Суржик для інтеліґенції/За битого двох небитих дають

Матеріал з Вікіджерел

ЗА БИТОГО ДВОХ НЕБИТИХ ДАЮТЬ

ВІДСТУПНИЦТВО

Кому не сподобався ужитий в попередніх відступах („абзацах“) термін „аґресивність“ — хочу нагадати, що аґресія — це є, між иньшим, акт, який дає початок життю. А також навіть і рослина, яка тягнеться до сонця, затінком свого листя вбиває менш заповзятливу суперницю. Хто увірував, що досить три рази в день заспівати „Боже, великий, єдиний“ — і щезне ворог, як роса на сонці, — їм нагадаю, що в тім самім часі, коли в галицькій церкві співають, — в галицькому банку будують „Україну“. „Цивілізовану“, „европейську“, інтер'язичну. Потрібно зробитися повним нікчемою, щоби на всю Україну „дякувати долі, що вона подарувала нам Україну“ (10го лютого 2001го року, висилання „Обрії“, пісня „Моя Україна“). По перше, Україна далеко не наша, по-друге, ніхто навіть не вибирався ні сіло ні впало нам її дарувати, а по третє, і найважливіше — подякуємо Долі тоді, коли вона виправить свою власну історичну підлість і забере Москаля взад. Коли на місці Червоного Замку Сатани зробиться велике і глибоке багно, в якому навіть не кумкатимуть жаби.

Не щезне ворог, допоки під його ногами не палатиме земля. У трамваї, в маґазині, на фабриці, в установі, в банку, в міліції, на ринку, на забаві, у кав'ярні, на дискотеці, в театрі, в кіно, при інтерв'ю, на телебаченні, на радіо, на вулиці, в борделі, в ліжку. Не критикую східняцьких братів. Зате відчай бере, коли переконуєшся, що галичанин швидше дасть собі вирвати язика, чим відмовиться від насолоди мазохізму: з Поляком — перейти на польську (в Україні!), з Кацапом — на ро́сийську (в Галичині!), з Німцем, Французом, Китайцем — на той-же общепонятный, ничтоже сумнящеся, що кожен чужинець повинен розуміти мову „родины Ильича“; а при спілкуванні поміж собою — для „крутості“ не забути закинути одним-другим модняцьким слівцем, украденим з „панської“, на нинішній день — англійської, мови. Свою ущербну інтелектуальну незайманість „новые украинцы“, як і нова галицька номенклятура, що їх залюбки мавпує, пояснюють „неспроможністю“ рідної мови. З причини виключно убогого, з дозволу сказати, „володіння“ українською мовою, вони змушені навіть запозичати слова з багатого мовного запасу диких гаїтянських голопупенків: Хіба спаде на думку нинішньому розбагатілому номенклятурнику чи міщанинови, що назву улюбленого „пікнікового“ начиння, “barbecue” (спотворене barbaca), можна заступити купою близьких, уже відомих в українській мові, слів: ватрак, кросна, рушт, столець, шохта, рожен… На́рід, який не хоче бути. Впирається, щоб не бути. Платить, щоб тільки НЕ бути. Добровільно, власною копійкою підтримує засилля чужинецьких, часто прямо ворожих засобів масового безглуздя, розпусти, блуду, розбещення інтелекту. Газети, журнали, музика, пісні, вистави, забави, порнуха, снобізм… Я не купую еротичних ілюстрованих журналів ро́сийською мовою, а Ви? Я не купую „Наталі“, „Джентльмен“, „Дом и уют“, не лиш тому, що я не належу до нового гладкого покоління галицької патріотичної „інтеліґенції“, але й тому, що не бажаю набиратися ро́сийськомовних стереотипів, не хочу осмішувати свою мову всілякими джакузами, барбаками, ротманами… (гляди сторінку 201). Тому, що не бажаю фінансувати справу знищення українства. Я можу дозволити собі безболісно відмовитись від товару в ро́сийській обгортці, вийти з крамниці, де я чую ро́сийську мову — бо мені там перебувати неприємно. Я можу не купити товару, що реклямується в телевізії каліченою українською, тим паче — ро́сийською мовою — бо мені бридко; бо у наш „ринковий“ час і без того є на що витрачати гроші. Я не відчуваю найменшого дискомфорту, коли веду бесіду рідною мені мовою із Інтером, бо я давно і без жалю одвик розмовляти ро́сийською. Я не вживаю суржику і не партачу своєї української мови цитуванням ро́сийських термінів, щоб Інтер мене зрозумів — нехай сам перепитує та вчиться: це моя земля, і це МОЄ СУСПІЛЬСТВО. Як поступаєте Ви?…

ЕГОЇЗМ

Простий народ до такого крутійства думки, до якого дійшла так звана інтеліґенція, ніколи не доходив, отже й повернення до чесної прямої мови вимагає від інтеліґенції більших зусиль, аніж від простого люду.

(Левко Лук'яненко, „Сповідь у камері смертників“)

Ну, то це було про на́рід. А от патріоти мали-б за дев'ять років породити не-змосковщений повно-об'ємний академічний ро́сийсько-український словник. Замість віршів, „доленосної знакової“ прози, замість безплідних амбіційних суперечок та схоластичних досліджень. Непосильна праця, брак комфортної мамони, чи несила відмовитись від під-совєтських „творчих надбань“ в галузі зросійщення? Історики та лінґвісти сердяться, коли їм радять викинути на смітник весь совєтський доробок. Мовляв, і за того режиму дещиця правдивого та вартісного була створена. Не хочеться виправдовувати гонорари виключно своїм холуйством. А створено було: 1) Міф про те, що говорити правду і поступати чесно не є „розумним“; 2) Спосіб нишком докидати ложку істини до бочки совєтської брехні — виключно з метою заспокоєння власного патріотичного сумління — бо, на відміну від ложки дьогтю, ложка істини брехні не псує, лиш приправляє.

Міф, що правдовідступництво себе виправдовує, вдався на славу і виявився настільки заразно-плодючим, що перетривав „перестройку“, знейтралізував потуги відродження 1991го року і, врешті, опанував „Незалежною“. До такого ступеня, що націонал-демократам зараз вірить від сили 3% населення (за підсумком виборів 1999го року). Забрехали самі себе. Нині природньо було-б сподіватись, що учорашні винахідливі маскувальники літературно-лінґвістичної ложки істини заходяться її видобувати назад з бочки брехні, куди вони її для наступних поколінь ховали. Щоб показати-таки в чистому вигляді свій підсовєтський доробок. Не заходились. Невигідно. Не платять. А українському читачеві, за безграмотну гидоту в газетах; українському слухачеві, за потоки інтер'язычного гною, які линуть через радіо та телевізію, — йому „за врєдность“ хто платитиме?

Іще не зміряно точно, від чого є більше зла: від чіткої заборони на правдиве слово, чи від намагання донести до читача зернину правди разом з повним мішком дозволеної брехні. Бо брехня, підсвічена ореолом супровідної правди, мимоволі проникає до свідомости, там леґалізується, і, навіть при великому бажанні відсіяти полову, все-ж полишає за собою серпанок делікатної полуди. Кому з під-совєтських укладачів хочеться зараз брати до рук мітлу та вимітати з ро́сийсько-українських словників зросійщене сміття, свідомо ними-ж і понапихане задля благих намірів — щоб словник взагалі побачив світ? Нікому. А хто за них зробить цю роботу? Може, нове покоління інтерівських „лінґвістів“, яке і за освітою, і в самому принципі, слабо розрізняє між англійською, українською та ро́сийською мовами? Тих інтер-лінґвістів, які з допомогою простого телевізійного пуделка успішно та швидко нищать крихти українськости, які вдалося зберегти з часів хрущовської відлиги. А в часі, вільному від нищення, прискорено помпують інтер-язычіє. І отаке спостерігаючи, жменька українських „майстрів слова“ помаленьку завойовує собі безсмертя високохудожніми творами на вимучені теми. Творами для власного вжитку. Бо ні плач, ні вічні скарги, незадоволення, претензії до цілого світу, ані розпука від ницого роздвоєння, якою-б дібраною мовою вони не описувались, на безсмертя навряд чи здобудуться. Не любить читач такого. Навіть сила терпіння не особливо цінується. Хіба що страшного терпіння, як в Осьмачки і Багряного. До Історії входить иньша сила: сила перемоги. Сила Драйзера, Фойхтванґера, Голзверті, Лондона, Гемінґвея, Eсхіла, Данте, Цвейґа. Велика сила. Великої підступности. Великої траґедії. Великої шляхетности, великого снобізму, великої розко́ші, великого життя.
Про виживання в ницості. Підступність, як зброя, оспівана великим Міцкевичем. Чого не сприйняв великий Франко. І був шельмований Ляхами. Що не дивно, бо зачепив національну пиху. Але також і своїми. Що є дивним лиш на перший погляд. Бо теж зачепив, правда, не національну, лиш міщанську пиху. Бо похвалив дві, для нас нестерпні, речі: лицарську поставу і правдиву европейську гідність. Зостав шельмований за своє несприйняття законсервованої назадкуватости і лякливого крутійства „інтеліґенційного“ квазівікторіянського оточення, хронічно хворого на святенницько-мазохіський попідлядський синдром. Теперішні слизькі „европеїзатори“ були-б здивовані, якби їм випало прочитати, що стиль Святославового „іду на вас“, стиль рішучого „так хочу!“ належить до европейської моди, а от доктрина „несупротивлення злу“ — „найабсурдніша, найменше відповідна для европейської вдачі“ („Подуви весни в Росії“). Ясна річ, немає чого розмахувати дерев'яною шаблюкою під підошвою московського ведмедя. Але-ж і хвалену валєнродську підступність не варто підсолоджувати „інтеліґенційним“ малоукраїнським ницим конформізмом. Бо засмердиться підступність, заіржавіє кинджал месника під важким плащем непевности. Слід-би час од часу очищати від словоблудства дійсну правду. А правда полягає в тім, що коли дерево однієї мови пишно свою крону розкидає, тоді воно глушить сусідів; що тісно в одному вишневому садочку двом „братнім“; що не зарадити ділу солодкими байками про права Інтер-людини. Друга правда полягає в тім, що на території архітектурно-звичаєвого заповідника в серцевині підіпсутого П'ємонту українську мову не шанують навіть ті, хто нею послуговується.