Суржик для інтеліґенції/Неприятеля потрібно вміти пізнавати
| ◀ Асиміляція: стара проблема в новому часі | Суржик для інтеліґенції Неприятеля потрібно вміти пізнавати |
Боремось… ▶ |
|
ХТО ЗАТУЛИВ ПЕРСПЕКТИВУ?
Я зроблю все можливе для того, щоб російська мова в Україні в жодному разі не могла вважатись іноземною.
(Президент України, канал СТБ,
30го листопада 2000го року)Причиною клопотів, суперечок, сумнівів, а часом навіть сварок є саме існування ро́сийської мови в Україні. Не підлягає сумніву, що Українці не призабули-б власних слів та зворотів, якби їм щоденно не лились до вух чужинецькі. Ніколи і нікому не трапило-б ся запнутись на пів-слові та винувато звернутися до спів-бесідника з таким звичним для всіх нас питанням-вибаченням: „як це сказати по-українськи?…" - у побутовій мові - зовсім навіть не в науці! Чи мислиться подібна ситуація в Польщі або в Англії - щоб громадяни тих країв володіли рідною мовою слабше від іноземної? У 28му числі „Поступу" Читач не зашпортався-б ніколи на слові „бомбардирування" (Львова) у 24му рядку від кінця статті, коли ще в другому рядку від початку читаємо „бомбардування" (Скнилова), якби пані Лариса Андрієвська ніколи у своєму житті не зазнавала сумнівної насолоди вслуха́тися у ро́сийські суфікси. Дмитро Яценко міг-би вжити українського виразу „«Поступ» мав слушність" замість кальки „виявився правий" (9го - 10го грудня 2000го року). Зовсім так само, не мусив-би Юрій Вовків на першій сторінці „Поступу" за 16те червня 2000го року брати слово „винуватиця" перед прізвищем Юлії Тимошенко в лапки, якби йому було відоме слово „призвідця". Йому вторить „національне" радіо (1го грудня 2001го року): „винуватець свята виходу перших двох книг „Української культури" фонду добродія Губського. Мирослав Перун у числі 107му на 9й сторінці „Поступу" замість „каменя спотикання" (теж в лапках) написав-би просто: „перетика на шляху взаємовідносин…". Михайло Мишкало не мусив-би постійно брати в лапки невдалий ро́сийський переклад англійського слова "advanced" - „просунутий", - якби змирився з дуже знайомим терміном перед-„европеїзаторської" епохи - „передовий"; на скрайній випадок - розвинений, посунений, поступовий… З тим бранням в лапки русизмів - просто горе. Надто воно часто трапляється. Зовсім очевидно - притягаються за вуха оці русизми не від бажання підкреслити якийсь особливий, прихований зміст, а всього-лиш від лінивства журналіста, якому „бракує часу" сягнути рукою по словник… Якби не ро́сийськомовне виховання, то Голова аґентства з охорони прав споживача у Києві не мусив-би на всю України цитувати з говорилка-на-дроті: „як кажуть по-руccки, не решаемых проблем нет" - якщо-б він протягом усього життя чув зовсім иньші штампи, наприклад: нерозв'язних, невирішувальних проблем чи питань - „Споживач", 7го червня 2000го року. „Поступ" за числа 7ме - 13те березня 2002го року назвав-би допис „«Львівобленерг(ґ!)о» налягає на якість (наголошує на якості) обслуговування" замість „натискає на якість" - якби О. Артурів подумки не починав свою статтю ро́сийськомовним вульґаризмом „нажимать на качество". Так само часопис „ПіК" вжив-би простого українського слова морока або клопіт замість кальки головний біль (вивідка з Маркіяном Іващишином, червень, 2000го року). Там-же: підсумкове твердження „ми працюємо на майбутнє і віддавати свою територію не збираємось" для українського вуха звучала-б переконливіше, якби кореспондент написав: „не маємо наміру" або „не вибираємось". У тому-ж інтерв'ю (вивідці) вжито слово „тусівка", без якого, очевидно, жоден юний Читач не здатен збагнути, про що йдеться у статті. Так от, якби не загравання з московщизною, якби мова розвивалась у своєму природному середовищі, українські слова „тусан", „тузатися", якщо і перейшли-б до вуличної лексики, то обросли-би зовсім иньшими наростками: тузка, тузня, тусня, тусівня, тузисько. А більш природно для інтерв'ю з Маркіяном Іващишином пасувало-би слово пака.
Не підлягає також сумніву, що українська мова легко та успішно давала-би собі раду з видумуванням чи конструюванням нових слів відповідно до потреб часу та в ногу з розвитком суспільства. І обов'язково українська мова знайшла-би природні для себе самої свої власні засоби щоби розвивати назовництво відповідно до поступу української цивілізації - як у давнину, так і у ближчі часи. Якби не Москаль. Наша мова наділена достатнім запасом власних ресурсів на всіх рівнях і у всіх галузях т. зв. мови літературної, мови книжкової, писаного слова. І знайшли-б ся слова для опису нових, витончених катеґорій, як в області красного письменства, гуманітарних наук, так і в області техніки. Якби Москаль не запаскудив горизонту. Можливо, деякі напрями цього словотворення були-б близькими до давніх ро́сийських. Але тільки деякі. А найважніше - це були-б УКРАЇНСЬКІ напрями. Якби не існував Москаль. І навпаки - ті українські слова та вирази, які звучать часом не зовсім „влучно" для вуха, перевантаженого ро́сийськими замінниками, ніколи і нікому не видавали-б ся недосконалими, якби не тягар провокації перманентного порівняння з поширеними ро́сийськими. Як часто, скажімо, чеські слова чи вимова звучать кумедно для вуха слов'янина-іноземця, але чи Чех колись застановляється над цим? А чи знайдеться іноземець (крім Москаля), який-би насміхався над зворотами спорідненої, але чужої мови? Чи знайдеться іноземець (окрім Москаля), який був-би нездатний вивчити, пошанувати, оцінити і навіть полюбити чужу мову? І чи знайдеться людина у світі (окрім Українця - як галичанина, так і Хохла), здатна знітитись при звучанні батьківського слова, що пахне гноєм рідного села, і, лукаво насміхаючись над „простацьким", „кумедним", „застарілим" рідним, віддати перевагу холодному та чужому - та ще й своїх студентів до цього змушувати. Велика ганьба тобі, о цвіте української галицької інженерно-технічної „інтеліґенції"! Куца і пуста єси, а не вчена. Якби українська мова розвивалася природнім шляхом, ніхто нині не клав-би під сумнів ні адекватности, ні влучности, ні звучання українських виразів та слів: иньших не було-б. Питання, чи влучно передає українське слово ті звичні емоції, які викликаються настирливо-поширеним ро́сийським відповідником, - таке питання не виникало-б ніколи. Бо не було-б із чим порівнювати. Не було-б ро́сийської, накинутої нам, гнітючої спокуси. І думка про те, чи, властиво, українською мовою він розмовляє, не мучила-б нікого. Якби Москаля не суть. Тому його і не повинно бути. Якщо не Москаля, то його мови. Якщо не взагалі, то хоча-б в Україні. Якщо не зовсім, то, принаймні, не так сильно поширеної. І якщо не серед населення в цілому, то принаймні в Уряді, Економіці, Бизнесі, в т. зв. Истеблішменті, у загальнодержавному Інформаційному просторі - не має буть зовсім. Бо все воно вже і так існує в Ро́сії - і в тім болоті нехай собі гниє. Задумаймось: що має значити саме́ існування газети „Бухгалтерский учёт" в Україні? Адже це не розривково-культурологічне, мистецьке чи етноґрафічне видання для задоволення потреб ро́сийської національної меншини. Ні! Існування такого видання, з якого мало-б черпати для себе знання нове покоління молодих бухгалтерів, повинно означати, що ро́сийськомовний бизнес не тільки не має найменшого наміру переходити на державну мову, але й те, що він вибирається існувати в Україні вічно! Нині присутність ро́сийської мови, відповідно до моєї суб'єктивної оцінки, десь так разів у десять перевищує рівень, який-би міг вважатися не загрозливим для самого існування тієї української мови, яка ще могла-б виконувати свою власну місію серед мов світу. Тому наше призначення - протистояти злу. Я за те, щоб людина вміла різні мови. Я проти того, щоб ро́сийська мова володіла Українцем.
Читачу! Не від злости чи звироднілої ненависти до усього чужого зродились повищі рядки. Той, хто, начитавшись маси художньої літератури, наслухавшись купи ро́сийськомовних висилань, фільмів, балачок у телевізійному приймачі, раптом, а ще і в молодому віці, ловить себе на спостереженні, що все частіше і сам він, не бажаючи цього, мислить ро́сийськими штампами, ідіомами, виразами, нехай навіть і високохудожніми, хто зненацька усвідомлює, наскільки він, попри свою власну волю, уже встиг зійти з доброго українського шляху, наскільки його мозок встиг заразитися московщи́зною, як швидко, ще не розвинувшись, здеформувався в бік зросійщення його інтелект, і той, кому таке відкриття не справляє найменшої приємности, - не від огиди до всього ро́сийського, а від огиди до власної ущербности, - той зрозуміє також і автора сих рядків. На жаль, зло рідко викликає ненависть, допоки не стане справою особистою. Що-ж, з приємністю слухаю виступи українських (за громадянством!) інтелектуалів доброю ро́сийською мовою (хто вміє!). І закликаю… обмежити. Бо вже цього доброго так багато, що може обернутися злом. І закликаю всі зусилля скерувати нарешті на інтелектуальний допінґ для мови української. Все українське: книги, фільми, теле- і радіо-висилання на теми мови, вистави, офіційні засоби та інфраструктура, виробництво, торгівля, рекляма - все україномовне мусить мати 900% тієї підтримки, що її одержує те, що є Інтеро-московське. Незалежно від усяких-там „економічних негараздів". А те, що стоїть на заваді - про́кляте і знищене - незалежно од своєї „ринкової" природи: будь-то „спонсори" не того, чого слід, будь-то „права людини" - тієї, що людиною ніяк не є, будь-то державна недолугість, чи про-ро́сийська митна політика - всі подібні явища - це є неприятель № 1 і йому смерть. Усвідомлення цього неприятеля в душі Українця має відбуватись, як мусульманська молитва, - п'ять разів на день.
Передбачаю звинувачення в гістеричній нетерпимості та скрайності (екстремізмі). На що відповідаю: не поспішна лють керувала мною при викладі отсих думок, а тверезий розрахунок. Отже, не уступить без бою Москва жодного каменя на вже зайнятих рубежах мовної, культурної, соціяльно-політичної експансії. Не подарує жодного московського рубля, тим паче, доляра, вкладеного в ро́сийську книжку, телевізію, мову, і, особливо, в ро́сийську церкву в Україні. Швидше відступить якогось гнилого корабля зі спадку СССР, аніж одну копійку з коштів, вкладених у русифікацію України. Не подарує, поки буде жива. І матиме рацію: пощо приймали? Тому слід схаменутись - хто знає, може Державного Облудника іще вдасться спільними зусиллями відтягти від кацапського жолоба…
Перелякані „справедливники" мають повне право закинути мені той самий шовінізм, який керував Москалем при запровадженні горезвісного Валуєвського циркуляру, тільки що тепер - проти мови ро́сийської. Так, українство дійсно становило загрозу для Самодержавия, - воно, зрештою, його і доконало. Але справу не закінчено. Український Прованс становив і становить культурну загрозу для ро́сийського монолітно-безкрайого дикого Ведмедя, який колись ніяк не міг уміститися в німецькому кафтані, а зараз - в маскарадному костюмі про-американської демократії. І Ведмідь злиться та гарчить. Кожен хоче жити. Ріжниця лиш у тім, що Ведмідь, замість смоктати лапу в московському барлозі, попхався до української пасіки. Що зостане покусаний - сам Бог велів.ЧИ „БРАТНЯ“ КРОВ?
Ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією!
(М. Міхновський. „Самостійна Україна“)Нашим вченим пора вже виконати заповіт Г. Квітки-Основ'яненка: „…они утвердят, что великорусский язык есть только наречие нескольких губерний, дитя, и то не старшее, нашего языка… И как примутся вытаскивать из него [московського] все наше, коренное, отнятое, тогда и сам ревностный поборник языка русского умолкнет". Написавши вище, що ро́сийської мови „не повинно буть", я зовсім не мав на увазі, що слід, мовляв, позабирати в Москаля все ліпше та близьке до нас - та й оголосити ціле оте „надбання" „українською мовою". Ні! Якраз в такий спосіб поступили Кацапи, та їм було легко - бо не мали історичного спадку. А ми маємо! І найважніше - окрім спадку фактоґрафічного, маємо спадок етнопсихологічний, маємо свої власні правила, закони, напрями творення мови. Тому все ро́сийське (в т. числі і у мові) - зовсім иньше, чуже, дике, несумісне з Українцем, штучне - має бути витіснене за межі України. А тут, в Україні, необхідно віднайти і пригадати властиво українські корені, пи́томо українські закони мовотворення, власні правила внутрішнього розвитку мови, традиційні шляхи вироблення мови, творення слів, власний штиль, - хоч-би навіть і запозичень, де не обійтись. І це повинні буть не окремі екзотичні експерименти, а масовий зрив, керований лінґвістами (лиш не тими, хто вже втретє перевидає зрусифікований правопис). Чому ми повинні себе налаштовувати не на українсько-ро́сийський компроміс, а на повний розрив та відгородження? Ось чому: „у Великороса взагалі немає жодної синтези азіятського з українським. Та ця синтеза взагалі ледви́ чи можлива" (Ґ. Федотов). А чому попідмосковське блюдолизання становить загрозу? Ось відповідь: „засади, на яких стоять Росія і Україна, є такою мірою протилежні, такою мірою заперечують себе взаємно, що життя однієї можливе лише ціною смерти иньшої" (Ф. Тютчев). Я, шановний Читачу, вибрав-би життя саме для України. А Ви? Знавець історичних джерел зауважить, що я вільно повівся з двома попередніми цитатами. Так! Я словами Україна і український замінив Eвропа і европейський в ориґіналі. Сподіваюсь, з огляду на президентський курс на европеїзацію, цензура мені вибачить.