Суржик для інтеліґенції/Піт і парфуми самовідданих „каменярів“
| ◀ Офіційне паплюження | Суржик для інтеліґенції Піт і парфуми самовідданих „каменярів“ |
Трохи про назовництво ▶ |
|
Коли українська інтеліґенція є … коли вона бореться, то чому ми не чуємо про цю боротьбу, не бачимо наслідків її?…
(М. Міхновський. „Самостійна Україна“)
В минулому праця лінгвіста і праця письменника нераз поєднувалися. І така поєднана праця мала переважно самовідданий характер. Бо Українцеві, за його рідну мову, ні колись — цар чи цісар, ні в пост-совєтську епоху — заднім числом з КПУ вибулий комуніст-ідеолог, за сумісництвом — „не залежний“ від Москви і чомусь „Перший“ президент[16] з „ретро-упівським“ волинянським корінням, ні колишній голова української помісної філії військово-промислового „Союзу (слово-ж бо яке любе!) промисловців“ пана Вольського, за сумісництвом — „український“ ґітарист-посадник, який донедавна не здогадувався про існування української мови, ні оздоблений золотим ланцем бритоголово-пейджерний Інтермеценат, зі своїх офшорних рахунків платити не будуть. Іван Франко виснажливу, практично неоплачувану працю задля українства називав „песячим обов'язком“, якого сповняється перед тими, хто дав Тобі життя („Nieco o sobie samym“); вічним боргом, якого сплачується за усміх долі, що підкинула Тобі шанс здобути освіту в етнічно- та етично- ворожому суспільстві… Ну то як з тим обов'язком, панство літератори та науковці? Навіть проста комп'ютерна компіляція двох єдиних більших словників, які можна назвати не-русифікованими: Уманця і незакінченого словника під ред. Кримського, плюс механічне комп'ютерне обернення словника Грінченка, плюс просте виділення червоною фарбою русизмів у тритомному підсовєтському словнику 1980го року — вже-б дало якусь основу для подальшої докладнішої праці. А користувач отримав-би вже нині, поки вщент не опаскудився, якийсь, хоча і недосконалий, зате не про-московський орієнтир. Одномовні тлумачні словники української мови, що їх уже маємо аж два — річ хороша для багатого суспільства, а також для дослідників мертвих мов. А для того, щоб протистояти обрусінню, необхідно мати са́ме ро́сийсько-український академічний словник. Якого, де-факто, ніколи й не було. Аби користувач зміг довідатися, як не слід висловлюватися, які не слід вибирати відповідники для понять, імпортованих з ро́сийської мови, або з Заходу, але знову-ж таки — через посередництво ро́сийської мови; щоб зміг перевірити сам себе (бо переважно ми без зусиль вгадуємо, а найчастіше просто знаємо наперед ро́сийський ориґінал української кальки). Щоб людина могла звідати, як гарно ті чи иньші речі наші батьки називали, та до чого слід навернутися; з якого багатого арсеналу можна вибрати відповідник до старого чи щойно вилупленого Інтер-русизму; які мальовничі, глибинні, вузько помісні, — але вповні українські, — діялектизми очікують свого часу для поширення, відродження, збагачення і оздоблення Вашої мови, очікують на час використання їх для назовництва навіть і нових понять, які з'являються щоденно. Немає такого словника.
ГНІТЮЧА „НОРМАТИВНІСТЬ“
Два слова про „нормативність“. Зрозуміло, що учням у школі слід викладати якийсь один правопис. Але чому мене, людину сяк-так освічену, а найважніше — такого, що сприймає мову не як формальність, а як живий шмат власної душі, як вразливу часточку один раз даного життя — чому мене якийсь гугнявий Інтер має вчити „правильної“, на його каправий погляд, „нормативної“ вимови і пов'язаного з нею правопису? Я-ж не матиму нагоди вдруге пережити оце життя, коли Інтер здохне і я собі заговорю та попишу, як мені підказує моє походження. Хто тут врешті повинен мати слово? Капарський москвофіл, замудрагелений „компромісний“ професор, чи Українець з роду? Може для якогось посіпаки його „сленг“ не має відношення до „їх“ літературної мови. Але-ж і посіпака за рідний „базар“ стане горою. А для мене літературна мова — оце і є мій щоденний „сленг“. Оце я і є той Українець, що Ви його по університетах, яко етнос, вивчаєте, мову його досліджуєте, аналізуєте, пишете дисертації, наукові праці, видаєте „нормативні“ словники… одним словом — капарите МОЮ мову. Чи не хотіли-б довідатися, як він сам, отой Українець — об'єкт Вашого мовно-етноґрафічного дослідження — оту Вашу працю бачить? Бо мав-би, згідно з Вашими премудрими „нормами“, висловлювати своє наболіле, а не Ваше, шановні дослідники та нормувальники МОЄЇ МОВИ!
Отже-ж так. За Совєтів у школі вчили писати та читати по-українськи неправильно. І воно не дуже було приємно знати, що правильний правопис від тебе ховають, абись-ся змосковщив. Але краще правда, хоч і гірка, чим дурнем несвідомим вирости. За яким-же правом, панство нинішні укладачі словників, Ви і сьогодні стоїте на заваді тій добрій справі, аби „медія“ наші — та й ми разом з ними — заговорили мовою Грушевського, Франка, Кримського? Оправдовуєтеся тим, що час уплив? Хіба-ж то зло перестає бути злом, злочин — злочином від того, що протягом довгого кавалка часу вони торжествують? Мені виглядає справа простіше: багато-хто аж так старанно большевикам до рота заглядав, що з того всього і сам берега пустився; настільки далеко в багно совєтського „осучаснення“ заплив, що назад в пенсійному віці вже і ліньки, і сили немає повертатись.
Як доросла людина, я мав-би володіти правом вибору. У словниках Грінченка, Голоскевича закладено прецедент різнописання: на́рід — народ, и́нний — инший — инчий, инакий — инакший, ниць — ницьма, м'який — м'ягкий, вийняток — виняток, ріжниця — різни́ця, тощо. Справедливо, що мову слід час од часу очищати від неохайностей. І ось тут шалено все залежить від того, що́ за вчені люди до цієї справи беруться. Про-польськи настроєний укладач словника не вилучить з нього ані варіянту инчий, ані, скажімо, жаден (жодний), або слова хтіти (хотіти) (всі ці варіянти присутні як у сл. Грінченка, так і в сл. Голоскевича — як визнання їх уживаності в ті часи). Знову-ж, про-московськи настроєний укладач не викреслить туфлі, зате опустить мешти, аби зливались дві „братні“… Мислю, що розумний та справедливий про-український укладач мав-би залишити усі варіянти, але обов'язково з поміткою, що то — полонізм, а иньше — русизм, і т. д. Таким чином, читач мав-би нагоду свідомо вибирати свою стежину — посеред сміття, чи серед чистих квіточок. Прихильний до українства укладач впровадив-би, наприклад, слово шнурівка, якою ми тут в Галичині від часу давнього шнуруємо черевика, аби люд нарешті перестав користуватися кацапськими шнурками („зав'язати шнурка“ — ось як вчаться говорити наші діти (!) — мультфільм „Чергування Хельди“). Хоча таке значення відсутнє не лиш у совєтському словнику, але, скажім, і у Грінченка (там шнурівка — те саме, що корсет, або шнуровиці). Оце-б і був приклад про-українського осучаснення. З прикрістю мусимо ствердити, що недоліки підсовєтських словників успішно перекочовують і до серії т. зв. „Нових“ видань. Признаюся, заощадив я собі нервів, і не листав докладно цих „Нових“ словників. Може й багато змінилося в них на краще, хоча віриться важко — адже-ж ще й досі не маємо хоча-б нормального правопису. Візьмімо для прикладу, словник під ред. Світлани Яківни Єрмоленко 1996го року. Як і за Совєтів, читач даремно шукатиме там мештів, зате туфлю (в українській частині!) знайде легко; так само і шнурок (той, що від черевика) далі ніяк не може стати шнурівкою. Берімо „Новий російсько-український словник-довідник юридичної… і т. ин. сфери“ 1996го року, редактор той-же. Тут уже вжито термін „валютно-фінансова суперечка“, але й тільки того щастя, бо в загальній позиції „спор“ і надалі перекладається як „спір“, і ані руш. Так само „свод“ (кодекс) стоїть на смерть: „звід“, та й годі. Зауважте, ці словники видані у серії „Бібліотека державного службовця“ — службовця чиєї держави, хотів би-м знати? А ще хотів би-м вздріти face головного редактора — що це за нормативну таку пані Світлану Господь зіслав на Україну в час її „національного відродження“?
ЕКСПЕРИМЕНТИ
Не всяка неоковирність пов'язана зі зросійщенням. Пробується також переводити якісь експерименти, що так скажу, не до кінця для мене зрозумілої орієнтації. Непотрібні експерименти. Якщо я згідний, що варто відійти від „процента“ і призвичаїтись до вповні логічного „відсотка“, то вже ніяк не можу зрозуміти, який сенс лежить в тім, аби франко-німецьке слово „карта“ замінювати англо-польсько-американським „мапа“. Далеко не кожен Українець є прихильником навернення до спольщеної говірки передвоєнної Галичини. Особливо, якщо згадати, скільки свого часу сил було вкладено у спротив полонізації. Вдавалися навіть до такого способу, як штучне вживання окремих русизмів, краще сказати — давньо-українізмів, аби лиш протиставитися спольщенню. То навіщо цофати назад? Скажімо, у моїй свідомості звук „т“ у слові „катедра“ не викликає жодних иньших емоцій, як лиш згадку про насильницьке окатоличення, яке рівнозначне було спольщенню. Не таке воно усе безневинне, коли згадати, що у цей спосіб розбивались родини. Пора облишити примітивну політику лінґвістичного сягання каштанів чужими руками із вогню: спочатку ґерманізуємось та русифікуємось, аби не спольщитись, пізніше — назад полонізуємось та американізуємось, аби не зросійщитись. То ми Українці, чи хто? І вже зовсім парадоксально, що ті-ж самі засоби масової інформації, які призвичаюють Схід до слова „мапа“, вже більше, як півтори року, тероризують Захід неприродним наголосом у словах „свята́“ і „пра́вий“. Мені зрозумілий потяг до унітаризму в Українській державі (якщо-би він насправді був!). Та все-ж не варто випробовувати глибини всеукраїнської державницької свідомости Західняка в такий ризикований спосіб. Моя особиста готовність до самозречення і до відмови од галицької говірки на користь Соборної української мови аж так далеко не сягає, щоби я ще за свого притомного життя зміг призвичаїтися до подібних наголосів. У 1929му році українські харківські укладачі словників виказували більше вирозуміння, чим нинішні київські: поруч з наголосом на останньому складі у вимові таких іменників у множині, як жита́ і поля́, тодішній правопис Голоскевича дозво-ляє двоякий наголос у називному відмінку слова лі́та́, і один-однісінький наголос (але не той, що є нині таким офіційним) — у називному відмінку слова свя́та! Можливо, десь на Сході і вимо-вляють свята́, але словник Голоскевича вважає, що накидати цю вимову усенькій Україні було-б занадто. І має рацію. На відміну від сьогоднішніх „унормалізовувальників“. З другим випадком наголосу, у слові „пра́вий“, непорозуміння є тоншим і сягає глибше. Подвійний наголос, „пра́ви́й“, у тому значенні, яке є антоні-мом до слова „лівий“, признають всі словники. А от для значення „вірний, правильний“ — дійсно подається лиш один-єдиний наго-лос: „пра́вий“. Задаймося, однак, питанням: яку семантику насправді має це друге значення слова „правий“? Сьогодні замовчується факт, що слово „пра́вий“ переважно вживалося Українцями як синонім „пра́ведного“. Звідти і наголос. А в значенні простішому — „той, хто має рацію“ — воно вживалося рідко! Словник за ред. А. Кримського (IIIй том під ред. С. Єфремова) подає ось які поширеніші (на той час) переклади ро́сийського „быть правым“: мати рацію, мати слушність, ваша правда. Переклади ро́сийського прикметника „правый“: справедливий, правдивий, невинний, безневинний, безвинний, неповинний. Чому, на милість Божу, „медія“ учепилися, як вош кожуха, одного-єдиного, зі всіх синонімів найменш характерного для української мови, — синоніму „пра́вий“? Коли вже така доля, то варто було-б якраз у цьому місці та й підкріпити тезу, що „мова розвивається“ — лиш не в бік злиття з московською, а в тому керунку, до якого закликали класики — „геть від Москви!“. Можна-ж було впровадити до словника наголос „прави́й“ також і в розумінні „той, чия думка вірна“. І не боятися гріха ревізіонізму супроти академіків Єфремова та Кримського — хіба-ж могли вони передбачити, що таке рідкісне значення слова „пра́вий“, знамените хіба що своєю спорідненістю з ворожою мовою, стане найпоширенішим в українських „медіях“ по-совєтських часів!
СЛОВНИКИ — ІЩЕ РАЗ
Політично заанґажованому читачеві може здатися дивним, що я практичне пригнічення сьогоденного українства вбачаю не стільки в заморожених сибірськими морозами кістках патріотів, скільки у відсутності якісних словників та підручників чужих мов для Українців. Тут багато особистого. У школі я користав з англо-українського словника на 25 тис. слів. У студентські роки справив собі словника англо-ро́сийського на 70 тис. Це було 11те видання під ред. Мюллера, 1965го року. У 1974му році УРСР спромоглася нарешті видати англо-український словник на 65 тис. слів, багато в чім просто переписаний зі словника Мюллера, лиш на хохляцький лад. Нині Без'ядерно-Незалежна пропонує своєму науковцю англо-український словник на 125 тис. слів і поруч — англо-ро́сийський на 250 тисяч, як і слід було сподіватися, на „но́вих“ реформаторсько-ринкових засадах: обидва за 145 патріотичних гривень, що лиш не набагато є менше від середньо-місячного рівня зарплати-винагороди (у 2000му році) за відданість Демократії, Ринку та Західному безнадійно-цивілізаційному „векторові“. Як бачимо, кацапське не завжди дорожче, зате завжди ліпше. Тепер уявімо собі, що в силу своєї безпорадности Ви не змогли еміґрувати і продовжуєте дурити близьких неприкрито-голодним патріотизмом свідомого українського науковця, що з власної невимушеної волі залишився погибати разом з ненькою-Україною, замість вчасно чкурнути вслід за менш патріотичними, але більш зарадними колєґами. Одним словом, Ви намагаєтесь щось тут на голодний шлунок „творити“. Оскільки на Заході все уже давно створено, — Визмушені багато читати (по-їхньому) — і ось Ви, під нестримним напором наївно-відчайдушного патріотичного поривання свого внутрішнього Я, з необґрунтованою, але такою жада́ною гордістю українського свідомого „науківця“, сягаєте по англо-УКРАЇНСЬКИЙ словник. Якщо Вам пощастить, Ви дійсно знайдете там необхідну варіяцію перекладу — як правило, тривіяльну кальку з ро́сийського. В гіршому випадку, коли у Вас виникла потреба перекласти щось серйознішого, — потрібного слова (або значення) Ви не знайдете зовсім. Пора сягати по словник кращий, повніший, яким, як ми домовились, є словник англо-РО́СИЙСЬКИЙ. Якщо Ви іще не спромоглися купити до цього часу жодного, і за кожним серйозним перекладом літаєте по словник до бібліотеки, чи вистарчить у Вас патріотизму та грошей, аби придбати у власність відразу обидва словники — за 300 грн.? Бо один лиш англо-український справі не зарадить — бігатимете до бібліотеки і надалі. З чого випливає, що серйозна наукова діяльність — не для патріота. В усякому разі наївного. Якщо Вам дорогі засади лінґвістичної охайности, Ваші митарства лиш почались. Не завжди, але часто, в нашому зрусифікованому середовищі трапляється, що Вам бракне ясної думки, бистрого розуму, не заціпенілої від голоду, холоду, від нескінченних життєвих клопотів, від змагань із хамськими галицькими чиновниками, — притомности мозку, щоби одразу впасти на український відповідник витончено-вишуканого, єдино доцільного ро́сийського перекладу. Найкращий на теперішній час, тритомний, у 1980му—1981му роках якимсь чудом виданий ро́сийсько-український словник далеко не завжди допоможе. Вище вказувалося, які „перли“ за совєтськими критеріями вважалися і, стараннями яничарів-лінґвістів, по нинішній день вважаються „нормативними“. Справжня інтелектуальна Голгофа безконечного порпання у власній пам'яті, перелистування Грінченка, Уманця, Кримського, Скалозуба, иньших передвоєнних словників чужинецьких слів, все-ж може увінчатися успіхом. І ось Ви гордо несете кілька своїх абзаців-шедеврів неповторного українського перекладу англомовної інструкції до виготовленого у Тайвані порохо-брудо-смоктально-втягального пристрою, призначеного для ново-укра́инского слабо-язычного споживача… Несете недоуку-коректору, який Вашу виснажливу працю тут-же забракує в силу „малопонятности“. За цей час Кацап, послуговуючись розвинутими ро́сийсько-мовними засобами, напише дві дисертації, уникне докорів націоналістичної совісти, зап'є, за крилатим виразом татуська, „стаканом водки“ і забуде всі проблеми. Щоб жити і творити свої діла далі. Може, хтось іще досі не зрозумів, чому Остроградський писав французькою, а Пулюй — німецькою? Найпечальніше в цій ситуації — що нікому немає діла до аґресії Інтер'язычія і до виродження україномовного загалу. Українець кинутий напризволяще власними лінґвістами.
Мені закидають суперечність: нема словників — погано, є словники, хороші й дорогі, — теж погано. Відповідь проста. Українське слово не може бути предметом комерції. Це паршивий ринковий обман, коли Українець раптом виявляє, що бути патріотом — привілей багатих. Не подарую ніколи гидотного відчуття, коли я не зміг купити своєму хлопцеві квитка на першу імпрезу „Українська молодь — Христові“, що відбувалася 8го вересня 1990го року на стадіоні Україна. Не було грошей в кишені наукового співробітника, та й годі: самі борги за вікт на душу тиснули. Коли спостерігаю розтовстілих виряджених матусь галицьких „пластунів“ — завжди спливає перед очі фото моєї, молоденької на той давній час, матері в колі босих сиріт дитячого садочка „Рідної Школи“. Ці босі сироти пізніше рятували честь України. Не знаю, чи захистять чиюсь честь нинішні комп'ютерні пластуни. Знаменитий винахід Горбачова: до нині партія за всіх дбала, а від нині ви самі собі винні, — партія умиває руки, — зовсім даремно і нерозумно був підхоплений „націонал“-демократами, помішаними на анти-соціалізмі. У висліді ми не одержали ані ринку, ані демократії, ані національного відродження. Не є тут моїм завданням переконувати Читача, що комуняцька партія таки повинна заплатити. Мене лиш обурює, що українські ринково-европейські демократи плутають працьовитість з вмінням ошукати. Бажання і готовність докласти рук — з можливістю для непродажного Українця це зробити. Триста років Москаль грабував українську культуру. А тепер „ринкові демократи“ переконують мене, що я повинен свою українську мову за гроші відкупити в Інтера назад. Пощо мені така держава, коли моя культура перебуває в цій державі на тих-же ринкових умовах, що і в Канаді: хочеш мати — плати! Правда, в Канаді держава допомагає національним меншинам. В Україні національним меншинам допомагають иньші держави — Москалі, Мадяри, Чехи, Німці, Жиди, Поляки. Українській меншині не допомагає ніхто. Хочеш мати україномовне компутерне забезпечення — плати. Хочеш мати словника — плати. Хочеш мати вихованих у християнському дусі дітей — плати. Або будь члєном галицьких „аґраріїв“, або прямим нащадком привілейованого галицького ксьондза чи адвоката у десятому коліні.
А от большевики вміли тим матер'ялом, на поширенні якого їм залежало, і бібліотеки, школи заповнити, і мури на вулицях пообклеювати. Бери — не хочеш. Розумні були большевики. І розумними залишилися. При банках, фірмах, холдінґах, в уряді, та й просто так. Що-ж до українського „ринкового демократа“, то він, вірний своїм ідіотичним ринковим „принципам“, продовжує борсатись і переконувати мене, що я у своїй Україні за свою українську мову та ще й повинен платити. В той час, коли вчорашні большевики на чолі з одним чи другим Азаровим тихенько лічать прибутки від платників українських податків. То хто сам собі суперечить, панове?