введення в оману). Сила цього „патріотичного" руху - в підтримці з боку космополітичноринкового Заходу. Цей рух виграє´ будь-які вибори навіть в безнадійних ситуаціях, має силу як стримувати, так і запускати механізми прискореного переведення будь-яких реформ. Він вийшов на поверхню з горбачовською перестройкою, щоб пізніше розгалузитися на дві „незалежні" вітки - умовно скажемо Союзу промисловців Єльцина-Вольського-Березовського і українського Союзу промисловців КуВоМедСуР. Плюс Красный Донбасс. Плюс С.Д. Лёня К. зі своїм культурним фондом. Правда, хитрий волиняка був змушений ненадовго відсісти до окремого вагону „для кольорових" з причини свого, правдоподібно українського, етнічного походження. Цей „патріотичний" рух має свої цінності, переведенням яких і займається програма „Проти ночі". Конкретно:

1) Запрошується професор психології Могилянської Академії, який у дуже виваженій, навіть патріотичній бесіді, ненароком ставить знак рівности між руйнівниками церков і нинішніми руйнівниками пам'ятників Лєнінови.

2) Запрошується пан В'ячеслав Піховшек, який проголошує свій міф України: найсереднішо-зацофана країна серед середньо-зацофаних. В принципі, я-б погодився з міфом пана Піховшека, якби не одна важлива для мене деталь, яку пан В'ячеслав вперто іґнорує: щоб із тієї зовсім посередньої держави зовсім не-посередньо, лиш абсолютно катеґорично щез Iнтер.

3)        Пан Яневський у балачці з провідником Кримських Татар, яка присвячена науковому означенню поняття „нація", відкриває деяку основну цінність. Такою цінністю виявляються „права людини", що мене катеґорично не влаштовує з двох причин. Причина перша - я не маю на які гроші їх придбати. Причина друга - найліпші з цих прав уже скуплені особами, про яких я лише з великим гріхом проти власної совісти можу сказати, що вони є „людьми", - а значить, вони скупили крадене, котре їм не мало-б належати. Тобто, є співучасниками злочину. Що-ж стосується поняття цінности, - найвищою духовною цінністю я вже давно володію - у спадок від тата з мамою. Але це не є та найвища цінність, яку пропаґує пан Яневський.

4)        Пан Оселедчик, зовсім несподівано доповнюючи Конституцію, відкриває в Україні деяку додаткову „корінну" націю із ґрупи семітських. Що мене, шановний Читачу, дивує, дратує, і тривожить. Тривожить з тієї причини, що дратує. Зле, коли забагато „корінних". Корінь ще називається „первень". Якщо до вчора я ще чувся „первень", а нині раптом взрів-єм на своєму обійстю ще одного новоявленого „первня" - природний людський відрух наказує мені непокоїтись: а чи завтра я не зроблюся „другень"? Не дуже інтеліґентно, з мого боку, але дуже по-человечески, і досить небезпечно з точки зору громадянської „злагоди". Тим паче, що цей другий „первень" на нинішній день має все, про що я лиш можу мріяти, але не терпиться йому для повноти еротичного задоволення відтяти останнє, за що я міг до цього часу іще вхопитися - мій корінь. І тим більше, що ЙОГО корінь, навіть при поверховому ознайомленні, виказує абсолютну, як зовнішню, так і по-суті, неподібність до мого. А дивують мене дві речі. Перше - змішування народу з нацією. Наприклад, Цигани не є нацією, бо не мають ні економіки, ні держави. Може, не всі з цим погодяться, але такий нині у світі існує підхід. Можна говорити про корінні народи - що вилупилися з даного ґрунту, або - що не пригадують, звідкіля прийшли. Як Гагаузи в Україні, як Українці в Польщі, Словаччині, Румунії, Білорусі, частині Московії. Кочівники, навіть коли вони десь осідають, місцевим населенням вважаються народами зайшлими, які мають право на громадянську гідність та людські свободи, але не на корінь. Бо їх корінь в иньшому місці. Логіка п. Оселедчика виглядає зовсім по-иньшому: куди-б тебе не занесло - пускай корінь. Це не є наша з Вами логіка. Наша логіка скромніша - не сійся бур'яном у чужому городі. Я ще з початкових кляс пригадую карту, на якій було позначено райони розселення людських рас: червоної, жовтої, чорної, білої. Не знаю, чи, в порівнянні з нинішніми абсолютно космополітичними Свідками Єгови, Совєтів можна було назвати расистами, але мене в совєтській школі учили, що кожній расі пасують до множення свої власні географічні райони. Пізніше я довідався, що по Ною лишилося три корені - Сем (Шем), Хам і Яфет. Наука, у свою чергу, стверджує, що Семіти (Араби, Асирійці, Халдеї, Євреї - пізніш Жиди) прийшли до Месопотамії з глибинних пісків Аравійського півострова. Євреї пізніше оселилися в Ханаані. Хаміти (Єгиптяни, Бербери, Хадити) нас обходять менше. Гляньмо, як виглядають „корені" декотрих заінтересованих в Україні народів. Греки прийшли з причорноморської України, так що в них можуть буть українські корені. Цигани мають добре знані індийські корені. Кримські Татари опинилися на первісних землях Скитів і Таврів, але не пам'ятають, звідки прийшли, а найважніше (за нинішніми міжнародними мірками щодо корінних та некорінних) - не мають куди подітися, не мають держави. Самі Українці тут-таки виплодилися (німецькі вчені думали, що Українці прийшли з Ірану, але нині панує переконання, що якраз навпаки). Навіть Осетинці могли-б претендувати на українські корені (як арійські залишки міґраційного процесу). Але що дійсно важливо підкреслити, - всі згадані середземноморські (понтійські) народи походять від Яфета і об'єднуються в індо-европейську групу. Москалі-ж належать до урало-алтайської групи (Самоїди, Угро-Фіни; Тюрки, Моголи, Тунґуси). Між Москвою і Києвом - 1000 кілометрів. Між Києвом і Ханааном - 2300 кілометрів; до аравійських пісків - іще далі. На чім ґрунтується логіка п. Оселедчика про „корінність" плюс ще одного народу в Україні?

5)        I останнє зауваження до балачок „Проти ночі". Пан Яневський в кожному другому висиланні (з тих, що я оглядав) находив можливість пропаґувати „Коран, Святе Письмо і Біблію". Я наполегливо раджу панові Яневському зорґанізувати три окремі висилання, в кожному з яких він міг-би пропаґувати, окремо від иньших, ту мораль (реліґія це теж є і мораль), яку собі вибиратимуть слухачі відповідного висилання. Політеїзм - це не так легко, як поліґамія. Україна іще не готова лягти під усіх богів одночасно.

ЯК-БИ МОЖНА ПРОБУВАТЬ БОРСАТИСЬ[ред.]

Один зі способів хоча-би частково зарадити кацапізації докладно виписаний на мурі камениці № 27 при вулиці Котляревського, і є він пов'язаний зі світлою пам'яттю одного з простих галицьких героїв - Миколи Лемика. Скромний і не дуже вчений український юнак помстив на представникові Московії голодомор 1933го року. Не знаю, чи називав себе інтеліґентом. З певністю, зате, можемо сказати, що незрівнянно вище стояв духово Микола Лемик від нинішних „інтеліґентних" депутатських селюхів.

Правда, до подібного повчального і дійсно мужнього заходу я радив-би вдаватися десь на віддалених східних кресах українського етнічного розселення, бо Галичина вже і без того всім набила оскому. Хоча і у столиці рішучі вичини галицьких похідних груп могли-б попсувати гладкі пляни русскоязычных „олігархів" з табачного оточення, пляни, скеровані на запровадження в Україні поліційно-„ринкової" „Залізної п'яти" (всім раджу познайомитися з таким нині актуальним романом Джека Лондона). Було-б нормально, якби той представник „народу", який голосує „за" інтереси нашого стратегічного противника - Ро´сії і „проти" українських інтересів, - здобув, нарешті, право на серйозні сумніви щодо власного здоров'я у близькому майбутньому. Зі смутком мусимо визнати, що Посадник і тут випередив можливі дії евентуальних патріотичних сил, змовившись із президентом ворожої держави про утворення „общего" орґану для боротьби з тероризмом - єдиною надією на порятунок, яка іще залишилась доступною для фінансово обділеної меншости в поліційній державі.

Другий спосіб ґрунтується на припущенні, що пересічний галичанин з'огидить собі і збойкотує кацапське. Надія практично необґрунтована, тому заощадимо час на її обговоренні…

Третій спосіб. Ризикуючи видатися утопістом, дозволю собі помріяти про нутрішній світ галицької народної влади´: яким-би він мав буть? В першу чергу, Високі Особи галицького Осередку Національного Відродження, а з ними - і їм підлеглий апарат, - мали-б навчитись читати-писати по-українськи. Бо поки-що Високі Достойники вміють лиш по-бюрократичному. Дня 17го травня 2000го року Львівське радіо зачитувало параґрафи приписів від відділу по роботі з платниками податків. Після чого відомий поет з відділу культури патетично розповідав про відкриття музею визвольних змагань. Мені з прикрістю подумалось: пощо були ті змагання, коли Влада, та й сам поет, переходячи її коритарами, не в стані зауважити кацапського прийменника по ані на табличках дверей підлеглих кабінетів, ані в паперах, которі їм подаються на підпис?

Чи хоч один патріотичний поет вжив-би слова мийдодир (рос. мой до дыр) у своїх віршика для маленьких Українців? Зате з успіхом підписує дозвіл на відкриття склепу з такою вивіскою при вулиці Франка, число 42. Адже гарніше звучало-би: мийко´, миюн, миюх, мийчик, мийчук, чистюх, чистомий, ми´тель, охайко (гляди сл. Грінченка). Як можна оцінювати рівень ерудиції пана з Адміністрації, який дозволяє відкривати маґазин з товарами для незрячих при вулиці Озаркевича під назвою Сільвер - що він в житті нічого окрім „Острова скарбів" не читав, чи що він за нехтування можливостями української мови щось та поклав собі до кишені? Прецінь крамницю можна було назвати „Перебендя"…

Далі. Весь апарат Високої Адміністрації в Галичині мав-би позбутися синдрому збагачення. Особливо - Високі та Напів-високі Особи. Частіше наші люди плюють на Неньку не під загрозою фізичної кари, а навпаки - перебуваючи в дурмані запаморочливого оргазму, викликаного перспективою гастрономічно-сімейного процвітання. Певна вина за поширення подібних еротичних збочень лягає на галицьке жіноцтво, котре-то гасло: „наповнювати українську форму патріотичним вмістом починай зі себе" - розуміє способом тілесно-безпосереднім та випростано-прямолінійним - як в часті форми, так і в часті вмісту. Я щось не чув, щоби родина полковника Коновальця доробилася до великих родинних статків. Ані світлої пам'яті Михайло Сорока з дружиною, чисте ім'я якої не насмілюся назвати тут, в цьому відступі, присвяченому смородам галицького бруду. Ґенерал Чупринка, як і Степан Бандера, щоправда, протягом певного часу мешкали в не-своїх котеджах, що закінчилося траґічно. Як смієте Ви керувати будовою пам'ятника Провіднику з віконця власних палат, воздвигнутих на чорноземі голодної Галичини? Чи люди на смітниках „маленького Відня" не є галицьким народом? Чи, може, самі Ви не голодуєте? Ні хлібом, ні словом, ні духом. Дуже мене насторожує, коли з уст того чи іншого „члена семьи" репресованих лунає: „я теж український патріот." Бо нині „українськими патріотами" з повним правом називають себе і пани Суркіс, Медведчук, Волков, Пінчук, Табачник… З повним правом, бо це ЇХНЯ Україна. От якби пан Голова вимовив „я український націоналіст"… Зрештою, краще-б не вимовляв. Бо мусять-таки залишитись хоч якісь неспоганені слова! З великою спостережливістю висловився з такої нагоди Левко Лук'яненко: „Людина…- змінна величина. Сьогодні вона - завзятий, сміливий, самовідданий стрілець, що безстрашно йде на ворога і в разі безвиході, не вагаючись, пускає собі кулю в лоб. Мине п'ять років, і в неї зменшується завзяття, а через десять років вона може загалом остигнути до високого ідеалу і її серце почне тягтися до сімейних принад та домашнього затишку."

ПРОБУЙМО![ред.]

Є речі, які, для сповільнення темпів змосковщення, можна-би робити вже нині, навіть не чекаючи на ушляхетнення духу панів Владних Єґомостей П'ємонту.

Перша річ - міська влада могла-б запровадити посаду цензора грамоти, замість витрачати гроші на щорічні пиятики для русскоязычної батярні під назвою „Свято Міста". Святкувати, повірте, немає чого. Зате на кошти „неформальних", як мовилося під большевиками, примусоводобровільних, „внесків", стягнених з „русскоязычных" реклямодавців, можна було-б, якби їх не класти до власної кишені, хоч щось поправити у мовній ситуації. Можна, скажімо, з повним правом вимагати неформального узятку від завзятого гендляра-„европеїзатора", якщо той наполягає, аби його, розташований в напівпідвальному приміщенні при вулиці імени відомого українського вченого Дмитрия Ивановича Менделеева, число 7, склепик з жіночим одягом обов'язково називався „бутік Подіум" замість по-людськи: Будка на Помості (властиво, в льоху´); або-ж: рундук, ятка, крамниця - і цього узятку не присвоювати, а пожертвувати на якусь дрібненьку, але українську справу.

Не потрібно жодного героїзму, - а тільки добру волю та трохи начальницької настирливости, щоби змусити львівські Міські Телефонні Мережі на український лад повідомляти годину за телефоном 060! В той час, коли Київське радіо вміє артикулювати „перша година сорок хвилин", рідні націоналістично-патріотичні галицько-львівські Мережі вішають на вуха „одна година 35ть хвилин! Я зробив експеримент 1го грудня 2000гороку: коли „змосковщений" Київ заповів „восьма година 55ть хвилин", я в цю-ж мить набрав 060 у Львові та й почув: „вісім годин…" - і це у Львові!

Двадцять восьмого січня 2001го року (десять літ по відділенню од Кацапії) при спробі получитися з мобільною слухавкою через номер 8-067 в межах рідного (для мене) Львова, автомат відповів найчистішим ро´сийським діялектом: „Вызываемый абонент не имеет возможности принять ваш звонок в данный момент. До свидания". Чому так, панове члены семей репрессированных"?!

Друга річ - неформальна постава щодо добродіїв Фінансових Мішків. Кожен підприємець має за собою якусь репутацію. Українська влада в „патріотичній" Галичині повинна зробити так, що кожен „русскоязычный" інтересант, входячи до її коридорів, набирався абсолютної певности в тім, що буде негайно випроваджений за двері при найменшій підозрі щодо його лояльности до української мови і української справи. І те саме повинно ще у жорсткішій формі стосуватися кожного „україномовного" кума, свата, вуйка чи брата, якщо він буде запідозрений в цілях, противних інтересам українського етносу. А цими інтересами є: мова і держава. І ніколи - мова окремо, держава окремо, і… своя корова окремо! Я маю приклади такої взаємозалежності на львівських фірмах між мовою, етнічним походженням, і подальшою кар'єрою, коли підлеглий на десятому році „українізації" боїться заговорити до ґенерального песиголовця… українською мовою! На львівських фірмах, пане Наміснику і пане Міський Голово! Сумніваюся, чи змінилася-б ситуація у випадку вимріяної „автономізації" Галичини, хіба що панівна мова стала-би іншою (тільки не українською!). Хочу нагадати, що в часі, коли під „цивілізованим" правлінням Цісарського Дому у місті Львові не можна було почути української мови, - пануюча польська мова не була державною! Так само, як нині ро´сийська…

Не потрібно жодних постанов. Якщо ро´сийська оголошена мовою non grata, - значить, це повинен відчути кожен русскоязычный комерсант, банкір, службовець, не кожному рівні економічного, громадського, соціального життя, а найперше - в стінах кожної, від найдрібнішої і до найвищої, установи. А не „зможе" відчути - одразу заяву „за власним бажанням мені на стіл!"… чи Ви лиш до своїх (за нацією, не за багатством) умієте в подібний спосіб говорити, пане Наміснику? Для панування українського потрібно небагато - всього лиш, щоб чим вище виліз по щаблях влади „патріот" - тим щоб менше дбав він про Его!

У Львові та області процвітає нечиста приватна комерція, яка супроводжується потоками тіньових грошей і владних впливів (як і всюди). Дійсний патріот на чолі Влади мав-би за обов'язок перед Богом і Україною, живота не щадяще, сконтролювати ці канали таким чином, щоби русскоязычный рекет зостав знищений, а що в Незалежно-Правовій таки існує соціяльне замовлення на різного роду розбишак - то його має заступити рекет український. Навіть оунівці грабували банки у ворожому суспільному оточенні, і ніхто їм того не мав за зле тоді, і не має за зле нині (окрім ворогів України). Кожен власник кіоску з ро´сийською музикою повинен без викрутасів надійно фінансувати утримання двох кіосків з українською музикою. Кожен районний чиновник, що видав патент чужинцю або місцевому ділку з антиукраїнською репутацією, заробить струс мозку. Для цього не потрібно жодної законодавчої бази. Потрібно, щоб замість „патріотів" ми обирали просто Українців.

Купи кандидатів у найрізноманітніші депутати задурно розсилають дуже різмоманітні, але однаково облудні проклямації по домівках виборців. А що, коли „неформально" зобов'язати тих, що походять від найбагатших партій, для зрівняння можливостей, разом з проклямаціями з розхваленням себе самого ще й розсилати листки з пропаґандою української музики? Свідків Єгови можна було-би зобов'язати приймати назад у населення свої знамениті брошури з винагородою: одна касета з музикою „Наші партизани" Чубая або запис „Львівських музик" за одну звернену брошуру. І так сказати: не будете слухатись - не поможе Вам ні Святий Боже, ні комітет від релігії, а „поможе" муніципальна (міська) міліція (варта)! Львів'яни одержують безкоштовно „Наше місто" і „Львів та львів'яни". Чи не прекрасний шанс для розвитку української лексики в галузі оголошень (тепер з дурного розуму стало модно казати: „реклами"). А насправді-то лексика там така, що очі ріже. Не сила змусити видавця до витрат на літературну цензуру, чи рекламодавці надто „круті", як на панство Владу? А що, якби кожен рекламодавець був неформально змушений фінансувати свою частку від затрат на безкоштовне розповсюдження, скажімо, „Світу дитини", чи чогось подібного, з тим, аби кожне маля напам'ять знало свою Присягу:

„Присягаєм рідну віру
Завжди визнавати, –
По-вкраїнськи говорити,
Молитись, співати“

Хтось волатиме про „свободу підприємництва", „фашистські замашки!" Автора… Але-ж фашизм у нас давно існує, лиш не в той бік скерований, панове! Не так фашизм, як сваволя. Правда, не „націоналістична", а злодійкувато-продажницька, з елементами боязливо-егоїстичної малодушности, панство Владо!

І третя, остання в нашому переліку, річ, яку можна робити вже нині. Найти якісь кошти для складання поіменної „виробничої біоґрафії" совєтських посіпак. Несправедливо, що ми лиш про своїх найвищих керівників знаємо, як вони служили Окупанту. А хто відбив нирки Грицеві Чубаю? Це не є академічний інтерес, бо той-же сучий син міг підпалити хату вже „незалежно-українського" кореспондента Бойка! Величезна і непоправна ілюзія здитинілих демократів - що комуняка збудує Україну, бо він є добрим фахівцем. Збудував-би, якби на кожного такого дивився маузер… і тільки тоді! Володіючи потрібною соціо-політичною інформацією, можна віднайти і те місце, де лежить чарівна паличка, що всі потуги національного відродження в Галичині зводить нанівець. А заодно, і допомогти „патріотичній" міліції розкрити не одне вбивство на зразок, скажімо, готельної справи. Бо коли за Австрії місто, вулиці, та камениці належали трьом різним силам з відомого анекдота (засада врівноважуючого плюралізму), то в Незалежній, боюсь, той, кому належали камениці, дістав від Фонду держмайна і все інше (засада злагоджено-аграрного централізму). Аби перевести подібні соціяльні дослідження, непотрібними є додаткові повноваження. Досить мужности. При браку мужности жодні повноваження не допоможуть.

СОЛОД ЛІНҐВІСТИЧНОЇ АМЕРИКАНІЗАЦІЇ[ред.]

Явище інтернаціоналізації мови вимагає докладнішого дослідження. Тут є кілька причин. Хвора на відступництво совкова „інтеліґенція" нині цурається навіть звичних українських чи загально-слов'янських еквівалентів, які до цього часу традиційно заступали скапарену Німцями, Французами, Англійцями, а особливо - американськими Iнтерами греку чи латинь. Ця псевдо-латинь сьогодні возведена до ранґу божественної літургії, вартої всілякого поширення, наслідування і запровадження до вжитку з метою „окультурення" та „осучаснення" затурканого Українця. Пропаґуються оці інтеро-американізми нинішніми „національно-европезуючими" академіками, тими самими, які іще учора не володіли (бо не було меркантильної потреби) жодною чужою мовою з числа так нині популярних та любих „европейських". Чим більш „патріотична" вища школа, тим менше українських назв у її структурах. Повідкривалися факультети, коледжі, ліцеї, курси менеджменту замість народного господарства, просто господарки, або звичайної школи управління виробництвом. Інститути маркетінґу замість збуту, плянування і постачання; public relations замість громадських зв'язків (це в Інституті культури!). Діти вчаться на менеджерів, замість на управителів, і т. д.

ЖАЛЮГІДНА ПИХА ДЕРЖАВНОГО АНАЛЬФАБЕТА[ред.]

Непереборне бажання надати ваги власній роздутій, але порожній „значимості" виливається в таку комедію, коли, скажімо, „художник" не дозволяє називати себе по-українськи - малярем[29], коли науково-популярний журнал „Світ науки" морочить читачеві голову резистентністю до антибіотиків (замість відпірности на трутку). Українське радіо надає час в етері для реклами лікарства проти артеріяльної гіпертензії (підвищення тиску), хоча заламання здоров'я при нападі тиску все-ще по-старому називає гіпертонічним кризом, змушуючи, однак, читача здивовано задуматись, а відколи це іменник криза змінив свій рід на кацапський лад (кризис) Вода „Оболонь" поширює про себе чутки, наче-б то вона є наділена радіопротекторними властивостями. За сам факт підміни українського терміну променево-захисні латинським - я-б цеї води не пив. Навіть, якби вона дійсно була чудодійною. Просто бояв би-м ся, що силою гріха потурання Інтернаціональній Загладі всього українського, зруйную таїну лічничої дії. До цього мож іще додати багато так-же модних, як і пустих прикметників на зразок епатажний (пікантний, задиркуватий, ошелешуючий, приголомшливий, ошибаючий, запаморочливий, спантеличуючий, ошепульливий, шемінливий), поширених нині серед паразитної інтербогеми - „Сказки для взрослых", ТБ; гурт „Вакуум", радіо „Ера", 15го листопада 2000го року. Високі політики і, разом з тим, лінґвістичні лінюхи повторюють, один одного мавпуючи, иньший, ще більш ідіотичний, зате модний „термін" -„знаковість" (гляди ще сторінку 209). Нездорове прагнення бутафорної „значимости" характерне і для власне офіціозу самої „Держави-Неньки" - того, що заправляє глобально-„національними" державними заходами на зразок всеукраїнської забави у Джек Пот. Цей Пот (jackpot), який викликає в мене непереборні уринально-фекальні асоціяції з моїм другом дитинства ноцником (нічним горнцем, або-ж chamber-pot по-„европейському"), виявляється, наділений гідністю головного виграшу національної (!) лотереї, яка, коли вже бути послідовним, мала-би називатись по-жіночому: Jessie Potка, що не піддається перекладу в рамках цензури. Розігрується цей «grand pris» (куш, по-нашому), як і личить Поту, не у барабані, а в лототроні…

ДЕБІЛІЗАЦІЯ[ред.]

Особливу огиду викликають подібного типу англомовні інтелектуальні „збагачення" (часто перекручені) в людини, котра у середній школі не прогулювала занять з іноземної мови. Скажімо, молодих „інтелектуалів" зазивають відвідати шоу (за´від, забаву, виставу), під час якої є можливість задурманитися різноманітними римейками (переробками) старих шляґерів та зануритися у світ рок-стилю (пардон, в екзистенцію) на території данс (себто, у країні танцю). Там чоловік ґарантовано забалдіє від кліпів (жодного зв'язку зі словом кліпати, швидше - утяти, витяти, викроїти; можна-би сказати кавалки, мережки), які зайняли перші місця в чарті (так зветься карта, листок, діяґрама переможців). Ви зможете вибрати улюбленого Ді-Джея (це так зветься крутило від музики), який запропонує вашій підпитій увазі свій мікс (колись говорили калейдоскоп; не розумію, чому в наш дурнуватий час не кажуть blend - це теж є „мішанка"). Щойно перерахованої лінґвістичної облуди я навчився з газети „Високий замок", з відчиту про велике патріотичне свято „День П'є…монту", ще у 1999му році. З певністю, таке саме задоволення можна було почерпнути і в 2000му році - навіть після кумедних потуг міської Ради в напрямі „чистомовности". Далі. Для підтримання сил, під час гульбищ вам пропонують гам-гам…бурґери, чіз-бургери (канапки зі сиром) і гарячі гавкаючі ковбаски (доґи). Наймолодші дітлахи смакують екзотичне Happy meal (щасні, втішні поживи) від Macdonald, не здогадуючись, що під іноземною вивіскою ховається той-же Москаль, в кращому разі - його український лакей, але зовсім не екзотичний американський way-of-life. Старші віком та розвинутіші інтелектуально міщани проводять вечори перед домашнім позиралом при розмові „з Ольгою", розмові, яка чомусь зветься talk-show. У цьому місці шановний Читач мав-би вже остаточно дійти висновку (якого добродії від засобів масової інформації „душею" осягнули ще на зорі „незалежности"), - що „материнсько-солов'їна" ніяк не надається до середовища сучасно-ринкової наркотично-еротичної цивілізованої екзистенції: ні до справ гастрономічних, ні до музично-розривкових.

Нинішне захаращення української (як і ро´сийської) мови інтер-американізмами має довгу передісторію. Спочатку відбулася повна руйнація совєцької системи середньої освіти, котра була започаткована ще задовго до „зоряних воєн" президента Рейґана, воєн, які поставили хрест на історії совєто-американських науково-технічних перегонів. Це руйнування освіти переводилося під гаслом „реформи" навчальних програм середньої школи, реформи, яка була начебто покликана переінакшити в ліпший бік методику підготовки учнів і різко поглибити їх знання з точних і природничих наук. У висліді, совєтська школа, почавши десь від 70х років, випускала зі своїх стін переважно бовдурів (те саме робить школа американська, але дев'ятий вал кримінальної кацапізації туди іще не накотився - для них Інтер підготував пастку латинізації шляхом напливу бездомних метисів з країн Центральної Америки). Пересічний вступник до українського вищого закладу відтоді зачав плутати навіть назви і начертання букв латинського алфавіту у тій чужій мові, яку він „вивчав" у середній школі (наприклад, плутає літеру "g" з літерою "q"), грецького алфавіту не знає зовсім, а вже про якусь-там ерудицію не варто й питати. Наприклад, мало хто нині зауважить, що така назва реклямованого продукту, як „Джусік", є найзвичайнісінькою етимологічною кривощепою, розрахованою виключно на споживача-недоумка, якому ніколи в світі не спаде на думку перекласти це „масло масляне" нормальною мовою (juice = сік, джусік = сік у квадраті).

Отаким чином очистивши мізки суспільства від найдрібніших залишків традиційних знань, від спадку і виховання, держава підготувала стерильно чистий людський інтелектуальний матеріял, tabula rasa, для нинішнього вписування до нього ніби-то „нових" понять. Процес серйозний і вартий соціологічного дослідження. У нашій поверховій розвідці, присвяченій зовсі´м обмеженій темі формально-лінґвістичного партацтва, наведемо лише декілька зовсім буденних прикладів. Ці приклади поділяються на дві катеґорії.

Перша катеґорія стосується офіційно узаконеного впровадження „нової термінології" до побуту пересічного „громадянина".

Друга катеґорія стосується приватно-інтимної закоханости молодого покоління ініціятивних шахраїв у ті іноземні словечка, яким тваринний інтелект не знаходить заміни.

До першої катеґорії належать наступні приклади. Національне радіо дня 26го квітня 2000го року розповідає про волонтерів, які ще донедавна звалися простим слов'янським словом доброволець, або-ж помічник. Слово це чути звідусіль. Пошесть, та й годі. Дійшло до того, що волонтери впорядковують могили ро´сийських солдат в Україні (7е травня 2001го року, висилання „Репортер" на „Новому каналі"). Я-ж до нинішнього дня був переконаний, що волонтери складали кращу частину французького війська, котре йшло воювати Москаля у 1912му році…

Виступає в етері „національного" радіо певний єґомосць і закликає утворювати спілки юзерів (користувачів); програма „Споживач", яка мала-би захищати рідне, пропаґує „конс'юмерський інтернаціонал" (25го липня 2001го року); якась соціопсихологічна проґрама бідкається з приводу поширення серед молоді суїсідальних (suicide) нахилів (до цього часу воно звалось самогубством). Наступного дня, 27го квітня, те-ж радіо у якомусь виховному (!) висиланні розповідає, що кожного 13го тінейджера вдома кривдять - Совєти вчили мовити „підлітка", і мали велику рацію. У „Новинах Львівщини" 17го жовтня 2000го року я з жахом довідався, що безпритульних дітей готові розподілити між фостерними сім'ями. На щастя, у мене, на відміну від більшости нещасних слухачів, - вільний доступ до певних тлумачних словників, з яких я довідався, що „патріотична" Львівщина так нині називає сім'ї, у яких знаходять притулок, опіку, ласку і виховання безпритульні діти. А що, за бабці Австрії на „Львівщині" не існувало слова для означення названих батьків і адаптованих дітей (приймаків)? Існує кумедна розбіжність між такими неробами-„інтелектуалами" відносно „правильної" вимови першої літери новотвору гендерний. Кумедія полягає в етимології цього терміну: англ. джендер, фр. жандр, жанр, лат. ґенер, ґенус, гр. генос. Звідки наші науковці добули гендер, чи ґендер - залишається іх інтимною таїною. Що західна цивілізація наближається до історичної миті еякуляції суспільної шизофренії - стає очевидним. Наситившись телятиною, бананами і природніми способами злягання, Американець кинувся поширювати у світі звироднілі експерименти, до яких не вмилися давні збочення зруйнованого розбещеністю старого Риму. Тому українській мові важко найти слова для опису спроваджених із Заходу клопотів. Традиція, яка учить, що жінці личить годувати свою дитину груддю, а чоловік цього не утне, - ця традиція нині називається сексизм і уважається послідньою лайкою (половий, статевий расизм). Традиційний поділ суспільства, з точки зору репродуктивної функції, на дві статі уважається кримінальним злочином. Услід за винахідливим Заходом, в Україні аґресивно насаджується теорія багатостатевости. Маємо тепер статі жіночу, чоловічу (ці різко зменшуються в кількості особин), ніяку, двояку, багатояку і дитячу (дитяча порноґрафія). Тому, коли жінка товче свого чоловіка макогоном помежи плечі, - воно не може називатись родинним, родовим чи сімейним насильством, а тільки джендерним („гендерним"), бо той чоловік, швидше за все, - бісексуал. Трудно. Повернімося, однак, до лінґвістики.

Зовсім „інтеліґентне" і дуже галицьке Львівське радіо при першій-ліпшій нагоді залюбки хизується глибиною власної аґрарно-дояркової ерудиції (лише на прикладі одного-єдиного виступу певної пані Оксани Порайко 11го листопада 2000го року): реалізувати задумку (це банально змавпований русизм, ми кажемо задум); бізнесова (ділова) ідея; майстер клас (вибірковий вишкіл); бізнес-клас (діловий вишкіл); волонтери (помічники, добровольці)

Висилання з бездарно змавпованою назвою „Сільський час" (гляди сторінку 41) договорилося до того, що наших напівписьменних сільських мешканців лякає „тренінґовими програмами для селян" замість звичних навчань (12го листопада 2000го року).

Це є правда, що із „перестройкою" Україну залила хвиля інформації про західні досягнення в області соціяльних наук, права, економіки, еротики, наркомано-логії, бандито-, хуліґано-, педерасто-логії… Скажіть мені, чи Українці вже здебіліли до потрібного рівня, аби засвоювати західні науки, наче мавпи і папуги - без найменшого розуміння повторюючи смачні для декого нові слівця? А може, пора без зайвих сентиментів просто перекласти куці залишки української мови на „общепонятный"… английский - та й заощадити собі труда взагалі розмовляти українською мовою. Принаймні в місті. Принаймні серед „інтеліґенції". Чеською дорогою - взад! Перед війною (Першою Світовою, бо так звана „друга" була всього-лиш продовженням першої) в Празі тільки 40 родин вдома розмовляли чеською мовою. Нумо до роботи! Пройдемо чеським шляхом назадгузь! Так ще ніхто не ходив - покажемо світові козацький хист! Як співає одна стрілецька пісня: „наступаєм до заду."

Шановані мною пани Погребинський, Кривенко, як і численні радники Президента, не можуть собі дозволити аж так низько впасти, щоби вимовити якесь українське слово замість терміну „консалтінґ" (16го квітня 1999го року). Що за магія в тім слові? Аби пересічний слухач перейнявся особливим трепетом і повагою до особи виступаючих? А може, для того, щоби підкреслити, що все багатство української мови (десять синонімів) - то є ніц перед осяйною величчю одного панського слова? Ось цих десять синонімів: порадництво, ра´діння, (сл. Грінченка), раїння, дорадець, порадник, (по)райний, ра´дний, дорадчий, порадний, порадчий. Пан Кривенко, окрім цього, якось забувся, як звучить "public relations" людською мовою. Прокляті большевики змушували нас говорити „громадські зв'язки" - яке щастя, що большевизм впав!

Анатолій Єременко у „сніданку з 1+1" 26го квітня 2004го року пописується знанням англійської мови: „не впливає на контент (вміст) часопису - то чому, в такому разі, не журналу (journal)? Чи це струйовість у нас така? Про мейн стрім (головне русло) сучасних досліджень в науці психології говорив др. Фільц на п'ятому каналі телебачення десь під весну 2004го року. Щось недобре з головою в декотрих нинішніх „інтелектуалів"…

Креатура одного галицького улюбленця і героя-пасічника при вулиці Степана Бандери, число 32А, називається „Західно-Українські Венчурні (себто авантюрно-спекулятивні) Партнери" - "Venture Partners". Я розумію, що у них там в „економиксі" (ще один ідіотичний термін, освячений, на жаль, діяспорним перекладачем: economy в англійській мові значить як заощадження, економію грошей та засобів, так і науку економію, тоді economics мало-би означати економіку, та й годі) - розумію, що у них існує своя змавпована термінологія. Як і у математиці, наприклад. З тією різницею, що математики не малюють на мурах будинків такої публі´ки (встиду), як, наприклад, „гола синґулярність". А ці малюють… I не відмовили-б ся від медалі за „просвітництво" народу, напевне.

Псевдо-наукові оголошення через радіомережу привчають на´рід до нового латинського слова: есенціяльний препарат „Береш плюс". Великодушно диктор пояснює, що воно має значити „суттєвий". Я додав-би: необхідний, невід'ємний, цінний, важливий, - але навіщо звичайним людям, простому народові забивати голову іноземним словом, яке і вимовити важко? Ро´сія завертає назад українські ліки, до яких немає наліпок на ро´сийській мові. Тому галицькі „патріоти" друкують ро´сийськомовну документацію, наліпки та приписи до вжитку (двомовні їм друкувати ліньки) - та й продають, як до Ро´сії, так і в Україні. Пояснюють свою лінь економічною скрутою, самі захаращують львівські хідники лімузинами на постої, а нам радять чекати на ліпші часи аж сорок років. Бідака Іван Франко спалив-би свого Мойсея, якби міг передбачити особливості пропаґандистської сили своєї поеми в устах п'ємонтських брехунів. Зрештою, четверту частину „сроку" (10ть років) ми вже відбули, - і так виглядає, що без скутку. В Україні, як і в Ро´сії, теж діють якісьтам правила щодо мови товарних наліпок та ужиткових інструкцій, але, як видно, правила ці не поширюються на „второй родной язык"… Ну добре, галицькі москвофіли ніколи не уважали „русский язык" за чужий. Але-ж від Мадярів можна вимагати, щоби вони писали „необхідний" замість „есцецни…" - тьху!

Повернімось, однак, до самовідданого просвітництва через національну радіомережу. Якийсь-там змагун („спортсмен") вийшов до кола („турніру") серії masters - колись ми вчились вимовляти „майстер", нині перевчаємось на „мастерс". У висиланні про Шарля Азнавура диктор не в стані відважитись назвати того одним з прийнятих в Україні імен: співець, бард, співа´ка, куплетист, пісняр, французький кобзар, перебендя, зрештою. Ні! Напівписьменна господиня пересічного домашнього вогнища мусить навчитися вимовляти «chansonnier»! Треба дякувати, що нас іще не переучують співака називати «chanteur». Переконаний, що нинішній молоді сподобається моя крута ідея: замість по-старому говорити „виконуємо пісні" будемо від нині казати „шантуєм синґи" (Украинец кацапських кровей вимовлятиме „сінґі"). Цей приклад повинен переконати Читача в тім, що висловлена мною вище пропозиція перекласти рештки українського слова на міжна´родню мову, почати всюди нею розмовляти і забути усі проблеми - зовсім не є неймовірно-ідіотичною для цього суспільства. Чом-би нам не пересісти в трами, кари, вдома не витягати харчі з фрезерів, менажити в румі, дорміти в беді, манжати чіпси, поми та чикени, нуріркати свою бейбі милком? Читач може продовжити. Всі уже давно забули, що радіо можна слухати на хвилях довгих (низькі частоти) і хвилях коротких (високі частоти). А з другого боку, рідко який йолоп у навушниках зможе Вам пояснити, що´ то є AM і FM. Зате місцеві молодіжні радіостанції повторюють, як папуги: ФМ, ФМ, ФМ… (амплітудна і частотна модуляція, по нашому - обшир надкоротких хвиль, частотного тінювання).

Ось так підбираємось до другої катеґорії психолінґвістичних звихів, характерних для з'ідіотілого суспільства. Саме: первісна інфантильність[30], - яка є властива свіжовилупленим інтелектуальним зеленопупенкам медійно-компутерного світу, - породжує всепоглинаючу зарозумілість, безконечну у своїх пустих глибинах. Наснагою служить однобоке захоплення блискітками відходів західної медійної цивілізації. („Медія" дуже влучно означає охоплююче життєве середовище, з якого не вибратись, без якого не жити, і яке не дозволяє незалежно мислити). В самій цивілізації є багато хорошого. Погане ось що: коли у Франції лексика, що стосується модерного мистецтва, музики, співів, літературних жанрів, поліґрафії, - все „попсове", „ро´кове", „струйне", все, що є „прикольного" та молодіжного, включно з цілісінькою мережею „Інтернету" - все є французьке, в Німеччині - німецьке, то в Україні… московське (в кращому (?) разі - американське)! I дуже часто пахне зовсім не ерудицією, а швидше безпідставною претензійністю інтелектуального дикуна на зорі безштанного дитинства.

Ось. Часопис „Поступ" 3го - 4го червня 2000го року поміщає „Фентезі" від Майкла. Я розумію, що fantasy - то є такий-собі літературний, в ширшому розумінні - митецький „штиль" для вар'ятів, який характеризується, зокрема, ексцентричністю та дивакуватою імпровізацією. Ще є fiction, яку поки-що по-старому продовжують називати усім зрозумілими словами „художня література". Як на мій смак, то Майкл нічого не втратив-би, якби назвавсь Михасем, Михаськом, Міськом, а своє творіння обізвав одним з давно відомих слів: марево, марення, фантасмагорія, фанаберія, феєрія, чудасія, фата морґана, дивина, диво, дивовижа, кумедія, химера. У висиланні „Живий звук" „Новий канал" святкував свою річницю 15го березня 2001го року. Тарас Чубай був гостем, а заводіякою був якийсь Кацап. Цей заводіяка через кожних три речення випльовував слово чат. Чому дружня невимушена розмова в Інтернеті не може називатись балачкою (англ. chat)? Ну і сам Тарас впав у блуд: „дякую всім, хто нас дивиться (оглядає) - про цю помилку докладніше розповідалося на сторінці 131й. Показати все багатство звиродніло-новомодної молодіжно-естрадної лексики неможливо в об'ємі однієї книжки. Фактично, української мови вже не існує в цій області. І, звичайно, впроваджується такий „стиль" українськими патріотами. Хочу звернутись до радіо „Ініціятива" з двома запитаннями: 1. Чим назва лузер (loser) в „музичних перегонах" є влучнішою від назви невдаха? 2. Чому не можна було, в інтересах української мови, поширити добре старе значення терміну народні або народницькі мотиви для означення „фолькових мотивів"? (15го листопада 2001го року). Folk означає народний. Поляки кажуть ludowy. Молоді Українці „крутіші", чи просто хворі на клептоманію?

Багато виграв-би (знову-ж, в моєму приватному досить скромному розумінні) і журнал „ПіК" (червень 2000го року, спец. випуск) замінивши у тексті вивідки з Маркіяном Іващишином жарґонне "slogan" рідним і простим українським словом „гасло"; замінивши далеке від милозвучности і чуже для нашого вуха „дистрибютор" таким-же довгим, але збудованим згідно з правилами РІДНОЇ мови, словом „розповсюджувач", а також вибравши замість короткого, але бридкого терміну „ді-джей" одну з цікавських РІДНИХ назв: крутько (сл. Грінченка), вертько, вертило, вертун, гарцюк, музи´ка, свірко, свіргун, грач (сл. Грінченка), грайняк, грайко´ До речі, якби люди, які впроваджують до України всілякі (часом і незлі) сучасні спокуси, хоч на пів-мізинця думали про НАЦІЮ (пуста надія!), то вони мали-б шанс від самого початку назвати й таку вже вкорінену забаву, якою є дискотека, не менш „крутим" РІДНИМ словом: грімотня, грище, крутня´, крутілка, крутіж, крутило, крутливиця, крутливець, бавка… Цікаво, що мої однолітки не соромились вчащати на просто танці („скачки") до клітки. I було їм люкс!

Питання, хто здурів першим - держава, молодь, „истеблішмент", тобто негідники, які керують ЦИМ суспільством, саме суспільство, чи тільки недовчена молодь, - таке питання колись комусь послужить для наукових розвідок на премію Нобля. Складність цього питання сьогодні можна одразу збагнути при першій-же спробі дослідити, хто перший в Україні естрадну забаву, яка полягає в підвиванні під музику на очах в України, назвав прикметником середнього роду „караоке". Ця „караока" пропонує себе, де лиш не лінь: у кав'ярні, на майдані, на дискотеці, при барі… мало не в туалеті. У Львові - разом з якось Віолєтою (голубою, себто). По львівських вулицях спацерують живі афіші, що закликають відвідати „караоке шоу". Добре, що не клаповухе і зизооке. У Японців дещо иньша мелодика їхньої мови. Підозріваю, що для японського вуха "kara okesutora" звучить приблизно, як наше „пустограй". Одним словом, - супровід, „інструменталка", мелодія, акомпанемент, чиста гра, порожня музика (без лібретто). Щось на зразок „розфарбуй сам" тільки не для малюків, а для дорослих вар'ятів; таке-собі „підтягни сам", але не перед нянькою в дурдомі, чи медсестрою, а перед цілою Україною. Не слід бідкатись, що у нас іще не виросли професійні бавуни („затєйнікі") для тупого народу. Ті, що є, прекрасно дають собі раду. Єдине, чого бракує - закону, який забороняв-би лаятись чужими мовами перед широкою авдиторією.

Взагалі, сучасне „музикознавство" - то є ціла нова область, де українська мова категорично незастосовна: хіба можна собі уявити, що шануючий себе коментатор сучасної естрадної музики низійде до рівня колгоспносолов'їної, та пояснить віддаленим у сільській глухомані слухачам такого-собі висилання „Обрії" (25го лютого 2000го р.) - що´ це є за такий звір „мейн стрім" (main stream, основний напрям, звідти - „струя") у популярному жанрі, і як виглядають елементи дансовости (танцювального стилю) у попсовому репертуарі, складеному зі самих хі(и)тів (чубків, вершків - УТ2, „Моя справа"). Або таке: „під час саундчеку на співака зі стелі впала велика блискуча куля". Чи багато, як старших, так і зовсім молодих, слухачів зможуть перекласти sound check як контроль звучання або репетиція запису? Чи, може, простим людям зі середньою освітою не варто забагато знати і розуміти - нехай круті специ від европеїзації самі та по-своєму пишуть історію української культури…

Не краща ситуація з иньшими модними „мистецтвами". Оминемо питання, чому так легко в омріяній Eвропі всяке бридке починання завойовує узаконений статус „попсу". Скажімо, псування стін в туалетах не перестане бути звичайною дряпнею, навіть якщо його і оголосити „мистецтвом" graffiti - так само, як і розприскування фарби по мурах будинків. Але українські майстри шкрябанини додають бруду ще і до лексики: виявляється, існують в мистецтві graffiti різні школи та стилі, саме: Old Style і New Style, New School (радіорозвідка „З тими, кому за двадцять" 20го березня 2000го року). Мені не відомі медикопсихіятричні терміни, якими можна-би окреслити ментальний стан людини, котра, замість сказати „старий стиль" вимовляє українською мовою „олд стайл", або тренд замість керунок чи напрям в моді (радіо, 13го жовтня 2001го ) року. Але окреслення подібної хвороби мало-б існувати, бо вона поширюється епідеміє-подібно.

Діма Табачник учить публіку вимовляти нові дуже „інтеліґентні" слова: „іміджмейкери і райтери", далі ласкаво додаючи: „ті, що пишуть виступи". Чому-ж не висловитись прямо полюдськи: „пископрави та лжеписаки". Чи кожна домогосподиня має обов'язок буть аж так освіченою, аби зауважити ріжницю між райтаром (rajtar - спольщена вимова німецького Reiter - вершник, кінний солдат польського війська зразка 1648го року) і райтером (англ. writer - письменник, писака, борзописець). Можна розуміти Діму Табачника - він щиро переконаний у недолугості української мови. Але як розуміти нашу з Вами мовчанку, відсутність найменшої публічної реакції на подібні інтерівські знущання? Чи слід після цього дивуватися, що коментатор телевізії, нутром відчуваючи несамодостатній (хоч і „державний") статус української мови, після виразу „блискавичне (миттєве) інтерв'ю" прямо-таки не може стриматися, щоб запопадливо не повторити для кращого розуміння з'інтернаціоналізованим обивателем: flash interview. О непорушна меншевартосте! Навіть вода, що точить камінь, безсила змити твій сморід.

ЕКСГИБИЦІЙОНІЗМ САМОЗАКОХАНОЇ МЕНШЕВАРТОСТИ[ред.]

Під гаслом „осучаснення" нищити добре старе і питомо-традиційне - цей большевицький винахід з великим успіхом використовують, на жаль, не лише „інтернаціоналізатори", але і певні кола „патріотів"-американізаторів. Цьому ділу добре прислуговується малописьменний український урядовець, який сприймає незрозумілу абракадабру як щось святе. З одного боку, для нього характерною є назадкуватість, яку легко помітити в службовій лексиці: „напрямок" - це щоб начальник, бува не злякався, що у підлеглого може бути якийсь НАПРЯМ самостійної волі чи думки; „призупинити" - це щоб злодій в законі мав певність, що ніхто по-справжньому не має наміру ані стримувати, ні припиняти, ні спиняти, ні зупиняти його злочинної діяльности - мені при слові призупинити уявляється картина високопоставленого чиновника з приспущеними штанами, спадання яких він однією рукою призупинив. В рідній Галичині також люблять похизуватися пересадною кількістю зайвих, нічого не означаючих суфіксів (наростків), нанизаних попереду сутністного кореня (первня) задля псевдо-„інтеліґентного" звучання: „центр зайнятости перенавчає." Невже це-би була ознака простюхівства, якби від неозначеної форми дієслова перевчити, перевчати взяти та й утворити третю особу однини: перевчає? Часто „інтеліґентне" звучання призначене для того, щоб, вимовивши яке слово, нічого, по суті, не ствердити…

Мимо описаної вище назадкуватої нерішучости в лексиці, є одна сила, здатна вдихнути в урядовця почуття героїчної значимости. Сила ця навпростець походить від маґії іноземного лексикону влади: муніципальна міліція (міська варта, сторожа); департаменти (відділи); народний депутат (посол, радник, райця, народний заступник); МЕР, ГУБЕРНАТОР, СПІКЕР - то´му чи иньшому нащадкови учорашнього підкарпатського чи волинянського лайняра (це не образа, лиш ентомологічна назва), а нині - одному з отців-засновників нової галицької патріотичної „інтеліґенції" - чомусь особливо імпонують подібні звання, запозичені з лексикону ро´сийського владного истеблішменту. Щось в тім є. З великим розчаруванням почув я звертання „ґубернатори" (замість „намісники" або „обласні керівники") з уст Першого Міністра[31], до якого у мене, треба признати, добрий кусень симпатії. Очевидячки, пересічний Українець, навіть вчений (як і Москаль-чиновник, відомий своїм преклонением перед западом - колись німецьким, тепер - американським), вище голови (себто совкової психології) не стрибне… Зрештою, годі встояти проти пошесті лінґвістичного відступництва, яка охопила достойні Вищі Кола, почавши від Адміністрації: напевне, одразу засміяли-б дивака, який-би насмілився запропонувати замість омріяної „Палати реґіонів" щось на зразок „Ради країв" чи „Земської залі". „Поступ" від 11го липня 2000го року саме так і пише: регіони через букву „г", але це є зовсім не те, на що натякають звукові асоціяції: в „Палаті регіонів" будуть радитись, а не ригати (вертати). А ще - до цього часу дивуюсь, яким чудом Iнтер проґавив запровадження „гривні" замість „українського долара" чи шекеля.

Дивує поспіх, з яким вулицям русинського Львова присвоїли імена Американців (зовсім не рутенського походження): Юрка Мийка (псевдо Washington) і Оверка (Оврама) Кряж-Крутобережного (псевдо Лінкольн - від Lindum в ґрафстві Lincolnshire, U.K.). Що за першим з них (Юрком) закріплений титул батька-засновника американської конституції і демократії - добре, але-ж у нас є свій батько; що другий позволив Муринам офіційно плодити з білими дівками Мулатів - не так знов добре для Америки, але знову-ж, для П'ємонту більш актуальними були і є зовсім иньші акценти в питаннях кровозмішення. Може бути, що міська влада свого часу не мала відваги позбавити доблесних защитніків Родіни їх сентиментальної пам'яті про славу давніх рассейских баталій та про заслуги їх болгарських братівкомуняк димитрових, - а повипендрюватися кортіло. Тому й вирішила заручитися підтримкою американського авторитету, мимохідь набравши очок у американських „інвесторів" за посередництвом дії шпортання середнім пальцем правої руки в широкому гузні американської демократії - за методою, що її винайшла Роксоляна Рогатинська під час перебування в султанському гаремі („Житіє гаремноє", стор. 86та). Сюди-ж віднесемо і таке психічне збочення, як вбирання міської варти у п'ятикутні кашкети американської міліції - а могли-б буть і мазепинки… Хоча, при нинішній корупції та хамстві - хай уже міліція гуляє у ненависних совєтсько-ро´сийських мундирах. Я-б навіть згодився, щоби тризубці з видних місць на мундирах познімати, - бо ганьба-ж.


Одна приватна ілюзія. Моє дитяче захоплення Америкою, викликане несамовитою анти-американською пропаґандою зі сторони Совєтів у роках 50х, похитнулося з проголошенням „незалежности", а остаточно розвіялось, коли я довідався: а) про замовчування західним світом сталінських репресій (як тепер путінських проти Ічкерії); б) про іґнорування „вільним світом" жахливих відомостей щодо винищення Українців засобами голодомору, - задля звільнення місця під заселення Інтером; в) про „репатріяцію" Американцями і Англійцями українських біженців у 1945му році просто до лап НКВД; г) про те, як Черчілль три роки дурив українських партизан, що буде, мовляв, воювати Москаля.

Востаннє Америка „кинула" український на´рід 26го квітня 2001го року, коли впав уряд Ющенка. Та й про спільні з НАТО маневри на Чорному морі щось більше не чути…


Повернемось до назовництва. Відпочинкове містечко Трускавець, вочевидь завдяки частим пост-алкогольним візитам державних мужів, підвищило статус своєї гідности аж до висоти греко-німецької гібридної назви курортополіс, а весь оздоровчий КРАЙ отримав европеїдно-кримінальну назву рекреаційної ЗОНИ.

До якогось назадкуватого чванства належить аґрарний звичай кичитись другорядними і одноразово урваними оцінками з боку зовсім випадкових західних „авторитетів". Обласне радіо 8го листопада 2000го року: „Губернатор (!) побував на шахті, де ознайомився з новою технологією, цікавитись якою приїжджали навіть спеціалісти з Південної Африки." Додає така інформація до престижу Обласної Гувернантки?

Великий і справжній европеєць, Іван Франко, якому довелось пов'язати свою долю з галичанськими пігмеями, нині перекинувся-б у могилі, якби вичитав напис „Каменяр Вест" на львівському патріотичному автобусі міжміського сполучення, який, очевидно, належить якійсь державно-приватній креатурі місцевих владно-„інтеліґентних" селюків при вулиці Роксоляни (Рогатинської-?), число 57.

Деякі експерименти пустої „вагомости" тягнуться іще від часів Радянської України. Місто Станіслав перейменували у Франківськ. Я не заперечую. Але совєтський чиновник з міркувань, для мене зовсім незрозумілих, дописав „Івано-". Щоб легше було вимовляти. Мені чомусь не вдається позбутися асоціяції з московськими містами ткаль Иваново, Орехово-Зуево… У Польщі маємо Ярослав, Володимир, в Україні - Київ, у Львові маємо Шевченківський район, бульвар Шевченка, вулицю Шевченка, але прізвище Франко, без Івана, нам, очевидно, нічого не говорить - ні в назві міста, ні району, ні вулиці. З якої причини?

Услід за доленосною новою „інтеліґенцією" цивілізується і її протеже - менеджери сільськогосподарського походження. Проста´, донедавна чиста і порядна молодичка б'є себе в груди перед камерами Львівської телевізії, гордо заявляючи, що вона є чимось аж таким особливим, як ексклюзивний дистрибутор (виключний розповсюджувач), а її товаришка є ділером (малося-б писати дилер - ділок, торговець, ділник, ділач, розпорядник, відпоручник, уповноважений) і т. д. (Це передавалося з однієї новорічної посиденьки на Львівській телестудії - коли пан Ігор Калинець абсолютно справедливо проґнозував пошесть лузання насіння далеко неінтеліґентним способом з відповідним запльовуванням хідників та площ П'ємонту). Щодо згаданих вище ексклюзівни та дилерівни - згадується старий анекдот про доярку, котра на колгоспних зборах вчула від голови, що будуть дебати, та й викликалася, аби її першу… З тим, що нині молоденьких доярок залучає до репродуктивно-розривкового бизнесу не голова колгоспу, а статечний спонсор-добродійник, обов'язково - „патріот", ґенеральний директор холдінґової (розпорядчої, держацької, державської, надзірної, управляючої, контрольної), консалтінґової (дорадчої), чи трастової (довірчої) компанії (товариства), орґанізовує для них тренінґові курси (вправи, вишкіл), майстер-кляси (той-же вишкіл, тільки із залученням „спеців" вищої кваліфікації), наділяє бизнес-плянами, проганяє через фітнес (руханка для вироблення постави і справности), складає лістінґ (список) їхніх котіровок (вартісности) відповідно до маржі (допуску, випуску, поли), встановленої „нац"банком, укладає ф'ючерні (прийдешні, майбуттєві) контракти (угоди), які набувають сили при виїзді до офшорних зон (поза-краєвих, непідлеглих, закрайїх, закрайних), в розпорядження ближче не обумовлених борделів. Від чого провайдер (доставник, спорядник, постачальник, забезпечувач) одержує мультиплікаційний ефект (явище множення - з виступу на засіданні Львівської обласної ради) від попереднього фандрейзінґу (залучення здобутих коштів). I множення байстрюків України теж.

Ці байстрюки пізніше закладають склепи, у яких продають ґоям фіранки на вікна, і які чомусь називаються Єврейська Варта (скорочено - ЄвроГардин, ще й з помилкою на літері „Ґ", - при вулиці Городоцькій, число 81). При вулиці Франка, число 61, забракло навіть місця для останньої букви (букви „о"), так що склеп дістав абсолютно незрозумілу для невтаємниченого покупця назву: „Євролайн"!

Ґої, аби не відставати, на ґвалт вчаться прононсу окремих американізмів, - властиво тільки таких, що містять не більше одного складу - бо це є максимум того, що може за один раз поміститися в голові сучасного аґрарно-патріотичного менеджера. Крамниця „Бест" (правильніше - The Best) фірми Серпанок. Ціле щастя, що малі байстрючата з вулиці Наукової вже настільки знають англійську мову, аби розуміти, що тьотя за прилавком такого склепу нічого спільного з бестією не має. За Поляків мались-мо бестію, за Сталіна - „Приму" (значить - „перший сорт"), за Хрущова часом говорили „вищак", а за Незалежно-Непритомного маємо знову „бест". Мова живе, вирує, змінюється, паскудиться, гниє… і щезає.

Можна писати цілі романи „українською" мовою, не вживаючи українських слів, окрім службових. Пустопорожня зарозумілість учорашнього гнояки (знову-ж не образа, лиш термін з царини зоології), - який нині себе гордо іменує трейдером (гуртовиком, перекупником) або риелтером (майновиком від нерухомости), - має зрозумілу психопатологію. Але як оцінити позицію освіченої людини, котрій чомусь кортить називатися, скажімо, не творцем, спорудником (гляди сл. Грінченка), чи постановником, лиш неодмінно - продюсером фільму. Чи на такому прізвиську можна більше заробити? Ще приклад: невже футболіст-чужинець перестане бути найманцем, якщо його прикрити фіґовим листком леґіонера? Чим „шоу" миліше звучить від забави чи вистави, а оповістка - від анонсу? Так, для декого ці слова звучать миліше, навіть „інтеліґентніше" - для того, хто не зносить української мови!

З великою сатисфакцією, гідною вродженого злорадства расо´вого Малороса, зауважу приємний факт, що Інтер пріє для користі Кацапа в не меншій мірі, чим для користі Хохла. Мені потрібно було з'активізувати всі свої знання англійської мови, аби у слові дайвэры (фільм «Загибель корабля "Salem-Express"», ро´сийською мовою) - упізнати ро´сийський відповідник ныряльщики (українське нирці, (у)пірнальники). Ще раз переконуємося, машиніст якої раси сидить в локомотиві інтер-американізації. Не Кацап, очевидно.

САНКЦІЙОНОВАНЕ ДЕРЖАВОЮ ОПАСКУДЖЕННЯ[ред.]

На державному рівні, опаскудження мови просто беруть, та й узаконюють: чи від того, що нагляд, опіку, контроль не обзивати моніторінґом - чи від того надзірна діяльність перестане бути легітимною? У висиланні „Вікна опівночі" голова антимонопольного комітету пан Олександр Завада 20го червня 2001го року (коментуючи своє звільнення з посади) прохопився зауваженням „є таке слово транспарентність, яке більш влучно відображає суть справи, ніж прозорість в діяльності комітету". Дуже мені жаль, що українські урядовці, начитавшися американських посібників, роблять висновки на шкоду рідній мові. Психологічна нестійкість тут є очевидною. Числа 8го березня 2000гороку - вже під час чергової хвилі „українізації", викликаної радощами з приводу доленосної перемоги Старого Нового Президента, державні новини подали репортаж про інституцію „шерифа" у сільській місцевості. Проста українська жінка десь на Київщині ніяк не могла збагнути перед телевізійною камерою, чого від неї хочуть, коли кореспондент питав про їхнього „шерифа". Звісно, це біда тимчасова - Iнтер швидко навчить селянку з Великої України вимовляти „шериф", так само, як галичанина вже навчив говорити „туфлі". Та що там проста селянка - сам галицький Намісник 21го червня 2000го року помилився при про´стому ввімкненні зі залі засідань: „шеріф"! Або не мав нагоди бачити цього слова на письмі, або в частих поїздках до Центральної Зкацапізованої Адміністрації так вивчився „братово´ї" вимови, що й орієнтацію стратив. Мене у цій справі цікавить тільки позиція патріотичних „інтеліґентів" - істориків, етноґрафів, літераторів. Невже так важко знайти українського відповідника до англійського виразу "shire reeve" - „повітовий відпоручник (совєтське районный уполномоченный)? Осавула, становий, гайовий, опікун… Гай-гай, де ви - мужі вчені, філологи ясні?

Чи скаже хтось, навіщо задурманювати порядних, чесних, але не завжди високоосвічених простих Українців, не-поліглотів, етикетками Бон Акви (Доброї води), або глибокодумними радіоновинами з колгоспного „брехунця" про з'їзд омбудсменів? (правових захисників, громадських заступників, уповноважених, юридичних представників, відпоручників, комісарів). Це щоб крутий Iнтер почув себе вище від „лоха"-абориґена? А між иньшим, ґенетичний потенціял нації - не в зіпсованій мішанині популяцій гнилого міста, а якраз в тілі народу: у мільйонах живих, працюючим, думаючих, відчуваючих Українців, які заселяють сотні маленьких містечок і тисячі сіл, і які, на відміну від різних волкових, табачників, кравчуків-молодших, вміють власними руками зростити хліб. Бо поки-що люди іще не навчились харчуватися пастильками.

Я не маю себе за людину абсолютно не начитану. І не єсьм без освіти. Мимо цього, чув-єм ся повним ідіотом, полюючи по різноманітних словниках за словом піар, котре вже десь від року 2000го гуляє етером. Спитати теж не було в кого. Пробував-єм вгадати англійське чи французьке походження, перевірив-єм різні транскрипціії… Ніц! Поки врешті Степан Бандера-молодший не виписав 26го квітня 2001го року у своєму дописі до газети „Поступ" англійське скорочення PR (читається пі-аа(р) і значить „гра на публіку", по-українськи - дурисвітство). Кінець мукам, о щасливий день! Але… на якого слухача Ви розраховуєте, панове українські теле-репортери, ведуни і оглядачі всілякі?

Навіть не Iнтер, а рідні „патріоти" час від часу орґанізовують для шмаркатої, але заможної „еліти" різні місії та джемборі (міжнародний зліт), під час яких ще не сформованих пластунів-„націоналістів" перевиховують на космополітичних скавтів. Такий скавт вже не здивується, чому в глухому селі без асфальту на задрипаній господарській крамниці пише „Рибалка & мисливець". Зате дивуюсь я: важко зрозуміти, з яких державних міркувань пан від культури у міській адміністрації має настільки зв'язані руки, що геть боїться примусити хамського львівського нувориша замінити значок "&" на старе добре українське „і" у написах на таких вивісках, як „Тютюн & алкоголь"? („Бахус", вул. Шота Руставелі). Вже зовсім прикро стає, коли зненацька наштовхуєшся на цей-же паскудний малий значок у назві ансамблю „Скрябін & Чубай", що виконує пісні „наших партизан"! Чи ми геть подуріли? Невже „прикольний" англо-американський значок ampersand (&) легше малювати та коротше вимовляти, аніж просте українське „і"? Чому в газеті „Експрес", яка видається в „цитаделі українського націоналізму", одна з постійних колонок підписана „Боб & Доктор"? Мабуть тому, що націоналізм наш дуже дрібно „буржуазний". Міщанський себто. Не дивно, що український „патріотичний" вискочка, несподівано для себе опинившись на посаді, раніш доступній тільки для партійно-совєтської номенклятури, перехоплює жаргон ситого тваринно-споживацького середовища: шампура для номенклятурно-гастрономічних забав, сигарети (цигарки) „Ротман", боулінґ (кеґлі), охота (полювання), кутюр'є (звичайного кравця мало!), д(?)жакуз(?)і (Jacuzzi) (з якою насолодою вимовляємо це незрозуміле, зате „аристократичне" слово!)[32]. Попри всю нелюбов до сучасних найновіших англомовних запозичень, одне слово мені подобається, і то дуже. Англо-американське sex appeal з причин, про котрі не смію докладніше розповідати, звучить для мене, як сексопильний, викликаючи солодкі емоції, пов'язані з дещо батярським і не зовсім українським жаргоном, у якому слово „пилити" (пиляти) завжди наділялося певним переносним, досить пікантним відтінком. Радісно є під старість чути знайоме слово так часто, так всюди, і так „колективно" - вкупі з цілою глядацько-слухацькою Украиною!

НОВІ ЗАПОЗИЧЕННЯ В ЛЕКСИЦІ ІНТЕР-ПІОНЕРСЬКИХ НУВОРИШІВ[ред.]

Теоретично список нових лексичних запозичень періоду „незалежности" можна було-б розширити коштом витіснення практично усього первинного українського масиву, переписавши американський словник Вебстера українськими буквами (кирилицею, яку Наукова бібліотека ім. Василя Стефаника у Львові вперто іменує „гражданкою"). Це моє твердження зовсім не виглядає перебільшенням. Адже піонерами американізації української мови виступають вчорашні комсомольці - наймолодші пагінці вовкулацького роду Павлика Морозова, які: 1) не бачать потреби вдосконалювати свого володіння українською мовою (якою ніколи не користувалися), - коли-ж можна одразу переходити на англійську; 2) не знають і наперед зневажають традиції української мови, хоча-б навіть і в тій-же області запозичень. Тому німецькі кеґлі стали боулінґом (англ. куля, м'яч), піднімання тягарів таємничо зветься power lifting, контора чи б'юро стало офісом, німецький (з французької) прайскурант (цінник) став прайс-лістом (англ. „список цін"), а така-собі корчма під псевдо бістро „Парк" при вулиці Огієнка 2 у Львові орґанізовує бизнес ланчі - це тоді, коли ще за Совєтів утвердилися були терміни ділова зустріч та діловий сніданок. Часом мавпування додатково спотворюється вимовою на ро´сийський лад (прііінтер), а часом - невмінням правильно вимовляти чуже слово: пральна машина Канді - правильно Кенді, цукерочка; засіб для усунення плям Ваніш - правильно Веніш; зшивач, сколювач для оправи зшитків біндер (binder) - правильно байндер. Чи хтось керує правилами транскрипції? Чому назва забави "Relax" (відпочинок, гульки, „розслабуха"), маючи спільний корінь з давно і добре відомим терміном релаксація, пишеться „Рілекс", тоді як Candy та Vanish пишуться згідно з правилами транслітерації, всупереч адекватній вимові?

Якийсь безіменний мудрагель „переклав" ро´сийське написання французької власної назви l'Escale (л'Ескаль) великими українськими буквами, добросовісно замінивши ро´сийське „Е" українським „Є" (проспект Свободи, 35). Вийшла дурниця: Л'ЄСКАЛЬ. Спробуйте вимовити. Треба було або опустити апостроф, або залишити літеру „Е", або прямо писати по-французьки. А найкраще - назвати крамницю одним із гарних українських відповідників: спочинок, віддих, спочин, притулок, перепочинок, передих… Я так підозрюю, що причина недбальства криється все у тій-же вторинній залежності од кацапського: якась україно-кацапська фірма підрядилася перевести оформлення фасаду для інтерівського маґазину, що належить інтерівському власнику, котрий і сам добре не розрізняє літер української абетки, а тієї фірми постачальник сидить у Московії, а у них там у Московії не продукують українських букв для вивісок, та й самим начертанням букву «Е» Кацап може собі дозволити уподібнити до українського «Є», - бо у них там цього окремого «Є» взагалі не існує, а для Хохлів ніхто не вибирається спеціяльно змінювати виробничу технологію, і т. д… До того-ж, в маґазині при виході ще й повісили плакатик: „Дякуєм за покупку". Рідніше звучало-б: „Дякуємо за покуп" (або: „за зроблені в нас закупи"). Від комерсантів мало чим відрізняється Українська Академія Дизайну, що розташована у Стрийському парку Львова. На автобусі 286-12 ТА, який їй належить, читаємо „АКАДЄМІЯ ДИЗАЙНУ" - з тієї-ж причини, що й вище. Це в осередку „української" естетичної витончености, художнього смаку, митецької викінчености і ремісничої докладности!

На вулиці Дудаєва, число 3, знайшла притулок контора товариства з мінімальною відповідальністю (принаймні, щодо грамотности) „Віжион". Це так новітній чорнобровий „Украинец" з характерним біблійним профілем вчить затурканих галичан вимовляти англійське слово "vision" (правильна вимова - вижн, тобто: видиво, марево, бачення, зір, вид, видовисько, передбачення, видіння, ясновид, яснозір, яроцвіт, уява, проникливість). Вчить, паскуда, тих самих галичан, які ще не забули старого доброго латинського запозичення „візія".

Абсолютно безпорадна міська рада оголошує якісь-там постанови проти „вульґарности", і в той-же час жоден „патріотичний" автоінспектор не є в стані помітити вульґаризму „Магік" намальованого на мікроавтобусі 763-70 ТА. (Українець написав-би „Чар" або „Чари-мари" замість англійського Magic - „Меджик").

ЯК ВИМОВЛЯЄМО АНГЛІЙСЬКЕ “I”[ред.]

Начертання літери i у словах, запозичених з мов, що використовують латинську абетку, провокує до її транслітерації українською літерою такого-ж вигляду. Це неправильна тенденція. Українська традиція вказує, що в багатьох випадках правильніше писати українське и на тому місці, де в чужому слові маємо латинське i. Наприклад, у словнику Голоскевича зустрічаємо Сильвестр та силюета, мимо того, що в ориґіналі останнього слова звучить-таки глибоке м'ягке „і": la silhouette. Очевидно, завдяки дороги до запозичення - з французької через польську: sylwetka. Латинь до нас колись ішла через німецьку, а за посередництвом Поляків - і через французьку мови. Латина і німецька не мають окремої букви для позначення звуку „и". Французька мова найчастіше позначає звук „и"… літерою «e». Але-ж чужі слова переписуємо не по буквах, а так, як легше нам вимовляти! Тим часом, звук „и", особливо в англійській мові, дуже і дуже присутній. Дев'ята літера англійської абетки (читається ай) рідко в ізольованій позиції, між двома приголосками, вимовляється, як українське м'ягке глибоке „і". Непорозуміння викликане втручанням ро´сийського правопису. Москалі буквою и позначають всі три звуки, які відповідають українським „і", „ї", а також короткому „и". В той час, коли українська літера и'' позначає, як те-ж коротке „и", так і ще ряд звуків (рос. „ы", укр. „е", перехідне закрите „ие", наближене до французького «œ», в певній мірі - до рос. „э"). Тому, коли Москаль пише принтер, Українцю слід, не встидаючись, писати так само, не „перекладаючи", і в цьому разі українська вимова англійського слова printer найближче відповідатиме ориґіналу, незважаючи на позірну присутність англійської літери i''. А найкраще писати друкарка. Щось подібного можна сказати і про ім'я Сильвер, котре походить від срібла (silver < seolfor). З причини невідповідної транслітерації можна впасти в непорозуміння: по-англійськи міл значить їжа, а мил-млин, сіле-мисливець на тюленів, а силе-срібло в Шотландії, ліст-найменший, зате лист-список, перелік. Модне слово хіт (вражаючий „кавалок") мало-б вимовлятися хит (hit), оскільки хіт (heat) найвище може означати пробу (розігрівання, рос. розминка). Так само і самку пса по-англійськи звуть бич (bitch), тоді як улюблене слово інтеро-українських телевізійних каналів - біч (beach, пляж, себто) має до суки таке-ж відношення, як piernik до wiatraka. Незважаючи на мій глибокий пієтет до передвоєнних правописів, мушу визнати написання слова бізнес, яке рекомендується словником О. Скалозуба (Коломия, 1933 рік), за непорозуміння. Не бачу (поки, хіба, хтось не відкриє мені очі) найменшої підстави в такий неприродний спосіб вимовляти англійське business. Поляк в цьому випадку знову має більшу рацію: byznes.

„ПРОФЕСІОНАЛІЗМ“[ред.]

Справжній „професійний" рівень декотрих „знавців" мови, допущених, на жаль, до спілкування з широкою авдиторією, видко з такого прикладу. Фраза "give me a lift" (підвезіть мене) в синхронному перекладі одного телевізійного фільму звучала повним безглуздям, з огляду на контекст: подайте мені вагу (!). Подібний казус: в ориґіналі чуємо "you have won, Nazarene" (ти переміг), а в побіжному перекладі - „ти не переміг, Назарею" - кінофільм „Омен III", 1+1, 24го листопада 2000го року. То як, панове force majeureи (заводіяки, заведії, пхаюча сила, всесильні обставини) - „Банк ідей", УТ2 - розуміємось на чужих мовах, чи на халяву гроші гребемо, порскаючи піною публіці в очі? „Кваліфікацію" наших струйових перекладачів зауважити не важко: „чому вони просто його не знешкодять" („Нікіта") - це коли мова йде якраз про те, щоб не вбивати (знешкоджувати) власного аґента, а лиш обезвладнити; мудрагель-перекладач, очевидно, користувався ро´сийським перекладом обезвредить, а до ориґіналу (render harmless - зробити нешкідливим) не заглянув. Чи, може, для „загальноприйнятого" рівня добросовісности перекладу слова нешкідливий і знешкоджений є синонімами? Очевидно, логіка контексту мало обходить перекладача-халтурника. Глядач-же змушений проковтнути нісенітницю. Ще один приклад з того-ж таки фільму: „це найменше, що я можу для тебе зробити" - йдеться про легку смерть. То як - найменше, найбільше, чи „принаймні це я можу для тебе зробити"? Мене не обходить, що ро´сийський переклад, до якого заглядають „українізатори" - теж халтура. Мене дивує иньше - як можна отримувати зарплату за очевидний абсурд; яким чином нормально розвинутий мозок дозволяє собі перекласти англійський вираз "at least" (принаймні, щонайбільше, „по меньшей мере", „самое большее, что я могу для тебя сделать") таким самим чином, як "the least" (наименьшее, „самое меньшее, что я могу"…). І до якої міри можна собі дозволити не вникати в те, що плеще твій язик. Скажімо, Москаль робить переклад англомовного фільму (коли не помиляюсь, „Ренеґат"): „парень сказал - парень сделал". Інтеро-„Украинец", замість заглянути до ориґіналу (оскільки „художній рівень" перекладу очевидний), скоропально мавпує неоковирність, і вже тепер українському глядачеві в'януть вуха від абсолютно дикої фрази „хлопець сказав - хлопець зробив", огидність якої лише зросла від заміни ро´сийського „парень" українським „хлопець". А можна-ж було за ті самі гроші вжити стандартне „сказано-зроблено"… чи не можна було? Халтура часом буває дивоглядною. Наприклад, морських свинок (guinea pigs) можуть обізвати „ґвінейськими свинями" - уявляєте, яке щастя, що ваш син чи внук не береться плекати таких „свинок" у папендекльовій коробці? (З кінострічки „Смертельне захоплення", „Новий канал", 18го січня 2002го року: „мы хотим, чтобы с нами обращались как с людьми, а не экспериментировали, как с гвинейскими свиньями"). Канал „Інтер" розсмішив мене іще більше (13го січня 2004го року, фільм „Печія"): „філе курки загортаємо в прооливлений папір та додаємо крему і цибулі." В англійській мові creem означає сметану. В тому-ж фільмі далі чуємо захоплений вигук матері у відповідь на лепет її дитинчати: „оце річ!" Не подумай, Читачу, що річчю мати називає свою дитину. Англійською мовою speech означає промову (рос. речь). Звичний до кацапської мови диктор не помічає ріжниці… Чому все американське надходить в Україну через Москаля? За правом першої ночі, коли сюзеренові вільно у весільну ніч позбавити невинности кожну наречену кожного свого васала?

Росіянин (а в першу чергу - Великорос, або-ж Москаль) завжди був славний особливою зневагою до слов'янських мов (може тому, що у своїй рідній, кацапській, мові найбільше шанує не-слов'янські елементи). Те саме можемо сказати і про українського Iнтера, який нині визнає тільки англійську мову, і на неї молиться. Плюс брак ерудиції. У телефільмі „По той бік минулого" („Міст") персонаж „поспішає на конференцію в університеті Чарльза… в місті Прага! Слов'янин мав-би знати, що у столиці Чеської Республіки знаходиться відомий і давній Карлів університет (Univerzita Karlova), назва якого виключно для англомовних анальфабетів перекладається як Charles University. Україна-ж до цього часу не належала до англомовних країн!

Не тішмо себе ілюзіями, ніби-то вроджені галичани далеко випередили заїжджих Iнтерів у знанні слов'янських мов. Непорозуміння щодо напису на польських могилах, коли мудреці з когорти цвинтарного начальства переплутали wojownika (woja) з wojakiem, було описане в „Поступі", число 71 від 18го травня 1999го року. Автору трапилась рідкісна нагода спостерегти іще один вияв сваволі львівських спеціялістів від осміювання чужих мов. Тим разом польську абетку було безжально вкорочено рівно на одну літеру: десь у березні 2000го року афіша при вулиці Kopernika запрошувала відвідати виставу Krakowskiego Teatru Factu під назвою „Taka mala". Світоглядну користь від такого „правопису" важко переоцінити: незнайоме слово у назві вистави кличе до глибоких екскурсів по словниках чужих мов. Поляки мають слово „malec" чоловічого роду. Англійська мова слова "mal" не знає, у німецькій мові іменники пишуться з великої букви (Mal=цвях), а от у французькій «mal» означає - зло, лихо, біль, біду. З чого я зробив абсолютно логічний висновок, що „Teatr Factu" ставив польсько-французьку п'єсу під назвою „така-собі хреновинка". Брак літери „ł" (тверде ел) багато чого міняє в польській мові!…

Мене дивує, як освічена людина, журналіст, може мешкати під самою польською границею, і не подавати навіть найменших ознак щодо правильної орієнтації в польській мові. „Поступ" за 3є - 4е березня 2001го року, число 36(694), сторінка 7: „Якщо Європа не хоче програти історичної цивілізаційної реалізації із цими двома центрами (США і Японія), то вона мусить розширюватися". Поминаючи сов'єтизм Європа, якого напевно не вжив Тадеуш Ірвінський в розмові з „Поступом", пропоную заклад о повний ящик з коньяком, що пан цей мав на увазі ривалізацію поміж суперниками, а не реалізацію з ними. Реалізація в цьому контексті більше нагадує злягання. До речі, так і залишається невідомим, хто перекрутив зацитовану паном Ірвінським приказку, правильний текст якої звучить: „jeżeli mam być szczery, to Wilno możemy oddać, Lwów - nigdy". Отак приходиться губитися в здогадах, читаючи компетентну пресу…

Не краща ситуація і на радіо. „Український" варіянт п'єси „Троє у човні, не чи´слячи пса" містить фразу „тебе взяли, щоб ти за всім спостерігав" - тоді як зі змісту діялоґу випливає, що до персонажу, навпаки, висловлюються претензії з приводу його бездіяльности; що його „взяли" якраз не для того, аби він „спостерігав", а для того, аби він щось робив. I дійсно, англійський ориґінал вживає дієслово superintend (стежити, керувати, контролювати, управляти, наглядати, слідкувати, завідувати). Українські переклади Прокопчука (1956й рік) і Лісняка (1974й рік) пропонують слово „наглядати"; два існуючі ро´сийські переклади (Салье і Донского-Линецкой) пропонують відповідно устроил і присматривал. Скажіть мені, чи хоча-б ро´сийське „присматривал" має українським відповідником пасивне „спостерігав"? Чи диктор, який озвучував діялоги, шанує себе перед слухачами до такої-ж міри, як власну кишеню, і чи дозволено йому критично підходити до абсурдного тексту, написаного безвідповідальним редактором-постановником? Що за народ, властиво, зайнятий на телебаченні та радіо?

У березні 2001го року, на тому самому місці, де перед цим висіло запрошення на виставу „Taka mala", я зажив наступної з черги приємности оглядати на афіші кінофільму „Нескорений" ґенерала Чупринку з большевицько-партизанським біноклем на грудях. Не буду стверджувати, що у волинських лісах, та ще й начальному провідникові, не часто виникала потреба брати до рук бінокля. Але-ж потрібно зважати і на деякі стереотипи. Не великий гріх, якби подати історичну правду в такий спосіб, аби командир УПА не нагадував совєтського партизана на всі сто відсотків. Задля самої назви кінофільму теж варто було-би потрудитися більше. „Ґенерал нескореної армії", „Ґенерал Опору", від біди - „Міф", „Шухевич", звучало-би виразніше. Суворий лаконізм у назві („Нескорений") є добрим в тім випадку, коли він не нагадує французьких комедій на зразок „Щасливчик", „Роззява", чи „Поліцай". Де-ж ті наші професіонали, чи перестануть, нарешті, гнати ґапу?!

КОМУНІЗМ В ЕТЕРІ І У ЗВИЧАЯХ[ред.]

КОМУНЯЦЬКЕ РЕТРО[ред.]

Хвалити окремі радіовисилання не буду - є декілька, які очевидним способом заслуговують на повну підтримку та щиру вдячність хоча-б за те, що вони є: „Історичний календар", „Слово", „Родина", „Шануймося", „Тиждень" (в минулому), „Забуті імена", висилання Романа Коваля „Отамани гайдамацького краю" про Холодний Яр, ще й иньші. Та Національне радіо, нехотячи, успішно виконує ще й другу функцію: змушує збагнути міру безголов'я офіціозних потуг в національному інформаційному просторі. Тут є дві лінії. Перша лінія - стовідсоткове використання досвіду комуністичної когорти укладачів інформаційних програм. Не потрібно думати, що комунівська заспокійлива пропаґанда надоїв та ґрандіозности успіхів радянського будівництва в промисловості і сільському господарстві не була високопрофесійною. Нині цим займається „Інформаційний випуск Національного радіо". Останньо пошесть оспівування перекинулася і на Львівське радіо. Оспівують, як загальні „успіхи", так і Перших Осіб Держави поіменно. Оспівують зі знанням справи, вишуканою літературною мовою, багатством художніх засобів. Досить є уважно переслухати центральні та місцеві випуски новин, щоб зрозуміти, що Україна вже давно взялась наново за будівництво світлого комуністичного майбутнього. На чолі з парторгом Південьмашу. Без усяких-там псевдокомуністів симоненків чи псевдосоціялістів морозів. І незважаючи на позірність „ринку".

В попередніх комуно-большевицьких експериментах здоровий глузд нинішньої епохи мав-би критикувати зовсім не саме слово „комунізм", як таке, і зовсім не той, закладений в основу теорії комунізму, соціологічний факт, що кращі люди люблять свою працю, добровільно і старанно працюють, одержують моральне задоволення від акту творення, від почуття добре виконаної власної, та не змарнованої чужої праці, і при цьому не оглядаються особливо на винагороду („від кожного - відповідно до його здібностей"). Як і не відкидаємо того досвіду розвинених суспільств, який стверджує, що існує катеґорія благ, котрі шануюча себе держава зобов'язана надавати, а не продавати („кожному - згідно з його потребами"). Ні, цього ніхто в комунізмі не критикував і не критикує (і якраз цього у нас і немає!). Заперечуємо в теорії комунізму безвідповідальну і безпідставну ідею, що ніби-то до когорти цих кращих належатимуть усі. Критикуємо дурну надію (якої не поділяв Томас Мор), буцім-то вимруть такі людські особини, які в собі переносять заразу невиліковної звички працювати зле і безвідповідально, навіть коли їм платять багато і вчасно. То якраз цього в „ринковій" і „давно не комуністичній" Галичині повно.

В реальному „комунізмі" завжди критикували засилля тоталітарної бюрократії, брак свободи і брак готовности вільно та різноманітно мислити, говорити і діяти. І ось нині ми цю бюрократичну стадність продовжуємо плекати ніби-то без участи комуністів. Поведінка влади, міліції, прокуратури з приводу різноманітних акцій громадянських протестів є на 100% ідентична до поведінки комуністичної влади в минулому. Замовчування, вдавання, що нічого не діється, і одночасно - індивідуальний терор, брехня, обман із неправовим застосуванням сили. Десять років безнадійних мандрів до Европи з її европейським законодавством і европейським штилем влади та силових структур - котові під хвіст.

БЕЗГЛУЗДЕ МАВПУВАННЯ[ред.]

Запопадливе мавпування і страх виділитися, жах „не вгодити". Мавпування з такою динамікою розвитку, з таким гоном „на випередження", які дійсно гідні є усяких похвал. Ще не зовсім охолов подив захоплення ґеніяльною лінґвістичною знахідкою „я вас дякую…", як нова „мулька" полонила розум народних обранців, включно з такими знавцями української мови, як п. Косів: „Це є знаковий момент" („Поступ", число 98, 8го червня 2000го року, стор. 3). Прикро, що і симпатичний мені Перший Міністр (колишній)[33] закидає „знаковими змінами, тенденціями, котрі потрібно підхватити (підхопити, себто)". Мались-мо віхи, підвалини, наріжні камені (яких ми повинні були то розкидати, то збирати, - в залежности од настроїв народних обранців), були доленосні, вирішальні, переломні та вікопомні, - нині додалось знакових (характерних, прикметних, показових, знакомитих, знаме´нницьких…).

Ще одна мода - на мавпування дивоглядних наголосів: а хто першим змавпує свіжий штучний наголос? Не встигли галичани звикнути до дивного наголосу у слові свята´, як у Львівському радіо вже чуємо но´ві! (16го жовтня 2000го року). Як реаґує слухач на комуняцько-мавпувальні маразми, подібні до описаних вище?

ВИХОВНИЙ МОМЕНТ[ред.]

Авдиторія слухачів ділиться на дві части (від нас старанно приховують висліди соціяльних досліджень на подібні теми, тому я не можу сказати, яка часть більша). Перша частина слухачів нервується, кривиться від гидоти, і переходить на хвилю якоїсь не-„національної" радіостанції, одночасно сповнюючись глибокою зневагою до Держави і всього „національного". Справа-бо не лише в тому, що мелодійний голос „ще того" комунівського диктора від новин навіть щось таке, як повідомлення про жахливе стихійне лихо, вміє наповнити бадьорими інтонаціями. Справа ще й в тім, що в Україні вже давно жодні новини на рівні державному не починаються інакше, як словом „Президент". А новини Львівщини - словом „Голова". Чи хтось здає собі справу, що це є смішно? I справа ще в тім, що кожен слухач, який вміє рахунки, давно зрозумів, що кількість щоденних запусків нових підприємств, переоснащень, успішних випробувань нових моторів, кількість нових інвестицій, успіхів у фермерських господарствах, тих-же сумнозвісних надоїв, освоєння нових вугільних горизонтів, розкриття митних порушень з неодмінними надходженнями до державної скарбниці[34]… - перераховувати можна було-б іще довго - що кількість усіх цих, повторюю, щоденних успіхів давно десятикратно перевищила все, що є, було, і колись фізично могло-б бути створене в Україні. Ми вже давно мусили-б процвітати. Пропоную Читачеві насолодитися ностальгією за духом недавніх совкових штампів: „на фінішну пряму вийшли механізатори області…" - інформаційний випуск національного радіо 29го квітня 2001го року. Я це речення знаю напам'ять від дитинства, так десь від 1953го року почавши, - без найменших змін, навіть з тією самою інтонацією. Оце таким чином повинна-би виглядати наша реформованоринкова свідомість? Микола Княжицький десь у жовтні 2000го року в диспуті під час висилання „Факти" (ICTV) признався, що новини мусять, на його думку, укладатися в такий спосіб, аби викликати позитивні емоції у слухача. Чи це не є зомбування?

Другий тип слухача - такий, що має українське серце. Він не плюватиме на Державу і на все те свинство, яке нині офіційно і в обов'язковому порядку доповнюється прикметником „національний". Цей слухач просто плакатиме з горя, зрозумівши, що все, що тільки-но зветься у нас „національним", - було замислене на НАЙВИЩОМУ рівні з єдиною метою: скомпрометувати і змішати з багном українське суспільство. В усякому разі, в очах людини, яка хоча трохи має в собі щось західно-европейського. Сюди належить і такий (жовтень 2000го р.) загально-національний хіт Комедіянта: „после первой не закусываю". Очевидно, що за такої „пропаґанди" національна ідея, словами пана Табачника, „не спрацювала". Чи могло бути інакше?

У попередніх відступах[35] згадувався „йолоп у навушниках". Застановімося. Нормальна людина, у прихильному суспільстві, вийшовши на вулицю, бачить і чує приємних громадян, своїх співвітчизників, з якими часом не гріх привітатися, до яких на гріх усміхнутися, розминаючись на хіднику чи в транспорті, яких не є аж так багато, щоби кожен перехожий перетворювався у конкурента-неприятеля на вузькому переході чи у тролейбусі, а що найважніше - на вулиці людина показує своє добре виховання в середовищі рідного, цікавого для спілкування суспільства. А що цікавого почує і побачить юнак у суспільстві, яке його не потребує, ним нехтує, навіть ненавидить? У суспільстві блатних забіяк і комуно-пердунів з їх „Інформаційним випуском національного радіо"? Тут не тільки „йолоп" одягне навушника…

ПРИДВОРНІ МЕНЕСТРЕЛІ[ред.]

Друга лінія у державній пропаґанді - заложення інституту офіційних співців. З'явилася, зокрема, мода класти на ноти політичні виступи державних мужів. Феміль Мустафаєв у висиланні „Шануймося друзі" заспівав оперну арію (яку чомусь назвали „піснею") під назвою „Величаві Карпати" приблизно такого змісту:

„Ми в серці Eвропи
і тому:
негаразди пройдуть,
буде спокій у нас -
від кордону на сході
аж до сивих Карпат".

В иньшій кантаті співається про те, як добре, що „Україна невтомна", що

Буде в нас добро, буде здоров'я
будуть засіки хлібом повні,
те, що заслужим, будемо мати,
треба лиш вірно любити… -

якось я не чітко учув, кого саме любити, але маю певність, що коли любитиму Президента, — не помилюся.

Пісня „Україна":

   
За вільно обраний майбутній шлях,
Свій герб…,
Майбутнього тобі, моя країно -

хороші слова Олександра Ведмедєва, як у цій, так і в подібних кантатах, лиш не надаються ні для нашого часу, ні взагалі для нормальної держави, яка давно уже забула дивуватися з власного гербу і щодо „майбутнього" свого ніколи не сумнівалася. А ось у такій державі, яку власний Посадник провадить прямою дорогою у Нове Московське Рабство, - то ці слова вже зовсім звучать святотатством.

Якось у березні 2001го року почув-єм уривок урочистого концерту. Коли молодичка в українському строї (Катя Бужинська) заспівала, звертаючись до України, як-то є добре, що та

</poem> В світі незалежність здобула.
Колись була ти меншою сестрою,
Але тепер ти рівна всім сама - </poem> знудило мене і згасив-єм позирало. Оце вже повністю гімн колишньої Радянської України.

Якщо хтось собі мислить, що комуняцьке „незалежно"-українське опаскудження совковими пропаґандистськими методами є стихійним, - то цей хтось помиляється. По-перше, маємо певну кадрову політику. По-друге, оці „кадри" просто переписують завчені совкові рішення і постанови. Вслухайтесь у наступні слова: „Хочеться, щоб з'явились нові патріотичні пісні, і щоб ці пісні об'єднували наш народ на побудову комунізму" - Нац. радіо, 25го листопада 2000го року (слово комунізму, щоправда, замінено словосполученням незалежної держави). Далі: „…прийдемо у нове тисячоліття з високими трудовими показниками" - радіо-оголошення про концерт після „Міжнародного академічного рейтинґу" „Золота фортуна", вперше учув-єм у листопаді 2000го року, але блудять і досі. Отут уже зовсім нічого змінювати не прийшлось, хіба що нову п'ятирічку на нове тисячоліття. А ось ніяке не „ретро", тільки сумна реалія сьогочасности: „хочеться, щоби співак [Ігор Бобало] створив власну пісню на захист честі Президента" - радіо, 9го червня 2001го року, 1315. Співак цей, між иньшим, не особливо контролює в розмові свій стиль: „…ця пісня така молодіжна, надає бодрості… (бадьорості).

Завідувач кафедрою радіо-телемовлення Львівського університету ось як уявляє собі засади праці своїх вихованців, коментуючи 16го листопада 2000го року через обласне радіо певну постанову своєї кафедри: „нести позитивний заряд" - завдання журналіста. Перекладаючи з електротехнічної на загальнолюдську термінологію, - співати хвалу злодійській владі. І це, очевидно, цілком офіційна настанова у галузі кадрової політики щодо журналістського корпусу…

Важко бути певним щодо колективної психіки громади, яка змушена підтримувати в собі дух животіння наступним заклинанням:

Є ще сила в Тебе, —
віримо ми, —
Нашого роду колиска;
ми віримо свято і щиро, —
бо Ти маєш на щастя
високі права.

Раз, що менше потрібно „вірити", а більше - просто розмовляти доброю українською мовою та якомога рідше Кацапам у гузно заглядати - і дійсно сили прибуде. А по-друге, - що та людина, яка ніколи не сумнівалася у своїх правах, не буде про них постійно сама перед собою співати. Хіба-би була злодюжкою, який відчуває, що поцупив не своє.

Не кажу, що все кругом є бридким. Часом випадково з трансляцій тих чи иньших концертів т. зв. „художньої самодіяльности" вдається почути прекрасні голоси вродливих Українок (яких ніхто не пропаґує) як, скажімо, пощастило мені слухати 22го квітня 2001го року на каналі УТ2 під час трансляції концерту „Пасхальні дзвони Київщини" (якби це була українська держава і українське суспільство, концерт-би звавсь „Великодні дзвони", а пасха писала-б ся через букву „к" - як у словнику Грінченка).

Але є й такі „патріотичні" утвори, від яких, на жаль, за кілометр віє низькою кваліфікацією, некомпетентністю, легковажною поставою автора, що обертається зневагою або дискредитацією. Американці мають такого-собі патріотичного шляґера "this my land, this is your land…" Пощо було „творити" явний український пляґіят - „це моя земля (land), це твоя земля, Україно, Україно…"? Неприємно якось таке слухати. Вже хоч-би слово яке замінили - наприклад, „це мій край…"

А ще 20го травня 2000го року я зажив сумнівної насолоди почути у висиланні „Обрії" патетичну кантату під назвою „Оборонці держави", перероблену з однієї добре знайомої совєтської військово-патріотичної пісні. Такою мала-б буть українська національна ідея?! Коментувати немає бажання.

ВІДДАЄМО І ЗАБУВАЄМО[ред.]

Ксеноґрафія. Торкнемося хиткої теми транслітерації, в ширшому аспекті - передачі чужою вимовою (транскрипція) та чужим написанням нашої назви і навпаки. З точки зору інтересів правильних транскрипції і транслітерації, перше очевидне історичне нещастя - що є в Україні Iнтер. Що в цього Iнтера кацапські мовні традиції, і що цей Iнтер займає вирішальні висоти в нашому суспільстві. На нинішній день, коли, йдучи услід за вимогами ринку, фірми-виробники розробили компутерне забезпечення майже всіма „цивілізованими" (а часом, і не дуже) мовами, на базі усіх можливих абеток, Українець не тільки змушений завчати терміни так званих „русифікованих" програмних засобів, але теж щоденно (хто працює в „Інтернеті") „насолоджуватись" звучанням таких „любих" для кожного Українця адрес, як "kiev.ua". Не kyjiw, kyyiw, keuyive, а підкреслено на кацапський лад: кієф. Нині маємо хаос у правилах передавання українських назв латинкою. На мій погляд (який шокуватиме всякого роду „реґляментаторів") - біда не в хаосі, а якраз у намаганні запровадити єдині правила тими „компетентними" чиновниками, які у справах, що стосуються: 1) чужих мов; 2) рідної мови; 3) здорового глузду; 4) елементарної ерудиції - компетентними якраз не є.

Кілька слов'янських мов історично, кожна для власних потреб, розв'язували проблему передачі своєї вимови латинкою. Якщо вдавалося, узгоджували зі звучанням, яке відповідало одній з континентальних мов, переважно латині та німецькій, рідше - французькій. Тепер усі подуріли на англійській мові (ще й у спаплюженому Американцями варіянті). Тим часом, особливості англійської ортографії найменше надаються до передачі звучання слов'янських слів. Тому запанувало правило - ви пишете, як хочете, а іноземець мусить запам'ятати вимову на слух. В такій ситуації найприродніше було-б орієнтуватися на ортоепію… власної мови! На те, які звуки зринають у вусі Українця, коли він зрить ті чи иньші значки латинської абетки. У вусі, чи голові слабоерудованого Українця - мертва тиша (незважаючи на безуспішні спроби середньої школи). В голові більш-менш ерудованого Українця - первинний космічний хаос. Це добре, бо з Хаосу народився наш прекрасний та різноманітно-впорядкований світ. Людина, котра орієнтується хоча-б приблизно у правилах ортоепії кількох чужих мов, які використовують латинку (тільки для взірця, згадаємо деякі мови, які мають історичний досвід у способах передавання слов'янської вимови літерами латинської абетки: польська, чеська, латинський правопис хорватської, німецька, французька, традиційна латинь) - така людина, опинившись перед стандартною американською клявіятурою без діякритичних знаків, легко набере український текст латинкою, але при цьому спостерігатиметься дуже характерне і суттєво важливе явище: в різних позиціях одні і ті самі звуки нормально передаватимуться різними буквосполученнями! I це природно. Чому Поляк передає „ш" і „ч" складеними значками „sz" і „cz"? - тому, що поруч оден одного, в сусідських позиціях, чисті звуки „с" (польське „s") і „ц" (польська літера „c") зі звуком „з" (польське „z") практично не трапляються в польській мові. Чому Німець (а за ним, протягом сотень років - той-же слов'янин) вживає значок „j" для позначення звуку „й"? - тому, що тільки легковажний Француз міг додуматись проміняти просте і зрозуміле „j" на довжелезне „ill". Французові бракувало „ж" („j"), Іспанцеві - „х" („j"), Англійцеві „дж" („j"), зате дуже розумному українському американізаторові нині бракує одразу всіх трьох звуків! Понадто бракує ще й звука „ц", який від часу сотворення світу передавався латинською літерою „c", котрою нині гордовито нехтує просвічений на американський лад новий Українець. Американці навіть згодились прийняти до арсеналу позначок своєї системи транскрипції значок „x" (ікс) для позначення чужомовного (для них!) звука „kh", так що і ми могли-б писати „xworoba" замість прийнятого тепер „khvoroba" („кхфороба").

Чи не найрізноманітніше могло-б виглядати йотування, пом'якшення, окремішній звук „й", - залежно від позиції: j, ja, ye, yi, ia, ie - навіщо себе обмежувати? Те саме можна сказати про звуки „ц", „ж", „дж", „г", „ґ". Апостроф взагалі непотрібний, бо він означає розділену вимову попередньої приголосної і наступних йотованих „я", „є", „ї", яких взагалі немає у латинці, яко окремих значків. Зате м'які приголосні „ль", „ть", „нь", „ць" можна передавати окремими буквами, за прикладом Словаків: «ľ», «ť»,«n'». Для підкреслення розділеного читання окремих буквосполучень можна-б домовитись уживати значок «`», присутній на кожній латинській клявіатурі: nez`hoda (незгода), але nezhyť (нежить). Ось деякі приклади: simya (сім'я), nexaj (нехай), niania (няня), yablounia (яблуня), turock (турок), turec'kyj (турецький), terpeс' (терпець), toroczyty (торочити), korowa (корова), vira (віра), nadiya (надія), majzhe (майже), pyať (п'ять), ceber (цебер), macaty (мацати), maczaty (мачати), lyxo (лихо), maszyna (машина), maxaty (махати - слов'янське слово), mechanizm (механізм - латинського походження слово), nycyj (ниций), majtki (майтки), zhensczyna (женщина: щ=scz), shcze (ще: щ=shcz), shopa (шопа), s`hody (сходи), newdaxa (невдаха), smich (сміх), dnes' (днесь), mih (міг), mikh (міх). Замість насолоди від колоритного різноманіття, нас заганяють в надумані рамки, але тих уніфікованих рамок теж виявляється… багато різних! „Поступ" від 22го жовтня 1999 року пропонує „затверджену Верховною Радою схему М. Вакуленка". "UkraiNewstand at Brama" подає „додаток до рішення № 9 української комісії з питань правничої термінології, протокол № 2 від 19го квітня 1996 року". На телеґрафі у Франківську висять іще кимсь иньшим затверджені правила. Діяспора мала до цього часу свої власні, орієнтовані виключно на мать-Америку, правила, але з міркувань лояльности готова відкинути всі традиції на користь не менш ідіотичних правил новопосталої „Незалежної". Чому ідіотичних? У відомих мені шести-семи узаконених різними західними інституціями, в тім числі ANSI, таблицях українські букви „и" та „ї" передаються латинськими значками „y", „i" та „yi" відповідно (коли поминути букви з діякритичними значками, котрих Ви так легко не стандартній латинській ASCII - клявіятурі не наберете). Тим часом, 19го квітня 1996 року „Українська комісія з питань…" позбавила столицю „Незалежної", історичний центр і Джерело Випорску східно-европейської культури, гордість східно-, центрально- і південно-арійського слов'янства, історичну Метрополію руських і приєднаних Чудь, Мер, і іже з ними територій, столицю Першої-і-Останньої Добровільно-без'ядерної, престол Каганату - го´род КИЇВ половини його історичної гідности, втявши один склад від його і без т