Суржик для інтеліґенції/Дух

by Роман Мацюк

◀ Дякуйте нас і дивіться

Суржик для інтеліґенції Роман Мацюк Дух

Вчена тупість ▶

Львів: Сполом, 2008

 

ДУХ

 

ПРИЗВОЇТА НИЦЬ

Мамона і запобігання. Меншевартість і брак найменшого чуття самоповаги. Нехтування охайністю мови, зви́чаю, моралі. Незнайомство з поняттям „гідність". Оце і є те, що керує „інтеліґентними" (в сучасному галицько-українському розумінні) людьми. А може - не це? Може, даремно дошукуватися прихованих вивихів етнопсихології? Не виключено, що в умовах відносної демократії, коли щез явно-жорсткий, примітивно-поліційний, державно-каґебіський тиск на мову, тиск, який ще міг спровокувати відруховий спротив навіть у безнадійного духового раба - не виключено, що тепер виходить нагору властиве для пересічного малороса, інстинктивне, босяцько-інтеліґентське москвофільство? Жадоба Пана. Зоологічний потяг до справляння нужди бути Підножкою Москви. Ексгібіціоністський етно-мазохізм… і все. Жодної філософії.

Складніше стоїть справа з так званою „поміркованістю" не зовсім пересічної, тобто освіченої, людини. Ось послухаймо, як це відбувається у висиланні „Обрії". Слухач в листі запитує: як зробити, щоб на противагу пануванню ро́сийської мови панувала українська? Саме так поставив питання слухач. Переляканий гість програми відповідає: я також хочу, щоб спілкувалися (боїться повторити „панувала") українською мовою. А далі „інтеліґент" не був-би собою, якби й зовсім не цофнув назадгузь: „при цьому я хочу, щоб ми приймали гостей і спілкувались з ними їх мовами, щоб ми знали багато мов." Можливо, Президент Ро́сії (у неписані компетенції якого входить приймати і затверджувати „неформальний" телефонічний рапорт Президента України про новопризначеного Першого Міністра „Незалежної") - можливо, він приймає намісника Кучму і спілкується з ним українською мовою? Чи Президент України не тягне навіть на титул „гостя" з наведеної вище цитати? Коли Москва не спілкується з гостями їх мовами, то чи мусить Президент України спливати смальцем запопадливости, яка схожа швидше на лизоблюдіє, чим на гідну ввічливість? Ми повинні знати чужі мови… Ви, Читачу, маєте право вивчати чужі мови. Я теж так чиню. Але ми з Вами не маємо права забувати, що Україна - велика держава. Може, іще не з великої букви, та все-ж велика. Чи багато людей, навіть інтелектуалів, у чужих краях знає українську мову? Український освічений „толєрант" до такої міри сам себе задурманив, намагаючись усьому світові втерти носа своєю примирливістю та „інтеліґентністю", що давно згубив власну сутність. Хизуватись перед першим-ліпшим чужинцем, як ви добре вмієте по-їхньому балакать - є виявом не інтелекту, лиш суржикової „інтеліґентности". Несподіваним відкриттям для затурканого американо-кацапським інтернаціоналізмом українського „інтеліґента" буде спостереження, що ні пересічний Норвежець, ні рядовий Італієць чи навіть Німець підкреслено не бажає послуговуватися, а частіше - просто не володіє ні англійською, ні такою авторитетною в Україні ро́сийською мовами. Так само і Англійці, навіть інтелектуали від науки, не бажають практикуватися у володінні континентальними мовами. Всеохоплююче переконання, зумовлене у великій мірі пропаґандою з боку аґресивного космополітизму, - що границі між культурами затираються - є перебільшеним. Мене тут менше обходить, що деякі Американці чи Анґлійці володіють французькою мовою. Мене цікавить ДУХ. Люди творять засобами своєї мови, самі від себе, для себе, багато і добре. А от Українці творять, може, і по-своєму, та не для себе… Тому і надають своїм творінням чужинецьких форм. Спілкуючись з українською інтеліґенцією, часом несподівано відкриваєш сумний для нинішнього жорстокого часу факт, що старше покоління, яке на словах віддає шану українському націоналістичному рухові минулих часів, насправді давно і вщент позбулося самого духу націоналізму. Духу, що жив тільки силою власної суті. Збаламучене настирливими совєтськими звинуваченнями в „націоналістичній обмеженості", воно, це старше покоління оставшихся при житті інтеліґентів, вже традиційно, несвідомо для себе самого, плутає благо національної розвинености та самодостатности з гріхом обмеженої національної самозакоханости. Не хочу поіменно ображати шанованих, поважних, вчених і патріотично налаштованих українських інтеліґентів, вказуючи ароґантським пальцем на їх неусвідомлену слабість, породжену довоєнним, надто пристойним, вихованням, опертим, за европейськими зразками, на запізнілих псевдо-вікторіянських засадах благопристойної чемности і внутрішньої терпимости… на жаль, у далеко не европейському галицькому суспільстві. Читач впізнає оцю несмілість незайманої дівиці в кожному виступі вченого, політика, громадського діяча, який за жодні гроші не згодиться похвалити щось українського, аґітувати за щось українське, не згадавши, що, мовляв, є ще й иньших народів не гірші здобутки. Коли ми, наприклад, аґітуємо за українські пісні, виступаючи проти засилля ро́сийських, - то не можемо при цій нагоді обійтися без пропаґанди ще й чеських та польських (24^го квітня 2000^го року, радіовисилання „Вас слухають"). Що це є таке: безсилля самостійности, жах перед власною сміливістю, намагання коштом „чеських та польських" виперти зі Львова ро́сийські пісні, чи от-такий собі асикураційний завдаток перед звинуваченням у „вузьколобому націоналізмі"? Подібне панство, наводячи Шевченкові словах „і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", завжди наголошує на першій половині, бажаючи нею „виправдати" другу. Тим часом, зовсім очевидно, що поет якраз протиставить другу частину свого висловлювання першій, силою другого заклику частково навіть заперечує першу, констатуючу, половину. Зрештою, без великих премудростей, спитаймо себе самі, чи вільний Франк, обурюючись проти засилля англомовних пісень, колись „оправдовував" своє обурення тим щасливим фактом, що, окрім англомовних, існують ще й пісні з Німеччини та Італії? Чи відчуває вільна людина потребу прикривати свій націоналізм маскою інтернаціоналізму? У Львові - так. У Львові звикли так усе прикривати, що й самі забувають, чи взагалі щось було під тим рядном… Казка про голого короля навиворіт. Тим часом, забувають, що націоналізм за означенням не може бути „обмеженим" і „вузьколобим".

Відступ: націоналізм.

„Мабуть, на часі справді наукове вивчення питання про націоналізм. А для початку годилося б дати бодай більш або менш то-чне „робоче“ визначення…“

І. Дзюба, ЛУ 25/’88

В єстві кожної людини живуть у певному співвідношенні космополіт і націоналіст, готові переважити один одного за тих чи иньших політичних або соціяльних обставин. Так само і тіло етносу, позбавлене націоналістичної спрямованости, ніколи не перетвориться у націю. На одміну від иньших істот, які не усвідомлюють себе засобами абстрактного мислення з-поза меж власної особини, людина є свідома наявности загальнолюдського начала у своїй частковій етнічній сутності, і цей дуалізм, будучи рушієм міжнаціональних стосунків, таїть також і небезпеку. При певній інтелектуальній обмеженості така роздвоєність стає нестерпною, і тоді виникає патологічне бажання здушити в собі одне з начал. А розтоптавши його у власній душі - як же легко наважитись насильно звільнити від нього й иньших... Надто відомі приклади гіпертрофованої ксенофобії, породженої фальсифікацією гасел націонал-фашизму. Але ми все ще мало здаємо собі справу з катастрофічних наслідків такої різновидности фашизму, яка ґрунтується на космополітичних засадах.

У незвіданих закутках людської підсвідомости дрімає феномен самознищення. У закутках суспільної підсвідомости криється патологічний потяг до духовного самовихолоштання, - і де знайти силу, яка відновила-б рівновагу між космополітичним а націоналістичним началами, незворотньо порушену катастрофічним винищенням останнього? Де віднайти сили, щоб зупинити заразу яничарства, яка розповзається світом, прикрившись прапором інтернаціоналізму?

За підтримки космополітичних капіталів сьогодні у світі тихцем, але успішно, пропаґується хибне ставлення до націоналістичного світогляду як до такої-собі непристойности, неприйнятної в інтеліґентному товаристві. Хибне трактування націоналізму, на превеликий жаль, поширюється як середовищем так званої „демократичної" української інтеліґенції, так і сучасною греко-католицькою церквою.

Потрібно бути позбавленим політичної відповідальности, щоби з причини крутійської кон'юнктури „всезагально-гуманістично" підспівувати ворогам українства: „стояв на тому і стою: націоналіст не той, хто любить і захищає свою рідну мову, - націоналіст - це той, хто ненавидить мову іншого народу і топчеться по ній" (П. Осадчук, ЛУ, 28/'89). Хай дозволено нам заявити: націоналіст не той, хто вдає, що будує русскоязычну Україну з псевдоевропейськими інтер-цінностями та лабузиться перед „гуманістичним" кровопивцею зарозумілої раси, - націоналіст - це той, хто не тільки любить рідну мову, але й не вагається для її захисту топтати червів, які точать її зболіле тіло. І додамо: у першу чергу - червів фальшивої толєрантности і меншевартости у своїй власній душі. „Геть од Москви!" - хто поширює це згубне гасло Вічного Втікача? Нам нікуди вступатись. За нами - рештки колись лицарської цивілізації. „Лицем до Европи!" - хто придумав це гасло Вічного Боягуза? Хіба не тоді сором воякові, коли ворог зрить його спину? А якщо українська дитина не є вояком нації, - пощо плодите гній? „Геть Москву!" - ось мужнє гасло гідного Українця. З душі, із розуму, із залишків арійського сумління, із пісні, з мови, з проклятого совкового життя і зі священної, - що від Батьків лишилася, - землі. Геть Сатану.

Відкриймо „Брокгауз" видання 1897^го року: „Йоанна д'Арк вперше дала просту і ясну формулу чисто національного патріотизму: «бути незалежним від чужоземців на своїй землі і мати з-посеред себе свого власного голову»". У 1897^му році „Брокгауз" не полюбляв націоналізму: „Основою деякої популярности, якою іще втішається націоналізм, є його помилкове змішування з патріотизмом". Минуло сто років, - і що ж залишилось од „деякої популярности" націоналізму? Багато, виявляється, осталось. Нинішній „Webster's New International Dictionary" вже не соромиться прямо ототожнити націоналізм із патріотизмом: „ревна відданість власній нації або її ідеалам, патріотизм". Подібні тлумачення зустрічаємо й в други́х джерелах: „доктрина відданости національним традиціям і пориванням" („Larouse"), „прагнення національного поступу чи незалежности, відданість інтересам власної нації" („Random House Dictionary"); „Душевний стан, почуття належности до великої ґрупи зі спільною мовою, історією і прагненнями. Він залучає почуття відповідальности за долю нації і бажання допомагати у формуванні її майбуття. Націоналізм є найсильнішою політичною і духовною силою, що керує народами в напрямі здобуття повної національної незалежности і кращої орґанізації їхніх економічних і культурних інтересів(!)" („Encyclopaedia International").

Справа проста. Ті політичні сили, які не бажають признавати право гноблених на активний, чинний, дієвий патріотизм, завжди намагаються відділити його од націоналізму, ненавидячи в останньому ідеологію боротьби, активного заступництва за національні ідеали та інтереси. Ці сили намагаються впоїти в Українця переконаність у призначенні бути вічною жертвою. Фарисейськи покликаючись то на релігійні засади, то на „загальнолюдський гуманізм"… який чомусь іще жодного разу за сотні років не повертався гуманізмом щодо самих Українців! Незабутнє враження справив на мене свого часу виступ пана Андрія Шкраб'юка 13^го червня 2002^го року на семінарі „Етнонаціоналізм і християнська свідомість", орґанізованому часописом «Ї»:

„Якось я собі просто ішов до нашого Шевченківського гаю [музей дерев'яної народної архітектури]… і, подивившись на ті дерев'яні церкви,… я побачив у красі цієї спадщини народної архітектури… такий вияв українства, який нічому не шкодить, який може співіснувати із усім іншим. Крім того я побачив навіть певну символічність у тендітності тих церков - їх дуже легко спалити, бо це є дерев'яне, в чому якраз є вся вартість національної спадщини(?). Це є щось дуже гарне, щось таке, що не претендує на те, щоби мною цілком оволодіти, щось, що існує саме по собі. Я, очевидно, є сином цього, і, якщо(?) воно є загрожене, я на свій спосіб якось можу це обороняти."

Воно вже давно і серйозно є загрожене, пане Андрію, але такі сини, які бояться скинути з плечей кровопивцю, аби він при падінні надто боляче не побився об землю, - ніколи нічого не оборонять. Ви дійсно можете співіснувати, але не майте ілюзій, що, - хоча-б самим лиш фактом свого існування, - ви нікому не шкодите! Заважаєте і шкодите своїм заважанням хоча-б і тому „Німцеві, що на Січі картопельку садить" (Т. Шевченко), - бо де ж йому її садить?

Дивні панове, як-от пан Шкраб'юк, бачать у націоналізмі тільки ту „пристрасну відданість нації, яка супроводжується часом ксенофобією і бажанням відосіблення" (од кровопивці, додамо від себе) - („Robert"). Коли ксенофобія породжена ксенократією, - з якого кінця належить братися до лікування суспільства? Начеб-то екстремістське переконання, що усі біди - соціяльні, економічні, екологічні - мають, сьогодні і в Україні, національне підґрунтя, - несподівано, навіть для мене самого, одержало стовідсоткове підтвердження на 10^му році „незалежности", в міру становлення русскоязычного буржуя: досить застановитися, в чиїх руках серйозні гроші, досить відкрити очі та глипнути, як виглядає вгодований face чиновника біржі або банку. Цілеспрямована військово-патріотичне омосковщення останніх десятиріч формального московського сов'єтизму, яка обернулась вульґарною деморалізацією (в тім числі денаціоналізацією, - бо немає моралі без усвідомленого національного патріотизму) усього суспільства за десять років „незалежного" і неформального українського сов'єтизму привела до такого цікавого явища, коли кримінальна раса утримуючих владу не може буть признана громадянством за рідну. Сьогодні кожен рух за соціяльну справедливість, моральність, законність чи просто людське суспільство; за збереження природи, навіть просто за збереження звичайного здоров'я Українця; захист людського життя від бандитизму, захист підприємця від криміналу, підтримка українського дрібного виробника, - чистісінько всі проблєми, невирішення яких загрожує нині простому біологічному існуванню населення України - з повним правом можуть трактуватися саме в контексті національному. Дивоглядний, на перший погляд, але закономірний парадокс кравчуківської соціал-демократичної (об'єднаної з т. зв. націонал-демократами) біловезької незалежности: в українській державі назріває ситуація невідворотного національно-визвольного руху українського народу! Ще більш дивною, навіть містичною, виглядає зворотня закономірність - за яку-б ниточку не потягнути - вона приведе до браку гідного самоврядування українського міщанина і українського селянина, як до першої причини катастрофи суспільства (бо коли суспільство не розвивається, а тільки розсмоктується чужинськими для нього паразитами, - то цей стан вправі кваліфікувати як катастрофу).

Коли влада у суспільстві потрапляє до рук осіб, які свідомо і з насолодою мазохіста знівечили у власній душі залишки етнічної натхненности, це повертається фатальною драмою для цього суспільства. Знищивши себе морально, воно знівечить і землю, з якої живе, а далі, підвладне атавізму кочівництва, у підсвідомих пошуках втраченого підґрунтя, кинеться руйнувати сусідів, знищить і їх, аби врешті сконати, спостигнувши останню жертву в собі самому.

Якою є ґенеза українського перевертня? Зазнаючи постійного національного переслідування, як за часів власне сов'єтизму, так і в нинішні часи кримінального україножерного капіталу, слабші характери не витримуть і, не маючи можливості компенсувати власну пригніченість гнобленням иньших, підсвідомо шукають виходу у звироднілому торжестві над паростками батьківської віри у собі самому, над невинним відлунням материної пісні у власній запроданій душі. А вже далі, утішившись такою сатанинською перемогою над власним сумлінням, - як же принадно з наростаючим завзяттям холодної байдужости нищити, як свідків духовного докору, подібних собі, але що встояли перед наверненнням у диявольську віру вселюдської космополітичної ніякости.

Віра в національні ідеї, обов'язок перед фантомом нації, завжди напували живим нектаром шляхетности тих діячів культури, науки і політики, які залишались при засадах націоналізму. Індіра Ґанді в передмові до книги батька пише: „…так само, як не може бути справжньої взаємної залежности без самостійности, справжній інтернаціоналізм може бути закладений лише на націоналізмі, вільному од шовінізму" (в книзі: Дж. Неру, «Взгляд на всемирную историю»).

Брак відчуття націоналістичного призначення в людей ніяких компенсується переважанням гедоністичних мотивів у їх житті. Особини, що безповоротно запродали сакральне начало людини у своїх душах диявольському потягу до інтернаціонального гедонізму, легко сягають багнистих глибин яничарства, набути здатности поливати болотом і гнітити космополітичним чоботом міт національної ідеї. Ницим мав-би буть і народ, що гостить зайд, які топчуть стяг його призначення. Стяг національного міту є символом єдности і прощення, символом спадковости, змінювати якого не дано. На ньому кров патріотів та ворогів, праведних і блудних, сльози сиріт і вдів, він є: надія вічної мети; коротка мить свободи. У нього мати загортає серце немовляти, і вийняти їх можна тільки разом. Це -стяг націоналізму. Він означає: віру у збереження та утвердження в морі людскости також і рідної нації; віру в спеціяльну (не вищу і не виключну, але неповторну) конкретну її ролю в історії цивілізації, - ролю, яку не може виконати жодна иньша нація з тієї простої причини, що иньші нації виконують иньші ролі; переконання в тім, що дане специфічне історичне місце (яким-би мізерним воно не виглядало для когось стороннього) призначене Творцем саме для даної нації, і саме в цьому місці в конкретну історичну мить повинен втілитися дух нації у плоть власної державности - перед тим, як увійти до царства рівних.

Націоналізм є благо. Так виглядає справа на нинішній час. А кому цікаво, як трактувалося поняття націоналізму ще перед Першою світовою війною, зауважу, що „борцем во ім'я торжества найвищих ідеалів справжнього націоналізму" вважали Івана Франка такі світочі української громадсько-політичної думки та культури, як Антонович, Леся Українка, Лисенко, Старицький, Нечуй-Левицький, і ще десятки високих діячів (повний текст Вітального листа 1898^го року гляди в газеті „Просвіта", число 19 за жовтень 1990^го року). Тому особливо прикро було чути в телевізорі, десь у червні 2000^го року, про „якийсь вузький націоналізм" (це Франко з десятками томів його творів є вузький!) - з уст молодого випускника, правдоподібно, ватиканської школи, при нагоді ювілейних урочистостей, присвячених 135^й річниці народження митрополита Андрея Шептицького. Так, правда, що Митрополит був безумовно „вільний від якогось вузького націоналізму". Але другою правдою є те, що коли чийсь світогляд є настільки вузьким, як у нинішньої галицької „інтеліґенції", то йому далеко до націоналізму. Націоналізм не може бути „вузьким", зате він мусить бути самовідданим. Націоналіст повинен дуже добре орієнтуватися в перевагах, здобутках, історичних чинах иньших народів та культур, щоб усвідомити те місце, яке призначене йому самому. На одміну від космополіта. Який не має свого місця. Церква, яка стільки страждала в ім'я українського Бога і українського націоналізму, могла-би про такі речі пам'ятати… замість вішати таблички з англо- і польсько- мовними написами при вході до головного собору Української національної віри. Відчуття нестерпного душевного болю зрадженого батьками сироти переслідує мене тим частіше, чим частішають спостереження, що моя Церква одвернулась од українського націоналізму.

Є одна така проблема, що при великій кількості розумних статей різних авторів, які одностайно і правильно (на мій приватний погляд) оцінюють стан українського суспільства і причини цього стану, не знаходимо відповіді на запитання: якщо ми знаємо, що є зле і хто це „зле" витворяє, - то чому не лікуємось?! І ось тут зачинається те, що можна-би назвати шизофренічним роздвоєнням суспільної психіки. Йдеться про дуже просту річ: про впоєне, стараннями української, переважно галицької, інтеліґенції, до свідомости українського загалу переконання, що обстоювати рідне право коштом кривди неприятеля - є гріх. Великий обман, який з'інтернаціоналізована думка европейського истеблішменту лукаво накидає окупованому українському суспільству. Жоден нарід, жодне суспільство в подібні речі не вірить, хоча пофарисейськи їх проповідують усі „цивілізовані" держави. Єдиним, хто щиро підставляє щоку для чергового ляпаса, є щирий Українець.

Гляньмо ближче. Історія людства, при пильному розгляді, - це є наука про здібність одних народів шляхом неправди і кривди одібрати життєвий простір (інформаційний, економічний, ґеоґрафічний) у други́х. Иньшими словами - наука про пошук суперника. Бо без суперника вироджується і гине кожен рід. Людина не має суперників в природі. Тому нація їх шукає серед подібних собі. Властивість людського роду ділитись на ґрупи і ворогувати задля конкуренції може бути виведена теоретично, як необхідна для самого існування. Але потреба в цьому теоретичному доведенні відпадає одразу при першому погляді на нинішню, найбільш „цивілізовану" історію. Такі поняття, як толєранція, справедливість, терпимість, людське право, і багато подібних, є надзвичайно важливими, але вони виконують, так-би мовити, допоміжну реґуляторну функцію, забезпечуючи успіх основних інстинктів суперництва та виживання коштом иньших. Тому дуже мудрі та гуманні слова про те, що „не можна будувати патріотизму, люблячи тільки своє, і ненавидячи інших" заслуговують на найвищу шану: не варто класти їх на папір та вимовляти. Принаймні, не адресувати до Українців, гнаного та визискуваного Інтером народу („Високий замок", 15^го березня 2002^го року, вивідка з Верховним архиєпископом Львова для Українців). Бо кожне сотворіння мусить когось ненавидіти. Наприклад, голубка ненавидить коршуна, який пантрує над її гніздом. І тільки вовк не має нанависти до ягняти, яке йому завинило вже тим, „что хочется мне кушать". Привілей толєранції є привілеєм і гонором сильного, але не того, кого топчуть. Якщо постійно закликати гноблений нарід, аби він перестав ненавидіти своїх мучителів, тоді він почне ненавидіти себе самого. Що і потрібно. Добрим прикладом „толєранції" служить цитата з Нового заповіту в перекладі Куліша: „Хто ж зблазнить одного з сих малих, що вірують у мене, лучче йому, щоб повішено млинове жорно на шию йому, та й утоплено в глибині морській" (М. 18.16). Не раджу прислухатися до псевдоукраїнської лексики, якою спілкуються наші дітлахи в дитячих садочках, якщо бажаєте зберегти псевдохристиянську цноту і не спалахнути сердечною ненавистю до скацапізованих виховательок на чолі з міністром „освіти". Церква заперечить, що ходить про „загальнолюдські цінності" і нетерпимість не в стосунку до ближнього, а в стосунку до блазнів Сатани. Що ж, московський Кремль, з усією кацапською етнопсихологією, включаючи осквернення українського мовного психотипу, від початку призначений Вищими силами під місце для матеріалізації Сатани з метою, про яку можемо тільки здогадуватись. У цім моя віра. А щодо „загальнолюдськости", то маємо невеличку заковику: „Послано мене тільки до загублених овечок дому Ізрайлевого" (М. 15.24).

Звісно, альтернатива до націоналізму існує. Ягве з прихильністю і розумінням, помноженим на зелені купюри, заопікується кожним, хто стани під прапор ґльобалізованої віри у споживацьке суспільство. Але це не український Ягве. Це бог Інтера, ґльобалізованих наркотиків, порнухи, допінґового спорту, шахрайства, зрештою, - бог цієї-ж вічно проклятої Москви. Чи йому служимо?

Відступ: причитання та слези

Замість барабанів Ваґнера і запорізьких бойових бубнів лунає завивання чорнобильських оплакувальниць. Якась пошесть… Мода на квиління… З'являється ціла катеґорія плаксиво-„патріотичних" естрадних пісень з ідеологією на зразок „ми маємо шанс". На цілком незлому виконавському рівні, гарними віршами, щоправда, покладеними на вкрай тужливу мелодію, співак оспівує… рани. Скаржиться на стан і мови, і народу, і ще Бог-зна, яких „негараздів". Оплакує кривди, розповідає, як нас катували, до печер заганяли, як від чужої навали церкви палали, щось-там мимрить про могили, про зболені душі, які страждають і болять („Моя Україна"), молиться до Бозі, аби заощадила подальших випробувань, укріпила понівечені ті самі душі, трепече від страху, що Україна змарнує послідній „шанс". В унісон до заклинання: „Хай біда Україну мине…" („Берегиня"). Все це нагадує похоронну молитву жертовного ягняти. Пропаґується відчуття тривоги, настрій якоїсь калічної екзистенції типу „живий труп". Відпадає найменше бажання тут жити, хочеться мерщій кудись утікати… Подібне поширення туги та безнадії (ще гірше - безвладно-пасивної останньої надії) заслуговує на щедре фінансування з кишені антиукраїнських сил і, без сумніву, його одержує. Не всілякі-там шовіністичні візити мера Москви до українського Севастополя, які швидко забуваються, а саме тиха, але щоденна невтомна пропаґанда жалю, непевности, бездіяльних необґрунтованих сподівань на те, що лихо обмине стороною, - ось що творить надійну основу солодкої „злагоди". Злагоди кролика з удавом. Безвладного, убогого і дезорієнтованого Українця - з багатим, впевненим і розумним Інтером. Як за помахом чарівної палички, щезли з естради пісні УПА, стрілецькі, козацькі. Ніхто не бажає експлуатувати в кінематоґрафі ні тематики української партизанки, ні Крут, ні психологічної драми українського Опору в московських таборах, в підпіллі. Скажімо, на траґедії Калнишевського чи Полуботка можна збудувати повноцінний мітичний „трилер". А де українсько-протимосковський „Ogniem i mieczem"? Хіба-ж не стояв Сагайдачний під Москвою, хіба не погуляв Виговський під Конотопом? Якісь спроби робилися, але на рівні аматорському, і, здається мені, непотрібно закуті в рамки документалізму. Тим часом, йдеться про художню продукцію. Ви маєте тему, ви маєте факти мук, героїзму, психологічної драми, факти шляхетности і зради, тяжкого вибору між честю повстанця і позірною безплідністю самопожертви, між життям товаришів і долею сім'ї, між болем катувань і легкою смертю зломленого тіла - при сучасному браку тематики - яке багатство нових сюжетів! Чи в Україні не було своєї Столітньої Війни, своїх Каліґули, Кромвела, Нелсона, Термопіл? Коли починаєш перераховувати, - годі спинитись. Все було, як і в людей, часами стократ глибше. Лиш відбувалось це все - в борні запеклій са́ме з „недоторканною" Москвою. Тому мовчить талант малоукраїнця - режисера, тому не розв'язується гаманець спонсора. ^[25]

Повертаючись до теми естради, найбільш влучними, на мій смак, здоровими та змістовними піснями періоду Третьої Руїни (від 1992^го до цього часу)^[26] були і залишаються дві: „Свято злодія" (гурт „Не Журись") і „Я професійний раб" (Т. Петриненко). Ці пісні варті того, щоб їх крутити по два рази на день - як Національний гімн - удосвіта одну, на сон грядущий - другу. На жаль, крутять иньшу проблематику: 1) хто є Україна - земля чи окраїна княжа; 2) чи є у нас мова, чи нема?! А коли є, то чи солов'їна вона, чи левина?

Що-ж до „останнього шансу", то це так, наче покойовий пікусь ухопив ласий шмат ковбаси, та тішить себе дурною надією, що зграя голодних бездомних псів дозволить йому спокійно нею поласувати. Більшого ідіотизму історичної втоми не придумати. Вираз „останній шанс" належить до жаргону політика, ідеалом якого є провести життя в теплому запічку широкої малоукраїнської печі; це слізна молитва до своєї долі - щоб та пустила ускочити нишком за теплу пазуху і притулитися до м'якенької цицьки. Так, аби ні Москаль, ні Татарин чи Німак не досягли. Або-ж - це є істеричний зойк пошматованої Березами Картуськими, Заксенгавзами, Сибірами душі, фактично, втомленої, яка спалахнула останньою на́прасною надією, узрівши кравчуківську „незалежну" фіґу.

ФІЛОСОФІЯ ВІРИ

Якби кривди не було,
ми не знали би, що зло
є на те, щоби з ним биться

(І. Франко, „Коваль Бассім“)

В 60^х роках мені довелось прочитати „Відповідь Ірині Вільде" від представника діяспори. Що несподіваного я там для себе відкрив - це розуміння, що Росія завжди буде ґеоґрафічним сусідом України. Кажу „несподівано", бо якось малому хлопцеві не траплялось задумуватися над тим, що визволення України (почавши від закінчення війни, і на довгі повоєнні десятиліття це була улюблена тема приватних дискусій в українському середовищі) і, навіть, повна руїна ро́сийської імперії (друга улюблена тема) - ще не означає вічного миру для України, ще не означає, що вічний, заклятий та небезпечний ворог щезне назавжди. Але що є зрозумілою наївністю підлітка - не може розцінюватися інакше як інфантильність у випадку мислячої по-дорослому людини. Москаль вічний. Інтер - тим паче. Як вічним є Сатана. Господь дав Україні шанс. Але це зовсім иньший шанс, чим той, до якого уповають втомлені політв'язні та „злагоджені" провідники рожевуватого патріотизму. Це - шанс вічної борні. Шанс завоювати Царство Небесне, ставлячи чоло Царству Сатани. Роля України - бути прокляттям імперій. Бути загладою Москви. Інтер це знає, і до цього готов. Готов завжди. Чи свідомі і готові ми? Світ - не притулок милосердя. Малодушним поетам від політики добре було-б підняти очі на Небесне світило, яке, сходячи на небо, що не день, то дає ШАНС кожній істоті продовжити своє земне існування, і щодня відбирає шанс у того, хто став поживою для першого. І так не перший, чи останній раз, а ВІЧНО. Дурити нарід, що залишився ще один останній скік - і глядь: „ні Жида, ні Ляха…" ні Інтера, ні Москаля - сама Оранта-Благодать - це є велика безвідповідальність. Вже якось аж ніяково нагадувати Франкове: „життя - неустанна борба", чи Мазепове „през шаблю маєм волю" (читай - людські права Українця). Хто боїться втратити шанс, то його і не одержить. Лицарський звичай вчить: Війна зі Сатаною безнадійна, і тим шляхетна. Того-ж самого вимагає засаднича жертовність християнської моралі. Не задля легкої та остаточної перемоги - біль, кров та муки, а тому, що існує Зло. Тому, що власна совість забороняє самому стати часткою Зла. Не в остаточній перемозі торжество, а в силі знести боротьбу. Коли останньою вмирає надія, залишається мужність. Франкові Терен, Каменяр і Прометей падали, калічились, вмирали - щоб воскреснути, устати, і пнутись далі, щоб ожити для нових мук із кожним сходом Сонця. А от теперішні „інтеліґентні" провідники нації мріють прошмигнути через щілину „останнього шансу" до райського куточка ситої „злагоди". Тягнути „песячий обов'язок" щоденної боротьби, сподіватись без надії - цим кредом Івана Франка та Лесі Українки сповнювалося життя „Просвіти", УСС, СС, стрільців УГА, вояків армії УНР, УПА, Першої Української Дивізії під Бродами, лицарів Берестечка, Крут, Базару, мучеників Соловків, УАПЦ, УГКЦ, смертників підпілля ОУН, героїв Норильська і Воркути, Колими і Кінґари… Ці Українці, кожен один, і кожен сам, до останнього віддиху і до останньої краплі української блакитної крови держались наказу „Позір!". На честь, на славу, на погибель ворогам.

ФІЛОСОФІЯ КПИНУ

Нині скороспілим випускникам підсовєтських університетів, усучасненим „патріотам", робиться „смішно" від команди „Позір" („Мова і релігія", Львівське ТБ). Чи відомо панам жовтодзьобим лінґвістам, що підвалини сучасної української військової (і не тільки!) термінології закладались не в совєтській армії, а у вогні двох світових воєн? Той факт, що дехто з панів, нині допущених до телеекрану, української військової, спортивної, технічної лексики не мав нагоди вивчати під владою Совєтів - є його проблемою. Але ця лексика існує. У вказаний період, коли, наприклад, Чехи створили свою мову, як вищого, так і, багато в дечому, середнього рівня, немало зусиль докладалося українськими інтеліґентами (без лапок!) до розширення діапазонів української виробленої мови. Створювалися словники, правописи, підручники по обидва боки від Збруча. Ця праця аж ніяк не заслуговує на оцінку „смішної". Така оцінка - це найпотужніший і добре відомий засіб з арсеналу „протоколів мудреців Сіону". Фальшиві, чи ні ці „протоколи" - не має значення. Має значення, що Українці надзвичайно легко ловляться на гачок висміювання. Чомусь сприймають злісне глузування за чисту монету. Тим часом, в жодних народних звичаях, жодного народу, немає нічого, що-б заслуговувало на зверхньо-пихате, зневажливе насміхання. Як і в мові. Бо абсолютно все, що тільки можна догледіти в хащах народньої душі - освячене тисячоліттями суспільно-історичного „природного добору". Чомусь не насміхаються над звучанням окремих французьких, чеських, польських слів, зате насміхаються над українськими… Інтер має свій „рафінований" спосіб осміювання, рецепт якого ґеніяльно простий: коли у сатиричній, чи просто комедійно-розважальній русскоязычній балачці необхідно зацитувати щось недолуге, бридке, відстале, або, навпаки, - щось хорошого та близького для Українця забагнеться пофарбувати в огидно-нудотний неповноцінний колір - тоді вдаємося до української мови. Всі добре пам'ятають численні „КВН" з участю команди Ізраїлю (складеної з еміґрантів), що спеціялізувалися на осміюванні і української держави, і українського народу. Глибина незабутнього обурення, яке посередньо падає і на ту державу, яка присилає подібні команди, може зрівнятися хіба що з огидою, скерованою на спосіб життя ЗДА, який презентують в основному абсолютно простюхівськими, одверто стандартними, без найменшої видумки, кінофільмами з відомою криваво-садистичною фабулою, яку без особливого зусилля можна передбачити (ручна циркулярка, меч, водогінна труба, перегони з вибухами, бульдозер), або недоречно насиченими порноґрафічними епізодами - де треба, а частіше - де й зовсім не потрібно. Якби в посольствах Ізраїлю та ЗДА прочитали ці рядки, вони відповіли-б, що у них там існує комерційна свобода, а моя постава щодо їхніх народів і те, що я думаю про престиж відповідних держав, - їх не обходить. На що я відповідаю зворотнім проханням: нехай ніхто не сміє мене повчати, які саме народи, держави, етноси, і в який спосіб я „повинен"(?) шанувати. Як говорили моя бабця, „oddaje dobrym za nadobne". Різноманітні ро́сийськомовні „КВН", так виглядає, лиш для того й існують, аби висміювати і Україну, і її на́рід. Але в них є багато „україномовних" конкурентів. Скажімо, „Мамаду" дозволяє собі подібні випади: „я вам в роті залишу три зуби - будете виглядати, як Державний герб" (17^го травня 2000^го року). Ідіот в „Мамаду" мусить обов'язково мати українське прізвище (Петренко) і розмовляти суржиком, тоді, як престижніші гумористичні персонажі розмовляють непоганою ро́сийською. Так само і в комедії „На Дерибасівській погода, на Брайтон Біч дощить" - найдебільніший з дебільних персонажів, покидьок і паскуда, недоумкуватий поплічник американського катюги, випадково-закономірно мусить виявитись тезкою першо-другого українського Президента: „дави, дави їх гусеницями, Кравчук, трави їх, Кравчук; дай я тєбя поцелую…" (16^го квітня 2001^го року, 1+1).

Більш „рафінований" приклад - з передачі „Проснись и пой", 10^го лютого 1999^го року (цитую). Заводіяка каже: „…твоим сценическим псевдонимом будет Влада… представляешь - За владу Рад…" (далі персонаж, який зображає дурника, протестує на тій підставі, що він є чоловічої статі); заводіяка: „…тогда пусть будет Владан, представляешь - Владан, Братан…" (персонаж затягує: „Ой лееетіли дикі гууусии…") - на що заводіяка реаґує миттєво, випльовуючи зі себе: „Болван!!!" (Цю мелодійну та емоційно насичену пісню виконує Ніна Матвієнко). Отакий собі невинний засіб сценічної майстерности братового „іміджмейкера" для створення образу українськости. Телекомпанія „Вектор - Русь" (за саму назву можна вже садити до тюрми, як за оголений натяк на неприятеля, з яким Україна перебуває у стані перманентної релігійно-расової війни): „береш кусочок сала і водиш перед носом у Богдана Хмельницького - якщо очі бігають, значить не фальшива" - висилання „Нова економічна програма", „Національний" канал, 19^го листопада 2000^го року, 18²⁰. Сумніваюся, чи Поляки в національній телевізії у подібний спосіб підносять на глум короля Баторія. Прикладів подібного винахідництва - сотні, мети воно досягає, як кажуть, повільно, але впевнено: ні впертости, ні послідовности Інтеру не бракує. А ось наш нетерплячий співак-„патріот" надривається над „останнім шансом". Ніколи він не буде останнім. Невже хтось може сподіватись, що навіть у майбутній Самостійній Україні всюдисущий Інтер не залишить собі рубежів для контрнаступу, що він зрадить своє україножерське призначення? І не слід думати, що вияви ненависти, сарказму, зневаги до українського обмежуються географічними рамками. Що, на приклад, скаже Читач на таку цитату: „в кабинет вошел один из двух мужчин и с немыслимым украинским акцентом поздоровался: „Доброе утро, товарищ генерал". „Доброе утро, Милый. Садись". У него было правило - никогда ни с кем не ссориться, даже с таким никчемным дегенератом, как Милый, годным разве что раздавать баланду заключённым". („Джеймс Бонд в романе Полковник Сун", Таллин, 1990, с. 113).

Після застосування засобу осміювання жертва всихає сама собою. Стає сама собі огидною і непевною щодо доцільности свого подальшого існування, як виду. Дуже прошу не застосовувати вказаної зброї, дорогі українські „інтеліґенти", у рідній хаті. Хіба що хата ця рідною для Вас залишилась тільки на словах, а дух Ваш устиг „зевропеїзуватись". До речі, „европеїзація" українського суспільства, як виглядає, мислиться „патріотам" лиш у двох (від сили, трьох) ракурсах: 1) через Інтер-Московщину, 2) через Інтер-Америку безпосередньо. Пропонують іще третю можливість - через призабутого і сьогодні наново об'явленого альтернативного до Москаля Старшого Брата, - Республіку Польщу. Мені чомусь здається, що жоден із цих шляхів не є шляхом еліти тої нації, яка себе шанує.

ФІЛОСОФІЯ НАХАБСТВА

Са́ме національна непевність та потяг до сентиментального державно-громадянського квиління, створюють суспільну атмосферу, у якій відгодований спортивного вигляду песиголовець може собі дозволити у Великодню суботу на Стрийському базарчику безкарно рявкнути в очі до українського продавця: „мне Украины вот так хватает, а ты еще пиво предлагаешь!". У „Поступі" від 30^го травня 2000^го року наведені влучні слова Марти Кінасевич, які кожен має повісити у себе над ліжком: „Ви-би встряли, чи побоялися-б?". Українському середовищу завжди чогось бракувало. За Австрії - військовиків, за Польщі та передвоєнної царської Ро́сії - таких соціялістів, як Пілсудський, за Совєтів - брак батярів (українських), за „Незалежної" - бракує українських крутих політичних рекетирів, щоби нишком замочити нахабу. Причини відомі: мало того, що вся фізкультура, спорт, вся поліційно-каґебістська нахабна братія виховувалися за Совєтів у ро́сийсько-шовіністичному дусі, то ще й „виховник" українського народу - її „інтеліґенція" - відхрещується завжди від здорового народного шовінізму українського робітника чи селянина. Не потрібно втішатися зарозумілим, але безпомічним, філософічним міркуванням про „переваги" своєї культурної „вищости" в тих ситуаціях, коли Поляк або Москаль відрухово і не довго вагаючись валить у писок. Своїми немічно-шкідливими злагідно-моралізаторськими повчаннями „інтеліґенція" спромоглася так помикитити в голові простого народу, що йому й охота відпала реаґувати на образи… З другого боку, чим відповів-би „демократичний" суд на спробу якогось охлялого інтеліґентика замахнутися немічною культурною правицею на пику нахаби, імітуючи символічного шляхетського ляпасика на захист честі держави? Чи вступив-би ся прокурор за поламані інтеліґентні ребра? Навряд. Поза Україною і Німець, і Поляк, Чех і Словак має право громадянина покарати нахабу за образу чести держави. В Україні - не можна: діють „права людини". А єдина людина у нас з вами - Інтер. Є над чим поміркувати. Атмосфера. Звичне до нарікань вухо не вловлює національності в тій мові, якою паплюжиться слово Україна. Національно-дезорієнтоване середовище не є чутливим до типу раси розперезаного хама. Затурканий „злагодою" онук „кровожерного" бандерівця згідно киває головою та готов посипатись кістками під самовпевнену підошву напастованого панського чобота. Кров не закипає у всохлих жилах. Дуже місцева і дуже по-місцевому плаксива (плаксива тільки перед чужинцями, ясна річ; перед своїми - ого!) влада сама провокує вияви аґресивної зневаги до неї з боку здорового і життєздатного кацапського духу. І зовсім я не закликаю до „погромів". Навпаки. Коли поодинці відходять у кращий світ кореспонденти, співаки, політики, - то ніхто не сміє назвати цього тривалого процесу „погромом", правда? А коли згістерезовані бабусі одноразово нищать шибки в гостях у господині - „екс-виконавиці пісень Ігора Білозора" - з причини свого великого і безпорадного жалю до рідних онуків, які безперервно крутять ро́сийську музику та зачитуються ро́сийською порноґрафією, - то це, звичайно, „погроми". Тим часом, онук цей міг-би десь наодинці та і прищемити не одні каґебістські помідори, не збираючи юрби і не імітуючи „погромів". Саме так поступають місцеві жителі в прилеглих до Молдови районах з українськими солдатами. Міг-би, якби чувся Українцем. Якби сам не водився з кацапськими „тусовками". Я тут згадую саркастичне гасло з одного оповідання Володимира Винниченка: „геть Кацапів з українських тюрем!". Чомусь нині не здається воно мені кумедним. Бо тюрма теж виховує… Не йдеться, отже, про „міжетнічні конфлікти", яких так боїться місцева влада (і я з нею). Йдеться про атмосферу. Змій ніскілечки не почувається загнаним в землю. Не чує свисту булави Котигорошка. Навпаки, почувається паном, на якого жоден „бандеровец" не сміє підняти очей. З нашою „інтеліґентною" допомогою.

Таку маємо атмосферу в гісторичній колисці орґанізованого націоналізму. Атмосферу, якої не зустрінете ніде у світі. Хіба що в книжках про стару Індію під чоботом білої людини, або ще про життя неґрів на плантаціях Алабами 200^ті років тому. Україна - єдиний край, де чужинець може дозволити собі викрикнути щось подібного до цитованої вище образи не якимсь нікому не зрозумілим діялєктом, а зрозумілою для оточуючих мовою - так, щоб його почули та зрозуміли!. Є дві причини. Перша причина полягає в прихованій пропаґанді всепродажности. Ця пропаґанда є тим підлішою, що вона замаскована під фарисейську ніби-критику, а насправді є схвальною, часом ледве чутною, але без слів зрозумілою, побутово-звичаєвою та всюдисущою пропаґандою відносности моралі, відносности понять чести і самоповаги. Себе поважати не модно. Модно запобігати ласки в Інтер-пана. І чим вище сидить „наша людина" на бантах влади, тим більше випадає їй нагоди для запобігання. Друга причина: неприхована пропаґанда „толєрантної злагоди". Злагоди кроля з удавом. З голодним удавом. Про цю другу причину вже й писати не хочеться. А от всепродажність, в тім числі, і принципів, і національного майна - карпатських лісів, львівських фабрик, споруд та будинків - розміри якої зростають крок в крок з наповненням коридорів влади місцевими сільськогосподарськими „патріотами", - є безпосередньою причиною появи приказки „Україна - рідна мати, не вкрадеш - не будеш мати". Цитую цю, так-же відому, як і бридку своєю непорядністю приказку з єдиною метою - порівняти її з гаслом патріотичного руху часу польських визвольних змагань минулого століття: „Polska - matką dla Polaka. Nie wolno mówić o matce źle". Ось чому Поляки мають суспільство, а Українці - багно.

„САМОВІДДАНІСТЬ“ ПРОВОДУ

Лично я никакой языковой проблемы в нашей области не вижу. По-моему, эту проблему создают центральные СМИ.

(С. Сенчук, інтерв'ю для газети
„Московский Комсомолец в Украине"
20-27 июля 2000 г.)

Волаюча невідповідність у процентному співвідношенні між чисельністю Інтер-етносу в бизнесі та у керівному складі силових структур, з одного боку, і в цілому серед населення області - з другого, становить серйозну демоґрафічну проблему, політико-соціяльна гострота якої поки-що згладжується лише рівнозначною присутністю у владних органах та громадських орґанізаціях етносу холуйсько-підпанківського.

(Роман Мацюк, приватна думка)

Згадую вивідку з Намісником стосовно подій навколо убивства Ігора Білозора, поміщену в „Фактах" від 6^го липня 2000^го року. Зовсім не найгірші коментарі дає керівництво області: „так, я український патріот, так, мені не подобається, що… бракує української культури; не можна плутати романтизм з патріотизмом…" Слова прекрасні … але нічого конкретного від українського „патріота" у високому кріслі! Покликування на безіменних „провокаторів" - як на зорі РУХівських змагів! Окремі сентенції знамениті: „запланована провокація деяких радикально налаштованих сил" (спасибі за „деяких" - як знаємо, Іван Франко теж був серед засновників „радикальної партії"); „я маю на увазі не тільки місцевих екстремістів"; „провокатори не пройдуть, як-би цього не хотілося вітчизняним та зарубіжним орґанізаторам"; „якщо роздмухувати скандал вигідно нашим скрайнім радикалам, то ще більш вигідно радикалам російським"; „на мотузку у хлопців, які відпрацьовують отримані гроші за малювання на стінах наших будинків". Кожне слово - незаперечна правда, і все-ж… Чи на дев'ятому році незалежности в Галичині діє якась безіменна, глибоко законспірована, провокаційна „Молода ґвардія"? Невже Намісник не здає собі справи з того, що „наші радикали" керовані є виключно з нашої офіційної столиці, за погодженням, і з узгодженням - зовсім не з „російськими радикалами", а з ро́сийськими посадовими особами; і що люди, які реалізують це керівництво у Львові, мають цілком конкретні прізвища, займають добре Наміснику знайомі кабінети, а „гроші за малюнки" виплачуються через касові віконечка державних установ?^[27] Нарід, навіть екзальтований, мало до всього цього має відношення. Так само, як і націоналізм, хоч-би й орґанізований. Націоналісти не водять за собою юрб каґебістських „погромників" і не розклеюють на міських мурах листівок з закликами „помститись", не вказуючи - як? Націоналісти мстять щоденним скріпленням духу і непомітними, але такими болючими для неприятеля, ділами. Одна річ, яка відрізняє справжню радикальну діяльність від провокаційної: кожна погроза має бути здійсненною і невідворотною, а кожна помста - конструктивною. Якщо Намісник всього цього не знає, то що Він тут контролює? Якщо боїться - хай зрезиґнує, перед тим сказавши правду і назвавши поіменно московських провокаторів на українських посадах. Без „деяких". Конкретно. Або хай скаже народові, що боїться навіть зрезиґнувати. Чи аж так далеко зайшло? Чим, отже, нинішні посадові особи відрізняються від старих, добре знайомих, прізвищ, як-то: Добрик, Кирей, Пєхота, Бандровський, Волков, Погребняк?.. Тамті теж-би вели засідання українською мовою, якби їм наказали з Києва! І ось, до речі, питання до Намісника: чи потрібен ро́сийський консулят у Львові? Нав'язуючи до суперечки про наявність чи ні мовних проблем в області, вкажу на одну, на перший погляд, досить „мирну" проблему: україномовна „меншина", незважаючи на багатократну чисельну перевагу у населенні, відчуває фантастично несумірний брак капіталу, у порівнянні з росийськомовною доляровою більшиною.

Ще раз про моє людське право. Якась чудасія діється з „людським правом" пересічного представника українсько-галицької „меншини". Чи право держати гідність та ненавидіти зло - зареєстроване як „людське право"? А що, коли ця гідність - українська? Коли чоловік почуває себе людиною не інакше, як в личині Українця? Чи гідність Українця захищається міжнародним „людським правом"? Коли европейський Інтер виписував „права людини", не тільки не кликали представників моєї родини, але навіть від ширшої матірної української сім'ї жоден представник запрошений не був. Допущені не були: ОУН(р,м,з); „Союз гетьманців", УРДП, УГВР, „Українське державне правління", ДЦ УНР в екзилі; не було навіть представників від СКВУ. А може, п'ятого (числячи й екзильних) президента Леоніда Кравчука просили? Чи можуть ці інтер-права вважатися леґітимними в Україні? Вважаєте мене вар'ятом? Читайте: „Франція відмовилася схвалити підсумковий документ конференції з проблем демократії, що проходить у Варшаві. …декларація може бути інтерпретована як політична основа для втручання у внутрішні справи… нібито з метою підтримки демократії… Позиція Франції пов'язана з тим, що вона не була серед орґанізаторів зустрічі." („Поступ", 29^го червня 2000^го року).

ЯК МИ НЕ ЛЮБИМО НАШОГО СПАДКУ

Щодо мовної „прірви" після 20^х чи 50^х („Мова і релігія", Львівське ТБ). Це так у декого називається, коли батьки, з перестраху або з недолугости, забули навчити своїх дітей однієї простої, але незрівнянно важної для подальшого життя засади: що в підсовєтській школі вся інформація, навички, звичаї, правила, світогляд, спосіб сприйняття дійсности, „фактичний матеріял", весь т. зв. „багаж знань" в тім, що стосувалося мови, релігії та історії - щира брехня. І що отой цивілізований світ, вікно до якого нам аж сьогодні задумав „привідкрити" Інтеро-кацап (в спілці з новоспеченою „елітою") - що світ той, по-перше, в Галичині існував завжди, як у своїх принадливих, так і у відштовхуюче-жорстоких рисах, і, по-друге, що самого Кацапа цей західний світ орґанічно не сприймав. Завжди. Повсякчас. Так довго, як довго стоїть Москва. А тепер декотрі недоуки намагаються проголосити підмосковське скурвлення мови і схамлення звичаїв - осучасненням мови і крокуванням „в ногу зі змінами", а тих, хто не бажає опаскуджуватися - безнадійно дивакуватими „консерваторами". Коли декому з молодших українських пост-совєтських кар'єристів ввижається пуп землі в тому самому місці, яке донедавна іменувалось „Столицей Мира", а нині стало розплідником „ринкового" криміналу на всю братню територію СНҐ, - то це всього-лиш хиби звуженого світогляду, зумовлені серйозними прогалинами у процесі дошкільного виховання. Правда полягає в тім, що оцей самий культурний, приватно-капіталістичний, ринково-ініціятивний, і іже з ним світ, московським суроґатом якого впиваються „нові українці", - тисячу років кпив з Москаля і всіх його недолугих починань. Часом побоювався і уникав, як уникають зґраї аґресивних щурів, що вовтузяться на смітнику звироднілих емоцій. Але завжди зневажав. І ось тепер, коли падає пелена з очей такого-собі підсовєтського недоучки, у його підлітковій голові відкривається „прірва". Бо виявляється, що не все підсовєтське було найправильнішим і найкращим. Бо виявляється, що не слід було звикати і брати всерйоз кацапо-совєтських обичаїв. Але це ще зовсім не означає, що така інтелектуальна зелепуга може сидіти в студії та учити „усіх нас", наскільки „усі ми" є совки, як „усі ми" помилялись, чого не знали, і яка між нашими часами та минулим є „прірва". Хто помилявся, а хто, вибачте, й ні. Жаль тільки, що ті, котрі учились „не так, як треба", повискакували до телекамер, мікрофонів, редакцій газет, і беруться учити вчених. У свідомості нормально вихованих Українців, - поміж передвоєнним часом а нинішнім існує не прірва, а місток. А якраз совєтські спотворення після 20^х, чи брежнєвський рецидив русифікації після 50^х - це все повинно канути в безодню під цим містком. Якби того свинства і не було. Щезнути в жахітному мареві совєтського періоду. Періоду Сатани. Бо не змогло, хоч як старалось, спотворити на московський лад спадкову етнічну психіку Українця, свідому історичної та національної правди. Одні собі зводять мовно-духовні містки до історичної пам'яті, до Франка, Грінченка, Котляревського, иньші - до Інтера. Та коли хтось уже потрапив перед телекамеру та й лепече, що, мовляв, ми не знали, що ми тільки тепер відкриваємо для себе білі історичні плями, ми змінюємо оцінки, ми раніш не вірили, хибно сприймали, ми підлягали загальноприйнятій омані - на милість Божу, не вимовляйте цього ми. Це у вашій голові білі плями, це ви росли ідіотами, - але далеко не кожен ваш слухач. Це ви і не знали, і не хотіли знати, це у вас, у вашій обпльованій дійсності загальноприйнятим є все, що совєтське, потворне та хамське, це на ваш схиблений „проґресивно"-пролетарський погляд українська культурна еміґрація розмовляє смішною і віджилою мовою, і це для вашої комсомольської свідомости дивним виглядає „законсервований" міжвоєнний світогляд. А я тій еміґрації кланяюсь в части, що стосується збереженої мови і культурних традицій, та раджу без комплексів плювати з високого мосту на ваші босяцько-піонерські кпини, панство сучасні відсов'єтизовані ринково-інтернаціональні „патріоти"! Бо невігластво нинішніх скороспечених лінґвістів, редакторів, коректорів часом навіть стає дивоглядним. Під час одного засідання у Львові (29^го жовтня 1998^го року), присвяченого справам української термінології (назовництва), довелось почути нарікання, що, мовляв, неперехідне дієслово розважати в значенні розмірковувати, розглядати (якесь питання), роздумувати, зважувати (арґументацію), обговорювати - є незрозумілим для „студентів". То нехай студенти і вчаться не на „осучаснених" штампах пролетарсько-номенклятурної лексики, а на ориґінальній мові українських класиків. Чомусь поки-що са́ме викладачі задкують і капітулюють перед олігофренічними фізіономіями поспіхом зарахованих у студенти недоумків з хамськими навиками „ринкового" виховання, які, правду кажучи, не повинні були отримати навіть шкільного свідоцтва зрілости, зате є великими мастаками круто розважатися (виключно в цьому єдиному значенні). Викинемо лексику Франка та Грушевського?

Мову потрібно знати. Не тільки совєтську, але і українську. Аби Читач зрозумів, що маю на увазі, прошу застановитися на такому-ось семантично-синтаксичному непорозумінні, яке свого часу спіткало редакцію „Поступу" (30^го липня 1998^го р., с. 10). Трапилось коректорові речення: „нарід своїм чином супроти иньших викликає до себе повагу, а не назвою." Вихованому у совєтській лінґвістичній школі коректору (літредактору) і на гадку не спаде, що слово чин може означати діяння, поведінку, а слово супроти - замінювати вирази „в стосунку до…", „у відношенні до…" Він НЕ РОЗУМІЄ наведеної цитати. Він ніколи не зустрічав виразів на кшталт „слово і чин", „геройський чин" і т.д. Він не здогадується, що читати повищу фразу слід так: „нарід своїми діями щодо иньших…". Коректор розуміє слова́ „своїм чином" якнайтривіальніше: „на свій лад", „на свій спосіб ", а слову „супроти" невпопад надає змісту „в порівнянні з…". Після такого „перекладу" читачеві пропонується синтаксична нісенітниця, яка до того-ж спотворює первісну думку: „наро(?)д у власний спосіб, порівняно з іншими, викликає до себе повагу, а не назвою". Після третього-четвертого перечитування останньої фрази збитий з пантелику читач поринає в хаотичні роздуми на тему: „якщо не назвою, то чим?; що це за такий „власний спосіб", що його мус „порівнювати", та й з чим і як порівнювати?" Наштовхнувшись на подібну логічну дурницю і не знайшовши відповіді на своє питання, спровоковане невдалою перебудовою первісно зовсім простої та зрозумілої фрази, - що подумає уважний читач про ступінь притомности автора цитати? Невдала коректура, спотворення змісту трапляються часто. Та наведений випадок хвилює нас своєю першопричиною: для спаскудженого Совєтами пересічного функціонера від преси українська мова лиш 50-річної давности - мало не „китайська грамота". Тому він не в силі безпомилково коментувати вже навіть тексти, написані до 1945^го року. То як-же він на матеріялі цього лінґвістичного спадку вчитиметься?

Беремо до рук гарну книжку „Призначення України" („Просвіта", 1992). Попідрядкові пояснення часом викликають подив: на сторінці 94^й слова автора „зорґанізувати осід літаків, поля осіду " пояснено як „зорганізувати команду, екіпаж, гарнізон ". По-перше, гарнізон - це не екіпаж. По-друге, чому-це упорядник вважає, що для тлумачення довоєнної лексики єдиний шлях - дошукуватися польських коренів? Дійсно, для Поляка „osada" може бути синонімом до слова „załoga", яке передає зміст українських слів „екіпаж" чи „команда". В українській мові теж існує слово „осад", що значить оселю, селище, поселення. Але-ж „осад" - це ще не „осід"! Обмеженому совєтськоукраїнськими правилами словотворення упоряднику чомусь не спадає на думку очевидне походження слова „осід" від „сідати". Літаки сідають на землю, і технікоекономічна орґанізація злету чи приземлення, побудова аеродромів (полів осаду), спорудження оселі, бази для їх розміщення - справа коштовна. „Екіпажем" тут і не пахне. Та наш лінґвіст цього НЕ ЗНАЄ. Далі, на стор. 148^й слова „зручна наскочність" пояснено як наштовхування. Чи не з причини невдалої асоціяції з виразом „наскочити на…", що є еквівалентом „наштовхнутися"? Але доконаний вид часом має иньше значення, чим недоконаний. Лінґвіст має знати, що „наскакувати" найчастіше значить „нападати". Тому „зручна наскочність" означає метку аґресивність, вдалу нападливість, спритну задиркуватість, але ніяк не наштовхування. Стор. 148^ма знову: слово „стежа" неправильно пояснене як нагляд (від слова стежити, очевидячки); всім, хто в дитинстві хоч щось читав з міжвоєнної або козацької літератури, відомо, що стежа то є: патруль, розвідка, аванґард. Стор. 237: „змора Києва" трактується упорядником знову-ж таки на польський лад: кошмар Києва. Хоча краще за змістом звучало-б загроза, напасть, заглада, руїна, погибель, примара смерти (ми говоримо, „сон зморив", тобто, здолав). На стор. 238^й у фразі „представив проект запобіжливого нападу" слово запобіжливий зовсім недоречно пояснено упорядником як раптовий, коли-ж очевидно, що йдеться про напад випереджуючий, иньшими словами, запобіжний.

2) Мову слід знати. А ще потрібно хоч наполовину розуміти, про що-ж йдеться в редагованій книжці. Тоді не траплялися-б кумедні каверзи на зразок ось яких „відкриттів" з історії астрономії („Світ Софії"): „нікому й на гадку не спало-би, що Земля може бути центром всесвіту" - це мовиться про епоху, яка передувала Бруно, Коперникові, Галілеєві, про епоху, коли саме так всі і гадали! (с. 229). Там-же: „Коперник твердив, що Сонце обертається навколо Землі, а не навпаки". Якби Коперник таке стверджував, то він нікого-б не здивував на той час. Стор. 230: „Кеплер оголосив результати спостережень - планети рухаються по еліпсоподібних, овальних орбітах". А я, від 10^ї кляси і аж до нині, був переконаний, що ті кляті планети бігають власне по еліптичних доріжках, а не лиш подібних до еліпсів! (овал еліпсом не є).

Мову мало просто знати, коли берешся писати твори, сценарії фільмів, щось подібного, на історико-етноґрафічні теми. Слід-би перевтілитися у той час, спробувати жити тією мовою. Це важко. А особливо важким стає це завдання, коли людина в особистому житті давно відійшла від коренів; ще важче - якщо ніколи їх не мала. Історія світової літератури знає приклади, коли письменник - на думку спадає Джек Лондон, але він не єдиний, - перебув роки в середовищі, про яке мав намір написати. А тут раптом сценарист береться, скажімо, за українське передвоєнне, чи навіть феодальне, село, народившись і перебувши усе своє життя в місті! Не́злі задуми і навіть непогані їх реалізації ряснітимуть штучностями, які неприємно випиратимуть з тексту. Наступні приклади пояснять, що я маю на увазі, хоча Читач, можливо, і не погодиться.

Левко Боднар у своїй пісеньці мав, напевне, право фантазувати стосовно кенґуру, які плодяться у Занзібарі, та все-ж приємніше було-би почути, що його цьоця тих самих кенґуру плекає, а не розводить. Говірку муситься направду знати, не лиш удавати „свого"!

Кіно „Фуджоу": „врятувати дочку (доньку) - це звичайний русизм, до етноґрафії не має відношення; у селі ще кажуть дівчину, в значенні доні; „складний випадок" - так говорять в місті; у селі кажуть - тяжкий, прикрий, путаний трафунок - синонімів багато. На жаль, я ніяк не можу претендувати навіть не поверхового знавця, але певним, часом ірраціональним, відчуттям дисонансу, штучности, - наділений. Чого і Читачеві щиро бажаю.

„Бачиш - дельфіни": чи сто років тому дядько зі степового українського села вмів таке слово?; „кому сказав?!" (до кого кажу); „так завтра Різдво" - природніше: „та-ж завтра…"; „побалакати з порядною людиною" - непотрібний полонізм: в українському (не-галицькому) селі частіше кажуть „з чесною людиною"; в Галичині могли-б сказати „з порядним чоловіком ". Але частіше трапляються ідіоми „порядний злодій" та „порядна курва".

Фільм „Царівна": „стріляли ось тут рядом " (поруч); зізнаюся - не порівнював з текстом О. Кобилянської, але-ж і режисер міг-би пощадити слухача, задля цього навіть відступивши від ориґіналу…

Фільм „Крик трави": „розверни руку" - так дійсно може висловлюватись дитя сучасного міського бомонду, а от сільська чарівниця рекла-б якось простіше, наприклад - „виверни долоні (догори)"; ще: „розслаб пальці" - напевне, менше випирало-б штучністю: „ослаби́ пальці…".

Фільм „Атентат": „давай заходь, давай швидше" - у нас перед Совєтами ніхто не говорив „давай". Можна було почути - „бери-но заходь", „скоріш рухайся". Подібне зловживання словом давай зустрічаємо і у фільмі про Роксоляну Рогатинську: „давай розгортай вітрила", „давай відпливай", і т. д.

Фільм „Дитя на ймення Ісус": „Ти за малим не помер" - ми кажемо „мало не вмер"; „я приведу козу до колодязя" - наш хлопчина рік-би: „відведу", або „заведу".

Іще важче писати ретроспективно-гумористичні пародії передвоєнною галицькою говіркою. Ясна річ - перший, хто в цьому ділі ризикує зазнати критики, хоч і прихильної, - пан Марциняк зі львівської „Ратуші". Мені завжди чогось бракувало, аби вчитуватися в оповіданка п. Марциняка аж так гладко, як, скажімо, ковзає голий задок мокрими кахлями европейської підлоги декотрих маґістратських виходків (не всіх). Не так гладко. Часом визирає гостра арматура. Хоч і не густо, та все-ж…

Пан Марциняк описує, як п. Стефа добираласі (підбиралася, доходила) до чолки. Попри те, що мені мама з татом, коли водили до фриз'єра, дозволяли залишати на голові гривку, а про чолку я взагалі не здогадувався, є ще одна справа: при всій суржиковості галицької говірки, зловживати „сіканням" у формі часток („лишив-би сі ", „мені то сі не подобає", „буде сі називати") - заборонено всім і кожному, і за всяких обставин. В кожних пародіях є певна межа пристойности. „Сякати" можна, „сікати", принаймні у такій підкресленій формі, - не дозволено!

Навертаючи до пародійности п. Марциняка, було-б усе ідеально, якби кумедні полонізми, ґерманізми, і просто львів'янізми час від часу не наштовхувалися, як на дишель, на зовсім не кумедні сов'єтизми, яких в ту епоху ніхто не знав і не вживав. Така фальш заважає. Приклади: „по радіво передали, що…" - як на мої вуха, ліпше-би чулося таке: „радійо казало, жи…"; „мусив здатисі до полону" - „віддатися до неволі" - саме так я чув від своїх рідних в оповідях про Першу Світову; „пані Стефа, як то учула - зразу в крик" - „як те учула - впала в крик"; „я вам поможу спину помити" - „плечі помити"; „живцем зняли шкіру" - стігнули, здерли; „давайте на еміґрацію скоріше" - „їдьмо вже скоріш, швидше…" („дають" на церкву).

Декотрі знову вирази, хоч і не є сов'єтизмами, є, зате, штучними: „постригти чоловіка" - підстригти; „зобачила картину" (не малюнок, лиш якесь дійство) - у нас казали „сцену"; „жилізні ноцники" - я в дитинстві мав бляшаного; слова́ „манікюрними ножницями" пані Стефа мабуть-би не вимовила - я ще й досі мовлю „ножичками для нігтів"; звідкіля взялась „калужа в Чугуносах" - я подивляю, бо за моєї пам'яті там була баюра (калабаня); пан Марциняк лапав гарачу воду - чому не горичу або горячу?; „я пробував прикрити встидні місця на тілі" - моя бабця сказали-би інакше: „силився-м затулити „природженє" шкарпетков"; „і за то, що ми такі дурні" - „і за те, жи ми…" (може, це справа смаку, але для мене є милішими „те", „жи", „ся" ніж „то" і „сі"; фонему „що" вміють правильно вимовляти або лиш етнічні Бойки, або прискіпливокультурні люди - пан Марциняк не мав-би вміти); „пані Стефа відкрила незамкнуті двері" - відчинила; „надходит теї ночі" - сеї (теї) ночи; „два дні по тім затемненні" - по тім затемненю, і т.д.

БОЛОТНА ЛІНЬ: ПЕРСПЕКТИВИ УГОДНИЦТВА

Задля справедливости слід визнати, що часто причина казусів, які волаюче свідчать про непрофесійне ставлення окремих лінґвістів до своєї роботи, лежить не так у невігластві, як у… мамоні. Бо якщо визнати доробки 20^х років та доробки діяспори, то виявиться брак кваліфікації, щоб їх продовжувати. Таким чином, вся українська пост-совєтська школа залишиться без роботи. А, відповідно, і без мамони. Куди вигідніше нашвидкуруч скапарити що-небудь під черговий „україно-відродний" фонд, видати такий-собі словничок на основі механічної суміші матеріялу, по-части переписаного від Совєтів, а по-части украденого у діяспори, пододававши іще й своїх „кальок" з ро́сийської, - і ось готова чергова „компромісно"-патріотична праця, за яку платять гроші, і на якій виховуватимуться наші дітлахи. Напрочуд мало серед нових словників зустрічаємо таких, що їх укладачі дійсно сповідують найважніший для кожного Українця принцип „Геть від Москви!" Ніколи не погоджуся із заспокійливими та „врівноваженими" арґументами, що, мовляв, мова налагодиться, лиш для цього потрібен час. Час грає проти нас. Коли вчора ми-б мали викорінювати традиційні русизми, коли сьогодні ми вже скаржимося на обвальну русифікацію, - внаслідок ринкової „незалежности", - то завтра неодмінно опинимося в ситуації, коли НАШУ мову прийдеться просто-таки створювати наново. Але створювати не буде кому - приклад відродження гебрейської мови нехай не породжує ілюзій. Новонароджене капарське слово, яке звучить із-за позирала домашнього телевізора, западає дитині у свідомість нині. І поки вдасться викоренити якийсь один „інтеризм", десять нових міцно вростуть у поглинаючий ґрунт дитячої мовно-рефлєкторної понятійної системи. В цій справі кожен напів-захід спрацьовує противно до задуму. Шкідливою є думка, що строга мовна цензура збунтує реклямодавців чи видавців. Облудний „захисник" має силу чавити податками, не платити пенсій, вкорочувати фінансування гуманітарних та наукових програм - все безкарно; доходить до політичних убивств, „генпрокуратура знає все" („Поступ", число 25(469)) - і має силу все приховати; суд, як ніде у світі, - в прямому підпорядкуванні Адміністрації, смертна кара, всупереч вимогам Ради Eвропи, дозволена і виконується в кожному окремо взятому відділку міліції… і в цій ситуації Pan i Wladca „не має сили" перекинути з десяток партачів на иньшу роботу, яка не пов'язана з прилюдною артикуляцією звуків у етері, - щоб не в'янули людські вуха від інтер-наречія; „не має повноважень" наступити на горло смердючій реклямі, конфіскувати ро́сийсько-мовну порноґрафію, і.т.д. Жили раптом затонкі? Хотіти треба. Коли Совєти посилали спеціяліста до Центрально-Африканської Республіки, наприклад, людину за два місяці підготовки могли навчити чужої мови! Уявімо, що йдеться про німецьку і французьку мови. Хто у Франції дозволить, щоб диктори провадили висилання на німецький лад напів-французькою ламаною мовою? З німецьким акцентом. А в Україні все можна! Недавно мені довелось почути від амністованого Президентом молодого рецидивіста з дрогобицької 40^ї зони: „Что такое Украина? Украина, это беспредел".

Українська мова - ще не санскрит. Учите ідіш, вивчаєте американський суржик - можете вивчити і правильну українську. Другим фальшивим оправданням є „всемогутня" недоторканність нікому не підлеглої реклями. Раз, що настирлива рекляма, як така, вже є порушенням людських прав глядача (котрі ми так шануємо). І ось чому: я хочу, щоб моя держава, задля якої я постійно недоїдаю, оберігала мене від гидоти. Думаю, що маю на це право. У Франції на загальнонаціональному каналі рекляма заборонена. По-друге, чому-це на реклямодавців не повинен розповсюджуватися закон про чистоту мови? Адже над иньшими виробниками та продавцями простягається караюча десниця служби санітарного нагляду чи сертифікації. Може, гнила солонина небезпечніша від прокаженої русизмами мови? Коли Українець згнив культурно, то який сенс його годувати свіжим салом? Третя шкідлива, але поширена „пересторога" стосується реакції „Сходу" на правильну українську мову. Мовляв, вибираймо слова, ближчі до „понятных", бо в противному разі на нас розсердяться. То це неправда. Коли мати на увазі щирого Кацапа, то йому байдуже, яку мову вивчати (краще сказати: НЕ вивчати, - при сучасній „жорсткості" урядових вимог). Те саме стосується і в пень змосковщеного землячка. Чи вивчати стопроцентово українську, чи на 25% змосковщену - однаково вивчаєш як щось нове, чуже, для декого вкрай неприємне, а ті 25% подібности до „общепонятного", навпаки, можуть ще й утруднити вивчення, внісши плутанину: де, нарешті, можна скалькувати з московської, а де таки не дозволяється? Коли-ж говорити про Хохла, то певним є одне: не від галицького акценту Хохла нудить, а від галицької запопадливости. Східняк з цікавістю сприйме нове, навіть революційне, але з огидою відвернеться від усього такого, що попахкує запобігливим крутійством солом'яного патріотизму. Цього галицька „інтеліґенція" не розуміла ніколи, і са́ме ця козацька відрубна чистота нелюба для наших вічних середино-наполовинників. Сила імпонує завжди, навіть якщо це „лише" сила волі. Толєрантність імпонує лише в тому випадку, коли це толєрантність сильнішого в стосунку до слабого. У нас пропаґують иньшу, гидотну „толєрантність": упослідженого до свого кривдника, слабого до сильного, скромного до нахаби, обкраденого до злодія.