Суржик для інтеліґенції/Комунізм в етері і у звичаях
| ◀ Солод лінґвістичної американізації | Суржик для інтеліґенції Комунізм в етері і у звичаях |
Віддаємо і забуваємо ▶ |
|
КОМУНЯЦЬКЕ РЕТРО
Хвалити окремі радіовисилання не буду - є декілька, які очевидним способом заслуговують на повну підтримку та щиру вдячність хоча-б за те, що вони є: „Історичний календар", „Слово", „Родина", „Шануймося", „Тиждень" (в минулому), „Забуті імена", висилання Романа Коваля „Отамани гайдамацького краю" про Холодний Яр, ще й иньші. Та Національне радіо, нехотячи, успішно виконує ще й другу функцію: змушує збагнути міру безголов'я офіціозних потуг в національному інформаційному просторі. Тут є дві лінії. Перша лінія - стовідсоткове використання досвіду комуністичної когорти укладачів інформаційних програм. Не потрібно думати, що комунівська заспокійлива пропаґанда надоїв та ґрандіозности успіхів радянського будівництва в промисловості і сільському господарстві не була високопрофесійною. Нині цим займається „Інформаційний випуск Національного радіо". Останньо пошесть оспівування перекинулася і на Львівське радіо. Оспівують, як загальні „успіхи", так і Перших Осіб Держави поіменно. Оспівують зі знанням справи, вишуканою літературною мовою, багатством художніх засобів. Досить є уважно переслухати центральні та місцеві випуски новин, щоб зрозуміти, що Україна вже давно взялась наново за будівництво світлого комуністичного майбутнього. На чолі з парторгом Південьмашу. Без усяких-там псевдокомуністів симоненків чи псевдосоціялістів морозів. І незважаючи на позірність „ринку".
В попередніх комуно-большевицьких експериментах здоровий глузд нинішньої епохи мав-би критикувати зовсім не саме слово „комунізм", як таке, і зовсім не той, закладений в основу теорії комунізму, соціологічний факт, що кращі люди люблять свою працю, добровільно і старанно працюють, одержують моральне задоволення від акту творення, від почуття добре виконаної власної, та не змарнованої чужої праці, і при цьому не оглядаються особливо на винагороду („від кожного - відповідно до його здібностей"). Як і не відкидаємо того досвіду розвинених суспільств, який стверджує, що існує катеґорія благ, котрі шануюча себе держава зобов'язана надавати, а не продавати („кожному - згідно з його потребами"). Ні, цього ніхто в комунізмі не критикував і не критикує (і якраз цього у нас і немає!). Заперечуємо в теорії комунізму безвідповідальну і безпідставну ідею, що ніби-то до когорти цих кращих належатимуть усі. Критикуємо дурну надію (якої не поділяв Томас Мор), буцім-то вимруть такі людські особини, які в собі переносять заразу невиліковної звички працювати зле і безвідповідально, навіть коли їм платять багато і вчасно. То якраз цього в „ринковій" і „давно не комуністичній" Галичині повно.
В реальному „комунізмі" завжди критикували засилля тоталітарної бюрократії, брак свободи і брак готовности вільно та різноманітно мислити, говорити і діяти. І ось нині ми цю бюрократичну стадність продовжуємо плекати ніби-то без участи комуністів. Поведінка влади, міліції, прокуратури з приводу різноманітних акцій громадянських протестів є на 100% ідентична до поведінки комуністичної влади в минулому. Замовчування, вдавання, що нічого не діється, і одночасно - індивідуальний терор, брехня, обман із неправовим застосуванням сили. Десять років безнадійних мандрів до Европи з її европейським законодавством і европейським штилем влади та силових структур - котові під хвіст.
БЕЗГЛУЗДЕ МАВПУВАННЯ
Запопадливе мавпування і страх виділитися, жах „не вгодити". Мавпування з такою динамікою розвитку, з таким гоном „на випередження", які дійсно гідні є усяких похвал. Ще не зовсім охолов подив захоплення ґеніяльною лінґвістичною знахідкою „я вас дякую…", як нова „мулька" полонила розум народних обранців, включно з такими знавцями української мови, як п. Косів: „Це є знаковий момент" („Поступ", число 98, 8го червня 2000го року, стор. 3). Прикро, що і симпатичний мені Перший Міністр (колишній)[33] закидає „знаковими змінами, тенденціями, котрі потрібно підхватити (підхопити, себто)". Мались-мо віхи, підвалини, наріжні камені (яких ми повинні були то розкидати, то збирати, - в залежности од настроїв народних обранців), були доленосні, вирішальні, переломні та вікопомні, - нині додалось знакових (характерних, прикметних, показових, знакомитих, знаме́нницьких…).
Ще одна мода - на мавпування дивоглядних наголосів: а хто першим змавпує свіжий штучний наголос? Не встигли галичани звикнути до дивного наголосу у слові свята́, як у Львівському радіо вже чуємо но́ві! (16го жовтня 2000го року). Як реаґує слухач на комуняцько-мавпувальні маразми, подібні до описаних вище?
ВИХОВНИЙ МОМЕНТ
Авдиторія слухачів ділиться на дві части (від нас старанно приховують висліди соціяльних досліджень на подібні теми, тому я не можу сказати, яка часть більша). Перша частина слухачів нервується, кривиться від гидоти, і переходить на хвилю якоїсь не-„національної" радіостанції, одночасно сповнюючись глибокою зневагою до Держави і всього „національного". Справа-бо не лише в тому, що мелодійний голос „ще того" комунівського диктора від новин навіть щось таке, як повідомлення про жахливе стихійне лихо, вміє наповнити бадьорими інтонаціями. Справа ще й в тім, що в Україні вже давно жодні новини на рівні державному не починаються інакше, як словом „Президент". А новини Львівщини - словом „Голова". Чи хтось здає собі справу, що це є смішно? І справа ще в тім, що кожен слухач, який вміє рахунки, давно зрозумів, що кількість щоденних запусків нових підприємств, переоснащень, успішних випробувань нових моторів, кількість нових інвестицій, успіхів у фермерських господарствах, тих-же сумнозвісних надоїв, освоєння нових вугільних горизонтів, розкриття митних порушень з неодмінними надходженнями до державної скарбниці[34]… - перераховувати можна було-б іще довго - що кількість усіх цих, повторюю, щоденних успіхів давно десятикратно перевищила все, що є, було, і колись фізично могло-б бути створене в Україні. Ми вже давно мусили-б процвітати. Пропоную Читачеві насолодитися ностальгією за духом недавніх совкових штампів: „на фінішну пряму вийшли механізатори області…" - інформаційний випуск національного радіо 29го квітня 2001го року. Я це речення знаю напам'ять від дитинства, так десь від 1953го року почавши, - без найменших змін, навіть з тією самою інтонацією. Оце таким чином повинна-би виглядати наша реформованоринкова свідомість? Микола Княжицький десь у жовтні 2000го року в диспуті під час висилання „Факти" (ICTV) признався, що новини мусять, на його думку, укладатися в такий спосіб, аби викликати позитивні емоції у слухача. Чи це не є зомбування?
Другий тип слухача - такий, що має українське серце. Він не плюватиме на Державу і на все те свинство, яке нині офіційно і в обов'язковому порядку доповнюється прикметником „національний". Цей слухач просто плакатиме з горя, зрозумівши, що все, що тільки-но зветься у нас „національним", - було замислене на НАЙВИЩОМУ рівні з єдиною метою: скомпрометувати і змішати з багном українське суспільство. В усякому разі, в очах людини, яка хоча трохи має в собі щось західно-европейського. Сюди належить і такий (жовтень 2000го р.) загально-національний хіт Комедіянта: „после первой не закусываю". Очевидно, що за такої „пропаґанди" національна ідея, словами пана Табачника, „не спрацювала". Чи могло бути інакше?
У попередніх відступах[35] згадувався „йолоп у навушниках". Застановімося. Нормальна людина, у прихильному суспільстві, вийшовши на вулицю, бачить і чує приємних громадян, своїх співвітчизників, з якими часом не гріх привітатися, до яких на гріх усміхнутися, розминаючись на хіднику чи в транспорті, яких не є аж так багато, щоби кожен перехожий перетворювався у конкурента-неприятеля на вузькому переході чи у тролейбусі, а що найважніше - на вулиці людина показує своє добре виховання в середовищі рідного, цікавого для спілкування суспільства. А що цікавого почує і побачить юнак у суспільстві, яке його не потребує, ним нехтує, навіть ненавидить? У суспільстві блатних забіяк і комуно-пердунів з їх „Інформаційним випуском національного радіо"? Тут не тільки „йолоп" одягне навушника…ПРИДВОРНІ МЕНЕСТРЕЛІ
Друга лінія у державній пропаґанді - заложення інституту офіційних співців. З'явилася, зокрема, мода класти на ноти політичні виступи державних мужів. Феміль Мустафаєв у висиланні „Шануймося друзі" заспівав оперну арію (яку чомусь назвали „піснею") під назвою „Величаві Карпати" приблизно такого змісту:
„Ми в серці Eвропи
і тому:
негаразди пройдуть,
буде спокій у нас -
від кордону на сході
аж до сивих Карпат".
В иньшій кантаті співається про те, як добре, що „Україна невтомна", що
Буде в нас добро, буде здоров'я
будуть засіки хлібом повні,
те, що заслужим, будемо мати,
треба лиш вірно любити… -
якось я не чітко учув, кого саме любити, але маю певність, що коли любитиму Президента, — не помилюся.
Пісня „Україна":
За вільно обраний майбутній шлях,
Свій герб…,
Майбутнього тобі, моя країно -
хороші слова Олександра Ведмедєва, як у цій, так і в подібних кантатах, лиш не надаються ні для нашого часу, ні взагалі для нормальної держави, яка давно уже забула дивуватися з власного гербу і щодо „майбутнього" свого ніколи не сумнівалася. А ось у такій державі, яку власний Посадник провадить прямою дорогою у Нове Московське Рабство, - то ці слова вже зовсім звучать святотатством.
Якось у березні 2001го року почув-єм уривок урочистого концерту. Коли молодичка в українському строї (Катя Бужинська) заспівала, звертаючись до України, як-то є добре, що та
</poem>
В світі незалежність здобула.
Колись була ти меншою сестрою,
Але тепер ти рівна всім сама -
знудило мене і згасив-єм позирало. Оце вже повністю гімн колишньої Радянської України.
Якщо хтось собі мислить, що комуняцьке „незалежно"-українське опаскудження совковими пропаґандистськими методами є стихійним, - то цей хтось помиляється. По-перше, маємо певну кадрову політику. По-друге, оці „кадри" просто переписують завчені совкові рішення і постанови. Вслухайтесь у наступні слова: „Хочеться, щоб з'явились нові патріотичні пісні, і щоб ці пісні об'єднували наш народ на побудову комунізму" - Нац. радіо, 25го листопада 2000го року (слово комунізму, щоправда, замінено словосполученням незалежної держави). Далі: „…прийдемо у нове тисячоліття з високими трудовими показниками" - радіо-оголошення про концерт після „Міжнародного академічного рейтинґу" „Золота фортуна", вперше учув-єм у листопаді 2000го року, але блудять і досі. Отут уже зовсім нічого змінювати не прийшлось, хіба що нову п'ятирічку на нове тисячоліття. А ось ніяке не „ретро", тільки сумна реалія сьогочасности: „хочеться, щоби співак [Ігор Бобало] створив власну пісню на захист честі Президента" - радіо, 9го червня 2001го року, 1315. Співак цей, між иньшим, не особливо контролює в розмові свій стиль: „…ця пісня така молодіжна, надає бодрості… (бадьорості).
Завідувач кафедрою радіо-телемовлення Львівського університету ось як уявляє собі засади праці своїх вихованців, коментуючи 16го листопада 2000го року через обласне радіо певну постанову своєї кафедри: „нести позитивний заряд" - завдання журналіста. Перекладаючи з електротехнічної на загальнолюдську термінологію, - співати хвалу злодійській владі. І це, очевидно, цілком офіційна настанова у галузі кадрової політики щодо журналістського корпусу…
Важко бути певним щодо колективної психіки громади, яка змушена підтримувати в собі дух животіння наступним заклинанням:
Є ще сила в Тебе, —
віримо ми, —
Нашого роду колиска;
ми віримо свято і щиро, —
бо Ти маєш на щастя
високі права.
Раз, що менше потрібно „вірити", а більше - просто розмовляти доброю українською мовою та якомога рідше Кацапам у гузно заглядати - і дійсно сили прибуде. А по-друге, - що та людина, яка ніколи не сумнівалася у своїх правах, не буде про них постійно сама перед собою співати. Хіба-би була злодюжкою, який відчуває, що поцупив не своє.
Не кажу, що все кругом є бридким. Часом випадково з трансляцій тих чи иньших концертів т. зв. „художньої самодіяльности" вдається почути прекрасні голоси вродливих Українок (яких ніхто не пропаґує) як, скажімо, пощастило мені слухати 22го квітня 2001го року на каналі УТ2 під час трансляції концерту „Пасхальні дзвони Київщини" (якби це була українська держава і українське суспільство, концерт-би звавсь „Великодні дзвони", а пасха писала-б ся через букву „к" - як у словнику Грінченка).
Але є й такі „патріотичні" утвори, від яких, на жаль, за кілометр віє низькою кваліфікацією, некомпетентністю, легковажною поставою автора, що обертається зневагою або дискредитацією. Американці мають такого-собі патріотичного шляґера "this my land, this is your land…" Пощо було „творити" явний український пляґіят - „це моя земля (land), це твоя земля, Україно, Україно…"? Неприємно якось таке слухати. Вже хоч-би слово яке замінили - наприклад, „це мій край…"
А ще 20го травня 2000го року я зажив сумнівної насолоди почути у висиланні „Обрії" патетичну кантату під назвою „Оборонці держави", перероблену з однієї добре знайомої совєтської військово-патріотичної пісні. Такою мала-б буть українська національна ідея?! Коментувати немає бажання.