Суржик для інтеліґенції/Вчена тупість
| ◀ Дух | Суржик для інтеліґенції Вчена тупість |
Деякі механізми ▶ |
|
Найбільшу недовіру до можливостей рідної мови зустрічаємо, як не дивно, у людей вчених. Часом закрадається сумнів - а чи не є славнозвісний „патріотизм" галицької „інтеліґенції" всього-лиш звичайнісіньким американофільством (в кращому разі; полонофільством - в гіршому), замаскованим під москвофобію. Декотрі панове, такі сміливі в декляраціях політичної самостійности, нанівець тратять певність, як тільки мова заходить про самостійність лінґвістичну. Не лише тратять певність, але перетворюються, мимоволі, щоправда, у закостенілих прихильників накинутої Совєтами науково-технічної термінології, дурнуватого правопису, управлінсько-бюрократичної лексики, т. зв. „нормативної" мови. Глухим муром стоять різноманітні редакції, наче й досі відчувають подих „контролюючих" орґанів. Контролюючих від українськости, від навернення до властивої мови, від свободи скинути деформуюче-неприродний русифікуючий панцир. Не хочуть скинути. Звикли. Дописувач, автор, який намагається якось боротися зі совковою „нормативною" лексикою, в особі редактора (ясна річ, „патріота" - иньших в Галичині не є) часто наштовхується на свого завзятого противника. На жаль, не тільки в особі редактора. Українська „революція" не скинула кайданів з душі чиновника, урядовця, канцеляриста, не вдихнула творчої свободи і, тим більше, відваги у вишколений Совєтами, скалічений, позбавлений будь-якої самостійности лінгвістичний закуток його скам'янілого інтелекту. Скільки здивування, заперечень, недовіри, непевности, заздрісного сарказму або відкритого висміювання зазнає сміливець, що наважився вторгнутися у святі границі номенклятурної термінології, порушити інтелектуальну дрімоту трафаретної лексики пост-совкового чиновника. Спробуйте подати своєму начальникові на підпис, скажімо, „Довірення" замість „Довіреності", „Подання" замість „Заяви" (на „Заяву" Чехи кажуть „Жадання"), „Звідомлення", „Виказ" замість „Вєдомості", „Спис" замість „Списку"… побачите, що буде. Напівписьменна, але на 100% самовпевнена секретарка спочатку корчить міни, зауваживши свіжу і незрозумілу для її радянсько-університетської голови мову, а далі береться нахабно вчити вас канцелярської мови. Лінґвістична тупість такої секретарки поступається своєю всеосяжністю хіба що мовному ідіотизму її високого начальника. Одного разу суддя районного суду звинуватив мене в тім, що я погрожував Високому Суду, - саме у такий спосіб „зрозумівши" мою усну заяву про деякі „застереження" з мого боку. Совковим мізкам не збагнути, що в лю́дській термінології „застереження" означає „резерва", сиріч зауваження, умова, передумова, але аж ніяк не „пересторогу" чи попередження. До питання так званого лінґвістичного яничарства ми ще повернемось.[28]
СОВКОВИЙ НАЦІОНАЛ-КАЛАМАР
Голова обласної ради, корінний галичанин, дисидент і націоналіст, на 99% переймає мову свого попередника: запроданця, комуняки і бюрократа. І ось з-за трибуни „Першого демократичного" лунає: „до нас поступили (надійшли) слідуючі документи…" Повною зневагою до особи слухача і нехтуванням усякою пристойністю звучить в устах доповідача вислів на кшталт „…розпорядженням від нуль п'ятого нуль дев'ятого вмінюється (ставиться) в обов'язок…" Невже у родинному колі цей бюрократ теж оголошує дружині та дітям, що вони відбувають (чи відправляються?) на курорт, скажімо, „нуль третього нуль сьомого поточного календарного року"? А слухачі в залі засідань - це вже не люди? Їх поважати не потрібно? А показати, що сам доповідач свідомий того, що́ це є таке „нуль п'ятого нуль дев'ятого", показати, що він має в голові мізки і ними ДУМАЄ, коли відкриває рота, а не тарабанить непотріб - цього не слід показувати? А проста естетика добре вихованого джентльмена не обов'язкова для українського урядовця? Не відстає і коментатор радіо: „…ліцензія від двадцять третього нуль другого…" - що, слухач радіо іще людина, чи вже перетворився ув обчислювальну машину? Диктор, коли тарабанить написане, може і не є в стані одразу перекласти „нуль другого" на людську мову, тим паче, що нашого диктора цікавлять зароблені гроші, а не те, чи слухач устигне второпати і запам'ятати дату якоїсь-там ліцензії. То пощо взагалі щось подібного вносити до передачі? А найкраще, щоби недоумок, який пише текст для диктора, потрудився перевести деякі розрахунки, і виразити число „нуль другого" словом - назвою відповідного місяця. Розрахунки, очевидно, непрості, і займуть шмат часу в людини, яка не вміє назв українських місяців. У дитинстві, коли мене хотіли сильно настрашити, батько говорив приблизно таке: я тебе так „виперу", що ро́сийські місяці запам'ятаєш. Для Кацапа, підозріваю, така сама проблема з українськими місяцями. Другим характерним прикладом зневаги до слухача є називання чисел з десятковими знаками: „російська армія налічує один і дві десятих мільйона солдат і буде скорочена на триста тисяч" (новини національної радіоточки, 9го вересня 2000го року). Пересічна домогосподарка знає слово „мільйон", і з певними зусиллями зможе уявити собі, що то є триста тисяч; але сумніваюся, чи їй вдасться, не відстаючи від скоромовки диктора, швиденько відняти в пам'яті від 1,2 млн. число 300 тис. От якби диктор не полінився сказати „мільйон двісті тисяч"…
Чиновник забуває, що людство розвивається для тієї мети, аби колективним розумом упізнати Божественну красу. А краса - в різноманітності та порушенні симетрії (досконалости). Тобто, краса спирається на присутність елементів „недосконалости" в матеріальному образі Божественного (досконало-ідеального) шкіцу. Тих самих „недосконалостей", сама можливість, навіть необхідність існування яких передбачена в Божественному Задумі. Тому так важко наблизити створені машиною форми до форм життя, - що машина мислить трафаретно, яким багатим не був-би цей трафарет. Гляньте на квітку, на своє тіло (якщо ви чоловік - можете оглядати жіноче тіло), погортайте словник живої мови - ви переконаєтесь, що завжди знайдете щось такого, чого бракуватиме навіть в найдосконалішій копії, створеній за логікою машини. Так от, тупий чиновник про це не думає, йому усе і завжди має бути „однаковим", нехай навіть і бридким, тільки-б його улюблений машиновий мізківник зміг „автоматизувати" обробку бази даних. Чиновник живе не для людства, він живе для машини, і він прагне ціле те людство теж перетворити у придаток до машини. Тому, між иньшим, нас змушують перетравлювати такі задурманюючі мозок дебілізми, як, скажімо, „вогнегасник хімічний пінний" замість „хімічно-пінний вогнегасник"; „фургони автомобільні замість „фіри до автів" - радіо-оголошення, 13го листопада 2000го року, 1245; „одіяло стьогане" замість „стібана ков(л)дра"; „свічки парафінові декоративні" (оце вже зовсім задом наперед написано!) - „Поступ", 2го червня 2000го року разом з ВАТ „Галичина"; „труби каналізаційні з ПВХ" (може, каналізаційні труби з полівінілхлориду?); „колонка газова" - це так 23го червня 2000го року нас учила назадгузь читати газета „Наше місто"; „Паска святкова", замість „святкова паска" - книга „Закарпатські печива". Чому українські броварні продукують „пиво світле" або „пиво темне берегівське бархатне" замість темного оксамитного пива? Чому ВАТ „Калузький харчовик" годує народ „арахісом соленим" замість соленими горішками? Очевидно, якомусь каламарному недоуку не смакує „ясне пиво" (говоримо „ясно-жовтий", а не „світло-жовтий"; „ясен коровай", зате „світлий (великодний) тиждень"). Декому простіше вимовляти неприродне словосполучення „решітки дверні" замість „ґрати на двері", „тара скляна" замість „скляна тара" („Додаток" до розпорядження голови облдержадміністрації від 3го березня 1999 року № 241) - так, наче для комп'ютера у якомусь-там задрипаному пляновому відділі якогось ідіотичного підприємства має значення, чи вздовж першого слова назви товару клясифікувати продукцію, чи вздовж другого! Свого часу у всіляких-там „вєдомостях" при переліку предметів чи товарів ставили іменник на перше місце з тією метою, аби дєвочки на щотах відповідно до альфабету підбивали ціну продукції - легше відшукати потрібну назву, коли вмієш алфавіт. Сучасні дєвочки послуговуються виключно компутером, ані альфабету, ані таблички множення не пам'ятають, - властиво, ніколи не вивчали, - то пощо силувати „солов'їну"?! У висиланні „На теми дня" 3го квітня 2000го року радіо заохочувало читачів надсилати листи з поміткою „Птах 2000го року Лелека Білий", хоча кожна людина при здоровому глузді напише „Білий лелека".
Патріотична бюрократія дивна, неповторна і заслуговує окремого дослідження. Тут можемо собі дозволити тільки окремі приклади. При вулиці Франка (Іван Якович абсолютно певно осміяв-би це краще від мене) під номером 55 висить вивіска „Львівморепродукти". Звичайний неосвічений хлоп зі села надряпав-би щось на зразок „Морські харчі" і мав-би сто-відсоткову рацію! Львівський-же чиновник демонструє тільки одне - що він позбувся глузду ще перед тим, як навчився писати. Я не відвідаю подібного склепу, щоби-м мав повік забути смак риби, але… склеп процвітає! Що сумно свідчить про нашу з Вами „інтеліґентність", панство львів'яни.
Під мудрим керівництвом батьків української залізної дороги, від галицько-патріотичного залізничного двірця (який чомусь зветься ЖиДи-Вокзалом) відправляються поїзда. Подорожні (пардон, пасажири) купують ро́сийсько-мовні квитки; в найкращому разі - двомовні; не подумайте, тільки, що українсько-французькі, як прийнято в лю́бій серцю Eвропі. Останній подарунок „відхідняк" Лицаря Львівської залізниці: двомовні оголошення про відбуття потягів до Мінська, чомусь, правда, зовсім не державною білоруською мовою. Може, хто з читачів бував за кордоном, то хочу спитати, чи Поляки оголошують по-французьки, коли потяг відходить до Берліну? Як собі пригадую, - не оголошують навіть по-німецьки! Хочеш - всідай, хочеш - залишайся, але те, що ти є в Польщі, - добре зрозумієш і запам'ятаєш. Те саме в Чехах… ВСЮДИ у світі. А ще Галичина каже, що вона Eвропа. Дзуськи. І не шукаймо причини ні в Москві ні в Києві - зазирнімо краще в очі Лицарям. Що Лицар не тільки не був білоруським патріотом, а ще й зневажав Білорусь - Бог його судитиме. А от за московський патріотизм здало-б ся ще і на грішній землі покивати пальцем. Та місцева влада таких „дрібниць" не помічає… Автобуси дальнього слідування (далечинні, дале́шні, дальньої дороги, просто дальні) не від'їжджають, а теж обов'язково відправляються. Львівське Трамвайно-тролейбусне управління запровадило новий взірець вивіски для трамвайних зупинок, опаскуджений написом про „час відправлення" трамвая(ю?!). Чи не легше було написати „години від'їзду" (відбуття, відходу)? Що заважає у львівських приміських електричках навчити машиністів оголошувати українською мовою „поїзд прямує до станції Дрогобич" замість совєтського огидного штампу слідує?
Вивіски ще совєтського зразка надійно вмуровані у психіку ще совєтського „начальника", і, відповідно, - в новенькі мармурові панелі відремонтованого львівського залізничного двірця: вихід в місто (має бути до міста); напрямок (напрям); відправлення. Ви, панство Міська „Націоналістична" Влада, освячуєте кацапізм блиском новеньких ґранітних переходів львівського двірця, який у Вас, панове сини репресованих націоналістів, чомусь називається вокзалом. Ось що Ви виробляєте „заради" Неньки.
Чиновник не тільки не має загально-інтеліґентної кваліфікації, він ще й катеґорично відмовляється думати і помічати місця, де би можна було допомогти рідній мові розквітнути. Ось бачимо напис на віконці львівської пошти: „приймається оплата". А поруч - „прийом платежів". Чи не природніше та й гарніше звучало-б „приймання плати (оплати, оплат)"?
Газета „Наше місто" - невичерпне джерело чиновницько-офіціозних перлів термінології - вміщує оголошення про „лічильники ґазу та води". Слово це хороше, та людську мову можна ще й урізноманітнювати: ґазоміри, водоміри… Потрібно любити мову, та й поважати в читачах і клієнтах homo, навіть трішки sapiens, а не розраховувати виключно на худобу! За число 23є червня 2000го року в цій-же газеті знайомимось із „Положенням про … справляння податків". Чи не могла-би Міська рада Центрополісу Відродження Української Культури видумати щось ліпшого замість кацапського „Положения"? Наприклад, уклад, устава, усталення, установлення, встанова, уложення… Якась ближче мені не знайома пані Валентина Іванівна, доповідач на пленарному засіданні Верховної Ради, о годині 1305 10го лютого 2004го року переймалася становищем бездоглядних дітей (недоглянутих, себто). Радіо „Ера" бідкається, що деякі області зостались знеструмлені: я це відношу не до фактору змосковщення, лиш до фактору розумової неповноцінности відповідального чиновника від енерґетики: нормальна людина скаже просто - без струму; „у Сумській області остались знеструмленими 126 населених пунктів" - радіо, 13го листопада 2000го року. Обесточенный - це є ро́сийський каламарний термін. Український міг-би, коли-б то охота, нічим кацапського терміну не нагадувати. Біда, що вся „незалежно"-українська бюрократія - вихідці зі совєтського хліва. Наша-ж „інтеліґенція" їх просто мавпує, замість подати приклад свіжої лексикоґрафічної думки. Тому подібні дурнуваті конструкції стають офіційно вживаними в середовищі спрофанованих міністерських каламарів.
Сумніваюся, до речі, чи нинішній пересічно-високий керівник зміг-би правильно назвати всі шість, властиво, сім відмінків іменників його-ж рідної мови. Про дієслівне керування вже промовчимо. Переважна більшість почесних гостей пияцьких презентацій (о́казів, ознайомлень, за́водів) спотикається вже на другому слові: „Шановні па́ні"… чи пані́?. Думаймо.
РЕФЛЕКСИВНЕ САМОНЕХТУВАННЯ
Стандартна, якась „задньо-залежна" недоумкуватість високопоставлених чиновників призводить часом до прямої (хоч і несвідомої) пропаґанди меншевартости. Поширеною є звичка самопринижуюче додавати прикметник український там, де він аж ніяк не підкреслює ні виключности, ні значимости, а навпаки - ставить оце „українське" в один ряд з чужим, та й то десь далеко позаду, серед сіроми. Для Англійця завжди очевидно, коли мова заходить про Королеву, що йдеться про його Королеву. Взагалі, коли йдеться про щось не-англійське, спеціально додають слово „континентальний". І це „континентальне" завжди, якщо не гірше, то, принаймні, вважається не зовсім повноцінним. Диктор французького радіо, коли повідомляє, що Президент подався на Південь, не додає, як у нас прийнято, що це був український президент, і що він помандрував саме на український південь. Бо поважаючий себе Француз не дуже свідомий того факту, що іще є президенти в иньших народів, і що не весь Південь належить Франції. У нас, навпаки, співають не просто народних пісень, а всього-лиш „українських народних", вдягаються не у народні строї - єдині можливі народні, або просто в українські, а всього лиш „українські народні" (вживання двох уточнюючих прикметників завжди применшує загальну значимість); передбачають погоду не на Заході, який не мав-би бути чимось иньшим, як лише, і тільки, самозрозумілим Західним Краєм самоочевидної Держави, а, все-таки - на заході якоїсь-там України. І так до безконечности. Наче житель України не пам'ятає добре, яку державу замешкує.