Суржик для інтеліґенції/Віддаємо і забуваємо
| ◀ Комунізм в етері і у звичаях | Суржик для інтеліґенції Віддаємо і забуваємо |
Хто має творити (але не хоче) українські терміни ▶ |
|
Ксеноґрафія. Торкнемося хиткої теми транслітерації, в ширшому аспекті - передачі чужою вимовою (транскрипція) та чужим написанням нашої назви і навпаки. З точки зору інтересів правильних транскрипції і транслітерації, перше очевидне історичне нещастя - що є в Україні Інтер. Що в цього Інтера кацапські мовні традиції, і що цей Інтер займає вирішальні висоти в нашому суспільстві. На нинішній день, коли, йдучи услід за вимогами ринку, фірми-виробники розробили компутерне забезпечення майже всіма „цивілізованими" (а часом, і не дуже) мовами, на базі усіх можливих абеток, Українець не тільки змушений завчати терміни так званих „русифікованих" програмних засобів, але теж щоденно (хто працює в „Інтернеті") „насолоджуватись" звучанням таких „любих" для кожного Українця адрес, як "kiev.ua". Не kyjiw, kyyiw, keuyive, а підкреслено на кацапський лад: кієф. Нині маємо хаос у правилах передавання українських назв латинкою. На мій погляд (який шокуватиме всякого роду „реґляментаторів") - біда не в хаосі, а якраз у намаганні запровадити єдині правила тими „компетентними" чиновниками, які у справах, що стосуються: 1) чужих мов; 2) рідної мови; 3) здорового глузду; 4) елементарної ерудиції - компетентними якраз не є.
Кілька слов'янських мов історично, кожна для власних потреб, розв'язували проблему передачі своєї вимови латинкою. Якщо вдавалося, узгоджували зі звучанням, яке відповідало одній з континентальних мов, переважно латині та німецькій, рідше - французькій. Тепер усі подуріли на англійській мові (ще й у спаплюженому Американцями варіянті). Тим часом, особливості англійської ортографії найменше надаються до передачі звучання слов'янських слів. Тому запанувало правило - ви пишете, як хочете, а іноземець мусить запам'ятати вимову на слух. В такій ситуації найприродніше було-б орієнтуватися на ортоепію… власної мови! На те, які звуки зринають у вусі Українця, коли він зрить ті чи иньші значки латинської абетки. У вусі, чи голові слабоерудованого Українця - мертва тиша (незважаючи на безуспішні спроби середньої школи). В голові більш-менш ерудованого Українця - первинний космічний хаос. Це добре, бо з Хаосу народився наш прекрасний та різноманітно-впорядкований світ. Людина, котра орієнтується хоча-б приблизно у правилах ортоепії кількох чужих мов, які використовують латинку (тільки для взірця, згадаємо деякі мови, які мають історичний досвід у способах передавання слов'янської вимови літерами латинської абетки: польська, чеська, латинський правопис хорватської, німецька, французька, традиційна латинь) - така людина, опинившись перед стандартною американською клявіятурою без діякритичних знаків, легко набере український текст латинкою, але при цьому спостерігатиметься дуже характерне і суттєво важливе явище: в різних позиціях одні і ті самі звуки нормально передаватимуться різними буквосполученнями! І це природно. Чому Поляк передає „ш" і „ч" складеними значками „sz" і „cz"? - тому, що поруч оден одного, в сусідських позиціях, чисті звуки „с" (польське „s") і „ц" (польська літера „c") зі звуком „з" (польське „z") практично не трапляються в польській мові. Чому Німець (а за ним, протягом сотень років - той-же слов'янин) вживає значок „j" для позначення звуку „й"? - тому, що тільки легковажний Француз міг додуматись проміняти просте і зрозуміле „j" на довжелезне „ill". Французові бракувало „ж" („j"), Іспанцеві - „х" („j"), Англійцеві „дж" („j"), зате дуже розумному українському американізаторові нині бракує одразу всіх трьох звуків! Понадто бракує ще й звука „ц", який від часу сотворення світу передавався латинською літерою „c", котрою нині гордовито нехтує просвічений на американський лад новий Українець. Американці навіть згодились прийняти до арсеналу позначок своєї системи транскрипції значок „x" (ікс) для позначення чужомовного (для них!) звука „kh", так що і ми могли-б писати „xworoba" замість прийнятого тепер „khvoroba" („кхфороба").
Чи не найрізноманітніше могло-б виглядати йотування, пом'якшення, окремішній звук „й", - залежно від позиції: j, ja, ye, yi, ia, ie - навіщо себе обмежувати? Те саме можна сказати про звуки „ц", „ж", „дж", „г", „ґ". Апостроф взагалі непотрібний, бо він означає розділену вимову попередньої приголосної і наступних йотованих „я", „є", „ї", яких взагалі немає у латинці, яко окремих значків. Зате м'які приголосні „ль", „ть", „нь", „ць" можна передавати окремими буквами, за прикладом Словаків: «ľ», «ť»,«n'». Для підкреслення розділеного читання окремих буквосполучень можна-б домовитись уживати значок «`», присутній на кожній латинській клявіатурі: nez`hoda (незгода), але nezhyť (нежить). Ось деякі приклади: simya (сім'я), nexaj (нехай), niania (няня), yablounia (яблуня), turock (турок), turec'kyj (турецький), terpeс' (терпець), toroczyty (торочити), korowa (корова), vira (віра), nadiya (надія), majzhe (майже), pyať (п'ять), ceber (цебер), macaty (мацати), maczaty (мачати), lyxo (лихо), maszyna (машина), maxaty (махати - слов'янське слово), mechanizm (механізм - латинського походження слово), nycyj (ниций), majtki (майтки), zhensczyna (женщина: щ=scz), shcze (ще: щ=shcz), shopa (шопа), s`hody (сходи), newdaxa (невдаха), smich (сміх), dnes' (днесь), mih (міг), mikh (міх). Замість насолоди від колоритного різноманіття, нас заганяють в надумані рамки, але тих уніфікованих рамок теж виявляється… багато різних! „Поступ" від 22го жовтня 1999 року пропонує „затверджену Верховною Радою схему М. Вакуленка". "UkraiNewstand at Brama" подає „додаток до рішення № 9 української комісії з питань правничої термінології, протокол № 2 від 19го квітня 1996 року". На телеґрафі у Франківську висять іще кимсь иньшим затверджені правила. Діяспора мала до цього часу свої власні, орієнтовані виключно на мать-Америку, правила, але з міркувань лояльности готова відкинути всі традиції на користь не менш ідіотичних правил новопосталої „Незалежної". Чому ідіотичних? У відомих мені шести-семи узаконених різними західними інституціями, в тім числі ANSI, таблицях українські букви „и" та „ї" передаються латинськими значками „y", „i" та „yi" відповідно (коли поминути букви з діякритичними значками, котрих Ви так легко не стандартній латинській ASCII - клявіятурі не наберете). Тим часом, 19го квітня 1996 року „Українська комісія з питань…" позбавила столицю „Незалежної", історичний центр і Джерело Випорску східно-европейської культури, гордість східно-, центрально- і південно-арійського слов'янства, історичну Метрополію руських і приєднаних Чудь, Мер, і іже з ними територій, столицю Першої-і-Останньої Добровільно-без'ядерної, престол Каганату - го́род КИЇВ половини його історичної гідности, втявши один склад від його і без того не особливо довгого імені. Обрізання відбулося з метою зрощення звуків „и" та „ї" в один повний склад, „К'їф" (Kyiv), що, звісно, ближче до ірансько-санскритських коренів праукраїнської мови, та надто вже незручне для вимови. Кожен, навіть напівграмотний, але народжений на Англійських островах, - коли вже так не хочеться рівнятись на континент, - скаже вам, що українське Київ по-англійськи незле вимовляється, коли його писати так: KEYIV. Француз вимовить Кеїв - при бажанні можна внести невеличку поправку на папері у вигляді Kéyiv (хоч ми і домовлялися уникати діякритичних знаків). Таким чином, мінімум пів-Eвропи вже вимовляло-би правильно - спонтанно, без особливих труднощів. А разом половиною Eвропи - іще половина світу, якщо згадати про Колонії (ЗДА по-нашому, США по-совєтськи, Колонії по-англійськи), та ще додати африканську франкофонію… Пощо було витинати саму середину імені? Задля сліпого дотримання самими-ж надуманих правил? Тепер навіть уроджений Українець не вимовить назви своєї столиці, не те що чужак. Правопис власних назв повинен вибиратись не з огляду на правила транслітерації, а з иньших, більш обґрунтованих мотивів - і тільки після того закріплюватися. Чому мене позбавили всіх моїх родичів по батьковій лінії, родичів, котрі віками писалися Maciuk, переробивши моє прізвище, вже за Вільної України, але без моєї на те згоди, на Матсюка (Matsyuk) (гляди закордонний паспорт)? Це поважане, нове для мене, прізвище, є обтяжене, на жаль, тією ґрунтовною хибою, що не має до мене і до моїх пращурів анінайменшого відношення! Повертаючись до імені столиці нашої Батьківщини, хочу зауважити, що навіть такі любителі укорочувати голосівки (серед слов'ян), як Чехи, пишуть Kyjov (це містечко у Моравії, поблизу Austerlitzа), а не „Kyov". Ну, але ми наймудріші…Топонімія. Хай чи гніваються, чи ні, але вживання таких назв міст, як, скажімо, „Жешув", я теж відношу до вияву второстепенної назадкуватости, а не відношу до симптомів непереборного прагнення поміжна́родньої „злагоди". У 1885му році професор Володимир Антонович написав статтю з нагоди повісти Г. Сєнкевича „Вогнем і мечем" (гляди переклад у „Літ.-наук. бібліотеці НТШ", число 86). То́му 115ть років українські патріоти, разом з цілим „проґресивним людством", щиро вірили, що різні народи вдасться замирити поміж собою не на підставі балянсу грубої сили, а виходячи з певних ідеалів справедливости у взаємних стосунках, на ґрунті твердих міжнародніх правил (тепер ми знаємо, що вони помилялися, разом з цілим „проґресивним людством"). В отій-то статті стверджується принцип, що вимовляти й писати географічні імена (топоніми, гідроніми, иньші) слід так, „як їх виговорюють і пишуть туземці". Не підлягає сумніву, що Антонович уважав туземцями Ряшева - Українців, бо, скажімо, його учень Грушевський чертив мапу компактного розселення корінного українського етносу аж попри Краків. Я не ставлю перед Поляками питання так, щоби зсувати границі, або перейменовувати Жешув. Я пропоную розважити справу писання подібних імен в спосіб, немислимий для демократів проминулого століття - пропоную викинути на смітник всілякі „об'єктивні" міркування. Кожен нарід не тільки історично називав по-своєму різні місцевості, де він на довше, чи на коротше затримувався, але і поперекручував на свій лад чужинецькі назви - бо не пілягає ортоґрафія однієї мови - правилам иньшої мови. Ось далеко не повний перелік прикладів (лиш ті, що першими спали на думку): Montenegro (Чорногорія), La Bas Pays (Нідерлянди), Napoli (він-же Naples, він-же Неаполь), München (Munich), Roma (Rome, Рим), Firenze (вона-ж Фльоренція), Paris (Париж), Warszawa (Warsaw), Slavkov (Austerlitz)… Я-б не радив, наче Дон Кіхот, воювати за те, аби Москалі у своїх виданнях писали „Львив", а Поляки - „Lwiw" (хоч воно і злагодило-б віковічні непорозуміння). Чи прийме Поляк, що Львів є українським містом - залежить од сили української волі, рівня економіки та готовности українського війська, а не від того, яким чином Поляк вимовлятиме назву нашого міста. Щось подібного можна стверджувати і про Перемишль - колиску галицької цивілізації, першу столицю Князівства і осередок греко-католицької дієцезії - щось на зразок нині поділеного Єрусалиму; або про Холм - столицю Королівства, місто, де знаходиться гріб короля Данила. Теж я не ставив-би питання так, щоб писати „Riasziw" в межах правочинности польської мови. Але там, де послуговуємося українською мовою (тобто, в україномовну тексті або в українській частині багатомовного тексту), повинно ся писати і звучати: Ряшів, Володимир, Пряшів, Дорогичин, Кошиці, Берладь, Чорні Води, Малий Галич (а не Галац), Переяславець, Озов, Сянік (місто), Сян (ріка), Бог (ріка), Корсунь, Козлів, Таган-Ріг, Білгород, Острозьк, Вороніж, Берестя…